І. НАЦІОНАЛЬНЕ СЕРЕДОВИЩЕ

Характеристика. Національне середовище на СУЗ по 20-их роках ідейно зв’язане з іде­ями Шевченка, ідейно-організаційною роботою Міхновського, державницькою роботою укра­їнських партій 1917-20 рр., що створилися і визнали УНР, зв’язане дуже близько з діяль­ністю Петлюри, якого визнає своїм батьком, за що й одержує від большевиків прикмет­ник „петлюрівщина”, „петлюрівці”, це пере­важно люди старші, більш думаючі, як діючі.

Повстання діяльність. По упадку УНР (Ук­раїнська Народна Республіка) середовище це організаційно не оформлене. Живе як одна ідея під кількома організаційними видами, на що має більший або менший вплив діяльність Петлюри.

В 1920 р. ще діє досить сильна національ­на сила, що проявляється під видами парти­занки (Холодний Яр, окремі повстанні загони, Другий Зимовий Похід). Існують військово- повстанчого характеру різні комітети і групи, керовані Петлюрою, Коновальцем, Тютюни- ком. Нам відомі т. зв. „Центральний Україн­ський Повстанчий Комітет” (ЦУПК), організо­ваний Коновальцем, а очолюваний в той час сотником Січових Стрільців Андрухом і Опо­кою. Діяльність цих військово-повстанчих осередків проявляється до 1923-24 рр. В на­слідок безвиглядности їх діяльности — боль­шевики ліквідували збройно-повстанський рух, що випливало з односторонности (війсь­кова діяльність), — вони замикають.

БУД, СВУ, СУМ. До голосу доходять орга­нізації ідейно-політичного характеру. Націо­нальне середовище на СУЗ в боротьбі з боль­шевиками за Українську Державу видало три політичні організації: БУД — Братство Укра­їнської Державности, СВУ — Спілка Визво- леня України, СУМ — Спілка Української Молоді. Всі ці три організації історично, ідей­но і організаційно дуже тісно звязані з собою, це властиво одна політична організація в трьох видах, тим більше, що очолював її один чоловік — Сергій Єфремов.

БУД постало 1920 р., очолював її Єфремов. Перша діяльність БУД мала характер більш повстанчий, як ідейно-політичний.

Брак ширшої політичної програми не да­вав розвинути ширше політичну діяльність. Невдачі повстань, ліквідація повстанчих від­ділів та закріплення Рад доводили до щораз більшого упадку ЁУД. 1922-24 рр. його діяль­ність і впливи сильно послабли, а то й ціл­ком зникли так, що на одному з засідань 1924 р. було всього кілька членів.

Тоді виринає плян заснування політичної організації. Думку цю заступав так Сергій Єфремов, як і другі його співробітники. Йшло про створення політичної організації, що зна­ла б настрої мас, створення плятформи спів­праці людей різних політичних переконань на національно-державницькій площині, зало­жения програми та спроваджений з-закордо- ну частини тих діячів УНР, що виїхали на еміграцію. До часу створення такої організа­ції рішили проникати в усі сектори радянсь­кого життя, зокрема охопити культурно-нау­кові осередки, школи, інститути, академії. Ця Q акція увінчалася успіхами. Поза опануванням вищих шкіл дуже сильно опановано Всеук­раїнську Акаденію Наук (ВУАН), де Єфремов стає заступником голови.

Роки 1924-25 — це перехідно-підготовчі ро­ки, що дають змогу ініщяторам СВУ створи­ти основи пізнішої організації. В чевпі 1920 р. перше засідання ініціятивної групи СВУ. Без- посередним товчком засіювання СВУ був по­ворот пізнішого члена президії СВУ і ко­лишнього міністра закордонних справ Андрія Васильовича Ніковського. Він привіз вістку, що за кордоном об’єднались всі партії, що тре­ба в краю організувати визвольну організа­цію. Факт постання СВУ приспішила смерть Петлюри, ініціятори думали, що маси відпо­відно зареаґують на це. Від цього часу да­тується організаційно-політична діяльність СВУ.

Організаційно охопила вона в першу чер­гу міста, кадрами СВУ була головно інтелі­генція, зокрема культурно-наукові діячі. Центр СВУ містився в ВУАН.

В основу організаційної схеми покладено т. зв. „п’ятірки”. В Києві і других містах Ук­раїни як: Полтава, Одеса, Дніпропетровськ, Харків, Чернігів, Херсон постали головно по школах перші організаційні клітини.

В Києві опановано головно ветеринарно- зоологічний інститут і інші. Кадри складали­ся з науково-суспільних діячів. На це безпе­речно мав вплив склад президії, до якої, крім Ефремова і Ніковського, належали культурні діячі: В. Мойсеєвич Чехівський — колишній міністер УНР і керівник автокефальної цер­кви; Володимир Федорович Дурдуківський —• завідуючий першої київської школи; Степан Юліевич Гермайзе — професор київського Ін­ституту Народної- Освіти; Людмила Михайлів­на Старицька-Черняхівська і др.

На відтинку кадрів СВУ не зуміла опану­вати робітництва, натомість мала успіхи се­ред селянства, особливо заможнього. Це дуже важне організаційне недотягнення було при­чиною слабості СВУ. Вона не зуміла зоргані­зувати всіх протибольшевицьких сил і сере­довищ і надати їм один ідейний зміст. Оста­лась організацією інтелігентською і, сказавши по-большевицьки, „куркульською”, що потім закидували їй большевики.

В ідейно-політичному змісті СВУ боролась під кличем „визволення України на всіх ет­нографічних землях і відновлення УНР”. Зма­гала до об’єднання всіх українських верств і ставила на першому пляні добро цілого наро­ду, а не клясу. Визнавала республіканський і демократичний устрій, а основою суспільно­го життя уважала приватну власність з удер­жавлення певних ділянок продукції. Від­носно великої земельної власности, заступа­ла принцип викупу. Щодо тактики СВУ роз­числяла дуже на інтелігенцію. Тактика її не була революційною в нашому змісті. В бо­ротьбі розчисляла також на допомогу з-за- кордону, а не на власні розбудовані організа­ційні сили, що було причиною малочисельно­сте і низької вартости кадрів СВУ. Розчислю- вання на інтелігенцію в час стабілізації со- вєтської влади було дуже нереальним. Цю нереальність підсилювали інформації і ін­струкції, які СВУ одержувала з-закордону. Між іншим про нереальність плянів СВУ свідчить факт створення підпільного уряду

1927 p., ніби в наслідок близької інтервенції.

Щойно при кінці діяльности СВУ (1929 р.) серед кадрів проходить думка певного реа­лізму.

СВУ була 1929 р. розкрита, її члени були суджені в днях 9. Ш.—14. IV. 1930 р. Судив найвищий суд УCCP. Суд відбувався у ве­ликій залі Державної Опери в Харкові. Хід процесу був трансмітований через радіо. Склад суду затверджений Всеукраїнським Центральним Комітетом на внесок наркома справедливости Порайка, був такий: голова суду — Антін Приходько, колишній CP, потім комуніст; члени суду: Коробенко, робітник ки­ївського арсеналу; Гаврило Ординець, селя­нин, CP, був при уряді УНР, а по її упадку вступив до комуністичної партії. Був вибра­ний до ЦК незаможних селян, останньо до­вірена особа голови ВУВК Петровського. Пе­ред революцією перебував у близьких осо­бистих відносинах з проф. Єфремовим та ін­шими обвинуваченими в цьому процесі; проф. Соколянський — делегат науково-технічної секції Всеукраїнської Ради Професійних Спі­лок; проф. Волков, робітник МУ-ха і селян­ка Корженкова.

Як державні обвинувачі виступали: заступ­ник Наркома Справедливости та старий no­

мічник ген. прокурора УССР Павло Михай- лик (галицький жид), заступник прокурора Найвищого Суду Ахматов (жид з походжен­ня, правдиве прізвище Ахманицький), проку­рор Наркомату Справедливости Якимишин (галичанин), прокурор Окружного Суду в Ки­єві Биструков (росіянин). Як громадські обви­нувачі виступали': від Науково-Технічної Сек­ції і Всеукраїнської Секції Профспілок Панас Любчепко (до 1928 р. CP, потім комуніст), від Харківського Сільсько-Господарського Інсти­туту проф. Соколовський, від організації ук­раїнських письменників на Україні письмен­ник Слісаренко. Від Української Академії На­ук мав виступити проф. Кравчук, родом з Га­личини, однак перед процесом переслав зая­ву, що з причини важкої хвороби не може брати участи в процесі.

Як оборонці виступали члени колегії обо­ронців: Ратнер, Виноградський. Вількомир- ський, Іделевич, Обухівський, Рівлін, Юпов- ський, ПІац. Вознесепська (всі жіни'. IJyx- тинський, проф.

На лаві підсудних були:

1. Проф. Сергій Єфремов, 53 р., визначний вчений. Історик літератури. У”ЄНИК проф Ан­тоновича В. соціял-федераліст, голова Цен­трального Комітету цієї партії, організатор Української Академії Наук за Скоропадсько­го. В 1927 р. на розпорядження радянського уряду його усунено з Академії Наук за те, що не погодився на запроектовані Наркома­том Освіти реформи в Академії.

2.Володимир Чехівський, 64 р., визначний член української СД, член її ЦК, колишній член уряду УНР. Розчарувавшись в політич­ному житті, перейнявся виключно релігійни­ми справами, брав діяльну участь в організа­ції української автокефальної церкви.

3.Володимир Дурдукіеський, 55 р., відо­мий педагог, директор першої київської Ук­раїнської Гімназ’ї ім. Шевченка, переформо­ваної за радянської влади в першу Трудову Київську Школу ім. Шевченка, колишній член партії УСФ, свояк Єфремсва.

4. Йосиф Гермайзе, 67 р., проф. київської Академії, один із передових членів УНСД, завідувач кабінету марксизму при Академії Наук.

5. Андрій Ніковський. 44 р., письменник, колишній член ЦК УПСФ, колишній мініс- тер закордонних справ в уряді УНР на емі­грації У 1921-22 рр., близький співробітник Єфремова.

6.Людмила.Старицька-Черняхівська, 60 р.. її чоловік, преф. київського медичного Ін­ституту, визначний український громадський діяч, член УПСФ.

8. Олександер Грибинецький, 55 р., викла­дач у київській першій трудовій школі, спів­робітник Академії Наук, член УПСФ.

9. Всеволод Ганцов, професор-філолог, співробітник Академії Наук, член УПСФ, 37 р.

10. Микола Павлушков, 26 р., студент ки­ївського IHO, син відомого політичного і гро­мадського діяча Федора Матушевського.

12. Юрій Грезвинський, 49 р., вчитель ки­ївської І. трудової школи, член УПСФ.

13. Ніна Токарівська, 41 р., вчителька І. трудової школи, член УПСФ.

14. Андрій Заліський, вчитель І. трудової школи, колишній член УПСФ, в 1928 р. його виселили за межі України „за контрреволю­цію”.

15. Григорій Іваниця, 38.p., професор-філо­лог, викладач у київському IHO, науковий співробітник ВУАН. колишній член УПСД.

16. Василь Дога, 44 р., професор київсько­го Іно, науковий співробітник ВУАН, колиш­ній член УПСД.

17. Константин Шило, ЗО р., завідувач ре­дакторського відділу київської філії Держ- видав, науковий співробітник ВУАН, колиш­ній член УПСД.

18. Зіновій Маргулім. 50 р., член колегії оборо”ців, науковий співробітник ВУАН, ко­лишній член УПСФ (жид з походження).

19. Михайло Івченко, 47 р., визначний пи­сьменник, належав до соціялістів-революціо- нерів.

20. Григорій Голоскевич, 44 р., науковий співробітник ВУАН, редактор „Словника жи­вої мови”, колишній член Центральної Ради, колишній член УПСФ.

21. Григорій Холодний, 44 р., науковий співробітник ВУАН, лектор київського IHO, керманич інституту української наукової мо­ви, колишній член УПСФ.

22. Микола Кривенюк, 59 p., біолог, нау­ковий співробітник ВУАН, редактор ІУНМ, колишній член УСДРП.

23. Володимир Страшкевич, 54 р., науковий співробітник ВУАН, редактор ІУНМ, колиш­ній член УСДРП.

24. Валим Марко, 47 р., професор матема­тики, науковий співробітник ВУАН, редак­тор ІУНМ.

25. Віктор Дубровський, 50 р., науковий співробітник ВУАН, редактор ІУНМ, завіду­вач видавничого відділу Цукротресту.

26. Константин Туркало, 37 р., інженер-хе- мік, редактор ІУНМ, колишній член Цен­тральної Ради, колишній член УПСФ.

27. Володимир Підгаєцький, 41 р., науко­вий співробітник ВУАН, проф. київського ме­дичного інституту, колишній член УСДПР, колишній член Центральної Ради.

28. Микола Кудрицький. 46 р., науковий співробітник ВУАН, професор медичного ін­ституту у Києві, колишній член УСДРП.

29. Аркадій Барбер, 50 p., науковий спів­робітник ВУАН, лектор медичного інституту в Києві, колишній член УСДРП.

30. Володимир Удовенко, 42 р., науковий співробітник ВУАН, професор медичного ін­ституту в Києві.

31.Авксентій Болозович, 43 р., коопера­тор, лектор київського кооперативного інсти­туту, колишній член УПСР (в 1928 р. виселе­ний за межі України).

32.Максим Ботвинський, 50 р., коопера­тор, член правління Молочарспілки, колиш­ній член УПСР.

33.Микола Чехівський, 53 р., священик української автокефальної церкви.

34. Петро Єфремов, 46 p., проф. дніпропе­тровського IHO, колишній член УПСФ, брат Єфремова.

35. Микола Білий, 32 р., вчитель.

36. Любов Біднова, 43 р., вчителька.

37.Константин Товкач, 47 р., член колегії оборонців, колишній член УПСФ.

38. Володимир Шепотєв, 60 р., прсф. пол­тавського IHO, колишній член УПСФ (в 1928 р. висел є-тій поза межі України).

39. Петро Близнюк, 49 р., кооператор.

40. Микола Лагута, 34 р., викладач IHO в Миколаєві.

41. Иосиф Карпович, 43 p., викладач шко­ли в Чернігові, колишній член УПСФ.

і 42. Валентин Атамановський, 37 р., дирек­тор винницької філії всенародної бібліотеки України.

43. Михайло Слабченко, 47 р., член ВУАН, професор одеського IHO, колишній член УСДРП.

44.Тарас Слабченко, 47 р., учитель в о- деській школі.

45.Кирило Панченко-Каленко, 42 р., пе­дагог в Одесі.

17. IV. 1930 р. закінчилися судові докази і промови сторін. Нарада тягнулася дві доби і щойно ввечорі 19. IV. проголошено присуд. 13 обвинувачених — Ефремова, Чехівського, Дурдуківського, Гермайзе, Ніковського, Ста- рицьку-Черняхівську, Грибинєцького, Чёрня- хівського, Ганцова, Павлушкова, Барбара, Удовенка, Підгаецького засуджено на кару смерти, але „з уваги на політичну і господар­ську могутність Радянської Республіки та з уваги на каяття обвинувачених”, суд признав за можливе не застосовувати до них цієї ка­ри, а замінити її па 8-10 літ в’язниці і на по­збавлення громадських прав після виходу на волю від 2-5 років. Решту обвинувачених за­суджено на кари в’язниці 2-5 років при чо­му 9 обвинувачених засуджено на виселення з України по відбутті кари.

При СВУ існувала Спілка Української Мо­лоді (СУМ), що нею мала керувати СВУ й ма­ла підготовляти для СВУ молоді кадри. СУМ ідейно не репрезентувала нової ідеї, спира­лась на плятформу СВУ. Кадри СУМ, це бу-' ла молодь досить ідейно неодпоціла і слаба. Молоді СУМ бракувало запалу, героїзму, по­святи, це була молодь деморалізована воєн­ними і революційними подіями, знеохочена, дискутуюча, а не діюча. Різнилась вона своїм ідейним складом від молоді, що виросла під впливами ідей Хвильового і яка визначалась революційністю. Чисельно кадри СУМ були нечисленні. Зліквідована була разом зі СВУ.

СВУ і її голова це головні чинники і ти­пові представники національного середови­ща на СУЗ. Ідейна й організаційна сторінка цього середовища дальше не пішла. Мусимо ствердити, що середовище відзначалось ви­сокою ідейністю, патріотизмом, однак було обтяжене ще старими думками і заважко бу­ло йому переключитись на суто революційну роботу. На людях цих і їх душах тяжіло п’я- тно легальщини, культурщини, що спричини­ло їх ідейно-організаційний рбзвал. Треба ствердити, що на формування їх ідей мала вплив їх дотеперішня приналежність до ста­рих партій. Єфрємов, Ніковський, Дурдуків- ський — це були соціял-федералісти, Чехів- ський, Гермайзе — це колишні соціял-демо- крати. Обі ці партії в час визвольних змагань займали дуже хиткі позиції, що й відбилося в дальшому на діяльності СВУ.

Безперечно, творці й організатори СВУ свідомі були своїх недомагань, не зуміли во­ни однак в новій дійсності порвати зі стари­ми прийомами і визволитись з атмосфери і середовища, які колись творили. В цьому їх нереволюційність, в цьому слабість очолюва­ної ними СВУ.

СВУ характеризує ідея шукання доріг ідейно-програмового і організаційно-тактич­ного характеру.

Осяги СВУ, це: охоплення частини тодіш­нього громадянства СУЗ ідеєю української державности, створення підпільної організа­ції, що, мимо сильної поліційної системи, про­існувала деякий час, виховала перші підпіль­ні кадри.

Від’смні сторони СВУ — це брак ясної ор­ганізаційної ідеї, брак вироблення револю­ційної тактики, брак вироблених революцій­них кадрів революціонерів-професіоналів.

СВУ на тлі визвольної боротьби українсь­кого народу явище додатне: вона ідейний ор­ганізаційний поміст, між боротьбою визволь­них змагань і.дальшими підпільно-револю­ційними змаганнями народу.

Поодинокі групи і люди. Поза СВУ наці­ональне середовище видало ряд менше відо­мих організацій, груп, осередків, які появля­лись і заникали під впливом діяльности виз­начніших одиниць. Сюди треба зачислити ді­яльність Міхновського, Тютюнника, Грушев- ського, Коссарика, впливи Коновальця і др.

Треба згадати, що в 1931 р. викрито діяль­ність Українського Національного Центру, куди належали Чепіль, Голубович, Василь Мазуренко, Лизанівський, Хриетюк та інші. Большевики оскаржували також Коссака і Грушевського в участі в Національному Центрі, за що Грушевського вислано поза ме­жі України. В 1933 р. викрито діяльність УВО і її керівників. Туди належали: Матвій Явор- ський, Озерський, Коник, Максимович, Пе­тренко, Тур, Романюк, Бадан, HInapara₁ Сень- чук і Некончук.

Окремо треба підкреслити діяльність пи­сьменників, художників, публіцистів, артис­тів.

На окрему _l увагу заслуговує діяльність Української Академії Наук, де працювало, крім Грушевського багато старих „націона­лістів”, як д-р Степан Рудницький, професор географ, член Академії Наук, директор гео­графічного інституту в Харкові. Він приїхав на Україну 1928 р. і був засланий большеви­ками в 1933 р. на Сибір за націоналізм.

Андрій Річицький, член Академії Наук, арештований в 1933 р. і засланий в концта- бор.

Кримський, професор історії й літератури, член Академії Наук зліквідований в 1933 р. Воблий, професор, член Академії Наук, злі­квідований; Дорошкевич, історик української літератури, згинув в концтаборі; Смеречин- ський і Курило, πpoφeqopπ, мовознавці, злі­квідовані; Михайло Лозинський, професор міжнародного права на Науково-Досліднім Інституті, в 1933 р. висланий до концтабору і багато других.

II

Характеристика. Комуністична ідея мала вплив безперечно на передові круги україн­ства. Ідея національної, соціально! і особис­тої рівности полонила багатьох. Починаючи з 1905 р., комунізм став поза національною ідеєю (Міхновський), одною з дуже пошире­них на Україні. Революція 1917 р. і постання большевицької держави скріплюють цю ідею. Уміла тактика Леніна і перші успіхи больше- виків з’єднують для комуно-большевизму но­вих прихильників. На Україні йде боротьба між двома середовищамй. Національне сере­довище і ідея програють бій за Українську Державу, переможцем, в наслідок допомоги російських большевиків, остається комуніс­тичне середовище. Постає УРСР, Раднарком України, розвивається українська культура, росте шкільництво. Це підкріпляє українських комуністів КП(б)У. Комуністична Партія Ук­раїни КП(б)У і „боротьбісти” існують та ідей­но оформляють нове життя. Однак, повоєнні найближчі роки і всесоюзна практика боль- шевиків починають захитувати ідейні позиції комуністів на Україні. Місто рівності, рівно­правності і самостійности народів СССР, на все житя большевицької держави накладає свою руку московський централізм. Всі пра­ва і здобутки Жовтневої Революції стають фразою. Колись ідейні українські комуністи думали, що в радянській державі Україна змо­же розвиватися як повноправна нація і дер­жава.

Дуже яскравою формою цих стремлінь бу­де існування Української Комуністичної Пар­тії і т. зв. „боротьбістів”, що стояли на плат­формі самостійности Української Комуністич­ної Держави. Вони включилися з часом до ВКП(б) „боротьбісти” — 1920 р„ КПУ — 1924 р., де їх з часом зліквідовано як націоналіс­тів. Це угодове наставления українських ко­муністів до сталінського режиму розбиває жорстока дійсність/ Ідейно-українські кому­ністи починають ломатися, наступає перша ідейна опозиція, перший спротив в ім’я визна­ваних колись правд. Українські комуністи ба- чать, що дотепер визнаваний шлях неправди­вий. Зроджується, постає одкрита опозиція, що офіційно в большевицькій термінології одер­жує прикметник „націоналістичного ухилу”. Колись правовірні большевики-комуністи пе­реходять на другу сторону барикади і стають в ряди боротьби проти большевизму. Ця ре­волюційна ідея серед українських комуніс­тів, починаючи від 1925-26 рр. до сьогодні про­являється раз сильнішою, то раз слабшою охоплюючи найнижчі і найвищі клітини КП(б)У. Українська національна ідея, прой­шовши короткий шлях комуністичного захоп­лення, переходить на властивий шлях, шлях боротьби за окремішність України. На цьому фронті бачимо українських комуністів, пар- тійців, старих большевиків (Скрипник), пись­менників (Хвильовий), економістів (Волобуев), артистів, художників, наркомів, військовиків, командирів Красної Армії, тут стрічаємо ком­сомольську молодь, робітників, одним словом, цей ідейний відрух захоплює широкі круги українсько-радянського громадянства, вихова­ного на марксо-комунізмі.

Кращий елемент включається в боротьбу, слабших скорюється — іде на вислужництво.

Цей рух не прийняв окремих організацій­них форм, він проявляється в ідейній площи­ні, ідейно. Однак вкінці він стає на револю­ційний шлях „геть від Москви” і це ЙОГО OC- мовний здобуток. Ідейним батьком і централь­ною постаттю його є Микола Хвильовий.

Хронологічний перегляд. Перший виразний зудар, про який офіційно пише совстська пре­са, датувати треба в 1925 р. Большевицька Москва не може більше терпіти відосередпих думок серед комуністів України. На Україну приїжджає Кдганович, щоб зорієнтуватися в ситуації. По деякому часі стверджує, що на Україні під опікою наркомоса Шумського іде досить широка культурно-національна робо­та. Крім цього Каганович стверджує, що на полі літературно-публіцистичному веде широ­ку діяльність Хвильовий, а окремо питання господарської самовистарчальности України занимаеться економіст Волобуев.

Спочатку нема виразної лінії серед боль- шевиків в цій справі. Однак, дуже скоро по нарадах політбюра Москва рішає повести рі­шучу атаку на український самостійницький рух. Сталін на пленумі ВКП(б) стверджує в промові слідуюче: „при слабості корінних ко­муністичних партій -на Україні, цей рух, що на його чолі стоїть комуністична інтелігенція, може подекуди набрати характеру боротьби за відчуженість української культури і гро­мадськосте — характеру боротьби проти Мо­скви, проти росіян взагалі, проти російської культури. Я говоритиму, що така небезпека стає більше реальною на Україні. Я хотів би тільки вказати, що від таких дефектів не вільні навіть декотрі українські комуністи.”

Це ствердження Сталіна було актом при­суду на всіх українських комуністів за їх на­ціональну діяльність, від Шумського почи­наючи.. _l

Олександер Шумський в 192S р. наркомос України, знаний український діяч, дуже по­пулярний в народі і інтелігенції, провадив широку культурну роботу. Попирав Хвильо­вого, Волобуева і др. Розкритий Кагановичем, оправдався перед ЦК КП(б)У, але ВКП(б) цьо­го не визнає і тому Шумський за свою діяль­ність попадає в „націоналісти”, а тодішній національний рух одержав назву „шумкізм”.

В 1928 р. судять Шумського на 5 років за­слання до центральної Росії, коли ж однак, на Україні серед культурного комуністичного громадянства росте дальше ідея національно­го відокремлення, його, як одного з основни- ків цього руху розстрілюють в 1933 р. в льо­хах московської Лубянки, разом з його одно­думцями Полозом, Солодубом, Михайлом Яло­вим, братами Христовими, Карлом Лавричем- Максимовичем, Романом Кузьмою-Туринсь­ким, Федем Гесм, Павлом Ладаном, Орським і др. Так скінчила большевицька Москва з одним з визначних комуністів України — Шумським.

На час діяльности Шумського припадає ді­яльність письменника і публіциста Миколи Хвильового. Хвильовий сам робітник з похо­дження, комуніст, побачивши дійсне обличчя большевицької Москви, стає в. явну опозицію до цієї політики. В своїх публіцистичних тво­рах видвигає ідею культурної і політичної окремішности України, а місто ідейної орієн­тації на Москву, кидає клич „Ідейної орієнта­ції на Европу”. Свої ідеї пропагує голосно се­ред молоді і радить, щоб молодь училася „ з надбаня духовних цінностей, що їх витвори­ли Гете, Дарвін, Нютон та інші”. Бо „Европа є синтезою Грандіозної цивілізації, символом вселюдського поступу”. Крім публіцистичних творів Хвильовий пише повісті, з яких най- сильніша „Вальдшнепи”. За його ідеї боль­шевики визнають його єретиком. Хвильовий кається, визнає свої помилки, палить „Вальд­шнепи”.

Центральним лозунгом дїяльности Хвильо­вого є клич „Геть від Москви”, довкола якого мобілізувалась вся тодішня поступова думка. Його твори в цей час становили „Вірую” пе­редових українців. Хвильовий довкола своїх ідей гуртує письменників, творить „ВАПЛІТЕ” (Вільна Академія Пролетарської Літератури), редагує газети, журнали і т. д. Все це пред­ставники Москви, спочатку Каганович. Koc- сьор, Постишев (секретарі ЦК ВКП(б)У) ви­знають „шумкізмом”, „націоналістичним ухи­лом”,,фашизмом”, що і спричинює дуже ши­року кампанію проти нього. Хвильовий, що­би не бути жертвою „пролетарського суду” в місяці травні 1933 р. стрілясться. Так кінчить­ся Хвильовий, член КП(б)У, що став „укра­їнським націоналістом”.

Тісно з цими двома постатями пов’язана ді­яльність економіста Волобуева. Волобуев у своїх працях доказав, що большевицька Мо­сква експлоатуе Україну. Волобуев пропові­дує ідею української господарської самови- старчальности і самостійііости. Протиставить­ся централізмові Москви. За це Волобуева арештують і в 1938 р. стріляють без суду.

Ця протиукраїнська кампанія започатко­вана Кагановичем. Косьором, Постишевом, набирає масового вияву, з’являється відомий термін „потенціальний контрреволюціонер” т. зв. протидержавний елемент, точніше, мате­ріал до контрреволюції, що хоч сьогодні не діє, може завтра діяти, тому треба його нищи­ти. Жертвами цієї кампанії впали тисячі ук­раїнців, українських комуністів в рр. 1933- 34. Особливою постаттю протиукраїнської кам­панії на Україні є Микола Скрипник.

Микола Олексісвич Скрипник, • старий большевик, делегат з’їзду РСДРП в Стокголь­мі 1906 р„ большевицький діяч, професіонал- революціонер, особистий приятель Леніна, творець конституції СССР, в 1924 р. нарком справедливости України, прокурор України, після !Думського від 1927 р. нарком України від весни 1933 р. голова Державної Планової Комісії України, вкінці член Політбюро і мі­сто голова Раднаркому СССР, є типовою по- статю ідейної революції українських кому­ністів, що від фанатичної віри в большевиць- кий комунізм, перейшла у фанатичних його поборників.

Комуністично-большевицька діяльність Скрипника дуже багата і різнородна, це один з найактивніших і найбільш досвідчених большевиків взагалі, а большевиків України зокрема.

Скрипник веде завзяту боротьбу з україн­ським національним рухом, завдає йому не- один удар, вкладає багато праці в розбудову радянського життя на Україні. Допомагає Ста- лінові розкривати перших українських рево­люціонерів. Скрипник допомагає Кагановиче- ві розкривати !Думського.

Мимо свос ї комуністичної ідеології і при- належности до ВКП(б), Скрипник остався ук­раїнським патріотом, використовує легально державний апарат, старається здобути для України деякі права і розбудувати українське національне життя.

Будучи прокурором, наркомом юстиції Ук­раїни, нєраз опротестовував постанови Всесо­юзного Уряду в Москві, зупиняючи їх діючу силу в Україні. Будучи наркомосом, приспі- шував процес культурного росту України. Вів\ AiHjibHiCTb проти русифікації України, увів т. зв. „українізацію”, тобто широку діяльність по очищенні української мови і культури від чужих впливів, особливо російського.

Крім культурної д.яльности, видвигнув по­літичні постуляти національно-державного значення. Він домагався:

1. Щоби до конституції Української Рес­публіки була додана стаття про територію Української Республіки, тому, що • в консти­туції Україна не мала власної території, а на­лежала до СССР.

2.Домагався долучення до укранської те­риторії Воропіжської, Курської, Чорноморсь­кої, Озівської та Кубанської областей і підпо­рядкування цих земель УCCP.

3.Домагався національно-культурної авто­номії для українських колоній в РСФСР і в інших національних республіках.

Цю широку працю Скрипника Москва по- трактувала як контреволюцію. Перший Кага­нович з наказу Сталіна почав підготовляти ґрунт проти Скрипника. Прилюдно проти Скрипника виступила газета „Комсомольска Правда” весною 1933 р., доказуючи, що в комі- саріяті освіти, Українській Академії Наук і інших установах України сидять українські націоналісти, яких покриває Скрипник. Кам­панію „Комсомольської Правди” скріпила „Правда”, наслідком чого було арештовано, суджено багато українських вчених і діячів. Кампанію проти самого Скрипника розпочав висланий Сталіном секретар ВКП(б), москаль Постишез. 10. VI. 1933 р. на зборах обласного виконавчого комітету в Харкові Постишев сказав: „Тов. Скрипник мусить визнати, що нашим ворогам дуже часто був уділюваиий певний і авторитетний захист деякими глу­хими і сліпими комуністами... Тов. Скрипник, треба говорити про те, як в багатьох випад­ках перевели українізацію петлюрівські лай­даки, як наші вороги з комуністичною легіти­мацією і без легітимації ховалися за вашу широку спину, як члена політбюро, як ви бо­ронили тих, чужих нам і ворожих чинників.” Постишев закидає Скрипнику помилки в його літературних працях про національне питан­ня і культурне будівництво в його керувань ні комісаріятом освіти, крім цього закинув Скрипникові неуспіх посівної кампанії за ос­новні голодові роки. Оборону Скрипника озна­чив Постишев невистарчальною, а його каят­тя нещирим.

В цей спосіб покінчено зі Скрипником. Ви­звали його до Москви, щоб покаявся перед найвищим трибуналом партії, а повернувшись Скрипник в першій половині липня 1933 р. застрілився.

Про самогубство Скрипника оповістила офіційно совєтська преса, а закордонна преса використала цей факт до теми про внутріш­ню ситуацію СССР на Україні.

Започаткована большєвицькою Москвою „боротьба” з українським націоналізмом про­довжувалась дальше. На чергу прийшов Юр­ко Коцюбинський, син письменника Михайла Коцюбинського, знаний комуніст, учасник большевицького походу на Україну в 1918 р. Він був послом у Відні, потім у Варшаві. Як голова Раднаркому УCCP був обвинувачений в ухилі, суджений і розстріляний.

По ньому прийшов новий голова Раднар­кому України Панас Любченко. Вірніший з найвірніших сталінців. Допомагав Сталінові, Кагановичеві нищити своїх попередників, зна­йомих, приятелів, зокрема старого Скрипника.

В 1930 р. був прокурором, в процесі СВУ домагався кари смерти і тюрми для визнач­них українців. Несподівано в 1937 р. пролу­нала вістка, що голова Раднаркому України, Панас Любченко застрілився.

По ньому прийшов черговий голова Рад­наркому України Боднаренко, що пропав не­відомо де і коли.

Згинув в підваллях ҐПУ заступник Рад­наркому України, карісрист і служака Моск­ви, Василь Порайко. Така сама доля стрінула Затонського, що став наркомосом по Скрип­нику і нищив всі його надбання.

Затонський зашифрований польський ен- дек, приклопник ідеології Романа Дмовського, починаючи з 1917 р. аж до смерти, вірною службою Москві і своїми скритими польськи­ми цілями накоїв Україні найбільше лиха за всіх комуністів.

Під кінець 1932 р. був забитий заступник наркома хліборобства СССР, галицький ук­раїнець Федь Конар-Палащук, а з ним ще 35 осіб, переважно українців.

Палащук був оскаржений нібито за сабо­таж і за те, що переоцінював коней в хлібо­робстві. В дійсності він загинув з наказу про­курора СССР Акулова, що оженився з дру­жиною Палащука.

По убивстві Кірова, що сталося 1 грудня 1934 р. большевицька Москва використала цей факт для нищення українських передових кіл. „В днях 13-15. ХП. 1934 р. Виїзд^гга Сесія Військової Колегії Найвищого Суду СССР під головуванням тов. Ульриха розглянула спра­ви 37 обвинувачених в організації підготовки терористичних акцій проти працівників ра­дянської влади”, як подав TAPC з Києва.

28 з них засуджено на розстріл, а саме: 1. Скапипського Романа. 2. Кг>ушельпипько’^,о !папа, 3. Крушель^ицького Тараса, 4. Лебе- діпіця Михайла, 5. Шевченка Романа, 6. Kapa-

буда Антонія, 7. Сидорова Петра, 8. Косинку- Стрільця Григорія, 9. Фальківського Дмитра, 10. Оксамита Михайла, 11. Щербину Олексан­дра, 12. Терещенка Івана, 13. Буревого Кон­стантина, 14. Близька Олексія, 15. Дмитріева Євгенія, 16. Богдановича Адама, 17. Ботузова Порфілія, 18. Ботузова Івана, 19. Пятницю Володимира, 20. Голяченка Якова, 21. Полевого Домініка, 22. Хоптяра Івана, 23. Борецького Петра, 24. Лкіянова Леоніда, 25. Нівчепка Кон­стантина, 26. Брошенка Γ., 27. Матіямка Сер­гія, 28. Лященка Олександра. Останніх девя- тьох по додатковому слідстві Військова Ко­легія засудила від 5-10 років заслання на Си­бір. Між ними Крушельницького Антона, Ba- чинського Ю., Масика Василя, Левицького Василя, Скрипу-Козловську Ганну, Ковалева Левка, Гольмер-Дідушка Петра, Фіницького Олександра і Ступіна Герберта.

Всі засуджені переважно комуністи або ко­муністичного світогляду. Між ними старий Крушельчицький Антін знаний на ЗУЗ як ді­яч комуністичний і теоретик, що разом із ро­диною виїхав з Польщі легально до УССР в тому ж таки 1934 р. Між розстріляними при­їхав з ЗУЗ Скавинський Роман, когуністич- ний публіцист н& ЗУЗ.

Серед розстріляних стрічаємо письменни­ків: Фальківського, Близька, Щербину і ін.

Цим мордом в Києві Москва зліквідувала ще одну партію українських комуністів, не вірячи в їх вірність Сталіну.

Ще треба згадати одного з визначних ко­муністів українців, Гринька, довголітнього наркома фінансів СССР, що опрацював особ­ливо совєтську фінансову систему, що дозво­ляла фінансувати всі п’ятирічки і другі боль- шевицькі пляни.

Гринько був з колишніх прихильників Шумського, був засуджений публічно.

З письменників комуністів згинули мимо всього холуйства і вислужництва Іван Мики- тенко, знаний сталінський трубадур і спец в боротьбі з українським націоналізмом і хви- льовізмом.

Тут треба згадати визначних письменни­ків: Гриця Косинку, Клима Поліщука; пер­ший з них розстріляний, а другий засланий на 10 років. Треба згадати про долю публі­циста Івана Симбая, який приїхав до СССР в 1933 р. з Галіфакса, де відсидів 14 місяців за комунізм. Його арештовано заледви три місяці по прибутті до Харкова 15.1.1934 р. а забив його міліціонер в концтаборі в Астра­хані 19. VI. 1934 -φ.

В боротьбі з мовним ухилом Скрипника визначився А. Хвиля, публіцист, редактор, мо­вознавець. По смерті Скрипника він зайняв­ся „чисткою" української мови від чужих впливів, опрацював він „Українську Енци- кльопедію” і „Український Науковий Слов­ник”. Зробив усе, щоб доказати свою право­вірність і вірність партії. В кінці 1937 р. опра­цював „Український Словник”, що його ви­дала Українська Академія Наук. Українська радянська критика визнала „Словник” най­кращим, а Хвилю зачислили до вчених філо­логів.

Інакше до тієї справи поставилась Мо­сква. „Правда” з 4. X. 1937 р. стверджує, що „українські націоналісти приклали чимало старань, щоб відорвати українську культуру від братерської — руської культури і орієн­тувати український парод на капіталістичний захід, на фашистську Німеччину”. „Ворог народу А. Хвиля всі свої зусилля направив на те, щоб боротися з русицизмами”. Так осу­джено Хвилю і його „Словник”, що і ріши­ло про смерть цього нового „націоналіста”.

Українські комуністи. Про подібні постаті можемо писати багато. Українські комуністи- большевики не могли погодитися зі сталін­ським забріханим режимом, тому попадали в контрреволюціонери-націоналісти. Остання передвоєнна чистка серед комуністів України була в 1937-38 р_р. Знову сотки і тисячі пе­реварюваних вже не раз комсомольців, пар- тійців, безпартійних радянських українців пі­шло на заслання, тюрму, на розстріл за „на­ціоналізм”.

Всі ці люди репрезентували тодішній на* ціональний актив України. Люди здібні до бо­ротьби, праці посвяти, геройства, ідейні пра­цівники. З комунізмом в’язала їх ідея бороть­би за Україну. Ця ж ідея зробила їх ворогами комунізму, точніше, большевизму. Свідомі своєї сили і правости, нездібні до вислуж- ництва і холуйства вибрали дальшу боротьбу, в безвихідному положенні пускали собі кулю в лоб, чим ставили себе в ряди героїв, вка­зували дальший шлях боротьби і оправдува­лись перед народом за шкоди, які зробили для нього, виконуючи накази Сталіна. Може­мо їм закинути цю манію самогубства, як сла­бість, нездібність переключитися на інші рей­ки. Однак ці самовбивчі стріли говорять за чесність і моральну стійкість, про їх героїзм, що виховував нових борців. Вони — позитив­не явище’ в боротьбі народу 1 не можна їх рівняти з вислужництвом і зрадництвом Ти­чини, Рильського. Бажана, Петровського і других.

Ш. Висновки

По упадку української державности 1917- 20 рр. йде дальша боротьба за культурне і по­літичне відокремлення України, Боротьба ця ведеться двома українськими прогресивними середовищами: національним і комуністичним. Оба ці середовища світоглядові і програмово різні, а то і ворожі. По деякому часі боротьби зі сталінсько-большевицьким режимом на Україні переходять на одну плятформу бо­ротьби, що звучить: „Боротьба з большевиць- коїо Москвою за Українську Державу”.

Національне середовище зроджує перші підпільні організації БУД, СВУ, СУМ, що ді­ють підпільно та стараються зрости і опану­вати радянське життя і в той спосіб.впливати на маси. Кадри СБУ, це колишні націонали, люди старші, мало революційні, зв’язані ідей­но і програмово з давним партійним життям.

Комуністичне середовище, яке складається з українських комупістів-большевиків, це лю­ди молоді, діючі переважно. Середовище це не зуміло видати зі себе підпільної організа­ції, одначе, ідейно-програмово воно більш по­ступове і революційне. Спочатку думає вико­ристати радянський державний лад для роз­будови української нації, коли ж це показу­ється неможливим, стає в одкриту боротьбу з большевицького Москвою. Оце переключен­ня з угодових позицій на безоглядну бороть­бу становить про революційність цього сере­довища. Цей факт революційности підтвер­джують самовбивчі стріли його представни­ків або розстріли без суду.

Здобутком боротьби цих середовищ є: ідей­на боротьба з большевицьким імперіалізмом і перехід з опортуністичних позицій на рево­люційні.

Від’ємною стороною є: брак спроможносте створити сильну підпільну революційну орга­нізацію, оперту на професіоналах революці­онерах, дальше брак ясної і означеної рево­люційної ідеології і програми, вкінці — брак революційної тактики. Ці недотягнення спри­чинили упадок СВУ і неможливість оформи­тися до. боротьби серед українських кому­ністів.

Здобудеш Українську Державу або згинеш в боротьбі за Неї.

(Е. Коиовалець).

„Свободу, рівність візьмуть тільки сильні на­роди. Тільки ті, що свою свободу скроплять кровю ворогів своїх.

(М. Міхновський). „Український Народе! Кличемо Тебе: Ставай до боротьби за свою волю, за свою державу!” (З Універсалу УГВР).

„Збройна боротьба Української Повстанської Лрмії врятувала честь української нації в другій світовій війні та виписала кровю її право на волю і незалежність”.

(З наказу КП ОУН).

ЯКБИ...

Якби само великеє страждання Могло Тебе, Вкраїно, відкупити, Було б Твоє велике панування, Нікому б Ти не мусіла служити.

Якби могутність, щастя і свобода Відмірялись по мірі крови й сліз, Пролитих з серця і з очей народа, То хто б з Тобою суперництво зніс?

O горе, Мамо. Воля, слава, сила Відмірюються мірою борби...

(Іван Франко)

„Державна незалежність є головною умо­вою існування нації”.

„Ми хочемо не тільки існувати як живі істоти. Ми хочемо жити, як члени вільної нації.”

„Існує єдина в світі гарантія політичної сво­боди — це власна сила”.

„Доки на українській землі пануватиме чу­жинець, доти українці не покладуть зброї, до­ти всі покоління українців йтимуть на війну”.

(М. Міхновський).

ЦІЛІ І ЗАВДАННЯ У Г В P

1.Об’єднати і координувати дії всіх само­стійницько-визвольних сил українського на­роду на всіх землях України та поза ними для національно-визвольної боротьби проти всіх ворогів українського народу, зокрема про­ти московсько-большевицького і німецько-гіт­лерівського імперіялізмів, за створення Укра­їнської Самостійної Соборної Держави.

2. Визначити ідейно-програмові напрямки визвольної боротьби українського народу.

3.Керувати всією національно-визвольною боротьбою українського народу, аж до здобут­тя державної незалежности і створення ор­ганів незалежної державної влади в Україні.

4.Репрезентувати, як верховний всеукра­їнський центр, сучасну політичну. боротьбу українського народу в краю і за кордоном.

5.Створити перший український держав­ний уряд та скликати перше всенародне пред­ставництво.

(З Плятформи У Г В P ).

„Лиш борися — не мирися, Радше впадь — але не зрадь”. „Нині вчися побіджати — завтра певно побідит”.

(Іван Франко).

ЗМІСТ

Ідея нової боротьби.

І. Національне середовище.

Характеристика.

Повстанча діяльність. ВУД, СВУ, СУМ.

Поодинокі люди і групи.

П. Комуністичне середовище.

Характеристика.

Хронологічний перегляд. Українські комуністи.

ПІ. Висновки.

ДО ЦЬОГО ЧАСУ

ВИЙШЛИ ТАКІ ПЕРЕДРУКИ ПІДПІЛЬНИХ КРАЄВИХ ВИДАНЬ:

1. Осередок Пропаганди і Інформації при Проводі ОУИ

2. На зміну — журнал

3. На чатах Ч. 1. — журнал

4. Я. Бусел: Советський патріотизм

5. П. Полтава: Чому повстання 1648 року було переможне?

6. Під бойовими прапорами УПА — велика збірка репортажів, ілюстр. 50 знімками.

7. П. Новина: Хроніка Вовків

8. Р. Мох: Шевченко проти Москви

9. О. Орленко: Перспективи нашої боротьби

Відновлений журнал

СУРМА

видання Закордонних Частин ОУН

— боронить позицій українського націоналізму

— поборює большевизм у його явних і при­хованих формах

— інформує про визвольну боротьбу україн­ського народу

— приносить відомості про боротьбу в світі з небезпеками большевизації

— освітлює перебіг світових подій.