Кримська війна.
На початку 1850-х рр. черговий раз загострюється геополітичне протистояння між давніми суперниками - Туреччиною й Росією. Турецький султан будь-що прагнув зберегти свою владу над балканськими країнами.
Росія, натомість, прагнула посилити свій вплив на всі слов’янські народи, що сповідували християнську православну віру. У 1853 р. Туреччина оголосила Росії війну, яка тривала до 1856 р. і отримала назву Кримської. Економічна відстала Росія мала достатньо сильні сухопутні й морські збройні сили, щоб нанести поразку ще більш відсталій Туреччині. Однак посилення Росії не бажали правлячі кола низки європейських держав, зокрема Великобританії й Франції. Спочатку вони надавали політичну й воєнну підтримку Туреччині, а коли виявилася воєнна слабкість тієї, самі розпочали воєнні дії проти Росії. У квітні 1854 р. англо-французька ескадра бомбардувала з моря Одесу, на початку вересня англо-французькі війська висадилися в Криму і нанесли поразку російській армії на р. Альма і взяли в облогу Севастополь - базу Російського воєнно-морського флоту. Оборону міста очолювали талановиті й мужні воєначальники - адмірали В. Корнілов, П. Нахімов, В. Істомін. Укріплення міста будувалися під керівництвом видатного інженера генерала Є. Тотлебена. Справжній героїзм і патріотизм виявили захисники міста, солдати й матроси. Серед них росіяни й українці Федір Заїка, Іван Демченко, Дмитро Горленко та ін. Особливу хоробрість й воєнну кмітливість виявив матрос Петро Кошка з Вінниччини. Щиро співчували російській армії передова українська громадськість. В українських містах і губерніях здійснювали збір коштів на потреби армії й допомогу сім’ям хоробрих воїнів, піклувалися про вдів військових і сиріт, працювали в шпиталях тощо.Однак героїзм і патріотизм народу й талант деяких воєначальників не могли компенсувати економічну й військово-технічну відсталість Росії. Російській парусний флот не міг успішно протидіяти паровим кораблям коаліції. Гладкоствольні російські рушниці й гармати значно поступалися нарізній зброї противника у далекобійності, швидкострільності та прицільності стрільби. Через казнокрадство й недолугість російського чиновництва, військових інтендантів, армія постійно відчувала нестачу зброї, пороху, ядер і навіть лопат для риття окопів. В результаті Росія програла війну й мусила підписати в 1856 р. Паризький мир на умовах, висунутих Англією й Францією.
За цим договором, зокрема, Росії заборонялося мати військові кораблі на Чорному морі та будувати на його узбережжі укріплення, що робило її практично беззахисною на Півдні; частина придунайської території я, що була відвойована у Туреччини у ХУІІІ ст., передавалася Молдавському князівству; Молдавія поверталася під протекторат Туреччини. Усе це значно погіршило умови для розвитку зовнішньої торгівлі й загальмувало економічний розвиток південноросійських (українських) губерній.
5.2.1.