11. Маємо те, що маємо

Збереження владної номенклатури протягом років по проголошенні незалежності, совєцької системи, доповненої лише правом на приватну власність, уперті намагання створити ринкову економіку без головного на чому вона тримається – споживача, а як результат – стагнація та довголітня економічна криза, — призвели до загальної недовіри народу до влади.

В Україні незабаром після 1991 був скликаний І Світовий конгрес українців, який постановив про необхідність надання всіх ветеранських прав колишнім воїнам ОУН- УПА, які мужньо відстоювали свободу України; тоді це було проіґноровано. Потім наступний, ІІ Світовий конгрес українців, теж у Києві, не лише підтвердив вимогу Першого конгресу, але й приняв про це окрему та досить категоричну резолюцію.

За роки незалежності з цим так нічого й не було зроблено, справедливість не була відновлена, та цим влада відверто показала з ким вона.

Чи відбудеться ще колись в Україні Третій світовий конгрес українців? – це питання… Справа зайшла настільки далеко, що виступили самі різні прошарки суспільства (однаково пожебрачені), до опозиції зібралися самі різні політичні сили – аби здорові. Ми не будемо тут займатися тонкощами політики, а радше спробуємо оглянути оте “маємо те, що маємо”; що саме не робилося всі роки незалежності, та що саме потрібно було за цей час зробити.

Після “распада СССР” хоч і заініційованого представниками всього 3–х із колишніх 15–ти “рєспублік СССР” (не завадило би, певно, попитатися й інших) — силою речей опинилася в незалежних і Україна. Бо, хоч ота Декларація про незалежність і була прийнята ще 24.08.1991, але жодних висновків з неї поки не робилося. Тепер же вона, незалежність, з’явилася де факто, так би мовити. Але вже в грудні була вагомо підтверджена на всенародному референдумі. Та Україна благополучно продовжувала існувати надалі, з тією ж ВР (Верховна Рада), з тією ж владою. От тільки обравши собі президента на російський зразок, яким став колишній голова ВР Леонід Кравчук, один із трьох учасників Беловезьких угод. А ще перед тим, секретарь ЦК КПУ з ідеології (!). Стару компартію, щоправда, були заборонили, але, незабаром, народиться нова; як же можна без компартії? Адже такі є навіть у США та Великобританії, а ми що ж, хіба гірші?

Але, стара партійна номенклатура — правлячий клас СССР- і без компартії зберегла всю повноту влади в країні та сміливо повела її до нового майбутнього, а по селах так і полишилися при абсолютній владі колишні червоні поміщики – голови колгоспів, як по підприємствах – червоні директори. Призначені… ну, ви самі розумієте. А оті вибори директора трудовим колективом, як на отому Ризькому заводику, що випускав всім відомі “Рафікі” –так і полишилися унікальним пам’ятником демократії, унікальною подією “пєрєстройкі і гласності”, що пішла у непам’ять разом із ними, разом із СССР.

Справжніх колективів як страхалися за совєтів, так не полюбляли й потім. Коли десь 2000 р. зайшлося про можливі шляхи приватизації Азовсталі – існував і проект передачі підприємства в управління трудового колективу. Такі підприємства почали років тридцять тому поширюватись на Заході, довівши за цей час свою високу ефективність. Але… тоді один депутат ВР зверхницьки кинув по ТБ: “Коллєктів? – ето ми уже проходілі…” Йому й на думку не спало, що за совєтів жодних там “колективів” не було, — була сама видимість.

Не станемо укривати прикрої правди. В колективну власність трудящих мали би перейти, по можливості всі підприємства, на яких вони працюють. Однак цього страхається стара влада, бо справжній колектив людей пов’язаних поземими зв’язками то громада, що може й протиставитись необмеженій силі чиновників. А на схід від прислівного Перемишлю влада може бути тільки одна, верховна. Мають бути тільки єдино прямовисні зв’язки, зверху вниз, та в кожному, так званому, колективі совєтів ці зв’язки мають сходитись у руці місцевого феодала. Ну, скажімо так, як це описав на десятому році незалежності один об’єктивний автор:

Річ у тім, що організація суспільного життя в Україні спирається сьогодні на феодальній устрій: конкретний феодал дозволяє отримати прибуток з майна, коштів чи землі своєму конкретному васалу. Може йому дозволити, а може й не дозволити. Цьому дозволить, а тому – ні. В такій системі відносин нормальна економіка неможлива.

(Інтерв’ю О. Мороза газеті “Вечірній Київ”, № 174 – 175, 20.10. 2000)

Пізнавальна цінність цього стислого уривка підсилюється тим, що це виходить від людини, що знає інтимні механізми як совєцького суспільства, так і пост–совєцького. І це на десятому році незалежної України!

Так з’явилася світові нова, незалежна Україна. Незалежна, але поки, один в один минула совєцька. Чи стане вона іншою, хоча би ще через десяток років? Це питання…

Пригадується ентузіазм тих років, коли замість того щоб починати побудову держави, для чогось почали її розбудову. Та з цого приводу хтось там у Києві відразу намалював нам оту байкову країну, що й має виникнути внаслідок подібної «розбудови». Де москалеві житиметься краще ніж у самій його Москві, а жидові краще ніж у його Тель — Авіві; ну й таке подібне. Воно нічого, хай буде, ми українці люди гостинні, але…Тільки дещо призабули й про нас грішних згадати. Побажати, аби ж і нам, українцям, жилося не гірше ніж у рідній Канаді, або Арґентині, до якої нас усе більше запрошують; не встигли були Колиму як слід освоїти, як уже запрошують освоювати Патагонію.

Але, то так, а все інше розвивалось нормальним ходом речей. За референдумом прийшли перші президентські вибори, та перший президент і проголосив мало не відразу, що «Є така держава Україна!» В чому ніяк не помилявся; бо вона була власне й раніше, адже лічилася у складі ООН із дня її заснування, але… вдома її державою ніхто не вважав. Не наважувався, інша справа тепер. * * *

От так вона розпочиналася наша незалежність, яку наші незмінні друзі та доброзичливці у Москві негайно охрестили «ігрой в самостійність». Відповідно до неї і ставлячись.

Але, то була дійсно велика річ – політична незалежність від Москви, перша стала та тривка за майже три сотні років. То, як же до неї поставилася наша влада? А, до того, крім політики є ще економіка, та як же з нею? Бо, аби належно спитати з влади, потрібно знати, а що було їй дане? На старті, так би мовити.

Економічно, країна країні не рівня, є обділені природою країни, як от Естонія або Японія, бідні природними багатствами, але… Японія повноправний гігант, повноправно входить до «великої сімки», а Естонія… що ж Естонія; і там середній достаток через десять років незалежного існування, тільки подумати, не 40 дол/міс. за прожиткового мінімуму в 57 дол/міс., та комунальних послугах у десь 20–30 дол/міс., як в Україні.

Природні ресурси України були досліджені ще в часи Першої незалежності Іваном Фещенко-Чопівським. Та тоді ж переліком вийшли у двотомовому виданні. Взагалі, не на дорікання наявній владі, зазначимо, що тоді за лічені місяці існування незалежності (хоч за УНР, а хоч і за гетьманату) – часом за місяць робилося більше ніж сьогодні за рік. Потрібного та необхідного. Так от, ще тоді й стало майже вичерпно ясно, що за природними ресурсами Україна є чи не найбагатшою країною в Європі.

Отже, стартові умови України 1991 не полишали бажати кращого; країна з чи не найбагатшими ресурсами в Європі. Та з розвиненою індустріальною економікою, рівня приблизно економіки ФРН. Непогано, чи не так? Мабуть, кожний в СССР позаздрив би.

Протягом отого першого п’ятиріччя незалежності, коли може дещо й поспіхом було проголошено – “Є така держава Україна!” зникло невідомо куди ціле Чорноморське пароплавство, кажуть, чи не найбільше у світі; за що згодом і посадили якогось там Кудюкіна, який ніби один упорався із сотнями кораблів. Натомість у Севастополі міцно оселився російський військовий Чєрноморській флот. А це, зверніть увагу, у нейтральній та позаблоковій країні, що не тримає у себе ядерної зброї, хоч своєї, а хоч і чужої, як це було засвідчене ще в Декларації незалежності. Якої, наче, ніхто не відміняв. Єдиним його досягненням полишиться в історії, мабуть, оте незабутнє: “Маємо те, що маємо”, яким він і підвів попередній підсумок своєму недовгому правлінню. * * *

Друге п’ятиріччя не ознаменувалося нічим істотним, принаймні щодо так необхідних суспільних змін. Хіба що відремонтуванням унікального палацу “Україна” в стилі совєцького ампіра, бо переважно для російських гастролерів; а ще викладенням плитками Хрещатика.

З’явилося й чимало нових ідей на верхах влади, чи то на майбутнє, чи то за відсутністю змін на краще сьогодні. Запевняли нас, зокрема, що ми “бідні”, та такі, що вже далі нема куди. З одного боку це було й насправді так, бо на той час оті совєцькі жалюгідні 40дол/міс. (в середньому) вже скурчилися вдвічі за рахунок перетворення комунальних послуг на джерело визиску, джерело прибутку. Але, нас намагалися умовити в тому, що наша країна бідна ресурсами, всім… А тоді вже й виходило оте – “бідні, бо дурні” — не тих до владних структур обираємо; хоч і по багатствах ходимо.

Потім нас порадували тим, що ніби у нас “національна ідея не спрацювала”. А то вже й укінець дивні справи. Бо ж, бачите, у М. Міхновського працювала, у Д. Донцова працювала ще ліпше, а у С. Бандери ще й як спрацювала, — то й виникає слушне запитання: чому ж не “спрацювала” тепер? А, чи не тому бува, що владні особи які персоніфікують та реалізують ту обрану нами владу, та які й повинні надихатися саме національною ідеєю – натомість не мають про неї зеленого поняття? А тепер поставимо наступне та не менш слушне запитання: чи поклопотався хтось у нас на верхах про відродження гнаної та викорінюваної Москвою національної ідеї? Відповідь буде від'ємною, ніхто й ніколи.

Але, природа побудована так, що не терпить порожнечі; там де нема ідеї обов’язково оселяється антиідея. Де не утверджено істину, там неподільно бешкетує брехня.

Антиідея була з колоніальних часів, та на початку зводилась до того, що «нєльзя рвать економічєскіє связі с Россієй». Тобто, як звільнилися політично, то хай буде хоч колоніалізм економічний, а з тим політичним, наразі, почекаємо; до кращих часів. А, як її не заперечували й не спростовували, то вона й виросла до масштабів отієї колоніальної: Україні не можна без Росії, бо так розпорядилася сама пані історія; «нас сблізіла совмєстная історія». Отже знову, «навєкі вмєстє», «ми – одін народ» і всяке подібне. Яка історія? А ота «совмєстная», про яку ми тут і розповіли, як уміли. Нічого не приховуючи, нічого не прикрашуючи, та нічого не вигадуючи від себе.

Якщо й призабули, то коротко нагадаємо знову, чим же саме вона нас «сблізіла» ота «совмєстная історія»:

Спаленням Батуріна на самому початку «зближення», ще перед Полтавою 1709, та вирізанням населення Черкащини. Повторними репресіями 1711. Побудовою Пєтєрбурга на українських кістках.

Занесенням чуми до України підчас російсько – турецької війни 1768.

Тоді вимер мало не весь Ніжин, а в Києві трупи валялися вулицями. Повну свідомість цього підтверджує цілковите замовчування. Навіть заперечення і досі того, що то була чума.

Покликанням сербських горлорізів до України та знищенням за їх допомогою Великої Січі Запорізької, з депортаціями на Тамань.

Якнайширшим, іще з 1709, використанням українського гарматного м’яса в російських військових авантюрах.

Засланням до солдатчини Т. Шевченка зі забороною писати чи малювати; безпрецендентний в історії акт владного хамства. Ні за віщо, зверніть увагу.

У Другій російській імперії, чи не найбільш цивілізованій з усіх (хоч і вельми умовно) дещо припиняється пряме й безпосереднє вимордування українців. Тепер центр ваги на час переміщується на культурну аґресію. «Сбліжєніє» вписує себе до історії сталими заборонами української мови, що в сумі (ще від придуркуватого Пєтра) займуть два століття (!) Вони увінчаються Емськими указами 1876, забороною театральних вистав 1884, забороною перекладів 1892 та забороною з 1895 навіть книжок для дитячого читання. Мають місце й звірячі антиукраїнські репресії в окупованій Галичині 1915.

Настання Третьої російської імперії 1917 знаменується помітним посиленням тотального антиукраїнства. А розпочинається репресіями російської окупації 1918, коли розстрілювали навіть тих, хто насмілювався розмовляти українською (бєй буржуєв і українців), та організували пробний голодомор 1921 – прообраз майбутніх. Він понищив переважно українців та кримських татар, орієнтовно, десь у сумі до 2 млн. жертв.

Потім записали себе до «сбліжєнія» розбійницькою колективізацією 1930, несумісною із законами країни, з її «розкуркулюванням» та

депортаціями які, вимушені ще раз нагадати, міжнародним правом прирівнюються до ґеноциду.

Нищенням 1930–1937 української інтеліґенції та всіх національно свідомих людей («український буржуазний націоналіст»).

Масштабним та удалим голодомором 1932–1933, найбільш успішним із усіх, що планувалися й проводилися совєцькою владою; 10 млн. жертв. На їх місце цілими селами переселювали росіян. Так він і створювався отой їх «русскій пєрєвєс» в Україні, про який з такою певністю і гордістю писатиме 60 років потім нобелівський лавреат А. Солжєніцін, добровільно приймаючи на себе роль «слов’янського» блазня.

Новими масовими антиукраїнськими репресіями в Галичині, підчас її повторної російської окупації 1939–1941.

Підстеленням 1941 України під гітлерівську окупацію, аби потім можна було необмежено переслідувати за те, що «бил у нємцєв», або «сотруднічал с нємцамі» і т. і.. А ще й колоти у вічі – от ми вас «освободілі от корічнєвой чуми ХХ вєка».

Планувався й готувався – вивезенням цілих заводів і ліквідацією робочих місць, як і можливо повною викачкою продовольства – новий та як же масштабний голодомор в Україні. Але, не вийшло. Хоч як було важко, але вичерпно виявилося, що під «фашістами» голодоморів не буває. А під совєтами вони бувають, як же добре відомо.

Виселенням (тобто ґеноцидом же) усього неросійського населення Криму 1944. Бо там були не самі кримські татари, були й греки, вірмени, вірмени, болгари… були, ясна річ, і українці.

«Сблізілі» ще й кривавою лазнею 1943 – 1950 в Західній Україні, з новими мільйонами закатованих, розстріляних та депортованих. В ті ж роки «освобождєнія» мільйони людей було репресовано та виселено із східної України. А героїчні бійці УПА так і не відновлені в правах. А потім і новим заключним голодомором 1947, який хоча й не вдався повною мірою, але уніс житті ще 1,5 мільйона українців.

А чи ж даруємо їм, нашім «слов’янським братам» повоєнні репресії проти національно — свідомих українців? Табори та психушкі, Мордовію, Пєрмь? Пробачимо їм і забудемо убивства Валерія Марченка і Василя Стуса?

Чи може підемо знову «своім путєм»? Як оте «Товариство імені Олекси Тихого» на Донбасі, метою якого, кажуть, є ніби «очістіть єго імя от обвінєній в украінском націоналізмє».

Причини цієї трьохсотлітньої необ’явленої війни Росії проти України є досить прості, формулюються в двох словах: “російський імперіалізм”, або “російський шовінізм”. А от спробуйте пояснити ці факти, заперечити яких неможливо, інакше, в прийнятному для російської сторони поясненні. Скільки ж прийдеться викручуватися. Вигадувати десятки незалежних причин на кожну окрему подію. Саме там, де все пояснюється одним–єдиним. Скільки ж писати не переписати; та скільки ж брехати, нанизуючи одну брехню на іншу… І все одно, вийде таке щось складне та розвинене, але… підійшов, дмухнув… І нема, як не було.

Отже, майже триста років Росія всебічно гнітила Україну, винищуючи її, як не духовно то фізично, в останнє століття – десятками мільйонів. За цей час минуло аж три російські імперії: Перша (1721–1861), Друга (1861- 1917), та третя (1917 -1991), сьогодні маємо вже Четверту. Хіба ситуація поліпшилася? Далебі, вона тільки погіршувалася, чим далі, тим швидше.

Так, що ж сталося? Чи щось змінилося сьогодні? Чи може миттєво переродилася 1991 Росія, раптом із зразка безоглядного імперіалізму на такий собі зразок доброти та гуманізму? Ні, та ще раз ні. Ґеноцид чеченського народу назавжди перекреслив надії на щось подібне.

Повторимо ще й ще: сьогодні потрібно бути, як не аґентом Москви, то понад глупою та невігласною людиною, аби по всьому цьому базікати про якесь там «співробітництво», поготів про якесь «стратеґічне партнєрство» з Москвою. А вже закінчений та остаточний дебіл може мріяти про якусь ще й «дружбу».

Адже Росія, вже вустами двох президентів, проголосила, що у неї нема друзів, а є лише власні інтереси. А ці інтереси впродовж майже трьох століть вимагали того, аби жодної України на світі не було. Бо й незалежною Україна може бути не від Німеччини, США або Австралії, а тільки єдино від Росії.

Здавалося би, що до попереднього, можна ще стільки додати, та нема чого відняти, але… Доходить до того, що в незалежній ніби Україні та через сім років її офіційного існування – нас прилюдно закликають:

Прошу вас, не соромтеся семидесяти з лишком радянських років нашої історії. Це наша з вами історія, наше з вами життя! Без тих років не було би суверенної України.

(О. Ткаченко, Держава сильна підтримкою народу, газета «Голос України», № 162, 26.08. 1998)

Зауважимо насамперед, що ця людина ніде не вживає слів «незалежна Україна». Бо «сувєрєнітєт» це те, що обіцяв іще президент Б. Єльцін отим своїм «субьєктам» Російськой федерації (РФ) – «єдіной і нєдєлімой».

А потім, спитаємо себе, чого це власне нам соромитись отієї його злочинної в кожній дрібниці совєцької влади? Адже, то була чужа колоніальна, не наша влада. До того нав’язана нам військовою силою. Та інструкції про голодомори або накази про розстріли геть усі написані не нашою мовою, їхнім “вєлікім і могучім”. То нехай вони й соромляться, як є ще сором. Нехай вони й радіють, що й досі ходять не покарані за свої всесвітні злочини, а нам до чого тут соромитись? Наша турбота тепер цю ненависну владу викорінювати, аж до останньої дрібнички; бо як цього не зробимо, то знову потрапимо до ще гіршого рабства, ніж останнє совєцьке. Та не тільки. Бо тепер можемо дістатись й повного зникнення.

Далі знову йдуть солодкі співи про оте ж їх ідіотство, що нас «сблізіла тисячєлєтняя совмєстная історія». Так, згодні «сблізіла», але як саме? Відповідаємо: як серійного вбивцю і його чергову жертву, як грабіжника та пограбованого. Читаємо далі:

Росія та Білорусія не тільки Богом дані Україні сусіди: історично наші народи жили і формувалися, як близнюки.

(теж там)

Тільки от один «близнюк» чомусь щосили душив двох інших. Та й усе життя торгував людьми як худобою, чого не дозволяли собі двоє інших. Але підемо знову далі за цією дивною логікою:

Вони разом розвивалися в Київській Русі, в Російській імперії, в Радянському Союзі. Віками пліч–о-пліч боронили рідну землю від загарбників. Нас міцно поєднала економіка, культура, родини, политі потом і кров’ю предків поля.

(теж там)

Предків?, — так, безумовно, та от трохи різних. Бо, то їх предки торгували нашими (як і білоруськими) предками. Отже, знову та сама суто солжєніцінська імперсько — шовіністична брехня.

Не варто (але й не вадить) згадувати про те, що герої цього автора не наші герої. Він закликає віддати належне кірічєнкам, подгорним та щєрбіцкім за їх турботу про Україну, але знову – до чого ж тут ми? До нашого українського народу вони тільки те відношення й мали, що розмовляли мовою своїх московських панів, «вєлікім і могучім», але, яка ж шкода, з «малоросійським акцєнтом»!

Ми не витратили марно часу, бо наведені уривки є понад повчальні. Вичерпно пояснюють нам, чому незалежна Україна за роки свого існування так і не зробила істотних кроків уперед.

Бо, поки подібні люди будуть крутитися на верхах, не будуть цілком видалені з політичного та суспільного життя України, годі на щось і сподіватись, нічого не буде. Вони закономірно приведуть нас назад, до стану московської колонії, рано чи пізно.

Адже, весь досвід історії показує, що минуле визначає сучасне й майбутнє. А тому й, не розрахувавшись з минулим колоніальних часів, годі й сподіватись на якесь прийнятне незалежне буття.

Отже й потрібно завжди відділяти чорне й біле, бо мало було в нашій жахливій (можливо, з нашої провини) історії кольорів або відтінків. Не впадати в захват від того, що якийсь там український совєцький письменник або поет, у створений ним стіг совєцької дурні примудрився десь приховати й голку правди. Пам’ятайте, совєцьке не бувало добрим. Втрати кажете? А як же без них? Подумаємо, хто ж із тих, що жили поруч із Росією обійшлися без втрат? Без цілих втрачених без вороття століть. Яких ми тут не випадково назвали зупинками історії; так безумовно для нас – зупинки історії.

Голка кажете? Що ж, віддамо належне, схвалимо ту голку, але не забудемо, що був іще й цілий стіг. А стіг, це ж таки стіг…

А сьогодні – час відповідальний, бо найменша поблажливість може закріпити нас у минулому безвихідді совєтів. Про це потрібно пам’ятати завжди. Не випадково мовиться у нас весь час про якусь там “злагоду”, яка схоже має остаточно освятити оте “маємо те, що маємо”. Злагода? Так, що ж може бути краще? Нагадаємо ще раз: компромісу або злагоди можна досягти у виборі кольору краватки на вечір, або марки вина на десерт. Та тільки не у принципових питаннях. Хоча би тому, що жодних компромісів або злагод не може бути, скажімо, поміж статусом імперської колонії, або незалежної держави. Незалежність, то як вагітність, або є, або її немає, не може бути чогось третього. Так само, нагадаємо, була та є дві принципово різних України. Була Україна кагановічів, косіорів, постишєвих та щєрбіцкіх, а є Україна Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, С. Петлюри, Д. Донцова, Є. Конвальця, С. Бандери. Так яку виберемо на продовження, панове? Як “ми не раби, раби не ми”? Першу чи другу? Бо вони були, є та будуть несумісні, та жодної злагоди тут знову бути не може. Або, як ми погодимо Т. Шевченка, якого вело сумління, із, скажімо, О. Корнійчуком, або пізнім П. Тичиною, яких “партія веде”? Та не яка–небудь, а саме ота злочинна, від 1933 та 1937. Гадаємо, з чимось таким не упоратися й спритному малоросові, вже народженому поміж двох стільців, так би мовити. Та й, взагалі, чи не була ота дурна та ялова уесесерівська метушня (в тому числі) марною спробою прищепити хирну українську гілочку на потужний, але здавна згнилий імперський стовбур? Так чи припустимо в умовах незалежності подібну дурню? Не потрібна нам, вочевидь, і “злагода”, що розмовляє чужою не нашою мовою.

А все це є невідривно пов’язано з тим, підкреслимо це, що логіка світу, в якому ми живемо, є двозначною, знає лише “так” або “ні”, й нічого більшого, жодного третього. Хоча, скільки ж зусиль було витрачено свого часу, особливо в нашому попередньому столітті, дурнішому з усіх, на пошуки багатозначних логік.

А між тим істина (а до того єдина, як завжди) є давно відомою. Та полягає на тому, що єдиною можливістю вижити як нації є для України оте старе, класичне та давно відоме – “Геть від Москви!” Бо протилежний шлях веде до небуття. * * *

Не справляє жодного позитивного враження й зовнішня політика України, яка так само, до жодної незалежності привести не може. Вона у нас, бачите, є «багатовекторною». З одного боку «європейська інтеграція», а з другого боку «стратеґічне партнерство» з імперією, колонією якої ми нещодавно були. Але, до вашего відома, панове, сума векторів може дати й нуль, тому добрі люди отієї ідіотичної «багатовекторності» й уникають. А до того в нашому народі ця «багатовекторність» давно відома, та так само давно отримала назву сидіння між двох стільців.

Так, чи це, бува, не є ескалація тихого вповзання до імперії? Чи не є звичайний неоколоніалізм? Та, ще й під галас гучних декларацій про європейську інтеграцію, жодних наслідків якої ми поки не бачили та не почували. А, де ж національна ідея? Бо, як же можна розцінити отой дурний вступ до «Мєжпарламєнтской ассамблєі СНГ»? А тепер іще й оте «Сотруднічєство столічних областєй» (25.10.2000) трьох країн, поріднених тільки тим, що серед них дві колишні колонії та одна метрополія, а ще й тим, що жодна не ступила ще й кроку вперед. Адже, простір для маневру все меншає. Чи не стане наступним кроком «Государствєнний договор», що увінчає абсолютно яловий, як і досі, «союз трьох братскіх народов»(?!!)

Чи не до цього ви нас вели й ведете, панове номенклатурна влада?