ПЕРІОД ПЯТИЙ. РОСИЙСЬКО-АВСТРІЙСЬКИЙ.

Протягом XVIlI століття збулося поневолення Українського на­рода. Висше бачили ми, як від полтавського бою росий- ський уряд старався усякими способами підкопати самостій­ність України, як зменьшувано власть гетьманів, присилано

росийських воєводів в українські землі, як випроваджувано з України

козаків на війни в далеких землях, або на всякі тяжкі роботи.

В кінци 1775 року збурено Січ — гніздо козацької волі.

Року 1780 заведено в Гетьманщині таку саму губерніальну управу, як була в Росиї. Скасовано малоросийську колегію, генеральний суд, генеральну і полкову управу і Гетьманщину поділено на три намісни­цтва: Київське, Чернигівське і Новгород-сіверське. Року 1783 козацькі полки перемінено на росийські, полковникам дано чин бригадирський, иньшій старшині лишено волю, або йти собі у відставку, або всту­пити до росийської служби, а з козаків утворено осібний стан сво- бідного селяньства. Иньших селян перетворено в хлопів, як у Росиї. їм заборонено переходити з місця на місце і таким чином видано їх на поталу панів, котрі тільки й дбали про те, щоб з селянина витя­гнути як найбільше сили для роботи на панських ланах і щоб йому за се нічого не дати.

Тоді також зрівнано міста українські з московськими, а 1786 року відібрано українським монастирям їх маетности, і визначено їм за те платню з державної каси.

Між тим упала Польща. Упала вона з власної вини, бо не вміла рядити собою, бо шляхта за богато брала для себе, а нічо не хотіла другим дати, бо замість упорядкувати свій власний, польським наро­дом заселений край, вона захланно сягала по українські землі і замість кріпко держатися Балтийського моря, перлася над море Чорне. Війни з Хмельницьким та з гайдамаками підтяли єї до решти. І так 1772 р. Австрия, Росия і Пруси порозумілися і забрали від Польщі — Росия пограничні землі Білоруські, Пруси землі коло Балтийського моря, а Австрия Галичину.

До того Австрия заняла 1774 року Буковину, покликуючися на те, що тая країна належала колись до Галичини.

По тім розборі Польщі деякі з Поляків схаменулися і хотіли пе­реводити всякі реформи, хотіли надати краєви конституцию. Але то було вже за пізно. На конституцию не годилися ті пани, що нічо більше не знали, як тільки жити з хлопської праці, вони підняли пов­стання проти реформам, (так звану торговицьку конфедерацию) і від­далися під опіку Росиї. Росия казала скликати новий сойм, а той ска­сував конституцию і віддав Росиї Київщину, Поділе, значну частину Волині та Білоруських земель. Але Поляки підняли за се проти свого короля 1794 року повстання, а тоді Росия і Пруси розібрали Польщу до решти..

Року 1815 уставлено той поділ так, як він нині є.

В тих землях, що дісталися під Австрию, т. є. в Галичині і в Бу­ковині, Австрия зачала заводити добрі порядки. Цісарева Мария Те­реса і єї син цісар Иосиф II дбали о добро своїх підданих і хотіли добути селян з панської неволі.

Мария Тереса обмежила кріпацтво, дала деякі права селянам і захистила іх перед самоволею панів. Вона звернула також свою увагу на український народ і щоби йому дати мудрий провід, зало­жила у Відні духовну семинарию для Українських священиків. Єї син Иосиф II зніс крепацтво, дітям селянським відчинив вступ до шкіл і заложив у Львові духовну семинарию та університет з українською викладовою мовою. Але український народ, давлений цілими століт­тями панським ярмом та неволений Польщею, не вмів скористати з тих прав і незабаром, коли змінилися часи прихильні для Українців і на­стали иньші, прихильнійші для Поляків, він знова попав під польську насилу, з котрої що йно тепер вибивається остаточно на волю.

Гірше діялося тим Українцям, що попали під Росию. Там не тільки покасовано гетьманщину і козаччину, але заведено крепацтво, т. є. неволю селян саме тоді, як цісар Иосиф II зносив се крепацтво в Галичині. Народ терпів, а коли вже не було сили стерпіти того гнету, то він кидав усе рідне і тікав за Дунай і на Кубань, хоч воно було й далеко.

Непомітно для України проминуло царювання Павла І і Олексан­дра І. За Павла І повернуто де-що з того, що було перед Катериною, як Генеральний суд і иньші установи. Причинився до того Олексаандер Безбородько, довірений царя, а український патриот. Але по смерти Павла, Олександер І став заводити на Україні ті порядки, що були за його бабки Катерини II. За Олександра І у 1812 р., коли на Росію насунув Наполеон І з Французами та иншими спільниками, у Полтав­щині, Київщині та Чернигівщині набрано було кілька козацьких пол­ків і одпроваджено у армію. Доля тих козаків була невесела: до-дому вони верталися з походу обідрані і голі. Те, що на війну з Францу­зами узято було козацькі полки, подало Українським людям надію, що буде знову заведено колишні козацькі порядки та скасовано крі­пацтво. І люде заворушилися, але заворушилися не скрізь і не одразу по всій Україні, а так де-не-де, — то τvτ, то там, — то скоро той рух був приборканий. Крім того, за Олександра І, з царського наказу, Аракчеев, найблизчий до Царя генерал, позаводив на Україні воєнні поселення. Такі поселення заведено було в Слобідській Україні та у Новоросії. Ce були села, в котрих оселювали Москалів; дісціплина по них була така сама, як і у війську; так само воєнно-поселенці по­ділялися на полки і роти, мали своїх офицерів, котрі жили по тих селах, навіть діти їхні, — прозивалися вони „кантоністами", — одбу­вали військову службу. Тільки й одріжняло тих поселенців од справ­жніх москалів, що вони, крім муштри, були хлібороби та жили не по казармах десь по городах, а в хатах із своїм семейством по воєнних поселеннях.

У 1848 році спалахнула велика революція у Західній Європі; од- гукнулася вона і в Австрійському царстві. 13-го березоля (марта) у Відні, столиці Австрійській, після крівавих розрухів на вулицях, то­дішній цісарь Австрійський Фердинанд І мусів був завести в своїй державі констітуційний лад. Констітуція ся хоч і не довго продержа­лася (у 1851 році вона була скасована), проте для Галичини була дуже корисна: через неї 16 квітня (апріля) 1848 року скасована була пан­щина, себто примусова праця селян на панських ланах, що особливо в Галичині, під насилою польської шляхти, далася українському селя- нинови добре в знаки. На памятку знесення отсего тяжкого обовязку скрізь по галицьких селах побудовано памяткові хрести і день 15 мая об­ходять ту немов радісне свято знесення панщини. Тогож, 1848 года, Фердинанд І зложив свою корону, і цісарем Австрійським зробився Франц-Йосиф І, котрий царює і досі.

Та хоч панщина була й скасована, проте доля селянська у Гали­чині не багато краща стала: великі податки, обмаль власної землі, малі заробітки, дешева плата, народня темнота — довели до того, що через скільки років Галичане, не знаходячи собі ніякого рятунку або способу, щоб допомогти собі, мусіли були шукати кращого життя далеко за Окіяном і, як побачимо далі, їх чимало вже є тепер у Америці.

Революційні події у Австриї та Угорщині дуже налякали Австрий- ський уряд і він обернувся за допомогою до Російського імператора Миколи І. Микола І з радістью одгукнувся на те і послав своє вій­сько в Угорщину допомагати Австрийському урядові проти його ре­волюціонерів; він сподівався, що як і йому доведеться коли шукати помочи, то він знайде її у Австрийського цісаря.

втрати. Ся війна одразу вия­вила усе, що було негаразд у російській армії, усі непо­рядки у внутрішніх справах та управлінню і кончилась вона тим, що Севастополь, після 11-місячної оборони, узяло спільне військо Французів, Ан­гличан та Турків. Росія мусіла була замиритися на тяжких умовинах, котрі складено було і підписано у Парижі. По тих умовах забралй од неї частину Бесарабії, а крім того вона му­сіла зректися права мати свої воєнні кораблі та кріпості у Чорному морю.

ЦІСАРЬ АВСТРІЙСЬКИЙ ФРАНЦ-ЙОСИФ І.

Царь Микола не стерпів та­кої тяжкої втрати й образи

і вмер ще до кінця сієї війни. Згода була підписана вже молодим імператором Олександром II. Че­рез ту війну видніще стало те безладдя та неправда, що панували в державі. На се звернув увагу й Царь. Він справедливо розміркував, що старі порядки не можуть далі бути і казав про се так: „Краще зробити реформи зверха, ніж дожидатись, поки зачнуть їх робити-із

низу“, — себ-то, що треба урядові самому узятись та позаводити нові кращі порядки, а не дожидатись, поки почне се робити сам на­род. І справді, скоро після війни, 19 лютого (февраля) 1861 року, на віки було скасоване у Росії кріпацтво, потім заведено земство, нові суди і виборніх мирових суддів. Почалося нове життя й на нашій Україні.

Тепер вернемося назад та поглянемо, як відродилася Україна і що здобула вона з того часу аж досі. А як ся нова пора в житті Українського народу однаково обнімала й Галичину і Україну і нове життя переливалось з однієї в другу, то ми й розглядатимем його разом, у обох частинах нашого краю. Про життя та праці наших пись­менників ми ширше не говоримо, бо хто захоче більше про них довіда­тись, той обернеться доісторії нашого письменства. Ми зараз спиняємося на них для того, щоб показати ту велику вагу, яку мали вони в новій історії нашого краю.

ІМПЕРАТОР ОЛЕКСАНДЕР II.

не давали їй загинути, хоч і як захожувалися та старалися наші во­роги. І на Україні і в Галичині боролися та боряться й досі завзято великі і малі діячі народні за кращу долю свого народу, і зброя їх — не меч або гармата, а духовна сила та безмежня любов до свого на­роду, до рідного краю. Про сю боротьбу і буде у нас мова далі, щоб краще можна було зрозуміти життя Українського народу за останні часи.

При кінці XVlIl віку на Україні, як ми бачили, одна за одною скоро наступали великі реформи (переміни), котрі у-край перевернули та понівечили усе стародавнє життя. Народ запрягли у кріпацьке ярмо, і він не бачив собі просвітку; заведено було нові городські та сільські установи, нові суди із чужою, незрозумілою мовою; усякі урядовці, що наїхали на Україну та позаймали нові посади, не розу­міли мови і не знали звичаїв того народу, що приїхали ним порядку­вати. Панство, здобувши собі дворянський чин, одвернулося од свого народу, стидалося своїх звичаїв, своєї мови; школи, котрих було так багато на Україні, знищено, бо тепер вони були небажані для панів: панам краще було, як їх кріпаки будуть темні та неосвічені; духовен­ство· на Україні, втративши свою автономію, опинилося під началом митрополитів, - здебільшого, за останні годи, з Великоросів, і вони нещадно винищували усе українське в Київській Академії та й скрізь, де тільки могли, і тим по-малу вони одірвали духовенство од його народу, бо стало воно народові чуже; у Галичині-ж, при кінці XVlIl віку, духовенство було без міри темне та неосвічене, бо за гроші можна було купити священство, хочби й зовсім неписьменному чоло­вікові. Ясно, що такі пан-отці не мали ніякої сили у своїй парохії і їх ніхто не поважав; польські-ж пани просто знущалися над ними, ка­зали їм робити панщину і не раз карали їх самовладно канчуками. Чи-ж могли вони піддержати свій народ у тяжку годину? Чи-ж міг і народ у таких пан-отців шукати собі помочи та поради? Отак в ту добу усе ущухло, усе завмерло. Народ покинула його інтелігенція, не могло його вести бідне духовенство; так він і не розумів, що з ним робиться, терпів і мовчав; від вищих він перестав вже чути свою рі­дну мову і потрохи став призвичаюватись до того, міркуючи собі так, що мова його — мова мужицька; що для панів, або й так людей трохи вищого стану, вона не годяща. Так воно діялося і на Україні, і у Галичині, — була тільки та одміна, що галицьке панство вживало польської мови, а українське — московської. Сих мов, замість своєї рідної, окрім панства і духовенства потроху стали вживати і крамарі і городяне та навіть і селяне, котрі пожили який час по городах. І так воно велося доти, поки на Заході Європи не заходилися Славянські народи прокидатися од сну до нового життя. Перші прокинулися Чехи, за ними Серби, Поляки та инші Славяне, а з ними й Українці. Немов новий вітер повіяв на Славянській землі і навіяв любов до свого на­роду, до його життя, мови, до його минувшини. Спочатку захожу- ються коло того поодинокі люде; потім їх стає все більше і більше, вони починають приставати до гурту, нарешті пристає до них і увесь народ, і тоді вже вони добиваються усі разом прав на самостійне культурне життя. Таке саме почалося і на Україні. Розпочалося з по­одиноких людей, котрі почули своїм серцем любов до свого рідного слова, до свого народу.

Нотля- Батьком нового українського письменства був Іван П етрович Ko- ревсьний. тляревський (з Полтави). Він перший почав писати чистою народньою

українською мовою; в році 1798 з’явилася на світ його „Енеїда“. Ce ніби весела казка віршом про те, як Еней, по збуренню Трої блукав по сьвіті, шукаючи собі нової вітчини; а на ділі се великий образ життя на Україні по збуренню Січи та по скасованню гетьманщини. Отеє життя змалював Котляревський так живо та жваво, що люди. не могли начитатися його Енеїди, а читаючи єї, привикали також до

ПАМЯТНИК КОТЛЯРЕВСЬКОГО В ПОЛТАВІ.

тої народньої української мови, якою вона написана і яка з тої пори стала літературньою мовою. З того часу зачинається нова пора в житті України.

Правда, і перед Котляревським були письменники, котрі оберта­лися часом до рідної мови, але оберталися вони до неї дуже рідко, та й то мішали її з чужою мовою, російською або польською. Такий письменник був і славетний Григорий Сковорода, перший український философ, — тоб-то чоловік, що хоче всьому найпершої причини дійти. Він складав пісні і байки, але мішаною мовою. Він був вчите­лем у Харьківській Колегії і мав великий вплив на сучасне громадян­ство. Дякуючи йому та Василю Каразіну, у 1850 році у столиці Сло­бідської України, в Харькові, заснований був університет, котрий ро­биться осередком, до якогось часу, духовного життя України. Тут з’я­вляються один за другим українські діячі і письменники, як Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основяненко, відомий своїми опо­віданнями з сільського життя; тут у Харькові вперше з’являється жур­нал, писаний українською і російською мовами, виходять альманахи (збірники); з 1819 року починаються видання збірників українських

МАРКІЯН ШАШКЕВИЧ.

народніх дум та пісень — Цер- телева, Лукашевича, Метлин- ського; у 1818 році вийшла перша граматика української мови (наука, як по українському говорити й писати) Павлов- ського; тут починає свою ді­яльність славетний історик у­країнський Микола Костома­ров, автор опису війн Хмель­ницького і багато иньших тво­рів про минувшість нашого народа.

Тим часом ся, так звана добаславянського відродження, у 1820—1830 роках захопила й Галичину. Там ще у 1784 р. імператор Иосиф II заснував у Львові університет і визначено було кілька професорів, щоб вони українською мовою ви­кладали науку. Незабаром і в

Австрії знову перемінилося на гірше: пани знову взяли велику силу і понівечили усе добре, що робилося за-для селян. Але-ж через який час

Шашкевич. у Львівській Семинарії склалося потайне товариство, з Map кі я ном Ш аш-

кевичем, Яковом Головацьким та Іваном Ваги лев ич ем на чолі, і воно поклало собі боротися проти спольщення Галичини, а для того задумали вони видавати книжки, друковані народньою українською мовою. Перша книжка, котру видали вони у 1837 році, звалася „Ру­салка Дністрова". Незабаром власті її заборонили, де кого з членів того гуртка засудили у тюрму і гурт той порозгонили. Але після 1848 року заступники Української людности зібрали „Головну Руську (Укра­їнську) раду", котра стала на сторожі прав свого народу і вела за-

взяту боротьбу за його самостійність[†]). В той час проявилося перше видання (1840 року) „Кобзаря“ Тараса Шевченка — найбільшого нашого поета.

Тарас Григорович' Шевченко родився 25 лютого (февраля) 1814 Тарас року у селі Моринцях, Звенигородського повіту, у Київщині і був Шевченко, кріпак пана Енгельгардта. Малим зостався він сиротою, пас вівці та свині, ходив вчитись до пьяного дяка, потім до маляра, поки пан не зробив його покойовим козачком. Як він підріс, то його віддано у ма­лярську науку — упе­ред у Варшаві, а потім в Петербурзі. У Петер­бурзі, через свого зе­мляка Сошенка, позна­йомився він з україн­ським письменником Гребінкою, з славетни­ми російськими пись­менниками Жуковським та Григоровичем, з ху­дожниками Брюловим та Венеціановим. Усі вони зацікавилися до­лею талановитого па­рубка і склавшись, ви­купили його у пана за 2.500 карбованців у 1838 році. Після того Шев­ченко поступив до Ака­демії Художеств у Пе­тербурзі.

змушують оглянутись і замислитись кожного

З сього часу починає він писати свої вірші, котрі мали і досі ма­ють такий величезний вплив на людей, так вражають своєю щи- рістью, красою і силою, так ваблять до себе та над тим, яких ми, справді, батьків та чиї діти? Поезія (вірші) Шев- ченкова зробила таке велике діло, яке тільки й може зробити справ­дешній велитень мисли і слова. У 1845 році Шевченко приїхав до Київа, де тоді вже працював ще один з видатнійших наших письмен­ників, Пантелеймон Куліш; сюди переїхали з Харькова Максимович та Костомарів.

Нирило- Тут Шевченко, разом з Кулішем, Костомаровим, Білозерським, Мееодіев. Миколою Гулаком, Панасом Марковичем, Пильчиковим, Навроцьким Братство. _та иншими заснували у Київі, котрий вже мав в той час універ­ситет ще з 1834 року, таємне товариство, що звалося „Кирило- Меоодієвське Братство". Усі спільники того товариства були Українці, котрі щиро любили свій народ, свою Україну і положили спільними силами доходити правди та добра свойому народові та иншим наро­дам Славянським. Вони мріяли про те, щоб завести федеративний устрій в Славянстві, — щоб кожен Славянський народ, а між ними й Український, жив собі самостійно, по своїй волі, вибіраючи собі на-

ЗАСІДАННЯ КИРИЛО-МЕООДІЄВСЬКОГО БРАТСТВА.

чальство по своїй уподобі; щоб не було так, що один народ панує над другим, але щоб жили кожний вільно і тільки були у братерському союзі між собою — спільними силами собі помагали й боронили оден одного. Вони бажали поставити свій народ нарівні, з другими Славян- ськими народами, котрі повинні були увійти у ту спілку, і домагалися, щоб не було неволі між людьми, щоб не було кріпацтва та пан­ського права над селянином; щоб не було полегкостей для них, а тя­гарів для других; щоб що мужик, що дворянин, що купець — було все одно; щоб усі мали рівні права; щоб кожній вірі і народності була воля вірити так, як хто хоче, а не силою привертати до якоі- небудь віри; щоб вільно було друкувати всякі книжки чи газети, всякі думки висловляти, і щоб за се не можна було людей карати. Таку

роботу взяв на себе той гурт молодих, щирих людей. Але святу їх роботу було скоро припинено: якийсь студент з Київського універси­тету, Петров, підслухав одного разу, що говорилося в товаристві і до­ніс про те жандарам. Зараз братчиків арештували, посадовили по тюрмах, а потім позасилали по ріжних містах. Так, Куліша заслано у Тулу, Костомарова у Саратов, а Шевченка покарано найтяжче — оддано його у салдати без строку і заборонено йому писати, або ма­лювати; заслано його уперед до Оренбургу, а потім у Ново-Петров- ську кріпость, над Каспійським морем. Тільки у 1857 році, вже за царя Олександра II, коли за Шевченка почали клопотатись високі особи, його нарешті визволено. Як бачимо, Київу на сей раз не пощастило

ШЕВЧЕНКО НА ЗАСЛАННЮ.

зробитись осередком духового розвитку України, і та робота, що так жваво розпочали були молоді Українці, була припинена на самому початку..

У Галичині в той час, як констітуцію було скасовано, теж під­упав народно-політичний рух, проте там з весни 1848 року почала виходити перша Українська газета „Зоря Галицька", доволі гарною українською мовою; того-ж року скликана була у Львові „Головна Рада", котра повинна була пеклуватись про Українську народність у Галичині; такі самі ради засновано було і по повітових городах: у Стриї, Коломиї та инших; склався був гурток людей, щоб видавати українські книжки, — звався він „Галицько-Руська Матиця". Але не всі 26*

Галицькі Українці стали на праву путь. У Галичину почав наїздити професор Московського університету Погодін, і от послухавши його та ще де-кого з Галичан, прихильних до російських порядків, частина Галичан одцуралася своєї рідної мови, вважаючи її за „хлопську" — почали говорити, що вони ті самі люде, що й Великоруси. „Нема Ру­синів (Українців), — казали вони — а є Росіяне!" Вони почали пи­сати й друковати книжки якоюсь мішаниною — не то московською мовою, не то церковною. Сієї нісенітниці не то у Росії ніхто не^вто-

СЬВІТЛИЦЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА.

ропає, а навіть і самі ті, що писали. Такі люде є ще й тепер у Гали­чині, і прозивають їх „москвофилами"; за них тягне руку Російський уряд і усім їм допомагає. Але багато завинила ту також і польська насила. Люди доведені польською господаркою до розпуки, мимохіть поверталися в другий бік, до Росиї, думаючи, що там їм краще бу- лоби. Нарешті у 1866 році в Австрійському царстві заведено консті- туцію. Усім народам, а між ними й Галицьким Українцям, дано рівне право, свободу віри, слова, печати. Для справ, котрі належать до всієї держави, заведено Державну Раду (Думу) у столиці Відні, а для справ поодиноких країв— Сойми. Один.такий Сойм заведено у Львові, а другий — у. Чернівцях і там виборні депутати порядкують своїми справами. Але львівський сойм став скоро, не галицьким, а польським соймом і наші посли галицькі мусять не мало витрачувати сил, щоб гідно заступати свій народ і обороняти його права. Кожде придбання галицьких Українців, чи школа, чи своя мова в уряді, чи що, коштує їх багато труду і заходу.

При кінці 1850-х і па початку 1860-х років братчики Кирило- Меоодієвського братства, бувши в той час уже на волі, почали з’їзди- тись до Петербургу і почали там гуртуватися. Там було жити вільніше, як в иншому якому місці, і туди на якийсь час і переносять свою

ПОХОРОН ТАРАСА ШЕВЧЕНКА.

роботу Українці. Тут починають вони видавати книжки, а у 1861—62 рр. розпочали перший український що-місячний журнал „Основа". За ті часи багато з’явилося українських письменників: Як знаменита своїми оповіданнями з народнього побуту, особливо з життя кріпаків, Мария Марковичева (Марко Вовчок), а дальше байкар Леонід Глібів, поет Степан Руданський, Д. Мордовцев, О. Стороженко, Ганна Барвінок (жінка Кулішева), О. Кониський, Я. Щоголів, Л. Свідницький і инші. Вони починають видавати тут свої твори, — появляються українські букварі, граматки, щотниця (арихметика) і другі книжки для шкіл. Ку­ліш заводить власну типографію і починає друкувати у ній старі й нові українські книжки; з друкарні тієї вийшли його „Записки о Юж­ной Руси" і повість з часів Руїни „Чорна Рада", твори Котлярев­ського, Марка Вовчка та инші. Костомаров почав видавати свої пи­сання про українську історію, Куліш писав про українське письмен­ство. Вперше тоді виходила українська наука на ширшу дорогу. Те­пер, коли правительство взялося само до того, щоб визволити кріпа­ків, багато Українців взялося за працю для свого народу, взялися до­помагати, щоб те визволення було як найкраще зроблено. Для того, щоб селяне знали свої права, заходилися писати книжечки про закони та порядки державні. Щоб між народом була більша освіта, допоми­налися, щоб наука в школі була мовою українською - рідною, щоб дитина її розуміла. Заводили школи і для дорослих — такі, де можна було вчитися вечорами та у неділю робітникам та слугам неписьмен-

МОГИЛА ШЕВЧЕНКА КОЛО КАНЕВА.

ним, і в них вчили по українськи. Але не минуло й два роки після визволення кріпаків, як уряд припинив всяку роботу на користь наро­дові. Багато українських діячів було заслано, книжки, писані україн­ською мовою, заборонено було друковати, — тільки й дозволено було видавати невеличкі оповідання, та й то цензура дуже присіку­валась до них.

26-го лютого (февраля) 1861 року у Петербурзі помер Тарас Гри­горович Шевченко, не діждавши кілька день, щоб почути про волю для свого народу, за якою він так тяжко побивався і так гірко про­ливав свої святі сльози. З великою пошаною тіло його одвезено на Україну, як він того бажав, і тут, над Дніпром, недалеко Канева, по­ховано на високій могилі. Хрест, що стоїть над ним, видко з-далека. Він до-віку буде сяяти на Україні, будити свідомість в Українському· народі та додавати натхнення й охоти працьовникам.

З початку 1870-х років знов оживає національний рух на Україні, і осередком його стає Київ. Тут визначаються такі вчені, як Володи­мир Антонович (історик), Михайло Драгоманів, П. Чубинський, П. Жи- тецький, В. Науменко, Михальчук і инші; тодіж таки починає працю­вати й відомий усій Україні її музика — композитор Микола Лисенко, а в українському письменстві здобувають собі слави — Іван Нечуй- Левицький, Панас Мирний, Олександер Кониський, Михайло Стариць- кий, Олена Пчілка. У Одесі з’являється Марко Кропивницький, сей батько українського театру. Він складає труппу (товариство артистів), пише пьєси (драми й комедії), їздить по Україні і виставляє свої та

МОГИЛА ШЕВЧЕНКА (з далека).

чужі пьєси. В його труппі були такі славетні артисти, як Марія Зань- ковецька, Карпинська (Затиркевич), брати Тобілевичі (для театру вони прибрали прізвища: Садовський, Саксаганський і Карпенко-Карий), з них — Карпенко Карий зробився видатним драматургом і написав багато пьєс для українського театру. У ті часи було заборонено ви­ставляти українські пьєси в Правобічній Україні, через те Київ та гу­бернії Київська, Подільська і Волинська не могли бачити свого рід­ного театру. Аж у 1887 році Марко Кропивницький, побувавши із своєю труппою у Петербурзі, зацікавив українським театром навіть царя Олександра III, і тоді Кропивницький виклопотав дозвіл робити свої вистави скрізь по Україні.

Як вже говорилося, у початку 1870-х років почала відживати українська література (письменство), утиски цензури трохи було по- мягчали, та знов не на довгий час: вже у 1876 році несподівано вий-

Указ шов новий закон, котрим заборонялося видавати всякі книжки, писані 1876 року*українською мовою, окрім віршів та оповідань, заборонено було привозити їх з-за границі, заборонялося виставляти що-небудь укра­їнською мовою та співати українських пісень, (пізніше, у-початку 1880-х років зроблено було полегкість і дозволено робити українські вистави, тільки щоб неодмінно поруч виставляти й пьесу російською мовою). Ося заборона на українські книжки була аж до року 1906 — рівно тридцять літ. — Не можна було ніякої доброї книжки по- українськи видати — чи про Україну та українську історію, чужі землі, чи про природу, чи про господарство, чи про хворобу яку, — рідко яка за десятки літ якимсь дивом прискочила; не можна було на українську мову перекладати якісь писання з чужих мов, — навіть

ПЕРША УКРАЇНСЬКА ТРУППА М. Л. КРОПИВНИЦЬКОГО.

Святе Письмо; не можна було видавати ніяких книжок для дітей — щоб не звикали до рідної мови, або для шкіл — щоб по-українськи не вчились. Оповідання й вірші дозволялося тільки такі, що для за­бавки годящі, а в котрих була яка поважніша думка, або що про Україну, чи про порядок громадський або державний, або щось на панів та на властей, то не позволяли. До того всього, заборонено було друковати книжки та инше що по-українськи „кулішівкою" — правописом, котрим почав писати П. Куліш (сей правопис от і в нашій книзі), а силували, щоб скрізь писати все „общепринятим" правописом („єрижним"), як у нас його звуть, через букву „Ы“, котру неодмінно треба було писати замість нашого _МИ“). Ce було дуже не з руки, бо російським правописом не можна до-ладу написати все те, що ми вимовляємо.

З року 1881 усі сі утиски трошки, хоч дуже не багато, полег­шали були, і у Київі зараз (у 1882 році) почав виходити що-місячний журнал „Кіевская Старина“; в ньому й почали працювати наші тала­новиті письменники та вчені. Проте, одного сього журнала, котрий переважно мусів друковати статті писані російською, а не українською мовою, було мало. Через те наші письменники і вчені почали свою роботу українську переносити за-границю до Галичини. Львів, таким побитом, як колись у ХШ віці, знову робиться осередком духового життя усієї України. Туди переїздить професор київського універси­тету Михайло Драгоманів, а пізніше — Михайло Грушевський ; наукова робота іх там, за-границею, мала і має тепер величезну вагу для

Ί

БУДИНОК ТОВАРИСТВА ІМЕНИ ШЕВЧЕНКА У ЛЬВОВІ.

України. Там таки-ж, у Львові, засновано було ще у 1873 році, за­ходом Олександра Барвінського і Олександра Кониського, „Товариство Товари- імени Шевченка", котре на початку 1890-х років перетворюється ство імени у „Наукове Товариство", на взірець європейських Академій Наук. На Шевченка, чолі його стає професор Львівського університету Михайло Грушев­ський. Він жваво і палко почав працювати, і за короткий час поста­новив се Товариство на таку височінь, що з неї воно своїм світлом засяяло по всій Україні і звернуло на себе увагу європейських вчених. На науковому полі працюють в Австриї отсі найвидатніщі вчені та письменники, як І. Франко, професори Горбачевський і Пулюй (з Праги), К. Студинський та О. Колесса, Хв. Вовк, В. Гнатюк, І. Bep- хратський, Томашевський, Рудницький і Левицький. Вони видали ба-

На Буко­вині.

ПРОФ. Др. СТЕФАН CMAJlb- СТОЦЬКИЙ.

гато наукових розслідів про Україну і Український народ. Товариство імени Тараса Шевченка видавало девять літ що-місячний журнал „Лі­тературно-Науковий Вістник“, котрий тепер, як полекшено в Росії цен­зуру, виходить разом і у Львові і у Київі, видає науковий журнал: „Записки Наукового Товариства імени Шевченка" і багато иншого. Крім згаданих галицьких вчених, за останні десятиліття в Галичині і на Буковині вславилися поети та письменники, що добре знають і описують народне життя: Юрій Федькович, Кобринська, Кобилян- ська, Стефаник, Мартович, Семанюк, Лепкий, Ковалів, Бордуляк, Ma- ковей та инші. А в росийській Україні тим часом здобули слави на полі науки й письменства—Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, А. Кримський, Дніпрова Чайка, В. Самійленко, А. Грабов- ський, Грицько Григоренко, М. Чер- нявський, Модест Левицький, В. Вин­ниченко, С. Єфремов, В. Доманиць- кий та ще багато других. З артистів- малярів найславнійші: Труш, Нова- ковський, Красицький, Сластьопа; з різьбарів: Гаврилко й Паращук; з музиків, крім Лисенка, Людкевич, Колесса, Ніжанковський, Вахнянин, Січинський; зі сьпівців: Крушель- ницька, Мишуга й Менцінський. Усе се свідчить, що вже з 50-х років минулого століття українська інте­лігенція помалу вертається до свого народу. На жаль, прикрі, тяжкі об­ставини за останні часи не дали всім сим кращим людям нашим розгор­нути свої могутні крила.

Так само і Буковина, завдяки невтомимим заходам проф. Стоць- кого, посла Василька та других патриотів, а розбуджена піснями Федьковича та Воробкевича, збуди­

лася зі сну. Виборено там українські гімназії, кілька катедр на уні­верситеті, повні права української мови по урядах, осьвідомлено се­лянина читальнями й вічами, а добробут його скріплено всілякими товариствами економічними, спілками та артелями.

Тільки угорська Україна спить сном непробудимим, а всякі заходи, щоб єї розбудити, розбиваються об гнет мадярського уряду, котрий хоче конечно винародовити славянські народности..

Добробут селянського люду і на Україні, і в Галичині, що-року ставав гірший; людей більшає, землі стає дуже мало, заробітків нема, нема де роздобути, чого треба, а через те люде мусіли шукати собі кращого життя і виселятись з своєї батьківщини. Раніще почали пе­реселятися над Чорне море, на Кубань, у Таврію та на Кавказ; а як Еміґрация. тут стало повно, то подалися до Оренбурської губернії, у Сібір, Бар­наульську землю (царські землі у Томській губернії), на Амур та в Усу-

ιθΓ:

ТОВАРИСТВО АСЕКУРАЦИЙНЕ »ДНІСТЕР« У ЛЬВОВІ.

рійський край. Ci місцевости найбільш оселені Українцями, надто з Правобічної України; Лівобічні і Галичане — ті шукають собі при­тулку в Америці: там їх налічують вже більш як пів міліона. Вони

БУРСА TOB. ПЕДАГОГІЧНОГО У ЛЬВОВІ.

мають там великі колонії (осади) свої у Сполучених Штатах, в Ка­наді та Бразілії. Окрім хліборобства, вони найбільш роблять по шах­тах. Духовий розвиток їх іде все вперед: вони вже впорядкували у себе видання українських часописів (газет), засновують книгозбірні,

„Просвіта¹ у Львові.

ТОВАРИСТВО »ПРОСВІТА« У ЛЬВОВІ.

читальні i_liHa далекому.Заході не забувають ні-своїх звичаїв, ні рідт ної мови і з-за Окіяну пильно слідкують за тим, що діється, в сво­йому рідному,краї. Запобігають лихови спілки, (артелі), котрі невси­пучо організує Микола Левицький. Та останніми літами еміграция наша з Галичини слабне, а то тому, що в Галичині стає нашим людям дещо лекше дихати. Селяне розкупили та поділили між себе багато маєтків панських, перестали пити, позичають гроші в своїх інституциях, а не в жидів на лихву і закладають всілякі спілки. Там є тепер велике то­вариство асекурацийне (страхове) „Дністер" у Львові, що_лмає кілька міліонів маєтку, є український земельний Банк, що випускає свої власні папері, котрі йдуть в світ як гроші, є велика по­зичкова каса в Перемишли і багато, багато иньших таких товариств скрізь по містах та селах в цілій Галичині. Крім того є товариство господар­ське, яке дбає, щоб селянин краще господарював та луч­ше продавав товар і збіжє, є молочарські спілки, є початки свого власного промислу. Ба­гато коло того всього заслу­жилася львівська „Просвіта", яка видала сотки книжок, за­ложила тисячі читалень, та у- рядила багато віч по всім краю. Два роки тому скликала вона перший економічний конгрес т. є. великий учений з’їзд до Львова, а того самого року відбулася перша українська ви­става в Стрию, де галицькі У-

країнці мали нагоду похвалитися тим, що доси для власного свого добра і розвитку зробили.

Школамиж журиться Товариство педагогічне і товариство „Наша школа" у Львові. Вони удержують кілька приватних, себто не урядо­вих а народних гімназий, як ось в Рогатині та Яворові, кілька семи­нарий, в котрих вчиться молодіж на народних учителів та багато всі­ляких иньших шкіл. В однім 1910 році видано на тії школи пів мі- ліона корон, зібраних дрібними датками від українських урядників, професорів, попів, та від селян, котрі що раз більше та краще розу­міють вагу рідної школи. Доказом того селянин Телевяк, що ціле своє добро дав на українські гімназиї. Крім того закладають Українці бурси, себто такі великі доми, де молодіж шкільна може дешево, або й даром проживати, щоб ходити до шкіл. Декотрі з таких бурс, як ось бурса товариства Педагогічного у Львові, дає захист кількасот ученикам.

По всіх більших містах Галичини та на Буковині побудовано на­родні доми, в котрих містяться українські товариства і в котрих є салі на вітчити, віча, збори, на забави та на вистави українського львів-

ЮЛІЯН РОМАНЧУК.

(Статуя в салї засідань Українського клюбу у віденському парляменті).

ського театру, що їздить з місця на місце, розбуджуючи любов до народньої штуки.

Коли мова про театр, то згадаймо також і те, що у Львові і в Чернів­цях є висші школи музичні імени Миколи Лисенка, де плекають україн­ську музику. Закладають також у Львові висшу школу торговельну (українську), а в Перемишлї є вже здавна висший інститут, в котрім кіль­касот дівчат виховується на образованих і сьвідомих жінок-Українок. Крім тих приватних шкіл є також 5 державних ґімназий з українською викладовою мовою, є кілька катедр українських на львівськім університеті та багато народних шкіл, де вчать дітий своєю рідною, українською мовою. Того всього добився народ своєю власною працею, власними

РОЯ PEMICH. МОЛОД. ЛЬВІВСК. »СОКОЛА« при науці впоряду.

жертвами а при помочи своїх послів до сойму і до парляменту у Ві­дні. Українських послів в австрійськім парламенті є тепер 28 і вони заступають перед урядом і державою український народ, домагаючися для нього рівних прав з другими народами Австриї. Тепер іде борба о власний український університет у Львові, себто о найвисшу школу для тої півторатисячі студен­тів, що мусять вчитися по чу­жих університетах. Багато еще належиться українському наро- дови в Австриї, але то, що він там досі добув, ставить його в ряди висококультурних на­родів і дає запоруку славної будучности. А запорука тим безпечнійша, що народна ро­бота опирається в Галичині не на одиницях, а на широких на­родних масах, котрі згуртовано в читальнях, касах, спілках, а

Соколи“ останніми часами також в „Січах“ і „Соколах", т. є. товариствах гім- „Січи. настичних і пожарних. До тих „Січий" (заснував їх Др. Трильовський з Коломиї) і „Соколів" (головою „Сокола" є професор Боберський у Львові) належить тепер 50.000 парібків і дівчат, котрі вправляються

СІЧОВИКИ ПРИ ВПРАВАХ НА СІЧОВІМ СЬВЯТІ.

в муштрі, розвивають силу тіла та вчаться, як на випадок пожару гасити його та ратувати людське добро.

По-між інтелігенцією на Україні тим часом все більше і більше виявляється самосвідомість, національний рух шириться, і се добре виявилося було у 1903 році на Полтавському святі, коли одкривали у Полтаві памятник батькові українського письменства, Іванові Котля­ревському. ЗО серпня (августа) 1903 року на свято се з’їхалося до Полтави сила народу. Тут були заступники од усіх країв України, з Галичини і Буковини, — зібрались і вчені, і письменники наші.

Тяжке життя по селах, дорога земля, важкі заробітки за останні роки, нещаслива війна з маленькою Японією, котра побила велике російське військо, — усе се привело до того, що й уряд росийський зрозумів, що далі бути так не може. І от 17 жовтня (октября) 1905 р. було проголошено царський маніфест, котрим усім у державі дарува- Маніфест лася: незайманість особи, свобода слова, свобода віри, свобода пе- 1905 р. чати, свобода збіратися, а для того, щоб завести кращий лад у дер­жаві, ухвалено було скликати у Петербурзі так звану „Державну Думу",

id="Picutre 278" class="lazyload" data-src="/files/uch_group74/uch_pgroup252/uch_uch7111/image/image262.jpg">

СІЧОВИЧКИ З ПЕЧЕНІЖИНА ПРИ ВПРАВАХ.

з заступників од усього народу. Велика радість настала тоді в дер­жаві, і пригнічене слово, не криючись, радісно залунало по всій країні, закликаючи людей до боротьби з старим ладом і його оборонцями. Але та радість, те невпинне бажання кращого життя і визволення з-під гніту старого ладу, те бажання скоріще упитися здобутою во­лею, не довго панували, і страшні кари посипалися, як із мішка. Проте скасування цензури — для нашого краю, для України, зробило велике діло: у Лубнях, Одесі, Київі, Харькові, Катеринославі, Могилеві — Подільському, навіть у Петербурзі і Москві, почали виходити часо­писи (газети), тижневі та що-місячні журнали, писані нашою рідною мовою. Хоч багато з них скоро було заборонено, про те ті, що оста­лися, мають великий вплив на селян і все громадянство, і культурна їх робота незабаром дасть такі жнива, яких ми ще не бачили.

Державна 27-го квітня (апріля) 1906 року і 20-го лютого (февраля) 1907 р.

Дума, скликано було першу і другу Державну Думу у Петербурзі. Обидві вони скоро були розпущені. Вони нічого не встигли зробити — поклали тільки нові підвалини новому життю, що з того часу починається для Росії, а з нею й для нашої України, бо те, що минуло, не могтиме вже вернутися ніколи. Цікаво те, що в обох Думах, як і в Комісії, що скликала була у 1767 році цариця Катерина, українські посли ви­словили таке саме бажання автономії для рідного краю. Партія (гро­мада) Українців в Думі була чимала — в першій Думі було 80 чоло­віка членіВе а в другій — 42, з усього числа 500 послів. На чолі Укра­їнської громади в першій Дули стояв „Український Парламентський Клуб“, з Шрагом, Шеметом, Чижевським та Біляшевським на чолі, а в другій Думі в „Українській Думській Громаді" перед вели посли: Рубіс, священик Гриневич, козаки Сайко і Хвіст. „Українська Парла­ментська Громада" у другій Думі видавала газету для селян „Рідна Справа", в котрій сповіщалося про те, що робиться в Думі та в Укра­їнській Громаді. В третю думу, скликану на нових законах, нарід не міг вислати самостійно вибраних послів і тепер українська справа в З Думі представляється гірше, чим в 1-шій і в 2-гій.

Полегкості, що настали після 17 жовтня 1905 року, дали засну­вати українські просвітні товариства „Просвіти", котрі засновано вже, на зразок Львівського „Товариства імени Шевченка", у Одесі, Київі, Каменці-Подільському, Катеринославі, Катеринодарі, Чернигові, Мико­лаєві і Житомирі. Вони по своїх статутах (уставах) мають — ширити самосвідомість серед Українського люду, нести освіту у народ по най­дальших кутках, де живе він, а для того — видавати і ширити де­шеві, корисні для людей, книжки, заводити книгозбірні, влаштовувати читання і таке инше. Товариства сі повинні зробити те велике діло для свого народу тепер, що колись випало було на долю церковним братствам. Хоч обставини життя тепер і не ті, але праця їх однаково свята й велика. За остатні часи робота просвітних Товариств припи­нилася через лихоліття у державі і через неприхильний настрій пра- вительственних сфер до україньства, але мине якийсь час, і Товари­ства сі стануть на твердий грунт та зроблять те велике діло, якого дожидає од них ЗО мільонів Українського народу.