Меседж 1199 «Україна нехтує перемогою 1945-го року»
Ярослав Грицак
Ми не хочемо забути про перемогу. Але ми хочемо нагадати, що війна почалася 1939 року, а не 1941-го. І що український фактор у цій війни був присутній не від 1941-го, а від самого початку війни.
Інакше не було б введення радянських військ в Західну Україну, Західну Білорусь і Балтійські країни, і не було б масових жертв на цій території. Ян Ґрос у своєму дослідженні про «радянізацію» колишніх польських територій показує, що кількість жертв у радянській зоні окупації була в 3-4 рази вища, ніж у німецькій.Якщо б Гітлер не почав 1941 року війни проти СРСР, пальму першості в знищенні населення мав би Радянський Союз. Це була найкривавіша диктатура. Українці не хочуть забути про 1939 рік. Але 1939 рік - це дуже близько до 1933 року: всього лише шість років. Ті українці, які воювали в Червоній армії, пам'ятали, що робилося в Україні у 1933 році.
Є багато свідчень того, що Сталін ставився з підозрою до українців в армії, вважав, що вони не хочуть воювати, що вони «записалися в козачки», масово здаються в полон.
Звісно, ці підозри здебільшого були безпідставні. Українці добре воювали, і це показує і статистика нагород, і число українців - героїв СРСР. Але принаймні влітку 1941 р., коли Червона армія зазнавала поразки за поразкою, Сталін мав бодай почасти рацію.
Збереглися щоденники і листи німецьких вояків зі Східного фронту. Один німецький офіцер, який був в Україні влітку 1941 року, пише, що українці зустрічають німців з хлібом і сіллю. Виглядає, що українці - це «остання нація Європи, яка нас ще любить».
Зрозуміло чому. Це не була любов до Німеччини. Це була надія багатьох українців, що німецька армія звільнить їх від Сталіна і сталінського режиму. Звісно, ця надія виявилася ілюзорною. Гітлер виявився ще гіршим від Сталіна.
Але нелюбов до Сталіна збереглася. Одна з головних відмінностей між Росією й Україною тепер полягає в тому, як росіяни й українці ставляться до Сталіна.
Якщо росіяни ставляться до Сталіна переважно позитивно і бачать у ньому творця перемоги у війні, то українці ставляться до нього переважно негативно й ототожнюють його з Голодом та репресіями.Якщо для росіян головна засаднича подія - це «Велика вітчизняна війна», то для українців за останні 10-15 років це Голодомор. У всіх українських регіонах склався консенсус щодо трьох пунктів: а) Голод був, б) він був штучний і в) в Україні він мав характер геноциду.
Друга річ - це те, що тепер з'явилася нова і страшна цифра про війну - 42 мільйони жертв. Вона демонструє те, про що говорили інші солдати, зокрема фронтовики. Я весь час звертаю увагу на одну з найкращих книжок про Другу світову війну, чи «Великую отечественную», як її тоді називали - це спогади Ніколая Нікуліна. Це працівник Ермітажу, який у часи війни був молодим солдатом-ар- тилеристом. Він пише, що тоді відбувалося на фронті. Наступ німців спиняли тілами радянських солдат. За його словами, німецький військовий «ніж» проходив через радянську територію як крізь «масло», і єдиний спосіб зупинити його - це дати йому заіржавіти, «наситити» його солдатською кров'ю. Він розписує, які безумні накази давалися - роту за ротою, дивізію за дивізією слали на неминучу смерть заради «галочки». По війні він зустрічався з німецькими ветеранами. Вони розказували, як німецькі кулеметники божеволіли на передовій: вони змучувалися вбивати - бо скільки не вбиваєш, а радянські солдати, як смертники, все йдуть і йдуть.
У 1975 році він приїхав на поле битви, у якій брав участь. Що його найбільше вразило (це і стало причиною, чому він почав писати спогади) - він побачив там маси непохованих рештків від загиблих солдат. Їх немов убили вдвічі: спочатку - фізично, вдруге - забуттям.
Радянський Союз не міг перемогти, не «закидавши» німців трупами. Один мій знайомий передавав слова свого батька, польового командира: «За таку перемогу судити треба».
Як пише Ніколай Нікулін, ніхто з солдатів в атаці ніколи не кричав «за Сталіна».
Кричали «Мама!» або матюкалися. Нікулін - росіянин, я не знаю, чи він мав, чи не мав якихось проукраїнських симпатій. У книжці це не простежується. Але його позиція близька до теперішньої української.Він передбачає, що станеться по тому, як більшість ветеранів-фронтовиків відійдуть у той світ - разом з ними відійде і їхня фронтова правда війни. Бо хто найбільше розповідає і пише про війну в СРСР? Ті, хто сидів у тилу. Хто посилав людей на бійні. Тиловики, енкаведисти, головнокомандувачі. І в тій історії і Сталін, і Жуков будуть головними героями.
В українському випадку найближча до спогадів Нікуліна книжка Федора Моргуна. Він називає цю війну не інакше, як «сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу». Моргун не був націоналістом. Він виходець з Донбасу, був першим секретарем Полтавського обкому - через те його текст заслуговує на особливу довіру. Бо, бувши радянською людиною, він терпіти не міг офіційної радянської пропаганди.
Тому спроба українців мати свою правду - це набагато більше наближення до фронтової правди, аніж та офіційна «правда», яка йде з Кремля.