Маніфест 17 жовтня 1905 р.

Це був час, коли всі верстви суспільства Російської імперії були незадоволені. Земські діячі заявляли, що революція може вибухну­ти кожної хвилини, бо навіть на військо не можна покладати надій.

Щоб недопуетити до збройної революції, цар Микола II 17 жовт­ня (ЗО жовтня н.ст.) 1905 р. видав Маніфест, в якому дарував на­селенню непорушні основи громадянських свобід, базованих на за­саді особистої недоторканості, свободу слова, сумління, зібрань і союзів. Одночасно заповів негайне встановлення Державної Думи як законодавчого тіла імперії.

Але свобода сумління не відносилася до всіх віровизнань, а зокре­ма до Уніятської Церкви, яка на Холмщині й Підляшші нараховувала близько чверть мільйона вірних.

Маніфест 17 Жовтня населення сприйняло по-різному. Части­на раділа, висловлювала подяку цареві й відправляла благодарні молебні по церквах, сподіваючись, що прийде конституція і по­чнеться нова доба в історії Російської імперії, в тому числі й України. Натомість революційні групи вважали, що цей маніфест є тільки передишкою у боротьбі уряду з революцією, й вони поставилися до нього вороже. Але була ще і частина населення, скрайньо права, починаючи від людей близьких до царського до­му, які вважали, що маніфест був проголошений внаслідок на­сильства над царем і вимагали збереження царського самодержав­ства у повній силі.

Після проголошення маніфесту по всіх містах України почали­ся виступи революціонерів під червоними прапорами з мітингами, на яких промовці вимагали цілковитого знищення монархії. У від­повідь на це почалися погроми революціонерів, головним чином жидів, дуже активних в революційних колах.

333

тривали декілька днів і їх доводилося втихомирювати за допомо­гою війська. У Києві, за відомостями медичної quot;Швидкої допомо­гиquot;, було 23 особи забиті, а 223 ранені¹.

Проголошення конституції розбурхало народні пристрасті й по­чали появлятися політичні партії. Оскільки Маніфест був написа­ний доволі неясно, крайні ліберали не були ним задоволені й офор­мили себе в нову політичну Конституційно-Демократичну Партію (скорочено— quot;кадетиquot;) й домагалися реорганізації Росії в консти-туційно-парламентару монархію з двопалатним парламентом. Од­ночасно кадети вимагали свобідного культурного розвитку для всіх національностей Російської імперії. Тому партія була привабливою і для лібералів в Україні. На чолі цієї партії став історик Павло Мілюков (1859-1943).

В Україні вона була поширена головно серед інтелігенції, а зок­рема серед професорів високих шкіл. Впливовими її членами були історики Іван Лучицький і Микола Василенко, барон Федір Штай-нгель, визначний український економіст Леонід Яснопольський, Ан­тін Ржепецький та інші.

Центральне місце серед політичних партій належало quot;Союзові 17 Октябряquot; (назва походить від дати царського маніфесту), який очолював талановитий, але сварливий Олександер Гучков (1862— 1936). Ця партія визнавала за свій ідеал царський жовтневий мані­фест й вимагала збереження царської влади та повної єдності й неподільносте імперії.

Найбільш реакційною шовіністичною партією був quot;Союз Рус­ского Народаquot;, на чолі з А. Дубровіно, В. Пуришкевичем та М.Марковим. До нього належали консервативно-шовіністичні ро­сійські елементи, великі землевласники й поміщики, купці, а по­декуди і представники вищого православного духовенства. quot;Союз Русского Народаquot; ставив собі за мету обороняти великодержавну політику Росії й тому провадив боротьбу з революційними рухами.

Большевики керувались у той час теорією Леніна, що quot;проле­таріат є керівник народної революції, яка має довести до диктату­ри пролетаріатуquot;, а меншевики й надалі стояли за широку органі­зацію робітників типу німецької соціал-демократичної партії¹. В Ук­раїні большевики творили на фабриках ради робітничих депутатів. Серед них із українців на перше місце вибився Григорій Пет-ровський, перший секретар Виконавчого комітету ради Робітничих Депутатів у Катеринославі.

Відкрито почала діяти й Партія Соціалістів-революціонерів (ско­рочено — есери), яка мала свої гуртки також і в Україні. У Києві її очолював А. Козачок, родом з Чернігівщини. Для виконування терог ристичних актів створена quot;Бойова організаціяquot;. Були також й укра­їнські гуртки есерівців в Одесі, Радомишлі, Борисполі, Сімферополі й Києві. Одним із перших соціал-революціонерів був Микола Заліз­няк, що був переслідуваний і тому мусів утікати до Галичини.

Провідну роль у київській організації російських соціал-рево­люціонерів відігравав київський лікар жид Фрумкін. Представни­ки жидівської інтелігенції виступали послідовно проти українсько­го національно-визвольного руху й підтримували концепцію quot;єди­ної неділимої Росіїquot; і були ворогами відділення України від Росії із фінансово-економічних міркувань.

Найбільш лівим угрупуванням була Партія Анархістів, органі­зована наприкінці XIX ст. серед робітників Одеси. Вона виникла під впливом російського анархіста князя Петра Кропоткіна (1842— 1921), відомого теоретика анархізму. Партія заперечувала приват­ну власність, право, зовнішній примус і державну владу взагалі. Се­ред анархістів було декілька течій з організаціями, крім Одеси, в Києві, Харкові, Катеринославі. Ні одна з тих течій не мала укра­їнського характеру, будучи явищем, імпортованим з Росії. Анархі-стичні організації ліквідовані поліцією в 1902 р. З проголошенням Маніфесту 17 Жовтня вони відновили свою діяльність й займали­ся головно терористичними акціями проти фабрикантів і капіталі­стів, називаючи цей терор quot;економічнимquot;.

Жиди створили свої власні організації й одною з них був — quot;Бундquot;, повна назва якого звучала quot;Загальний Жидівський Робіт­ничий Союз у Литві, Польщі і Росіїquot;. Заснований у Вільні 1897 p., Бунд був автономною частиною Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії й об'єднував частину жидівських робітників. За своєю політичною ідеологією Бунд стояв на антиукраїнських по­зиціях. Найбільш активним діячем Бунду був Мойсей Рафес, ро­дом з Білорусі.

Другою жидівською організацією був Поалей-Ціон, який quot;сто­яв на становищі, що визволення України... у формі самостійної

¹ Полонська-Василснко Н. Історія України.— Т. 2.— С 417.

334

¹ Там же.

335

держави є цілком логічним завершенням українського революцій­ного процесуquot; і тому підтримував український визвольний рух. Ви­значним діячем цієї партії був Соломон Ґольдельман¹.

Третю групу становили консервативні й ліберальні елементи жи-дівства, об'єднані в Сіоністичній організації. Сіоністи займали на за­гал нейтральне становище в російсько-українському спорі, хоча їх провідник Сиркін відрізнявся радикально від Рафеса, провідника Бунду, що обороняв російські імперіалістичні інтереси в Україні.

Незважаючи на проголошену конституцію, переслідування жи­дів продовжувалося.

Революція в Петербурзі знайшла належний відгук і серед укра­їнської інтелігенції в Україні, де, крім соціального чинника, був ще і політичний —- русифікація. Революційні події дали змогу сві­домим українцям широко розгорнути культурну й політичну пра­цю. У деяких містах засновано за галицьким зразком товариство quot;Просвітаquot;. Почала з'являтися українська преса: quot;Хліборобquot; — 12 листопада 1905 р. у Лубнах, під редакцією Володимира Шемета; 24 грудня — quot;Рідний Крайquot; у Полтаві, під редакцією Миколи Дмит-рієва та Григорія Коваленка; щоденник quot;Громадська Думкаquot;— у

¹ Ковалевсьюгй М.

² БроЙтман Е. Знаменитые евреи.— Москва, 1992.— С. 52—53.

Києві під редакцією Федора Матушевського. Перші два пресові ор­гани фінансували місцеві громади, а quot;Громадську Думкуquot; — Євген Чикаленко та Василь Симиренко. У 1906 р. поліція заарештувала кількох співробітників quot;Громадської Думкиquot; на чолі з С. Єфремо-вим, і видання часопису заборонили. За перші три місяці існуван­ня газети її притягали до судової відповідальності не менше деся­ти разів¹. Але дещо пізніше того самого року дозволено було від­новити видання часопису під новою назвою quot;Радаquot;, видавцем якої був Є. Чикаленко, а редактором Методій Павловський². Найбіль­шого розмаху українська преса досягла в межах Російської імперії в 1906 p., протягом якого українською мовою друкувалося 16 газет і журналів³.

Російська адміністрація в Україні, не забороняючи друкувати ук­раїнські пресові органи, почала переслідувати її передплатників. Учителям заборонено передплачувати quot;Радуquot; й інспектори заявля­ли: quot;Або quot;Радаquot;, або посадаquot;. Коли хтось уперто продовжував пе­редплачувати український часопис, то його звільняли з праці. Од­ним із перших адміністративних розпоряджень була заборона про­пускати на села часопис quot;Хліборобquot;. А коли він якимось чудом таки дістався на село, то його стражники відбирали читачам з рук⁴.

У 1906 р. з'явилася українська преса також і в Росії, в Петер­бурзі — журнал quot;Вільна Українаquot;, газети quot;Наша думаquot;, quot;Рідна спра­ваquot; та quot;Вісті з Думиquot;, а в Москві появився перший у Росії укра­їнський ілюстрований журнал quot;Зоряquot;⁵.

Услід за тим на публічній арені появилися також українські по­літичні партії. Деякі вийшли з підпілля, як Українська Народна Пар­тії (НУП), чи зорганізувалися нові, як Українська Соціал-Демок-ратична Робітнича Партія (УСДРП), на чолі якої стояв таланови­тий молодий український письменник Володимир Винниченко.

Після революції 1905 р. настали кращі можливості для зв'язків з Галичиною, з одного боку, та організації просвітянського життя на взір галицького товариства quot;Просвітаquot;, з другого. Але в Україні під російською займанщиною завдання quot;Просвітиquot; мусіли відповідати місцевим потребам. Якщо в Галичині головним завданням культур­них організацій була позашкільна освіта, то в царській Росії перед українськими просвітителями стояли безмежні завдання. Необхідно було пробудити й розкрити очі українському народові, на 80 відсот­ків неписьменному, який проживав на 750 тис. квадратних кіломет-

¹ Воробей П. І. З історії української преси // Український історичний журнал.—1971.— № 10.- С. 51.

² Дорошенко Д Мої спомини про давнє минуле, 1901-1914.— Вінніпег, 1949.— С. 88-89.

³ Воробей П. І. Вказ. праця.— С. 53.

⁴ Животко А. Історія української преси.— Регенсбург* 1946.— С 124.

⁵ Воробей П. І. Вказ. праця.— С 50.

336

337

pax у складі Російської імперії¹. На цю роботу найкраще надавалася випробувана вже просвітянськя робота в Галичині. І тому вже в жовтні 1905 р. у Катеринославі засновано Літературно-артистичне українське товариство quot;Просвітаquot;, яке в скорому часі налічувало 400 членів. Тут робота проводилася в чотирьох секціях: драматичній, во­кально-музичній, літературній та бібліотечній. Згодом відкрили й чи­тальню. В 1906 р. почало діяти товариство quot;Просвітаquot; в Одесі, яке мало власну бібліотеку й історичний музей. Заходами quot;Просвітиquot; від 1906 р. в Одеському університеті професор Олександер Грушевський читав лекції з українознавства. Ця quot;Просвітаquot; створила окремий фонд ім. Леоніда Смоленського (1844—1905), педагога й учителя іс­торії, одного з керівників Української Одеської Громади, для вида­вання книжок. Але з появою книжки доцента Одеського університе­ту Івана Бондаренка quot;Про Ґарібальдіquot; влада незабаром закрила quot;Просвітуquot; як небажану установу.

Більше щастя мала quot;Просвітаquot; у Кам'янці-Подільському, якій уда­лося домогтися права ввести українську мову в початкових та пара­фіяльних школах. Вона зуміла також відкрити свою філію в Могилеві-Подільському. Того ж самого року появилося товариство quot;Просвітаquot; і в Києві, статут якого підписали видатні діячі української культури Борис Грінчскко, Микола Лисенко, Григорій Коваленко та ін. Завдя­ки старанням Іллі Шрага та Михайла Коцюбинського відкрилася quot;Просвітаquot; у Чернігові, де влада зустріла її дуже ворожо і закрила вже в 1911 р. За старанням історика Миколи Аркаса організовано товари­ство quot;Просвітаquot; також у Миколаєві, а О. Ертасов (чи Степан Ерас-тов?) зорганізував quot;Просвітуquot; в Катеринодарі, яка на терені Кубані у скорому часі мала по різних станицях 15 філій². Організувати товари­ства quot;Просвітиquot; не було легко, бо кожне товариство в місті чи селі повинно було затверджувати власний статут і діяти як самостійна ор­ганізація, а не як у Галичині, де діяло матірне товариство у Львові. У зв'язку з тим життя кожної організації повністю залежало від місце­вого губернатора\ Це вказує на те, як царський режим боявся орга­нізованого суспільства. Так існували земства без загально крайового центру, те саме застосовано і стосовно до товариства quot;Просвітаquot;, не допускаючи навіть до губерніальних об'єднань.