Повоєнний час був одним із найбільш активних періодів у сфері уча­сті України в міжнародних відносинах, що звичайно піднесло авторитет УРСР на міжнародній арені.

26 червня 1945 р. на конференції у Сан- Франциско делегація УРСР серед інших держав-засновниць підписала Статут ООН. Як член ООН Україна брала участь у роботі Комісії з прав людини, гуманітарно-культурної, статистичної та інших місій.

Згідно з рішеннями Тегеранської, Ялтинської та Потсдамської кон­ференцій відбувалося формування повоєнних кордонів Східної Європи. Остаточно повоєнні кордони УРСР склалися після підписання договорів з Польщею, Чехословаччиною й Румунією. У результаті нових територіа­льних змін відбулося об'єднання споконвічних українських земель у складі УРСР, територія якої збільшилась на 110 тис. кв. км (до 603,7 тис. кв. км), а кількість населення зросла майже на 7 млн осіб.

У зв’язку із новоприєднаними землями виникає потреба приведення їх у відповідність з радянською системою. Характер цих перетворень був неоднозначним. З одного боку, проведення всебічної модернізації економі­ки регіону, широка освітня програма для місцевого населення безперечно позитивно вплинули на розвиток західноукраїнських земель. З іншого бо­ку, «радянізація» супроводжувалася знищенням політичного плюралізму й багатопартійності, боротьбою із загонами ОУН-УПА, масовими депортаці­ями місцевого населення, ліквідацією греко-католицької церкви, прове­денням суцільної колективізації, запровадженням русифікації на території Західної України.

У надзвичайно важких і суперечливих умовах відбувався процес по­вернення української республіки до мирного життя. Унаслідок війни насе­лення України зменшилося за різними даними від 10 до 15 млн осіб. Мате­ріальні втрати України становили близько 100 млрд доларів. Республіка втратила 81 % довоєнної кількості підприємств, а промислове виробництво становило 26 % від рівня 1940 р. У руїнах лежали міста й села.

Основні напрями програми відновлення економіки були викладені в Законі про п’ятирічний план відбудови й розвитку народного господарст­ва на 1946-1950 рр., ухваленому в серпні 1946 р. План базувався на харак­терній особливості тоталітарної системи: можливості розпоряджатися ре­сурсами без зважання на потреби людей. Особлива увага приділялась від­родженню важкої та вугільної промисловості, залізничному транспорту та оборонній промисловості республіки. Одночасно поставала необхідність створення нових галузей промисловості, а також впровадження у виробни­цтво новітніх досягнень науки і техніки.

Не справдилися сподівання українців на повоєнну лібералізацію сус­пільно-політичного життя. Для морально-політичної ситуації в Україні в цей період стало характерним відродження тоталітарної командно- адміністративної системи та посилення культу особи Сталіна. Розпочався новий виток репресій проти військових і колишніх військовополонених. У перші повоєнні роки в Україну повернулися 2,2 млн демобілізованих со­лдатів і офіцерів і близько 1,25 млн осіб, насильно вивезених на роботи до Рейху. Майже 300 тис. з них були звинувачені в державній зраді й депор­товані до Сибіру.

Незважаючи на патріотичне піднесення, викликане перемогою у вій­ні та певними позитивними моментами, пов'язаними з відбудовою еконо­міки і культури країни, тоталітаризм також у котре придушив українське національне відродження й намагався зміцнити ідеологічний контроль за суспільними процесами.

У другій половині 1950-х років починається новий важливий етап в історії українського суспільства.

Спочатку ці сподівання ніби й виправдовувалися. Було припинено кампанію проти націоналізму, уповільнився процес русифікації, розпоча­лася реабілітація репресованих у 1930-х роках, зростала роль українського чинника в різних сферах суспільного й політичного життя республіки. Ва­жливою подією в суспільно-політичному житті став XX з'їзд КПРС (14-25 лютого 1956 р.), на якому М. Хрущов виступив зі своєю відомою промо­вою, у якій засуджувався культ особи Сталіна й водночас усі злочини пе­рекладалися на одну людину. Після з’їзду процес реабілітації жертв ста­лінського терору дещо прискорився.

Заходи з реформування суспільства спричинили роздратування знач­ної частини партійної номенклатури, яка не бажала втрачати свого панів­ного становища в суспільстві. Крім того, політика Хрущова ставала дедалі консервативнішою, великих обертів набирала кампанія возвеличення його особи, у практику почали впроваджуватися досить жорсткі методи управ­ління країною. У жовтні 1964 р. під приводом боротьби з волюнтаризмом, суб'єктивізмом і авторитаризмом Хрущова було усунуто з посади Першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР (цю посаду він обіймав з 1958 р.). Уперше за весь час існування СРСР ця подія відбулася на пле­нумі ЦК КПРС шляхом застосування представницької процедури. Першим секретарем ЦК було обрано вихідця з української номенклатури Л. Бреж­нєва. Усунення Хрущова від влади було відчутним ударом по реформа­торській політиці і, по суті, означало реставрацію багатьох явищ періоду сталінізму.

З початком майже 20-річної «ери» Брежнєва було згорнуто всі попере­дні реформи Хрущова. На зміну децентралізованій системі керування повер­тається стара централізована, йде поступова перебудова республіканських міністерств на союзно-республіканські. Таким чином, реальні можливості ре­спубліки у сфері власного керування економікою поступово, але планомірно зменшувалися.

Смерть у 1982 р. Л. Брежнєва поклала початок частій зміні радянсь­кого керівництва. Наступником Брежнєва став колишній голова КДБ Ю. Андропов, який, як здавалося, був готовий до проведення деяких змін у суспільстві. Але, пробувши при владі менше як два роки, Андропов по­мирає, і влада переходить до престарілого К. Черненка, який був против­ником будь-яких реформ. Тому стала очевидною необхідність і незворот­ність змін попереднього принципу обрання керівництва країни. До кризи політичної додалася криза економічна. Розладнана економіка хронічно не забезпечувала потреби СРСР. Падіння основних економічних показни­ків призвело до втрати економічних позицій Радянського Союзу на міжна­родній арені. Участь СРСР у безперспективній і кровопролитній війні в Афганістані, локальних війнах на Близькому Сході, підтримка сумнівних маріонеткових режимів привели до міжнародної ізоляції країни, а також значних матеріальних, демографічних і моральних втрат.

Ця критична ситуація змусила новообраного Г енерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова на квітневому 1985 р. Пленумі ЦК КПРС оголоси­ти про зміни економічної, соціальної і зовнішньої політики СРСР, розши­рення демократії й гласності. Був узятий курс на перебудову. Ці заходи мали оновити й зміцнити стару командно-адміністративну систему, вдих­нути в неї «нове життя», зробити її більш мобільною, тобто більше присто­сувати до новітніх умов існування.

Протягом весни-літа 1991 р. у партійному керівництві республіки посилюються розбіжності з приводу подальшого проведення політичного курсу. Консервативне крило, яке очолює новообраний перший секретар ЦК КПУ С. Гуренко, бере гору над поміркованими і намагається проводи­ти наступ на опозицію. Однак політичні події в Москві кардинальним чи­ном змінюють ситуацію в Україні. 19 серпня 1991 р. консервативні сили в керівництві КПРС здійснили спробу державного перевороту, створивши Державний комітет з надзвичайного стану в складі Г. Янаєва, В. Павлова, Д. Язова, В. Крючкова, Б. Пуго, О. Бакланова, Д. Стародубцева. На всій те­риторії СРСР вводився надзвичайний стан, заборонялася діяльність всіх політичних партій, громадських організацій, не дозволялося проводити ву­личні демонстрації. Щодо верхівки КПУ, то вона підтримала дії заколот­ників, а Верховна Рада України зайняла вичікувальну позицію. Позачерго­ва сесія парламенту, зібрана за наполегливими вимогами демократичної частини депутатів лише 24 серпня 1991 p., коли московський заколот факти­чно було придушено, прийняла Акт про проголошення незалежності Украї­ни. За нього проголосували 346 депутатів. Прийняття незалежності України стало цілком закономірним явищем з огляду на суттєві зміни в державному й суспільному житті республіки після серпневих подій у Москві, а також нас­лідком значного посилення відцентрових тенденцій у всьому СРСР.