ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ БІЛЬШОВИЦЬКОЇ УНР
Створений у Харкові радянський уряд України, Il З’ЇЗД який після захоплення Муравйовим Києва 12
лютого 1918 р. встиг переїхати туди і перебував там два тижні, покидав Україну разом з Червоною армією.
17—19 березня він скликав у Катеринославі II з’їзд Рад України. У резолюції з’їзду було сказано, що радянська сторона, не маючи “під собою ніякого грунту”, готова підписати навіть ті тяжкі умови, які нав’язує Україні мирний договір Центральної Ради з Австро-Німеччиною, але за умови цілковитого невтручання Австро-Німеччини у внутрішнє життя України. А за день до з’їзду Народний секретаріат більшістю голосів — чотири проти трьох ухвалив пропозицію катеринославця Емануїла Квірінга увійти в переговори з Центральною Радою для припинення боротьби за умов збереження Рад робітничих депутатів і легальної діяльності більшовицьких організацій. Правда, наступного дня ця ухвала була скасована.Водночас з’їзд визначив, що Україна є незалежною від Росії республікою Рад. Відтак було обрано новий склад Центрального Виконавчого Комітету, до якого увійшли 49 російських і українських лівих есерів, 47 більшовиків, 5 лівих українських соціал-демократів. Народний секретаріат очолив більшовик М. Скрипник.
Покидаючи під німецьким натиском Україну, більшовицькі лідери організували в Таганрозі дві важливі наради. 16—18 квітня там відбулася перша й остання сесія обраного на II з’їзді парламенту, яка ухвалила ліквідувати Народний секретаріат, розпустити парламент і створити так звану Повстанську дев’ятку у складі чотирьох більшовиків (Г. П’ятаков, В. Затонський, М. Скрипник, А. Бубнов), чотирьох лівих російських есерів і одного українського соціал-демократа (П. Слинько).
Більшовицька УНР, хоч і мала деякі ознаки незалежної держави, надалі залишилася маріонетковим формуванням раднаркомівських політиків.
Через два дні після саморозпуску першого українського радянського уряду 18—20 квітня 1918 р.
відбулася партійна нарада за участю представників більшовицьких організацій Києва та Катеринослава. Представники Харкова і Донбасу своїх делегатів не вислали, займаючись творенням сепаратної від України Донецько-Криворізької республіки. Саме ця таганрозька нарада й оформила існування окремої більшовицької партії в Україні. Взагалі ж було обговорено дві пропозиції: Е. Квірінга — створити автономну партію, але підлеглу ЦК і з’їзду РКП(б); М. Скрипника (від “групи товаришів”) — створити самостійну Комуністичну партію, яка б мала свій ЦК і була зв’язана з РКП(б) через III Інтернаціонал. Першу пропозицію підтримало 21, а пропозицію Скрипника — 35 делегатів. Отже, протягом трьох місяців, аж до І з’їзду КП(б)У, існувала як формально незалежна від РКП(б) і рівноправна з нею чотиритисячна більшовицька партія в Україні. За пропозицією того ж Скрипника конференція ухвалила (34 — “за”) назву партії Комуністична партія (більшовиків) України. Пропозиції Квірінга ( Російська Комуністична партія на Україні), Василя Шахрая — Григорія Лапчинського (Українська комуністична партія) — були відхилені.
І з’їзд КП(б)У, що відбувався в Москві 5—12 липня за участю 212 делегатів на кошти ЦК РКП(б), скасував постанову таганрозької наради. Постановою цього з’їзду КП(б)У фактично перетворювалась в обласну організацію РКП(б), а лідера більшовиків-самостійників М. Скрипника було усунуто з ЦК КП(б)У і терміново відкликано до Москви. Там же, у Москві, діяв протягом кількох місяців ЦК КП(б)У на чолі із Г. П’ятаковим, хоч ситуація вимагала праці у підпіллі. Слабкою була також організаційна діяльність багатьох комітетів, партійна дисципліна. Це і дало підстави Л. Троцькому на IX з’їзді РКП(б) заявити, що в Україні він “в першому ліпшому місті зустрічав скільки завгодно критики, базікання й мимрення, а коли доводилось мобілізувати працівників на фронт — йшло 5 чоловік, а дезертирувало 95 чоловік”.
У резолюції І з’їзду КП(б)У “Україна і Росія” підкреслювалося, що відокремлення України має тимчасовий характер.
Повстання проти інтервентів, яке висувалось на порядок денний, повинно було сприяти “поновленню революційного возз’єднання України з Росією”. Ігнорування національних прагнень українського народу пояснювалося не стільки російськомовним складом керівництва КП(б)У (його більшість становили росіяни, євреї і зрусифіковані українці), скільки сподіванням на світову революцію і бажанням утворити “всесвітню пролетарську комуну”.Окремими, не зв’язаними з КП(б)У самостійницькими течіями українського комунізму були Українська Комуністична партія (більшовиків) та Українська Комуністична партія (УКП). Перша сформувалась у травні 1918 р. на базі Української партії соціалісгів-революціонерів, що була, до речі, найчисленнішою партією в Українській Центральній Раді. Лідером боротьбистів був Гнат Михайличенко, розстріляний 1919 р. денікінцями. У 1920 р. партія налічувала 15 тис. членів.
УКП сформувалась у січні 1920 р. з українських соціал-демократів. Діяла переважно у містах. Налічувала до 3 тис. членів. Лідером партії був Михайло Ткаченко. На початку 30-х років під час сталінських “чисток” більшість боротьбистів і укапістів були репресовані.