Національно-культурне відродження.
На початок ХІХ ст. українські землі перебували в межах двох
багатонаціональних імперій - Австрійської та Російської. Західна Україна, (Галичина, Північна Буковина, Закарпаття) знаходилася у складі Австрії.
Більша частина України, зокрема Правобережна Україна, Наддніпрянщина, Слобожанщина, були поділені російською владою на 9 губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Миколаївську (Херсонську), Слобідсько-Українську (Харківську). Остаточно зникають особливості полкового адміністративно-територіального устрою, вся виконавча влада в губерніях здійснювалася губернаторами, яких призначав цар, а в повітах - справниками.У підросійській Україні проживало понад 8 млн. людей, здебільшого українців і росіян. Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття були в складі Австрійської імперії Габсбургів. Чисельність населення зазначених регіонів дорівнювала 3,5 млн. людей. За національним складом це були українці (русини), поляки, мадяри, валахи (молдавани).
Соціально-економічне становище українців, особливо селян у обох імперіях було економічно важким, але суттєво відрізнялося. Для австрійців і поляків українці були чужими за культурою вірою і звичаями, їх слід було онімечити та полонізувати. У Росії кріпосницький гніт мало чим відрізнявся від рабства, але українці тут вважалися руськими, частиною єдиного народу.
За офіційною ідеологією, національну основу Росії становив російський народ, який мав три гілки - великоруську, білоруську та малоруську. До останньої входили українці, яких тоді офіційно прийнято було називати росіянами, а на побутовому рівні - ще малоросами або хохлами. Відповідним було ставлення з боку влади й до української мови. Якщо не існує окремої малоросійської (української) нації, то для чого, мовляв, й окрема малоросійська мова? Через це російська влада, м’яко кажучи, не заохочувала вживання української мови в культурному житті, а часом і забороняла.
Українська шляхта та більшість колишньої козацької старшини, чиновництво, ставши російськими дворянами, повністю або майже повністю русифікувалися, байдуже ставилися до української культури, мови. Негативно до всього українського ставилася буржуазія, більшість якої була
неукраїнського походження, особливо у важкій промисловості, - росіяни, німці, англійці, бельгійці, французи тощо. Однак починаючи з кінця ХУІІІ ст. проглядає й протилежна тенденція - пробудження інтересу до національного коріння, до української історії, мови, народних звичаїв. Проте, якщо спочатку шанувати все «малоросійське» було даниною моді, що поширювалася серед російської знаті та інтелігенції - нащадків козацьких старшин, то у другій половині ХІХ ст. в умовах зародження української політичної нації з’являються ідеї здобуття культурно-національної автономії України. Виникає національно- визвольний рух, у якому беруть участь представники демократичних верств суспільства, так званих різночинців.
На тлі зазначеної другої тенденції з кінця ХУІІІ ст. в Україні
розпочинається національно-культурне відродження, проявом якого стала поява наукових праць у галузі української історії, мовознавства, етнографії, фольклору тощо. Особливо популярними стають такі твори, як «Історія русів» Григорія Полетики (?), «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського та «Малоросійські пісні» Михайла Максимовича.
«Історія русів» - твір, що з’явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише в 1846 р.). У книзі намальована картина історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. В основі твору - визнання самобутності України, любов до неї, повага до національних звичаїв і традицій, шанування своїх предків.
Чотирьохтомна «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського побачила світ у 1822 р. у Москві. Вона написана із широким використанням неопублікованих раніше архівних матеріалів, містить дуже багатий фактичний матеріал, зокрема з історії Київської Русі, козацтва, Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького.
Цінними є біографічні дані з історії козацьких старшинських родин.«Малоросійські пісні» - це збірник народних пісень, який видав Михайло Максимович, відомий ботанік і філолог, майбутній професор і перший ректор Київського університету. З приводу етнографічних досліджень ученого М. Гоголь так писав у одній зі своїх статей: «Це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу...».
Великим історичним здобутком української культури початку ХІХ ст. було впровадження української літературної мови, заснованої на принципах фіксації усного народного мовлення із залученням певних «книжкових» елементів минулого. 1818 р. у Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, підготовлена О. Павловським.
Вивчення української історії, фольклору, народних призвело до появи низки оригінальних літературних художніх творів І. Котляревського, М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, про що мова буде далі.
Формуванню національної самосвідомості українського народу, поширенню просвіти, видавничої справи та шкільництва сприяла діяльність Кирило-Мефодіївського братства (1846-1847 рр.) - нелегальної політичної організації, провідними діячами якої були Василь Білозерський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак, Тарас Шевченко. Братство відстоювало ідею єдності всіх слов’янських народів включно до створення об’єднаної демократичної слов’янської держави, про що яскраво написав один із фундаторів організації М. Костомаров у «Книзі буття України»: «І встане Україна зі своєї могили, знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа - ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у сербів, ні у болгар. І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі слов’янським». Водночас визнавалися рівні права всіх народів на національну самобутність і національно-культурну автономію, вільний розвиток мови та національної культури.
Національно-культурне відродження, що відбувалося на теренах Наддніпрянської (підросійської) України мало великий вплив на інтелігенцію Галичині, яка знаходитись в імперії Габсбургів. Так, протягом 1833-1837 рр. у Львові діяло демократично-просвітительське літературне угрупування «Руська трійця», керівниками й засновниками якого були Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький.
У 1837 р. у Пешті (Угорщина) надруковано українською мовою підготовлений діячами «Руської трійці» збірник «Русалка Дністрова». Збірник містив фольклорний матеріал, забраний у Галичині, і низку власних творів з проблем історії України. У вступному слові, яке написав М. Шашкевич, прозвучав заклик до духовного єднання українців Наддністрянської та Наддніпрянської України:
Вспоминайте, браття милі... Може спомин собі дасть Воскресить в новій силі Руську славу, руську власть!
5.1.1.