nHOBA EPA І ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ
1890-ий рік приніс спробу польсько-українського порозуміння, відому під назвою “нової ери”™. Заплутане коріння цього важливого епізоду сягало від Відня до Києва. Цей період був позначений дедалі більшим напруженням між Росією й Австро-Угорщиною, і Галичина, можливо, мала незабаром стати театром воєнних дій.
Австрійський міністр закордонних справ, граф Густав фон Кальнокі порадив намісникові Галичини графу Казімежу Бадені замиритися з русинами. Володимир Антонович (1834-1908), професор Київського університету, видатний історик і лідер національного руху на Наддніпрянській Україні, також втрутився у галицькі справи. Перспективи українського руху в Російській імперії видавалися тоді безрадісними, і Антонович дбав про зміцнення його притулку у Галичині. У цьому його погляди збігалися з поглядами його колишнього товариша й довгорічного суперника Драгоманова, який перебував у вигнанні. Але підходи цих двох людей були різні Драгоманов пов’язував українські національні завоювання в Галичині з політичною демократизацією, захистом соціальних інтересів селянства й антиклерикалізмом, що передбачало боротьбу проти консервативного австро-польського режиму. Натомість Антонович вірив, що для задоволення насущних українських культурних потреб багато важила згода польських правлячих кіл. Окремі представники польської меншості на Наддніпрянській Україні, які підтримували ідею польсько-української співпраці проти Росії, стали посередниками між групою Антоновича, так званою “Київською громадою” й авторитетним польським аристократичним гуртком в Австрійській імперії. Головним зв’язковим Антоновича серед його галицьких співвітчизників був лідер поміркованих народовців Олександр Барвінський. Попередні переговори, покриті завісою секретності, відбулися у Львові та Києві.Нову еру урочисто проголошено у листопаді 1890 р шляхом обміну деклараціями доброї волі між губернатором Бадені та пред- ставниками народовців у сеймі.
Але при цьому сторони не узгодили точних умов договору. Так через фундаментальне непорозуміння ця спроба компромісу від самого початку не мала чинності Поляки були готові зробити незначні поступки українцям у галузі освіти і мовних прав. Наприклад Антоновичеві мали надати новостворену україномовну кафедру історії у Львівському університеті. Антонович відмовився на користь свого найблискучішого учня — молодого Грушевського. Але народовці очікували змін у політичній системі, а цього не сталося. Скоро українці відчули, що їх обманули, тоді як поляки були роздратовані невдячністю і браком терпіння у їхніх партнерів. До 1894 року нова ера вичерпалася, Вибори до сейму в 1895 р. і до центрального парламенту в 1897 р. проходили за умов скандальних адміністративних зловживань, незвичних навіть для Галичини79. Але український рух уже не можна було залякати. Обурення, викликане “баденівськими виборами”, стало сигналом до початку загального українського наступу проти режиму, що існував у Галичині.Нова ера розворушила громадську думку і привела до перегрупування політичних сил. Першими зорганізувалися радикали, які 1890 р. створили Русько-українську радикальну партію80. Після смерті у 1895 р Драгоманова, авторитет якого утримував єдність цього руху, і націоналістичне (що до нього належав Франко), і марксистське крила вийшли з радикальної партії. Націоналістично настроєні радикали злилися з народовцями, більшість з яких на той час облишили політику “нової ери”. У 1899 р. омолоджені народовці утворили Українську національно- демократичну партію81. Відтоді серед українців діяла двопартійна система. Національні демократи мали відчутну перевагу, радикали складали їм постійну опозицію. Однак у Державній раді та сеймі обидві партії здебільшого працювали разом. Націонал-демократи були широкою коаліційною партією, яку можна порівняти з індійським Національним конгресом і яка охоплювала цілий спектр відтінків: від близьких до соціалістів аж до греко-католицьких священиків.
Спільна платформа, до сформування якої доклали рук Франко і Грушевський, містила гасла демократичного націоналізму й соціальної реформи. Лідерами партії були Юліан Романчук, Кость Левицький (1859-1941), Євген Олесницький (1860-1917), Теофіл Оку- невський (1858-1937) і Євген Петрушевич (1883-1940). Після відокремлення правих і лівих дисидентів радикали діяли як партія аграрного соціалізму та войовничого антиклерикалізму. Її характер можна означити як середнє між російськими соціаліста- ми-революціонерами й селянськими партіями Середньо-Східної Європи. Окрім старого захисника драгоманівської ортодоксальності Михайла Павлика серед її лідерів були Лев Ба- чинський (1872-1930), Кирило Трильовський (1864-1941) та Іван Ma- кух (1872-1946). Більшість лідерів обох партій були за професією адвокатами, але ж до цього покоління належала також видатна плеяда “селянських політиків** — талановитих ораторів та організаторів, що піднеслися з мас. Програма національно-демократичної партії проголошувала: “„.Остаточною метою наших народних змагань є дійти до того, щоби цілий українсько-руський нарід здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з'єднався з часом в однопільний національний організм...”82. Схоже твердження містила й програма радикалів. У той же час це був радше віддалений ідеал, аніж практична мета, але проголошення головними українськими партіями в Галичині принципу самостійної національної держави становило поворотну точку в еволюції української політичної думки.Що ж до двох менших партій — соціал-демократів із марксистською програмою і консервативної Християнсько-суспільної партії, — то їхній вплив був обмежений, але вони мали декілька поважних особистостей і стимулювали ідеологічні дискусії. Українські соціал-демократи відігравали певну роль у профспілковому русі, який робив свої перші кроки у Галичині; профспілки були мішані за своїм національним складом, але в них теж відчувалося напруження між польською й українською фракціями83.