Їхали козаки

В одній зі своїх книг Лев Гумільов висловлює думку, що від хозар пішли донські козаки. Не погоджуся. Про те, де слід шукати нащадків хозар, ви вже знаєте. Нижче дозволю собі кілька слів щодо того, звідки взялися козаки.

Козаки, як у нас кажуть, зіграли помітну роль у формуванні українського етносу. Той же Гумільов зазначав неймовірну пасіонарність козаків під час визвольних війн XVI-XVII століть.

Козаків не завжди так називали. Раніше вони називалися черкасами. Звідси і назва українського міста Черкаси. Черкаси — місто козацьке, кажуть і сьогодні. І це абсолютно вірно.

Версій про походження козаків-черкас і їхньої назви (назв) — маса. Висловлю свою. Імовірно, вона буде мати спільні риси з іншими, висловленими раніше. Та це не біда. Для мене головне — логіка і здоровий глузд.

Отже, по порядку.

Слово «черкаси» дуже нагадує назву народу на Північному Кавказі. Зветься цей народ черкеси. Який зв’язок? — дуже простий. Ще в XI столітті тмутараканський князь Мстислав (брат Ярослава Мудрого) переміг у ратному бою касогів (або косогів), а князя їхнього, Редедю, зарізав. Ну і що, запитаєте ви? А те, що ці касоги — предки сучасних черкесів. Завоювавши касогів, Мстислав цілком міг формувати з них свою гвардію.

Зізнаюся чесно: спокусившись схожістю двох пар імен — черкаси- черкеси і касоги-козаки, — я, грішним ділом, увірував у те, що українське козацтво веде своє славне походження саме звідти — з Північного Кавказу і з XI століття (сусіди черкесів на Північному Кавказі досі називають їх казахами або козаками). Але було, напевно, трохи не так.

По-перше, незрозуміло (сперечаюсь я з самим собою), чому раптом касоги почали називати себе черкесами, а потім знову касогами або козаками? Незрозуміло також, яким чином ці касоги Мстиславові потрапили з Тмутаракані в басейн Росі? Про це в літописах нічого не сказано.

Відмовившись від касогів як потенційних предків козаків, я зосередився на «чорних клобуках». Це загальна назва тюркських племен, які селилися в Пороссі і захищали південні рубежі Русі. До їх складу зазвичай включали торків, берендеїв, іноді печенігів, а також, рідше, деяких інших. Це була впливова сила, з якою доводилося рахуватися. Коли до Києва запрошували князя, говорили: «Хоче тебе вся Руська земля і Чорні клобуки».

Найвідомішими з них були торки. Їхнє ім’я досі збереглося в різних назвах на території України. Одна з приток річки Рось називається Торч, у Київській області є село Торчиця, а в Вінницькій — Торків. Усім відоме, завдяки торговій марці, місто Торчин на Волині. Головне місто торків Торчськ — це нинішній Корсунь-Шевченківський на Черкащині. Взагалі географія топонімів торків простягається із заходу України на схід — від Львівської області до Харківської. Або навпаки, зі сходу на захід — кому як подобається.

З літопису відомо про «шість берендеєвих міст». Згідно з Олжасом Сулейменовим, місто Бердичів у Житомирській області до XVIII століття іменувався Берендичів.

Поселення чорних клобуків дуже нагадують пізніші козацькі січі.

Микола Карамзін у своїй «Історії держави Російської» прямо заявляв, що чорні клобуки — це і є козаки. Так у томі першому, главі IX, він пише: «Наші літописці називали Торків і Берендеїв Черкасами». У примітці до глави XII другого тому наводяться слова Київського літопису: «Чорні Клобуки — ще звуться Черкаси». На жаль, великий історик помилився (вже якщо навіть він — то мені точно можна пробачити). Справа в тому, що відомості, про які йде мова, стали з’являтися в літописах лише після XV століття — тобто в даному випадку ми маємо справу з більш пізньою вставкою.

Таким чином, версію про те, що українські козаки походять від чорних клобуків, також відкинемо. Але недалеко, оскільки, очевидно, ці чорні клобуки до козаків все ж мають стосунок.

Після татаро-монгольської навали Київська земля зазнала запустіння. Чорним клобукам стало нікому служити. Залишившись безхазяйними, вони розчинилися в степу і в тому рідкісному різношерстому населенні, яке жило в тих краях.

Деякі історики вважають, що козаки — це татари, що залишили Орду і промишляли розбоєм і грабежами. «Весь степ наповнився татарськими загонами, які, вештаючись, не визнавали ніякої влади. У ті часи ці татарські загони називалися козацькими і підпорядковувалися владі хана, а діяли незалежно, і тільки іноді йшли до кого-небудь на службу», — пише Микола Львович Ернст («Конфлікт Івана III з генуезькою Кафою». Сімферополь, 1927).

Не збираюся заперечувати правильність цих даних, просто хочу зауважити, що татари, очевидно, складали лише частину того населення, яке «вешталося» степом.

Прийнято вважати, що вперше слово «козак» зустрічається в словнику половецької мови Codex Cumanicus в 1303 році. Означало воно вартового, або ж людину, котра знаходиться на передовій сторожі. З XV століття козаки згадуються регулярно.

У 1492 році в листуванні великого князя Литовського Олександра з кримським ханом Менглі-Гіреєм згадуються козаки з Канева і Черкас, які вчинили грабіжницький набіг на Крим. У листі до того ж Олександра великий князь Московський Іван III скаржиться на грабіж купців при переправі через Дніпро (хоча в цьому листі розбійники козаками не називаються, але, треба думати, це була саме їхніх рук справа).

Вступати в дискусію про походження слова «козак» я не буду, для мене набагато важливішим є походження самих козаків.

Це питання може допомогти прояснити повідомлення Івана Микитовича Болтина (1735-1795), який переказує певний літописний текст, що не зберігся дотепер: «У 1282 році Баскак Татарський Курейського Князювання закликав Черкес із Бештаю чи П’ятигір’я, населив ними слободи під ім’ям Козаків.

Інший історик XVIII століття — Олександр Іванович Ригельман — відносить описувані події до XIV століття. І це куди більше схоже на правду: «У XIV столітті, коли черкеси в тутешні місця з Кабарди прийшли в князівство Курське, під владою татар, зібравши множину наброду, слободи населили і злодійством промишляли, але після багатьох на них скарг татарським баскаком на Дніпро переведені, і місто Черкаси вони побудували, яке донині на тому ж місці і тією ж назвою іменується, стоячи на правій стороні річки цієї, нижче міста Канева».

Мені доводилося читати про те, що ряд українських прізвищ має адиго-черкеське походження. Такі як, наприклад, Бабій, Гужва, Джеджелій, Легеза, Лагута, Чіч, Шамрай. Від себе додам, що є ще таке українське прізвище, як Абаза. Абаза — це самоназва спорідненого черкесам народу абазин.

Крім того, згідно з тими ж джерелами, українські слова «ненька», «тато» і «хата» також адизького походження. Якщо це дійсно так, то питання етногенезу козацтва можна вважати вирішеним, оскільки, напевно, ніхто не стане заперечувати той факт, що слова «мати», «батько» і «будинок» є основоположними для будь-якого народу.

Так що, схоже, козацьке місто Черкаси заснували саме вихідці з Північного Кавказу. А згодом до них, напевно, приблудились і татари, і слов’яни, і залишки чорних клобуків. Та мало хто іще.

Буде помилкою вважати, що козаки завжди були багаточисельні.

У 1570 році польський король Сигізмунд-Август доручив зібрати з козаків невеликий (чоловік з трьохсот) загін, який почав нести державну службу. Ці козаки отримували платню, і, що найголовніше, звільнялися з-під юрисдикції всіх інших влад, крім тієї, що призначалася для них урядом. Це і був, по суті, перший козацький реєстр.

Невже купка кавказьких хлопців змогла кардинально повернути історію всього українського народу? Інші приклади історії показують, що таке цілком можливо.

Так, Ернан Кортес завоював імперію ацтеків, маючи в своєму розпорядженні всього кілька сотень конкістадорів. Правда, на його боці була вогнепальна зброя і повсталі проти ацтеків племена. Але, тим не менш, іспанські солдати були головною ударною силою.

У Льодовому побоїщі брали участь всього кілька десятків лицарів

— більше їх просто не було фізично, решту ж війська становили прибалтійські найманці.

Можна ще згадати «Чудову сімку»: кілька добре навчених військовій справі людей протистоять цілій банді загалом-то не вельми безпорадних суб'єктів.

У 1552 році князь Дмитро (Байда) Вишневецький, староста Черкас і Канева, звелів збудувати фортецю на острові Хортиця. Так було засновано Запорізьку Січ.

Аж до ліквідації у другій половині XVIII століття імператрицею Катериною II Запорізька Січ була головним центром козацтва. Сюди тікали як від польського свавілля, так і від татарських набігів. Тут починались повстання проти завойовників: спершу польських, потім

— російських. Богдан Хмельницький також свого часу пішов на Січ і звідси почав свою визвольну війну.

Тепер кілька слів про донських козаків. Орієнтовно в 1570 році (але не пізніше 1593 року) козаки-запорожці, відомі також як черкаси, заснували місто Черкаськ.

Після підписання Кючук-Кайнарджийського договору в 1774 році до Російської імперії відійшов Крим, і необхідність в охороні південних рубежів держави (чим традиційно займалися козаки, коли не промишляли грабежами), відпала. Наявність великої кількості добре озброєних і навчених людей не могла не турбувати владу, і вже наступного року Катерина розігнала Запорізьку Січ. Частина козаків переметнулась на бік Туреччини, інші знехотя пішли на царську службу.

Після того як у 1784 році до складу імперії увійшла Кубань, запорожцям, що зберегли вірність монархії, запропонували переселитися на Кавказ. Тут вони стали іменуватися чорноморськими козаками (назва «кубанські козаки» з'явиться тільки у 1860 році).

Таким чином, почавши свій шлях на Кавказі, козаки повернулися на батьківщину предків. За іронією долі, в регіоні головним ворогом імперії, а отже, і козаків, які мали були забезпечувати її безпеку на південних кордонах, були черкеси.