Лекція 12. Відродження незалежної України. суспільно - політичний розвиток України в умовах незалежності

План

1. Проголошення незалежності України - закономірний етап утворення української державності.

2. Економічний розвиток незалежної України.

3. Політичні партії і рухи в Україні.

5. Міжнародна політика України

22 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради прийняла рішення про скликання 24 серпня позачергової сесії Верховної Ради України. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла історичний документ виняткового для долі українського народу значення — "Акт проголошення незалежності України". У ньому зазначалося: “Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року; продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Украї­ні; виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами; здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостій­ної української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Консти­туція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення".

За Акт проголосувало 346 депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. У світі з'явилася нова самостійна держава — Україна. Проголошення 24 серпня 1991 р. Акту про незалежність України увінчало всю попередню історію українського народу. Розтягнуті на довгі роки визвольні змагання за вільне життя на власній землі в самостійній державі переможно завершилися на зламі тисячоліть.

Верховна Рада вирішила провести 1 грудня 1991 республіканський референдум на підтверджен­ня Акту проголошення незалежності України. Із 37 885,6 тис. громадян України, які були внесені до списків для таємного голосування, узяли участь у голосуванні 31 891,7 тис., або 84,18 %.

1 грудня 1991 р. відбулись також вибори Президента України. Вибори проходили на багатопартійній основі. У ході перед­виборної кампанії кандидатів на посаду Президента висунули 12 по­літичних партій, громадських об'єднань, 97 трудових колек­тивів і понад 100 громадян подали відповідні заяви про самовисунення. 95 претендентів одержали підписні листи. Кожному з них потрібно було зібрати 100 тис. підписів на свою підтримку і здати заповнені списки у Центральну виборчу комісію.

Лише 7 претендентів подолали визначений 100-тисячний рубіж і були зареєстровані Центрвиборкомом кандидатами на президентсь­ку посаду. Народний Рух України висунув кандидатом в президенти голову Львівської обласної ради В. Чорновола, Українська республіканська партія – Л. Лук’яненко, голову партії, Партія Демократичного Відродження України агітувала за заступника Голови Верховної Ради України В. Гриньова та академіка І. Юхновського. Кандидатами у Президенти також були Голова Верховної Ради України Л. Кравчук, міністр сільського господарства О. Ткаченко і голова Української народної партії Л. Табурянський. Переконливу перемогу одержав Леонід Макарович Кравчук. За нього висловилося більш 61% виборців. Л. Кравчук став Президентом незалежної України.

5 грудня 1991 р. на урочистому засіданні Верховної Ради Украї­ни Л. Кравчук склав присягу Президента України. Цю посаду він обіймав до липня 1994 р.

7-8 грудні 1991 р. Президент Росії Б.Єльцин, Президент України Л.Кравчук і Голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич зібралися у Біловезькій Пущі (Білорусь) і підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Сторони заявили, що СРСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє існування.

Незалежність України є закономірним наслідком багатовікової історії нашого народу. Фактично антикомуністична, демократична рево­люція поєдналась в Україні з національно-визвольною революцією. Після провалу серпневого заколоту відбувся цілком закономірне у тій напруженій суспільно-політичній ситуації зростання відцен­трових настроїв в українському суспільстві. Союзні органи влади фактично втратили контроль за подіями у радянських республіках, КПРС розпалася, Компартія України була заборонена. Ук­раїна здобула волю без кровопролиття в ході "оксамитової" антико­муністичної, демократичної, національно-визвольної революції.

Отримавши незалежність, Україна стала на шлях розбудови власної державності. Головними напрямками державного будівництва були:

1. Створення Збройних Сил України. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Постанову "Про війсь­кові формування на Україні", якою підпорядковувала собі всі війсь­ка, дислоковані на території республіки. 6 грудня 1991 р. був прийнятий Закон “Про Збройні Сили України”. Було утворено Міністерство Збройних Сил, Генеральний штаб. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла "Військову доктрину України". Для охорони внутрішнього громадського порядку створено Національну гвардію України. На основі Комітету державної безпеки сформовано службу Службу національної безпеки України (СНБУ, з 1992 р. – СБУ).

2. Оформлення державного кордону, митниці. У листопаді 1991 р. Виховна Рада України прийняла закон “Про державний кордон України”. Державний кордон СРСР на території України, яка межувала з чотирма країнами – Польщею, Словаччиною, Угорщиною і Румунією – став державними кордоном України. Адміністративний кордон з трьома союзними республіками – Білорусією, Молдавією та Росією – ставав державним кордоном України.

3. Затвердження державних символів України. Державні символи – Державний гімн, Державний прапор, Державний герб – є неодмінною ознакою країни. 28 січня 1992 р. синьо-жовтий прапор отримав статус державного. 15 січня 1992 р. державним гімном України стала мелодія композитора М. Вербицького на слова П.Чубинського "Ще не вмерли України, ні слава, ні воля". У повному обсязі гімн з музикою М. Вербицького і словами П.Чубинського Верховна Рада прийняла тільки 6 березня 2003 р. 19 лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила тризуб як малий герб України.

4. Оформлення громадянства України. 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон “Про громадянство України”. Відповідно до Закону громадянство надавалося усім, хто проживав на території республіки, не залежно від соціального стану, статі, політичних та релігійних поглядів, хто не являвся на момент набуття чинності Закону Громадянином інших держав і не заперечував про отримання громадянства України. Подвійного громадянства не допускалося.

5. Запровадження власної грошової одиниці. Українська політика у цьому питанні пройшла кілька етапів. Перший етап – 9 вересня 1991 р. - 10 січня 1992 р. – етап виходу України з рубльової зони. В цей час в обігу були рублі й українські купони багаторазового використання. Другий етап – 10 січня 1992 р. – вересень 1996 р.; коли купони виконували роль валюти. Третій етап – з вересня 1996 р.; коли на зміну купону прийшла справжня національна валюта – гривня.

6. Створення трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової. 5 липня 1991 р. Верховна Рада прийняла закон про заснування поста Президента держави. Але виникло протистояння між президентом, як главою держави і Верховною Радою, як вищою законодавчою владою. Відсутність нової Конституції, яка б розподіляла їх функції, посилювала негативні тенденції.

Верховна Рада ще 19 червня 1991 р. ухвалила концепцію нової Конституції. Однак конституційний процес у державі затягнувся на довгі п'ять років. 28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла Конституцію України. Основний Закон держави складається з преамбули, п'ятнадцяти розділів, у котрих визначені права, свободи та обов'язки людини і громадянина; описується процедура виборів та референдуму; окрес­лені повноваження Верховної Ради, Президента, Кабінету Мініст­рів, прокуратури, правосуддя, Конституційного Суду України, місцевого самоврядування, визна­чено територіальний устрій України та Автономної Респуб­ліки Крим; зазначено, за яких обставин і хто має право вносити зміни до Конституції України.

За формою державного правління і устрою Україна визначається як унітарна республіка. Чітко були розподілені повноваження і обов'язки всіх гілок влади. Відповідно до Конституції єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України. Верховна Рада обирається всенародно терміном на чотири роки у складі 450 народних депутатів. Народні депутати здійснюють свої повноваження на постійній основі. Із числа депутатів обирається Голова Верховної Ради, пер­ший заступник і заступник Голови. Вони і керують роботою Вер­ховної Ради. До повноважень Верховної Ради належить: внесення змін до Конституції України, призначення всеукраїнського референдуму; прийняття законів; затвердження Державного бюджету України; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики.

Президент України визначається конституцією, як глава держави, що виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання конституції, прав та свобод людини і громадянина. Він обирається громадянами України на основі загального, рів­ного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування стро­ком на п'ять років. Одна і та же особа не може бути Президентом України більше двох термінів підряд.

За згодою із Верховною Радою, Президент призначає Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку, призначає і звільнює Генерального прокурора України, Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України. Президент є Вер­ховним Головнокомандуючим Збройних сил України. Він підписує закони, прийняті Верховною Радою, і має право вето щодо них із наступним поверненням їх на повторний розгляд парламенту.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом України та підконтрольний й підзвітний Верховній Раді України. До його повноважень і обов’язків належить: забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України; вживання заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; забезпечення соціального захисту населення, вирішення питань освіти, науки і культури, охорони природи.

В Конституції визначені повноваження також третьої гілки влади – судової. Згідно з Основним законом правосуддя в Україні здійснюється виключно судами: Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції і законів. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Діють також апеляційні та місцеві суди.

За Конституцією місцеве самоврядування здійснюється безпо­середньо громадами і через органи місцевого самоврядування — сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Спільні інтере­си територіальних громад міст, селищ та сіл представляють районні та обласні ради. Склад ради села, селища або міста обирається меш­канцями відповідної територіальної одиниці на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки.

Чітке розмежування функцій законодавчої, виконавчої та судової гілок влади яке знайшло закріплення в Конституції України, є важливим чинником запобігання переростання будь-якої з них у диктатуру. Таким чином, за 15 років незалежності в складних умовах було сформовано всі атрибути державності.

2. З проголошенням незалежності України особливого значення набув вибір оптимальної моделі економічного зростання. В нащадок від загальносоюзної економіки в Україні залишилося понад 2 тис. великих підприємств, які централізовано фінансувалися, отримували матеріально-технічне забезпечення, безпосередньо підпорядковувалися загальносоюзним міністерствам. До того ж, лише п'ята частка обсягу промислової продукції мала завершений вигляд, тобто набувала форми кінцевого продукту безпосередньо на території республіки.

Існуючі потужності УРСР десятиліттями майже не оновлювалися. На багатьох підприємствах використовувалася технологія 20-30-х років, що спричинювало виробництво низькоякісної, метало - та енергозатратної продукції, ускладнювало екологічну ситуацію. Спостерігалася структурна та територіальна диспропорційність економіки. Так, частка групи "А" (галузей, у яких виробляються за­соби виробництва) становила 70%, а групи "Б" (галузей, що вироб­ляють предмети споживання) - 30%. 75-80% промисловості України вироблялося підприєм­ствами-монополістами.

До проголошення України незалежною понад 72% її господарських зв'язків замикалися на Росії. Україна залежала від енергоносіїв, передусім з Росії, за майже повної відсутності енергозберігаючих технологій.

Першим реальним кроком до національної економіки українське керівництво вбачало у відмові від колишньої налагодженої системи господарських зв'язків в рамках СРСР і розпочало переорієнтацію економіки на Захід. Припинення або скорочення традиційних зв'язків залишило сотні підприємств без споживача, а відповідно - без фінансування.

Ситуація в промисловому виробництві для України ускладнювалася, коли Росія і Туркменистан встановили для України реальну споживчу ціну за нафту і газ. За 1992 р. ціни на газ зросли в 100, а на нафту - в 300 разів. Відбулося падіння промислового виробництва за 1991-1993 рр. майже на третину. Продукція українських підприємств не відповідала світовим стандартам, була неконкурентоспроможною. На Заході вона могла користуватися попитом здебільше як напівфабрикат. Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. Водночас, витрати бюджету невпинно зростали. Дефіцит по­кривався за рахунок емісії. Інфляція поступово переросла в гіперін­фляцію. За 1992 р. українські купоно-карбованці знецінилися в 21 раз, а в 1993 р. - у 103 рази. Фінансова система розвалювалася, розпочався стрімкий спад виробництва. Значна частка підприємств зупинилася.

Державна власність потрапила у повне управління номенклатури, яку остання використала для власного збагачення. При цьому основним способом накопичення капіталу номенклатурою стало створення при великих державних підприємствах значної кількості різноманітних комерційних малих підприємств.

У листопаді 1994 р. з'явився президентський Указ "Про невід­кладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільсь­когосподарського виробництва". Земля у користуванні колективних господарств, тобто колгоспів і радгоспів, які набули форму колективних сільсь­когосподарських підприємств (КСП), повинна була тепер належати їм, а не державі. Було реформовано 10,2 тис. колгоспів, або 99,2% від їх загальної кількості. На їх базі було створено 7,3 тис. КСП, 1,2 тис. селянських спілок, 0,6 тис. акціонерних товариств.

Але реформа загальмувалася. Сертифікати вказували лише на те, що селянин має право власності на певну частку земельного масиву, який після роздержавлення належав на правах колективної власності всьому КСП. Завершальний етап аграрної реформи мав ознаменуватися появою приватного господарства. Але тут реформа наштовхнулася на відчайдушний опір лівих сил у Верховній Раді, які заблокували приватизацію землі. КСП фактично, по суті, залишалися колишніми колгоспами з усіма їхніми вадами. У 1998 р. 88% сільськогосподарських підприємств завершили свою діяльність зі збитками. Рівень збитковості в цілому по галузі склав 23%.

Становище в сільському господарстві к 1999 р. стало критичним. Так, у 1999 р. 85% КСП були збитковими (у 1994 р. - тільки 24%). Середньорічні темпи скорочення виробництва в КСП становили в 1991-1994 рр. 9,5%, а в 1995-1999 рр.-13%. У той самий час з 1994 р. по 1999 р. виробництв в приватному секторі сільського господарства зросло на 10%. Маючи 16% земельних угідь, він дав 59,9% сільськогосподарської продукції. Наприкінці 1999 р. з'явився Указ Президента України "Про не­відкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сек­тора економіки". Ключовими напрямами завершального етапу аграрної реформи були такі: здійснити перехід на суцільні земельно-орендні відно­сини між власниками земельних паїв і суб'єктами господарювання, створити максимально сприятливу ситуацію для роз­витку особистих підсобних господарств з перспективою надання найкращим з них статусу юридичної особи.

Відсутність законодавчої бази щодо врегулювання майнових відносин реформованих підприємств, формування ринку землі, забезпечен­ня державного захисту приватної власності на землю є найбільшим недоліком аграрної реформи. Реформоване сільське господарство почало виходити з кризи.

Правовим підґрунтям роздержавлення власності і формування приватного сектору економіки стали Закони Верховної Ради "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизаційні папери", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", прийняті в березні 1992 р. Планувалося до 1995 р. піддати 22 тис. об'єктів малої приватизації та 8 тис. великої приватизації. Кожний громадянин України отримував майновий приватизаційний сертифікат, який дорівнювався одній п'ятидесятимільйонній частці державної власності.

З кінця 1994 р. розгорнулася приватизація підприємств. На кі­нець 1999 р. на базі колишніх державних підприємств виникло 30 тис. акціонерних товариств, членами яких стали понад 30 млн. чол. В 1995 р. провалилася так звана велика приватизація, коли із запланованих 8 тис. великих і середніх підприємств на аукціони виставили 945.

Економічна криза викликала різкий спад матеріального рівня життя трудящих. На жовтень 1999 р. пересічна затримка з виплатою зарплатні та пенсій досягла кількох місяців. У 1999 р. від відкритого або прихованого безробіття в Україні потерпало до 1/3 працездатного населення. На середину 1999 р. 46,9% населення держави мало місячні доходи нижчі, ніж межа малозабезпеченості.

З метою активізації економічних процесів за доцільне законом Верховної Ради (жовтень 1992 р.) визнавалися спеціальні (вільні) економічні зони (СЕЗ). Перші СЕЗ почали діяти в Криму, Закарпатській області. В січні 1999 р. набрав чинності закон Верховної Ради “Про спеціальні економічні зони і спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області”.

В цілому державі продовжував залишатися високий рівень безробіття і бідності населення. Безробіття основний чинник економічної еміграції, а це –3-5 млн. працюючих за кордоном. За офіційно визначеними критеріями, до категорії бідних у 2002 р. належало майже 28% населення України, а до зубожілих - 15%. Чисельність громадян України, які мали статус безробітного, на 1 січня 2002 р. становила 1008,1 тис. осіб, що на 12,7% менше, ніж на відповідну дату 2001 р. У сільській місцевості було зареєстровано 311,7 тис. безробітних, або 4,8% працездатного населення. У містах рівень зареєстрованого безробіття на січень 2003 р. склав 3,8%. Найнижчим він був у Києві (0,5%), а найбільшим - у Рівненській області (7%). Почала збільшуватись заборгованість по заробітній платні, особливо в бюджетній сфері. Цим і скористувався Президент України відправивши уряд у відставку у 2002 р.

Сформований за рішенням парламентської більшості коаліційний уряд 16 листопада 2002 р. очолив голова Донецької обласної адміністрації В. Янукович. Новий уряд проголосив наступ на бідність за рахунок суттєвих структурних перетворень в народному господарстві, полегшення податкового тиску. Під пильним оком уряду знаходилася приватизація. Уряд підвищив загальний прожитковий мінімум, заробітну плату, пенсії.

Після виборів Президента України у 2004 р. був сформований новий уряд. Його очолила лідер БЮТ Ю.Тимошенко.

Таким чином, початок ХХІ ст. доводить, що для населення відкриваються все більші можливості з подальшої стабілізації економіки для якісних перетворень в соціальній сфері, для людського розвитку.

3. Наприкінці 80-х - початку 90-х років в Україні з’явилися передумови формування багатопартійності: демократизація суспільства, розширення гласності, поява політичного плюралізму, створення неформальних об’єднань.

За ідеологією, політичною плат­формою, організаційною структурою, методами й засобами діяль­ності, соціальною базою і складом виборців політичні партії Украї­ни можна поділити на п'ять груп: 1) партії комуністичного та соціалістичного спрямування; 2) соціал-демократичні партії; 3) організації ліберального, ліберально-демократичного і цент­ристського спрямування; 4) національно-демократичні партії; 5) національно-радикальні організації.

До партій комуністичного та соціалістичного спрямування в Україні належало кілька організацій, найбільші з яких — Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична пар­тія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ), Прогре­сивно-соціалістична партія України (ПСПУ). У березні 2002 р. з них подолали чотиривідсотковий бар'єр на виборах до Верховної Ради КПУ і СПУ.

До партій соціал-демократичної орієнтації на початку 2003 р. в Україні належали Соціал-демократична партій України (об'єдна­на) та ряд інших організацій. Ці партії визнають пріоритет прав людини, розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову, дотри­муються традиційної форми демократії - політичної, економічної і соціальної.

До політичних організацій ліберального та ліберально-демократич­ного спрямування на початку 2003 р. належала Ліберальна партія Ук­раїни та ряд інших.

До організацій центристського спрямування належали Аграрна партія, Народно-демократична партія, Партія промисловців і під­приємців, Трудова Україна", які об'єдналися на виборах 2002 р. у блок "За єдину Україну" (лідер - В. Литвин). Провідні діячі — А. Кінах, В. Пустовойтенко, К. Ващук, С. Тигіпко.

Національно-демократичні партії у політичному спектрі Украї­ни у 1990-х рр. були представлені передусім Народним рухом Ук­раїни, Українською республіканською партією, Демократичною пар­тією України та ін.

Ідеологічною основою партій національно-демократичної орієн­тації є національна ідея, демократичний націоналізм, який у розумінні національних демократів означає баланс інтересів нації й особи, єд­ність прав нації і людини.

До націонал-радикальних організацій та партій на початку 2003 р. належали Українська національна асамблея - Українська народна самооборона (УНА-УНСО), Організація українських націоналістів (ОУН), Конгрес українських націоналістів, створений на базі ОУН(б) та інші. Усі вони визнають пріоритет інтересів нації над будь-якими іншими, виступають за сильну українську державу, а тому в пере­хідний період згоджуються і на встановлення в країні авторитарного режиму, їхній ідеал — самостійна соборна Україна.

На 1 квітня 2003 р. в Міністерстві юстиції України було зареєстровано 124 партії. Загальна кількість членів усіх партій не перевищувала 400-500 тис. осіб. Характерними рисами розвитку української багатопартійності на сучасному етапі є:

1. мультипартійність, тобто значна кількість політичних партій. Так, якщо до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, в грудні 1993 р. – 27, на початку 1998 р. –52, на перше лютого 2001 р. –109, то в березні 2002 р. політичний спектр республіки налічував 135 партій.

2. Незначна за європейськими мірками чисельність політичних партій. Багато партій налічують у своїх лавах від тисячі до кількох тисяч членів. Комуністична партія налічує у своїх лавах 140 тис. осіб, Народний рух України – 55 тис., Народно-демократична партія - 30 тис., СДПУ(о) – 71 тис.

Нечисельність партійних лав пояснюється тим, що становлення політичних партій проходило в екстремальних умовах поглиблення економічної кризи, краху суспільства ідеалів, байдужості більшості населення до політики і політиків. Поява окремих партій пов’язана з прагненням тих чи інших осіб “ввійти” в політику.

3. Невизначеність соціальної бази. Відсутність стабільного електорату та зв’язку з ним. Сучасні політичні партії в Україні утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи населення, інтереси яких ці партії мають намір представляти в органах влади.

4. Порівняно чітка географічна зорієнтованість партій. Партії ліберально-демократичного та націонал-радикального напрямку домінують у Західній Україні, партії комуністичного та соціалістичного спрямування – у Східній.

5. Регіональний характер впливу частин політичних партій. До таких партій належать, наприклад, СДПУ(о), яка набрала на парламентських виборах 1998 р. більш як 4% голосів в 4-х областях: Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, і “Громада”, яка подолала бар’єр тільки в Дніпропетровській, Луганській, Херсонській, Кіровоградській областях, причому в Дніпропетровській області за неї проголосувало 37,37% осіб, що складає більш половини всіх її виборців.

6. Невиразність ідеологічного обличчя партій. Світоглядні позиції багатьох партій є досить суперечливими.

7. Численні розколи в середині політичних партій.

Досвід партійного будівництва у незалежній У країні за 1991-2007 рр. свідчить, що політичні партії, за винятком тих, що мали власні фрак­ції у Верховній Раді, посідали другорядне місце в ієрархії інститутів політичної системи держави, їхній вплив на суспільно-політичне життя в Україні був мінімальний і обмежувався можливостями ок­ремих представників у структурах влади.

4. Після отримання Україною політичної незалежності проблема духовного відродження встала на передній план. Тривале перебування українського на­роду у складі різних держав залишили глибокі деформації у мовній сфері. Верховна Рада 29 жовтня 1989 р. прийняла "Закон про мови в Українській РСР", який юридичне закріплював державний статус української мови, гарантував рівноправність мов усіх народів, що проживали на тери­торії України. Відповідно до закону протягом п'яти років українська мова мала бути впроваджена в діяльність державних установ.

Основне завдання етнічної політики полягало у забезпеченні гармо­нійного співіснування громадян України різних національностей. Конституція України, Декларація прав національностей Ук­раїни, закони "Про національні меншини в Україні", "Про освіту", "Про мови в Україні", "Про об'єднання громадян", "Основи законо­давства України про культуру" проголосили рівні політичні, соціально-економічні, культурні права всіх громадян, незалежно від їхньої національності. На 2003 р. в Украї­ні було організовано понад 450 національно-культурних товариств, 39 етнічних спільнот конституювалися як національні меншини і утворили свої національні громадські організації.

Здобуття незалежності, розбудова демократичної та правової Української держави вимагали докорінної перебудови системи ос­віти в республіці. У листопаді 1993 р. Кабінет Мі­ністрів України затвердив програму "Освіта" ("Україна XXI століт­тя"). Суть нової програми освіти полягала у докорінному оновленні педагогічного процесу: децентралізації та демократизації управлін­ня освітою, диференціації, гуманізації, індивідуалізації навчально-виховного процесу.

Як і все суспільство, сфера освіти потрапила у зону глибокої кризи. У 1990-ті рр. посилювався залишковий принцип фінансування освітянських потреб. У1992 р. частка бюджету на розвиток освіти ста­новила 12,6%, у 1993 р. - 11,7%, у 1994 р. - 9,5%, у 1996 р. - 4,97%, у 1999 р. - 3,85%, у 2002 р. - 4%. Соціальний престиж педагогічної праці падав. Головна причина цього явища — злиденна оплата праці вчителів. У 1997/1998 р. вона складала 130 гривень, у 2002/2003 р. - 250 грн., але і цю зарплату затримували на кілька місяців.

Ще одна негативна тенденція у розвитку вітчизняної освіти - необґрунтованість структури підготовки кадрів на сучасному етапі. За даними Міністерства освіти України, в 1991-2003 рр. мало місце перевищення випуску над потребою низки економіч­них, юридичних професій, але вузи продовжували їх готувати, по­глинаючи бюджетні кошти і збільшуючи кількість безробітних з ви­щою освітою.

Скорочувалася мережа шкіл. Лише за 1996/1997 р. було закрито понад 100 шкіл, 16 тис. класів, скорочено понад 10 тис. вчителів, пере­важно у сільських школах. Скорочувалася мережа закладів дошкільного та позашкільного виховання. 1991-2003 рр. були важкими для вищої школи. Відбулося ско­рочення професорсько-викладацького корпусу, зросло навантаження на одного викладача без відповідного матеріального заохочення, матеріально-технічна база багатьох вузів перебувала у незадовіль­ному стані. За роки незалежності (1991-2003 рр.) здобули освіту в нав­чальних закладах усіх типів понад 18 млн. молодих людей.

Важливою складовою частиною духовної культури є наука. У 2001 р. науковий комп­лекс України включав 1479 наукових організацій. Науково-технічні роботи виконували 113,3 тис. спеціалістів. Провідним науковим центром залишалася Академія наук України, яка у 1994 р. отримала статус національної. Була заснована низка галузевих академій.

Фінансування наукових досліджень залишалося вкрай недостатнім. Якщо на початку 80-х рр. для потреб науки держава виділяла 4,6-4,8% національного доходу, то в 1994 р. асигнування на науку становили менше 1%, а в наступні роки - тільки 0,5%. Вітчизняні науковці мали наприкінці 1990-х років обладнання та інформації у 100 разів менше, ніж їх західні колеги. У результаті відбувався відплив учених із наукових установ краї­ни. У 1991-2003 рр. пересічно щороку до 10 тис. дипломованих спе­ціалістів виїжджали з України в пошуках роботи за кордоном.

Процеси оновлення за роки незалежності охопили також літературу і мистецтво. У 1991-2003 рр. у літературно-мистецькому процесі дедалі активніше утверджувався плюралізм. Необхідно відзначити наповнену високим громадянським змістом творчість О. Гончара, І. Драча, Д.Павличка, П. Мовчана, В. Яворівського, Р. Лубківського, Р. Іваничука, С. Плачинди, О. Мусієнка, О. Сизоненка, І. Дзюби.

Обнадійливі зрушення стали помітними в театрі, кінематографі, музиці. Яскравим явищем в українському кінематографі стали ба­гатосерійні фільми за творами української літератури: "Сад Гетсиманський" за мотивами творів І. Багряного, "Пастка" - І.Франка. Розвиток театрального мистецтва в Україні в 1991-2003 рр. був пов'язаний із творчістю таких новаторів-режисерів, як І. Борис, Р. Віктюк, С. Донченко, С. Мойсеєв, В. Петров.

У 1992 р. було утворено Всеукраїнську музичну спілку. Плідно працювали композитори О. Білаш, І. Кара-биць, О. Морозов, А. Горчинський. Широкої популярності набули фестивалі: "Червона рута", "Пісенний вернісаж", "Берегиня" тощо. Нові пісні дарували слухачам О. Білозір, М.Гнатюк, Р. Кириченко, П. Дворський, І. Попович, В. Шпортько, В. Зінкевич, А. Кудлай, В. Білоножко, Л. Сандулеса, П. Зібров та ін. Останніми роками українське образотворче мистецтво збагати­лося картинами А. Антонюка, Ю. Герца, В. Зарецького, творчість яких була відзначена державною премією ім. Т. Шевченка.

Відродження духовності українського народу значною мірою пов'язане з відродженням релігійного життя релігії і церкви, збереженими ними загаль-нолюдськими культурними та моральними цінностями. Якщо в 1985 р. в Україні існувало 5,5 тис. релігійних общин 18 різних конфесій та напрямів, то на 1 січня 2003 р. в Україні нараховувалося 28,6 тис. релігійних організацій 54 віросповідань.

Поряд з позитивними моментами в розвитку культури мали місце негативні моменти: українській культурі катастрофічно не вистачало коштів, що часто призводило до закриття чи перепрофілювання культурно-просвітніх закладів.

4. Процес переходу зовнішньополітичної діяльності України на шлях самостійності і рівноправності у міжнародних стосунках розпочався з моменту визнання її незалежності держа­вами світового співтовариства. Наприкінці першого десятиріччя незалежності Україна налагодила дипломатичні стосун­ки з 138 державами світу, а в 46 країнах відкрила дипломатичні та консульські представництва.

Головні засади зовнішньої політики України чітко сформульовані у Декларації про державний суверенітет (липень 1990 р.) Основних напрямах зовнішньої політики (липень 1993 р.) та в Конституції 1996 р. Зовнішня політика нашої держави була спрямована на виконання таких завдань: утвердження і розвиток республіки як незалежної демократичної держави; збереження територіальної цілісності та не­доторканності її кордонів; захист прав та інтересів громадян Украї­ни, її юридичних осіб за кордоном; розповсюдження у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Головними сферами зовнішньополітичної діяльності України ста­ли: розвиток двосторонніх міждержавних відносин, розширення участі у європейському регіональному співробітництві, співробіт­ництво у рамках СНД, членство в ООН та інших міжнародних орга­нізаціях. Пріоритетними напрямками двохсторонніх відносин Украї­ни стали відносини з прикордонними державами і західними краї­нами — членами НАТО та Європейського Союзу.

На початку 1992 р. Україна стала повноправним членом Органі­зації з Безпеки і Співробітництва в Європі (ОБСЄ) і підписала Гель­сінські угоди 1975 р., які гарантують непорушність кордонів, мир і стабільність у Європі. У рамках ОБСЄ та ООН Україна брала участь у міжнародних миротворчих операціях у Боснії та Герцеговині, Ан­голі, Таджикистані та інших країнах.

9 листопада 1995 р. Україну прийняли у Раду Європи. У 1992 р. Україна ввійшла до числа 11 країн-засновниць Чор­номорського Економічного Співробітництва. Україна розвивала стосунки з такими регіональними структу­рами, як Центральноєвропейська Ініціатива, Асоціація вільної тор­гівлі тощо. Велике значення для економічного розвитку нашої країни мав вступ у 1992 р. до Європейського банку реконструкції та розвитку. 9 липня 1997 р. у Мадриді Президентом України Л. Кучмою та лідерами 16 країн-членів НАТО була підписана Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного Договору.

16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєд­нання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. 5 грудня 1994 р. у Будапешті керівники США, Росії та Великоб­ританії надали Україні гарантії безпеки. 1 червня 1996 р. завершився процес вивезення з території Украї­ни всього ядерного озброєння.

Одне з центральних місць у стосунках України з навколишнім світом належить відносинам із Росією. Після розпаду СРСР недоторканість кордонів була підтверджена у багатосторонній угоді про створення СНД 8 грудня 1991 р. 31 травня 1997 р. у Києві президентами Росії Б. Єльциним і Украї­ни Л. Кучмою було підписано "Договір про дружбу, співробітницт­во та партнерство". Принципово важливим моментом договору було визнання територіальної цілісності і непорушності існуючих кордонів як України, так і Росії. Восени 2003 р. спалахнув конфлікт між Україною і Росією у зв'яз­ку з побудовою дамби російською стороною у Керчинській протоці від Таманського півострова до українського острова Коса Тузла. Принципова позиція української сторони не дозволила Росії порушити територіальну цілісність та існуючий кордон.

Дуже важливими для України залишалися економічні відноси­ни з Росією. На Кишинівському саміті СНД у жовтні 2002 р. прем'єр-міністри України і Росії підписали угоду про стратегічне партнерство в газовій сфері на 30 років. Протягом 2001-2003 рр. численні зустрічі пре­зидентів обох країн Л. Кучми і В. Путіна дали поштовх до виконан­ня конкретних економічних та політичних проблем у двосторонніх відносинах.

24 вересня 1993 р. було створено Економічний Союз країн СНД. У квітні 1994 р. до нього на правах асоційованого члена приєдналася Україна. Усього за дванадцять років незалежності Україна уклала з країнами СНД сотні двосторонніх угод у різних ділянках суспільно-політичного, економічного і культурного життя. 28-29 січня 2003 р. у Києві відбулася чергова зустріч лідерів країн-учасниць СНД.

Країнами пріоритетного інтересу для України стали індустріальне розвинені держави Заходу. 25 грудня 1991 р. незалежна Україна була офіційно визнана провідною країною Заходу - США. Принципово новим елементом взаємодії України з США стала спільна україно-американська міжурядова комісія, створена у 1996 р.

Німеччина - друга країна Заходу, співробітництво з якою має велике значення для України. Станом на початок 2002 р. прямі інвестиції німець­ких фірм в економіку України складали 249,5 млн. доларів (у 1996 р. - 156,9 млн.). У 2002 р. товарообіг з Німеччиною складав приблизно 9% зовнішньоторгового обороту України.

Проголошення незалежності України у 1991 р. докорінно змінило ситуацію в україно-польських відносинах. Договір "Про добросусідство, дружні відносини і співпрацю" від 18 травня 1992 р. заклав фундамент рівноправного партнерства між двома державами. Добросусідські відносини склалися в України з Угорщиною, Словаччиною, Румунією.

На початок XXI ст. Україна є всіма визнаною, миролюбною, демократичною державою, гарантом миру і стабільності на сході Європи.

Теми повідомлень:

1. Декларація про державний суверенітет.

2. Торгівля Донбасу в умовах ринку.

3. Формування багатопартійності в Україні.

4. Україна і СНД.

5. Роль іноземних інвестицій у індустріальному розвитку Донбасу.

Література:

1. В.М. Литвин. Історія України. Навчальний посібник для семінарських занять. Київ: 2007. – 400 с.

2. В.Я. Білоцерківський. Історія України. – Київ – 2007.

3. Світлична В.В. Історія України: навч. посібник. За ред. Ю.М. Алексєєва. 3-є вид. – К.: Каравела, 2004. – 408 с.

4. Історія України. Навчальний посібник. Змістові модулі. Г.С. Бігун, Соловйова Р.П., Саржан С.Е., Мармазова О.І., І.Є. Смирнова – Донецьк: ДонДУЕТ – 2005 – 232 с.

5. Історія України. Навчальний посібник. Змістові модулі. Г.С. Бігун, Соловйова Р.П., Саржан С.Е., Мармазова О.І., І.Є. Смирнова – Донецьк: ДонДУЕТ – 2005 – 232 с.

6. Донецький регіон: природа, історія, культура. Посібник для студентів вищих навчальних закладів. / Г.С. Бігун, П.М. Касперович, Донецьк: ДонДУЕТ - 2003 – 102 с.

7. Історія України. Методичні рекомендації для самостійної роботи студентів. Г.С. Бігун, О.І. Мармазова, Донецьк.-ДонДУЕТ.- 2003 – 27 с.

8. Саржан С.Е. Історія України. – Навч. посібник.- Донецьк - ДонДУЕТ. – 2004. – 97 с.

9. Шокалюк О.І. Історія України. – Навч. посібник. К. – 2004. – 276 с.

10. Лановик Б.Д. Історія України. – К.: Знання – Прес.-2002.-129 с.

11. Зарубіжні українці. Посібник. Г.С. Бігун, О.І. Мармазова, - Донецьк.- ДонДУЕТ.- 2004 – 86 с.

12. Бойко О.Д. Історія України.-К. Вид. центр. “Академія” 2003.-568 с.

13. Юрій М.Ф. Історія України.-К. – Кондор.- 2004.- 252 с..

Понятійний апарат:

Державний Суверенітет – повна незалежність держави від інших держав у її внутрішніх ділах та зовнішніх відношеннях.

Декларація - (латинське деклараціо – об’ява, проголошення). Звичайно у формі декларації проголошуються основні принципи внутрішньої та зовнішньої політики. Декларація про державний суверенітет України закріпила основні принципи її державності.

Громадянство – правова незалежність особи (постаті) до конкретної держави.

Бартер – товарообмін без використання грошей. Конверсія - перехід підприємств з виробництва оборонної до мирної продукції

Тіньова економіка – виробництво продукції яка не підлягає офіційній звітності, усувається від сплати податків; неправомірно використовуються пільги.

Багатопартійна система – цілісне утворення, що формується в середині політичної системи суспільства на основі усталених зв'язків між політичними партіями, які різняться між собою програмними настановами, тактикою, внутрішньою структурою.

Мажоритарна виборча система – система, завдяки якій перемагає той кандидат, який отримав встановлену законом більшість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.

Пропорційна виборча система – система, згідно з якою депутатські мандати розподіляються між списками кандидатів пропорційно до кількості голосів, отриманих кожним з цих списків.

Проблемно-пізнавальні питання:

1. Які факти свідчать про наявність економічного росту в Україні?

2. Що таке “доларизація економіки”?

3. В якому стані перебуває політико-економічний комплекс України?

4. Які причини формування багатопартійності в Україні?

5. Які етапи виділяють у процесі формування багатопартійності в Україні?

6. Яка роль політичних партій України в суспільно-політичному житті республіки?

7. Коли був створений Народний рух України?

8. Які документи заклали правову основу для формування багатопартійності в Україні?

9. Які основні принципи зовнішньополітичної стратегії України?

10. Які молодіжні організації існують в Україні?

11. Які основні напрямки міжнародної політики України?

12. Чому в Україні існує “тіньова економіка”?

13. Що характерно для економічного реформування Донбасу?

14. Коли був створений СНД?

Реферати:

1. Українська діаспора і Україна.

2. Україна в умовах ринкових відносин: досягнення і проблеми.

3. Молодіжний рух в незалежній Україні.

2. Конституція України – основний закон незалежної держави.

3. Символіка України.