Питання про початок формування українського народу.
Козацтво стало ядром українського народу, який походить від руського народу. Процес етнічної диференціації руських земель почався в добу феодальної роздрібненості. В цей же час закладаються підвалини формування української етнокультурної спільноти.
Впродовж XIV-XVI ст. населення українських земель вважало себе «руським», а термін «Русь» об’єднував усі східнослов’янські народи. Потім він розподілився на «Малу», «Велику», «Червону», «Білу», «Чорну» Русь.Термін «Україна» з’являється ще в давньоруському Іпатіївському літописі під 1187 р. у зв’язку зі смертю на Переяславщині князя Володимира Глібовича - організатора відсічі половецького вторгнення, назва вживається в «окраїнному» значенні. Усупереч усталеній думці, що ця назва мала локальне побутування, літописи ХІІ-ХІІІ ст. засвідчують швидке і повсюдне її поширення в землях Київської Русі. Пізніше у Х^ - ХV ст., назва «Україна» почала особливо широко вживатися для позначення земель у верхів’ях річок Сейм, Сула, Псел, тобто Сіверщини і Переяславщини, а потім - Нижньої Наддніпрянщини, Брацлавщини, Поділля, Полісся, Покуття, Белзщини, Люблянщини, Перемишлянщини, Холмщини та Закарпаття. Отже, назва «Україна» охоплює всі землі Південної Русі від Дніпра до Дністра і Вісли.
Вживання назви «Україна» збільшується в Речі Посполитій. У 1580 р. польський король Стефан Баторій звертається до населення України Руської, Київської, Волинської, Подільської і Брацлавської. Загального визнання назва «Україна» набула у XVII ст., хоча тоді вона співіснувала з іншими, зокрема з назвою «Малоросія». Щодо самоназви «українець», то вона утвердилася в XVIXVII ст., тобто набагато пізніше самоназви «Україна».
Отже, хоча термін «Україна» виник наприкінці ХІІ ст., але більш
поширеною назвою майже для всієї території сучасної України протягом багатьох століть була «Русь». Відповідно люди звалися руськими.
Тому навряд чи населення Київської доби слід називати українцями, як це робить з міркувань сучасної політичної кон’юнктури дехто із сучасних істориків та політиків.І Новгороді, і в Чернігові, й у Галичі жили руські люди, які відчували свою єдність доти, доки не опинилися у складі різних держав, передусім Московської держави, Великого Князівства Литовського, Польщі. Саме за литовсько-польської доби, на нашу думку, й почалося поступове виокремлення українського етносу, так само як і білоруського. Отримали подальшого розвитку деякі особливості ментальності південно-західної гілки руських. Очевидно, у етногенезі українців брали участь й деякі неслов’янські народи, зокрема, половці, татари, поляки, литовці та ін. На основі одного з діалектів руської мови, в процесі суспільного життя та економічної діяльності, а також під впливом інших мов, насамперед польської й латини, сформувалася українська мова. Причому спочатку як народна говірка Наддніпрянщини, а вже згодом як писемна й літературна. Важливим джерелом для протоукраїнської мови є Пересопницьке Євангеліє, яке було створено на Волині у 1556 -1561 рр. Однак і у ХУІІІ, і в ХІХ, і навіть у ХХ багато хто з українців називали себе руськими або русинами (в Закарпатті). Звідси, до речі, назва однієї зі старих вулиць Львова - Руська або назва держави, яку спробував побудувати в середині ХУІІ гетьман І. Виговський - Руське князівство.
2.4.