6. Переяславська унія

Подібно до того, як унія 1386 в Креве наперед визначила розпад Великого князівства Литовського, так Переяславська унія стала початком і символом української руїни, наступного українського рабства.

Московське посольство виїхало до Переяслава у жовтні, в складі боярина Васілія Бутурліна, окольничего Iвана Алфєрова, командира московських стрєльцов Артамона Матвєєва та думного дяка Ларіона Лопухіна: ну, і купи всякої збиранини. У супроводі охорони з 200 стрєльцов. Як пишуть історики, Хмельницький зібрав Козацьку Раду, але вона мала, ніби, лише формальне значення. Бо все було погоджене заздалегідь (ким?). Однак, насправді справи пішли далеко не так хутко, та все затягнулося аж до березня.

Каменем спотикання стало те, що як король польський власною присягою затверджував права та вольності своїх підданих, то московський царик був “єдіний правой вєри Государь” на всій землі, та як такий нікому вже присягати не міг. Як отой китайський імператор. Присягали тільки йому.

Отже й довелося добрим козакам десь кілька місяців потилиці чухати та обмірковувати цей факт; поки врешті не капітулювали.

За Україною (пробачте – Військом Запорізьким) закріплювалося наче все, крім, ясна річ, суверенітету. Хоч не надто, ніби, страждав і він, зберегалося навіть право самостійно вести зовнішню політику, хоч і з обмеженнями: мир із Кримським ханством або Польщею, обом сторонам укладати тільки за взаємним погодженням.

Цю умову першим порушив Iван Виговський, миром із ханом та миром із поляками у Гадячі 1658. Порушить цей пункт і Москва, яка Андрусiвським миром 1667 подарує Польщі Київщину, яка їй завідомо не належить. Такі обопільні порушення автоматично денонсують попередні домовленості, i з 1667 Переяславська унія – вище досягнення Хмельницького – стає повністю нечинною для обох сторін.

Марно буде потім, 1954, посилатися на цього історичного покійника московська “Правда”, – королева брехні.

Марно будуть його видавати за щось і наступні українські історики:

Союз iз Московщиною вийшов із тверезих, реальних міркувань української політики. В основі його не було ніяких ознак сентименту. Це не було ніяке приєднання “відрізаної вітки до матернього пня”, як це пізніше пробували змалювати царські підлесники, ані поворот відірваних земель під владу давніх володарів. Не йшло також про визволення православної церкви: між українською і московською церквою існували такі глибокі побутові різниці, що найбільш вороже до зв’язків з Москвою ставилося київське духовенство.

(I. Крип’якевич, Iсторія України, Львiв, 1990, с. 179)

Все добре, все так, та… шкода, що не знали про все це тодішні люди. Так можна було писати, хіба що після угоди, а не по тому, як її згубні наслідки давали про себе знати наступні три сотні років. “Не йшло”, а бачите – пiшло…

Насправді новий союз відразу потягнув за собою цілу низку бід. Заключаючи абсолютно безкорисний для України союз з Москвою, Хмельницький негайно поставив проти України її південного сусіда – Кримське ханство; зіпсував певною мірою й відносини з Туреччиною. Бо тут навіть cусiд – кримський хан був у стані передбачити наслідки: поглинання України Росією та наступне знищення Криму.

З цього часу та по шведський наїзд не припиняються постійні виснажливі напади поляків і татарів на Поділля та Брацлавщину. За якихось пару років був спустошений весь південь України.

А Хмельницький тим часом відробляв своїх 60 000 паперових реєстрових, – завойовуючи для Московщини, яка негайно оголосила війну Польщі, – Білу Русь та Литву. А потім повертає на Галичину, намагаючись придбати й це для Московщини (на щастя – не вийшло). Для чогось ув’язується Україна й до чистої вже авантюри ердейського бана Дьєрдя Ракоці, який за прикладом Iштвана Батора надумав стати польським королем. Та, попри підтримку Богдана, так і не став; бо не був, насамперед, – Батором. Авантюра з тріском провалюється, а у війську зчиняється цілком виправданий бунт.

А там, нарешті, 1657 помирає й сам Богдан Хмельницький. Покинувши Україну чи не в гіршому стані, ніж прийняв.

На його місце (за бажанням Богдана) пропонують молодого сина Юрія, намагаючись зробити виборну владу гетьманів – династичною. А це, яскравіше ніж будь–що, свідчить про безпринципність козачої верхівки, що ладна з республіки зробити монархію. Так і тхне чимось печерно–російським: “как захотім, так і сдєлаєм”. Втім, історики твердять, що ідею династичної влади відстоював іще Богдан Хмельницький. * * *

Дивними, ні чим не обумовленими, є й будуть для нас оті збори у Переяславі. Мати десь 300 тисяч власного, обученого та випробуваного війська, та… запрошувати до Києва 3 тисячі кацапів? – дурість, найбільша з мислимих.

Він, Богдан Хмельницький, на якого покладають надiї мільйони людей, – призначає наступником свого шмаркатого Юрка! – чи ж він, рідний батько, не знав йому справжньої ціни? Бо ж той, підписавши все, що було потрібно москалям, через місяць сам відмовився від гетьманства.

Як Україна на той час була державою, а так нам твердять мало не всі, послухайте:

Переяславська угода – цей мілітарний союз, що засвідчив перед усім світом незалежність України від Польщі був апогеєм дипломатичного таланту Хмельницького.

(Н. Полонська–Василенко, Iсторія України, Київ, 1995, т. 2. с. 34)

— тоді напрошується запитання, чому:

До Москви посилалися доноси кошового отамана Якова Барабаша та Полтавського полковника Мартина Пушкаря, які обвинувачували Виговського в польських симпатіях, в намірі “продати Україну Польщі”.

(теж там, с. 37)

Зауважимо, що доноси не пишуть стороннім особам, пишуть завжди “начальству”, отже… яка вже там “незалежність”… Може, від Польщі, але ніяк не від Росії.

Непогано презентує себе тут, як бачимо, й Велика Січ Запорізька, в особі її всенародно (!) обраного отамана. За таке щось є підстави його переобрати, але… Схоже, створюється враження, що й ота уславлена Січ, оплот і опора всіх і всяких свобод і вольностей, – теж порядно підгнила…

Але, далі на нас очікує й дещо набагато цікавіше:

В Україні посилювалася боротьба різних груп населення: старшина, яку лякав царський абсолютизм, щораз більше схилялася до Польщі, міщани й селяни – навпаки – були ворожо наставлені до союзу з Польщею: їх лякали панщина, панський гніт, релігійні утиски.

(теж там, с. 38)

Цими двома групами справа наче й вичерпується, бо про якісь інші групи, крім оцих двох, – нас не повідомляють. Ми не звинувачуємо цитовану авторку – вона є цілком об’єктивна, бо й інші – шкода – ні про що інше теж не згадують.

От і виникає слушне запитання: а де ж на той час були наші дорогі самостійники? Чи може їх, насправді, взагалі не було? – дуже схоже на те.

Підкреслимо, ми не маємо нічого проти отих “груп населення”, про якi пише нам пані історик, вони обидві сповна отримали своє: старшина – царський абсолютизм, а селяни, замість польської панщини та кріпаччини – повноцінне російське рабство, з торгівлею людьми. Але, хто ж винний в тому, що в їх тупі голови так і не вмістилася думка, що “у своїй хаті – своя правда”?

Та, нарешті, чи варто підносити після цього Козацькі Війни до рангу Визвольних Змагань? – бо, як відомо, Визвольні Змагання переяславськими угодами не покінчуються. * * *

А головне, та від цього нікуди не піти, – все це знову і знову повертає нас до діяльності, де потаємної, а де й відвертої, – православного попівства, вірного союзника Москви. * * *

Але, потім новим гетьманом обирають Iвана Виговського (1657–1659) та для України просвічує промінь надії. Серед українських гетьманів до Мазепи, – цей був чи не єдиною державницькою людиною; намагався виправити згубні помилки свого попередника. Про його великі заслуги перед Україною переконливо свідчить хоча би те, що російські історики малюють його польським зрадником, а українські (чи може – малоросійські?) посилено шукають, – що би йому ще поставити в провину?

Гетьман Iван Виговський походив із Київщини, зі шляхетського роду, в молоді роки вчився в академії, потім служив у війську, в складі якого воював проти козаків 1648, на Жовтих Водах. Там потрапив був до татарського полону, але Хмельницький викупив його з неволі та зробив гетьманським писарем. Вибір був понад удалий, бо Виговський хутко поставив на сучасний європейський щабель усю канцелярську та дипломатичну службу гетьманату.

Він і був правою рукою гетьмана у зовнішній політиці, та всі попередні її досягнення, схоже, слід приписувати і йому. Що ж до Переяслiвської унії, то тут його повністю реабілітує вся його подальша політика: він із самого початку був проти будь–яких союзів із Москвою. Виговський був переконаним прибічником зрівноваженої політики щодо навколишніх потуг, добре розуміючи, що лише на цьому можна будувати самостійний шлях України.

Це саме Виговський зав’язує дипломатичні відносини зі Швецією, природним союзником України, як проти Польщі, так і проти Росії, іще за часів королеви Христини (1644–1654). Тепер він поширює угоду з Карлом Х Ґуставом (1654–1660), доповнюючи існуючу угоду військовими статтями. Одвічно брехлива російська історія підносить нам Iвана Мазепу як зрадника, що скориставшись шведською присутністю – раптом перекинувся до Карла ХII, – “ізмєнніка Пєтру”. Так от, майте на увазі, що з Петром його не пов’язувало нічого, а от із Швецією – іще угоди з Карлом Х. Виговський же, політик далекоглядний, бо розуміє, що московська агресія має, рано чи пізно, порушити й інтереси Швеції.

Гетьманство Виговського, хоч як коротке, – легким не було. Бо вже наступного року спалахує повстання проти його влади.

В цьому історики теж, звинувачують безпосередньо Виговського. Бо, бачите, Хмельницького й Росія визнає (“прісоєдініл Украіну к Росіі”), а от Виговський – людина недобра: нічого не “прісоєдініл”. Цікаво простежити анатомію того, як це робиться:

Виговський повів внутрішню політику іншим шляхом, як Хмельницький. Старий гетьман дбав за те, щоб утримати соціальну рівновагу: притягав до державної будови народні маси, але не дозволяв їм на анархічні виступи, протягував козацьку старшину, але гальмував її панські стремління. Виговський був того переконання, що “чернь” відіграла вже свою роль, і державну організацію думав оперти на вищі класи – на козацьку старшину та шляхту. Козацька старшина стала вже відмежовуватись від решти козацтва в окремий клас, намагалася скупчити в своїх руках велике землеволодіння та піддати під свою владу селян і дрібних козаків.

Ця політика Виговського привела до вибуху соціальної боротьби. Старшина, не відчуваючи ніякого стриму з боку гетьмана, почала сильніше пригнітати нарід, заводячи давні чинші та данини і притягаючи селян до панщини. Народні маси відповіли на це повстанням.

(I. Крип’якевич, Iсторія України, Львiв, 1990, с. 189)

Яка чудова, логічна та послідовна картина, – хіба не так? Але, є й у ній свої, так би мовити, “нєувязочкі”, які при дещо пильнішій увазі обертають цю картину на абсолютну дурницю. Продемонструємо це. Нам невідомо, чи робив Виговський те, що йому тут приписується, але це є ніяк не важливо. Все це могло би звучати переконливо лише в єдиному випадку: якби повстання спалахнуло хоч через кілька років гетьманування Виговського, а воно спалахує, менше ніж через рік. Соціальна система посідає певну інерцію, повстання теж треба підготувати заздалегідь. А як воно було підготоване досить ґрунтовно, то дозволимо собі думати, що почалася ця підготовка негайно по смерті Хмельницького. А це не полишає каменю на камені від отих міркувань щодо політики Виговського. Бо не нею, а політикою самого Хмельницького, єдино, воно могло бути підготоване.

Це – перше зауваження.

Щодо зауваження другого, то не будемо забувати, що з 1654 в Україні вже товчеться купа московських зайд, як офіційних, так і всяких інших; в тому числі – сила шпигунів та агентів, що послідовно роблять свою російську політику, розкладаючи простацьку Україну зсередини. А як повстання починається з Полтави, яка ближче до сфери впливів Росії, ніж Правобережна Україна, то очевидні й організатори. Поґотів, “народне повстання” хутко очолюють полтавський полковник Мартин Пушкар та запорізький кошовий Яків Барабаш. А те, що обидва ще з 1656 вели таємні переговори з Москвою, – засвідчене історією.

До цього додамо, хіба, що повстань на Полтавщині не зареєстровано ні перед тим, ні потім, за оті триста років російської окупації. Навіть коли 1785 всіх простих українців урівняли в правах зі свійською худобою, та почали купувати та продавати, і до цього поставились цілком спокійно. Так, що вже там якісь чинші та данини…

Бунтівники збирають до 40 000 війська, добре озброєного (очевидно – з Московщини) i Виговський вимушений кинути все та йти на Полтаву. Він перемагає, Пушкар убитий, а Барабаша, що потрапив до полону, – негайно страчують. На часі все заспокоюється, але це вартує Україні в 50 000 убитих, з обох сторін, – прямий прибуток для ненажерної Москви: “Москва слєзам нє вєріт, Москва кровушкі жаждєт!”

Саме за Виговського, а не за Хмельницького, поширюється думка, що козацька Україна має стати окремою незалежною державою. Починає засвоюватись вона потроху навіть у придавленій шведським наїздом Польщі. В цих обставинах і було укладено 1658 мир з Польщею у Гадячі. Применшити його актуальність та важливість для обох сторін, неможливо. * * *

Зауважимо, що Гадяцька угода була не до порівняння з Переяславською, давала значно більше самостійності Україні.

Як коротко, то це було певне повернення до минулого, до часів Кревської унії, але на новому історичному етапі: три автономні держави, кожна зі своїм чітко визначеним тереном суверенітету, релігією та управлінням, об’єднані лише під однiєю короною. Важко сказати, що би доброго та вирішального для історії могли би виникнути з цієї ідеї, з’явись вона дещо раніше; але тепер для неї було, здається, запізно. Вона потонула у вирі наступних подій. Бо, Московщина розпочинала війну проти України. З цього приводу гетьман Виговський звернувся до народу з маніфестом. Процитуємо ту частину, яка стосується відносин з Московщиною:

Але цар не виправдав надій України, не давав їй допомоги проти ворогів, умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав ставити фортецю в Києві, щоб держати нарід у ярмі; царські воєводи відмовляли пошани гетьманові, підтримували бунти, нищили край, фальшиво повідомляли царя про події в Україні. Та зрада підступної Москви видна у всьому: вона готує нам ярмо, насамперед внутрішньою війною, тобто нашою власною зброєю та без нашої вини. Все те ми виявили задля нашої невинності, а тепер вимушені підняти законну оборону та вдатися до сусідів з проханням по допомогу для своєї свободи. Не в нас лежать причини війни, що розгорілася…

(I. Крип’якевич, Iсторія України, Львiв, 1990, с. 192)

Як бачимо, Виговський, на відміну від сучасного історика, чітко бачить, причини повстання – внутрішньої війни. Він – політик!

На початку війни у серпні 1658 у Виговського, крім козацьких та найманих військ, був іще загін поляків – сила радше символічна, враховуючи тодішній стан Польщі, та цілком пристойний підсобок татарів. Московський воєвода Шєрємєтьєв, хоч і громить козаків під Києвом, але великих подальших надій на перемогу не має. Тому Виговський іде на Лівобережжя, де стоять війська Ромодановского.

Москва, в обличчі подібної рішучості, та добре знаючи, чого варті її війська, – намагається розпочати чергові переговори та щось там іще виторгувати. Згодна забрати з українських міст московські гарнізони, як то передбачалося Переяславською унією. Погоджується визнати й Гадяцький договір, але… Сама висилає до України армію князя Трубєцкого. Він не розуміється на військових справах, не знає що то є козацька або татарська польова війна, і починає облягати Конотоп; та витрачає на це більше двох місяців, а тим часом підходить зібравши сили Виговський. Запам’ятайте цю дату: 8 липня 1659. Виговський не лише розбив московські сили, але й майже повністю їх винищив. То була чи не нищивніша поразка за всю тодішню історію Московщини. Не випадково про цю дату в історії згадується лише крізь зуби. Бо, резонанс був величезний.

Стався справжній переполох. Цар наказує поспіхом відновляти старі московські укріплення, а заразом складає плани евакуації царського двору з Москви – кудись за Волгу. Одне слово, туди, куди вже збігав одного разу від Тохтамиша 1382 куліковський “переможець” Дмітрій Донской.

Та – далебі, у відкритому та чесному бою московський нарід ніколи й не перемагав. Та зате, – не знав собі рівних у потаємній боротьбі, підступах та зрадах. Проти Виговського виступає якийсь там полковник Iван Безпалий, якого не чути ні ранiше, ні потім, та знову, на московські ж гроші, піднімає “повстання”. Виговський зрікається 1659 гетьманства, i продажна козацька старшина садить на гетьманство 18–річного Юрія Хмельницького, яким вона зможе крутити, як заманеться. Як каже нам попередній автор, – “Це був зручний крок, бо тільки чарівне ім’я Хмельницького могло з’єднати розбите громадянство знову під одним прапором”. А, – під яким же це “прапором”, дозвольте спитати, можна “з’єднати”: патріотів України та московських зрадників? – і, навіщо з’єднувати? Бо зрадників треба нищити, не питаючись: хто вони є? Дуже це все нагадує оту, недобрих дев’яностих наших років “злагоду”. Яскраво показуючи, що деякі проблеми є мало не вічними для України.

Перша проблема, за яку прийнялися сопливий гетьман, разом із його радниками, прилуцьким полковником Петром Дорошенком та сумнівної репутації запорозьким кошовим Iваном Сірком, – стояло патріотичне завдання якнайбільшого значення: якомога швидше загнати Україну до Московської стайні; все це й було зроблено.

Московський командуючий, князь Трубєцкой, що своєчасно збіг з–під Конотопу, стояв із новим військом та жадав нових переговорів у тому ж Переяславі. Та коли Юрій Хмельницький зі своїми радниками поїхав на переговори, він був дорогою викрадений; отже, кримінальна Москва обтяжила себе ще й кримінальним злочином “кіднапінгу”? А за таких обставин – можна було підписати, – що завгодно. Але, одвічно боягузлива Москва ще пам’ятала уроки Конотопу, та не вимагала повного приєднання, тільки дещо поширивши статті унії 1654.

Визнали при цьому, дивно, навіть угоду в Гадячі, хоч обидві ніяк не могли бути сумісні.

Одночасно Москва розпочала вiйну з Польщею, хоч i без великого успiху, бо поляки зустрiвши їх на Волинi, геть розiгнали московське воїнство, а новоявлений гетьман, що був iз ними в союзi, – негайно перекинувся на iнший бiк, та ще й поскуб їх 1661 над Днiпром. Але, Москва пiдбурила Лiвобережжя та почалась громадянська вiйна.

Як бачимо, ще тодi Україна поділилася на схiд та захiд, та як би цьому не заперечували, а подiл з тих пiр залишився.

В обличчі братовбивчої вiйни Юрiй Хмельницький зрозумiв, нарештi, що з нього не вийде не лише гетьмана, а й повноцiнного громадянина, – на початку 1663 зрiкається гетьманства та постригається у монахи. Внаслiдок маємо вiдтодi двi України та два ж гетьманства. На чолi з Павлом Тетерею (1663–1665) на Правому березi, та Iваном Брюховецьким (1663–1668) на Лiвому березi. Обидва були типовими кар’єристами та спритними полiтичними демагогами, обидва були непрямими родичами Хмельницького; тiльки й рiзниці, що один тягнув руку польського короля, а другий – остаточне смiття, – руку московського царя.

Та, й це було ще далеко не все. * * *

Дiяльнiсть гетьмана Iвана Виговського стала свiтлою плямою на понурому тлi української iсторiї, вичерпно показала, що Україна й пiсля капiтуляцiї 1654 могла протистояти Росiї, та – не тiльки. Прояви однодухiсть i єднiсть, могла би за допомогою сусiдiв своєчасно випалити i знищити оту ракову пухлину на тiлi людства, яка виростала навкруги “Трєтьєго Рiма”, розв’язавши тим наперед купу наступних проблем, якi на наш час стали свiтовими. Вiн був полiтиком i стратегом непорiвняно вищого рiвня, нiж Хмельницький iз його абсурдним заповiтом, але… Не мав за собою достатньої кiлькостi нацiонально свiдомих людей. * * *

В цьому аспектi понад цiкавим є ставлення до пам’ятникiв iсторичним особам. У пiдросiйськiй або малоросiйськiй Українi (української ми поки ще не мали задоволення бачити), як же охоче ставили пам’ятники Володимиру (а як же, обдарував нас дрiмучим вiзантiйським православ’ям!), Богдану Хмельницькому (а як же – вiдвоював Україну в Польщi для Росiї!), Михайловi Грушевському (скромна людина – претендував всього на якусь там культурну автономiю!). Але, нема, як не було, пам’ятникiв дiйсно великим: Iвановi Виговському, Пилипу Орлику, Симону Петлюрi, Дмитру Донцову, Степановi Бандерi… От коли такi нарештi з’являться, та будуть не другорядними, а першими щодо отих, наявних, – от тодi й ми скажемо: “Є така держава – Україна!”