ІВАН ФРАНКО У СВОЇХ НІМЕЦЬКИХ ПИСАННЯХ

Український письменник і учений Іван Франко (1856-1916) був незвичайно продуктивною й багатогранною людиною. Його художні твори включають ліричні поезії, сюжетні поеми» віршовану й прозову сатиру, оповідання, романи, критичні есеї, а також об’ємис- ті переклади з якого півдесятка чужих літератур, що часово простягаються від клясичної старовини до кінця дев’ятнадцятого століття.

Щоб зрозуміти Франка як людину, слід знати, що його життя пройшло під знаком трагедії: злидні, зудари з владою, які кілька разів заводили його до в’язниці, нещасливе кохання, недібране подружжя, нездійснені надії на академічну кар’єру та, накінець, передчасний фізичний і духовний занепад. Його відповіддю на всі удари долі була ще інтенсивніша творча праця. Він не залишив її навіть у свої останні роки, коли його руки були спаралізовані, а його могутній розум частинно розладнався. Труди Франка справді заслуговують на назву Гераклових, але він сам ледве чи дав би свою згоду на таке високолетне слово. Постаті, що під ними Франко лю­бив себе поетично зображати, були звичайно прості трудівники: ка­меняр, муляр, або сільський коваль (ремесло його батька).

Франка не можна зарахувати ані до вершинних геніїв, ані до професійних борзописців. Ми радше бачимо в ньому визначний та­лант, обдарований плідним і енциклопедичним інтелектом, що вмів творчо реагувати на багато різних спонук та інспірацій.

Ivan Franko, Bcitrage zur Geschichte und Kultur der Ukraine. Ausgewahltc deutschc Sdiriften des Fevoiutionaren Demokraten, 1882-1915. Unter Mitarbeitvon O-LBiIetkyj und LLBass Iierausgegeben und eingeleitet von E-Winter und P.Kirchner. (Berlin: Akademie-Verlag_f 1963). —Pp. χ, 577. “Quellen und Studien zur Geschichtc Osteuropas”, vol. XIV.

віть його кращі твори часто позначені тим, що вони написані надто поспішно. Як зауважив один критик, читаючи Франка, ми не можемо раз у раз не жаліти, що автор не дав дозріти своєму ба- гатообіцяючому замислові замість того, щоб зірвати ще зелений овоч². Сам Франко був добре свідомий цієї своєї вади. Хоч мало схильний до того, щоб розчулюватися над самим собою, він інколи гірко скаржився на долю, яка не давала йому можливости досягти власних найвищих мірил. Головними причинами цього розпорошен­ня творчих сил були відносно нездиференційований стан української культури того часу та своєрідні суспільні відносини в рідній для Франка Галичині. Він уважав за свій обов'язок не відмовлятися від жадної послуги, про яку його просили та яку він міг віддати. Додаймо, що велика частина його енергії була спрямована на практичні завдання. Він був чинний як громадський діяч, політик, популярний доповідач, редактор, організатор на­укових дослідів та як ментор двох поколінь української інтеліген­ції в Галичині

Про ширину Франкових здібностей свідчить його володіння мовами іншими, ніж українська. Він досконало знав польську, російську й німецьку, деякі його твори були написані цими мовами. Зрозуміло, що ці неукраїнські твори Франка мали переважно на­уковий і публіцистичний характер. Проте навіть частина його художньої прози була спершу створена по-польськи. Неукраїнські твори Франка, хоч відомі спеціалістам, тяжко приступні, бо їх не включали до існуючих збірних видань. Тому доводиться привітати ініціативу Німецької академії наук у східньому Берліні, що виріши­ла випустити окремою книгою німецькомовні писання Франка.

Німецькі писання Франка, об’єднані в “Причинках до історії й культури України”, систематично упорядковано в наступних розді­лах: “Автобіографічні твори”, “Причинки до історії (української) літератури", “Художні твори” (поділені на наступні підрозділи: переклади Франка з української усної словесности, його переклади поезій Тараса Шевченка та, накінець, німецькі версії деяких його власних новель) і серія статей на поточні теми, під заголовком “Причинки до критики суспільних відносин”. Додаток обіймає лис­ти до Франка від його німецьких і австрійських кореспондентів. Упорядники прибавили передмову й обширний коментар. Сам текст Франка, за виключенням усіх додаткових матеріалів, покриває 400 сторінок. Проте, в цьому товстому томі не знаходимо всіх Франкових писань німецькою мовою. Як пояснено у вступному слові, редакція вирішила поминути наукові студії Франка, присвя­чені церковнослов'янській та староруській літературам і україн­ській етнографії.

З-поміж автобіографічних писань найцінніша записка, що її Франко в 1909 році подиктував для використання редакцією Έη- циклопедії Гердера” (“Herders Konversations-Lexicon^w). Читача че­кає потрясения й відрух мимовільного зворушення, коли в середині цього тверезого, ділового звідомлення він раптом зустрічає пасус (стор. 49), в якому Франко зовсім спокійним тоном сповіщає, що останнім часом він увійшов у зв'язок зі “світом духів” та що "його руки стали нездатними до вжитку через приложения духової речовини”.

Франкові літературні переклади, зібрані в “Причинках”, приносили німецькому читачеві доволі широку добірку зразків української усної словесности і красного письменства. Здається, що, підбираючи свої власні новелі до перекладу, Франко давав переваїу тим, що мали актуальний громадський інтерес. Напри­клад, оповідання “Свинська конституція” показує, як галицьке на­чальство більше дбало про безрогих, ніж про селян. Тострий- прегострий староста” змальовує кар'єру типового австрійсько- польського бюрократа. Частина книги, присвячена історії літератури, складається з чотирьох загальних оглядових статей про українську літературу й декількох есеїв про поодиноких пись­менників та деякі спеціальні питання, що один з них на тему ~ “ПІекспір серед русинів”. Нагодою для написання останньої статті було Франкове інтенсивне зацікавлення Шекспіром, коли він реда- іував і підготовляв до друку десять його п'єс, перекладених Паньком Кулішем (1817-1899), який залишив їх у рукопис!

Найцікавіші з-поміж німецьких писань Франка, принаймні з погляду історика, його політичні статті Він був співробітником кількох німецьких і австрійських часописів, причому особливо тісні стосунки утримував з віденським демократичним тижневиком “Die Zeit", постійним кореспондентом якого був він від 1896 до 1905 року, звітуючи про відносини й події в Галичині, Двадцять дев'ять статей, що їх зібрано в даній книзі під дещо незграбним наголовком, “Причинки до критики суспільних відносин”, доводять, що з Фран­ка був першорядний політичний публіцист. Вони багаті на фактич­ні подробиці, ерудитні, майстерні зі стилістичного погляду, особливо в застосуванні іронії й недоговорень, надхненні пристрасною любов'ю до справи визволення рідного народу, але разом з тим і дисципліновані, об’єктивні й ясні у способі викладу. Франко веде мову про такі питання, як вибори й виборчі зловжи­вання в Галичині, звичаї й методи поведінки австро-польської адміністрації й польської поміщицької кляси в провінції, польсько- українські стосунки, аграрні відносини й селянські заколоти, заморська еміграція та проблеми шкільництва й народної освіти, Жаден історик тієї доби не має права поминути авторитетних свід­чень Франка.

Немає сумніву, що видання німецьких писань Франка становить похвальний почин і визначний внесок у славістику. Але доводиться жаліти, що книга попсована деякими хибами, типовими для наукових творів, що походять з комуністичних країн. Ми чека­ли з цікавістю, чи книга, опублікована в Німецькій Демократичній Республіці, буде, може, вільна від викривлень, що спотворюють досліди над Франком у Радянській Україні. Однак на ділі ‘Причин­ки” у передмові та редакційних коментарях точно віддзеркалюють офіційну "лінію” радянського франкознавства.

У тій частині передмови, де говориться про історичні погляди Франка, згадано про німецький переклад першого тому “Історії України” та про статтю "Звичайна схема "русскої” історії і справа раціонального укладу історії східнього слов'янства” (стор.26-27). Увесь цей пасус умисне заплутаний і стилізований так, що непоінформований читач розумітиме, буцімто обидві згадані праці написані самим Франком. Насправді ж вони належать Михайлові Груїпевському’⁴ Таким способом закамуфльовано засадничу згід­ність між історичними концепціями Франка й так званого “буржуазного націоналіста” Грушевського⁵.

Читаємо в передмові, що Франко завдячував свою письмен­ницьку майстерність передусім глибокому вивченню творчосте Чернишевського, Добролюбова, Гоголя, Толстого, Салтикова- Щедріна, Успенського й Горького (cτop21). Франко був добре ознайомлений з російською літературою, часами йому доводилося перекласти з неї якийсь уривок або написати принагідну критичну статтю чи посмертну згадку про одного або іншого російського письменника.

Фальшиве твердження (сторі), що фізичне заломання Франка в 1908 році було спричинене непосильною працею, пояснюється не політичними міркуваннями, а просто комуністичною прудерією. У дійсності це був наслідок затяжної хвороби. Цей факт замовчують в усіх численних публікаціях про Франка, що появилися на Україні та інших країнах під комуністичною владою.

Однієї з статей Франка, опублікованої в "Die Zeit", — "Поет зради’* ("Ein Dichter des Verrats", 1897), не включено до збірки, хоч про неї є згадки в кількох місцях. Це був есей про польського поета Адама Міцкєвіча, якого Франко змалював як учителя політичного віроломства. Поява цієї статті викликала помітне схвилювання. Один польський студент у Відні навіть викликав редактора часопи­су на двобій. ’Поет зради" становив зворотну точку в житті Франка, бо привів до розриву між ним та його колишніми приятелями, польськими демократами й людовцями, і до втрати посади при польській газеті "Kurjer Lwowski", що до її редакції він належав де­сять років. Таким чином, ця стаття повинна була бути включена до зібрання німецьких писань Франка як з уваги на її біографічне зна­чення, так і на свій внутрішній інтерес⁷. Редактори “Причинків" не пояснюють цього пропуску але ми можемо здогадатися. Обох — Міцкєвіча і Франка — допущено до пантеону, що його комуністи збудували для “прогресивних" постатей минувшини. Почуття “благопристойности", що притаманне для комуністичного ієрархічного образу світу, не може стерпіти скандального видови­ща, коли одна знаменитість нечемно висловлюється про іншу знаме­нитість.

Тепер приходимо до останньої й найважнішої точки — за­гальної інтерпретації Франкового політичного світогляду. У Радянському Союзі його посмертно наділили званням “революційного демократа", і ця етикетка знайшла собі місце у підзаголовку даного видання його німецьких писань. Чи Франко був демократом? Чи був він революціонером? Обидва слова можуть мати різні значення Не буде заперечень, щоб визнати Франка за демократа, і то в подвійному значенні: особи, що турбується за добробут простолюддя, та прихильника ліберально-демократичної форми правління. Зате, з другого боку, його кваліфікації, як революціонера, радше сумнівні. Він, очевидно, був противником і суворим критиком панівної політичної й соціяльної системи. Але він ніколи не брав участи в підпільній, змовницькій діяльності і не проповідував насильницького перевороту. Його арешти не доводять протилежного, бо їх треба записати на рахунок сваволі галицької адміністрації й судівництва, які перебували під польським контролем. Франко завжди, принаймні в дозрілому віці, заступав еволюційні політичні методи⁸.

Коли таких домарксівських росіян, як Бєлінський і Чернишев- ський, класифікують як "революційних демократів”, це визначення можна вважати правильним: вони дійсно були "більшовиками перед Марксом". Але там, де, як у випадку України, "революційні демократи" цього нігілістичного типу рідкісні, їх фабрикують штучно. Так і Франка зображають як речника збунтованого селян­ства, великого поклонника Росії, ворога українського "буржуазного націоналізму" та полум'яного соціаліста, що в багатьох пунктах наближався до марксизму. Якщо ж він не сприйняв марксизму повністю, то відповідальність за це скидають на економічну відста­лість Галичини. Ще дотепніше пояснення факту, чому Франко не сприйняв марксизму, пропонують у передмові наявної книги: дякую­чи своїй проникливості, Франко збагнув, що австромарксизм був весь пережертий ухилами від чистого вчення Маркса й Енгельса; поборюючи цю звироднілу форму марксизму, він на ділі показував свою близькість до автентичного марксизму (стор.15-16). Автори цієї дотепної теорії забули згадати, що Франко критикував австромарксизм не "зліва", але "справа”!

Революційні демократи" посідають у радянській історіографії позицію, подібну до "доброчесних поган" у середньовічному богословів яких звільняли від пекла та приміщували в окремому упривілейованому передсінні ("лімбо”); бо, мовляв, оскільки їм довелося жити до часу пришестя благодаті, вони не мали нагоди восприйняти єдиноспасенну віру. Зовсім подібна справа з росій­ськими радикалами типу Бєлінського-Чернишевського: вони достатньо доказали, що в них є anima naturaliter BolSevik (більшовицька з своєї природи душа); а тому, що їхнє життя протікало надто рано, щоб їх могла досягти Марксова благовісти, їм прощають те, що вони не були марксистами. Але Франко явно нале­жить до іншої категорії: те, що він не став марксистом, не можна вважати за випадок прощенного незнання. Крім цього, досвід ясно показує, що економічна відсталість якоїсь країни не є перешкодою для сприйняття марксистських ідей її інтелігенцією. Таким чином, приходимо до логічного висновку: факт, що Франко не був марксистом, випливав з його добровільного вибору.

Спробую накреслити в кількох рисах, як, згідно з моїм розумін­ням, виглядали правдиві контури політичного світогляду Франка. У своєму ідейному розвитку Франко перейшов два виразні етапи, перехід між якими наступив у половині 1890-их років. У першому періоді Франко був учнем Михайла Драгоманова. Упорядники "Причинків", однак, не згадують навіть імени Драгоманова! (Коли появилася книга, Драгоманов був ще проскрибований у Радянському Союзі; з того часу наступила його дуже неповна “реа­білітація”). Ступаючи слідами Драгоманова, Франко став соціалістом, і то яскраво драгоманівського, себто ліберального й персоналістичного складу. Взаємини між Франком і Драгомановим далеко не були гладкими й легкими. Це була зустріч двох сильних і не подібних своїми вдачами особистостей. Але, незважаючи на це, Франко продовжував схилятися перед авторитетом Драгоманова в політичних питаннях. Він був співзасновником Русько-Української Радикальної партії. Після смерти Драгоманова в 1895 році Франко почав еволюціонувати направо. Він вийшов з Радикальної партії й узяв участь у творенні Націонал-Демократичної партії, програму якої він допоміг скласти. Після перелому століття Франко ступнево відійшов від практичної політики, одначе продовжував писати політичні статті, між ними й німецькі кореспонденції для "Die Zeit^w. Франкові політичні писання за десятиріччя 1895-1905 роки, коли він стояв на верху своїх духових сил, становлять клясичний виклад концепції українського демократичного націоналізму⁹. Франко один з перших українських публіцистів, що був поборником повної політичної самостійности нації, зриваючи таким чином з фе- дералістичною традицією Костомарова і Драгоманова. Він зали­шився гострим критиком існуючих соціальних відносин у Галичині, але його критика була, безперечно, з "реформістської” позиції. Франко висловлював симпатії до англійського фабіянства. Радян­ські учені носяться з тим, що молодий Франко в 1880 році, коли йому було двадцять чотири роки, переклав один розділ з "Капіталу*’ Маркса, але вони старанно промовчують серію нищівних атак, що їх дозрілий Франко скерував проти Маркса й марксизму. Не треба додавати, що всі ці “компрометуючі” писання Франка в Радянському Союзі або зовсім заборонені, або ж їх передруковують тільки в вихолощеній формі¹⁰.

Закінчуючи, хочемо ствердити таке: хоч як радіємо з появи ні­мецьких писань Франка, але разом з тим ми неприємно вражені ма­ніпуляціями, що їх упорядники провели над матеріялом.

ПРИМІТКИ

1. Іван Франко, Твори о двадцяти темах (Київ, 1950-1956).

2. Михайло Рудаицький, Від Mирного до Хвильового (Львів, 1936), стор.169.

3. Побіжно хочемо звернути увагу на курйозний факт, що гасло про Едварда Вінтера в Українській радянській енциклопедії не згадує тієї книги, що, чейже, становить його головний вклад в українознавство (див. УРЕ, XV, 527-528). У назва­ній праці Вінтер інтерпретує своєрідний характер української релігійної й куль­турної історії як вислід синтези візантійських та західноєвропейських первнів. Са­ме це підкреслення української національної самобутносте, мабуть, не подобалося редакції “Української радянської енциклопедії”.

4. Місце, де говорять про Франка, без ніякої згадки про Грушевського, звучить так: “Концепція, що її він (Франко?) висловив уже в своєму меморіалі, "Звичайна схема “русско'Г історії і справа раціонального укладу історії схїднього слов’янства”, творить теж немов ляйтмотив його "Історії України* (стор.27).

6. Радянські автори часто твердять, що між Франком і Грушевським буцімто існува­ла особиста ворожнеча. Але коли заглянути до німецької статті Франка “Римські враження” (стор.64 і наст.), ми довідуємося, що 1904 року він вибрався у вакаційну подорож до Італії “разом з моїм дорогим приятелем, професором Грушевським”. Див. також: Володимир Дорошенко, “Іван Франко і Михайло Грушевський”. Су­часність (Мюнхен), 4.2,1962, crop. 16-26.

6. {Примітка до української версії статті). До цього питання висловився радянський академік О.Білецький: “!.Франко не був, повторюємо ще раз, україн­ським варіантом російської революційно-демократичної літератури... Вплив російської літератури на !.Франка розкривається значно складніше, ніж це здає­ться багатьом нашим літературознавцям”. Олександр Білецький, “До питання — Іван Франко і російська література”, "Зібрання праць у п’яти томах”. Київ, 1965- 1966, T.IV, стор.627-628). Це сформульовано обережно, але, як на радянські умови, доволі ясна Слід пригадати, що ім’я покійного Білецького позначене, як співредактора, на даній публікації німецьких творів Франка, незважаючи на те, що там у передмові сказано про цю проблему щось зовсім протилежне.

7. Не тяжко помітити, що Франко був упереджений у своєму ставленні до Міцкєві- ча. Франко, людина пуританської чесности, був майже одержимий справою вірности й віроломства. Складається враження, що на образ польського поета вія кинув проекцію своїх власних внутрішніх труднощів. Див.: Alfred Berlstein, “The F⅛ure of Mickiewicz in Ivan Franko’s Life”. “The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S.”, VI (1958), no.3-4, pp. 1372-1380).

8. Речник марксистської течії в галицькій Радикальній партії Юліян Бачинський так скаржився на Франка в листі до Драгоманова 1894 року: “Хочемо, щоб Ради­кальна партія вийшла вже раз з того зачарованого кола “мочення конопель”, “ла­тання дір в мості” і т.д. Та що ж, Франко каже, що домагання латання дір в мості то вже і є класова боротьба!.. Хочемо, щоб партія оперла свою діяльність на грунті класовім; та що ж, коли Франко каже, що така політика — то політика ненависти!” (Україна ірредента, 3 вид., Берлін, 1924, стор.229).

9. (∏pttjwmιcα до української версії статті). Поняття “націоналізм" вжито тут в його англійському розумінні, себто — активної любови до батьківщини та прагнен­ня до її незалежности. Самозрозуміло, що політичний світогляд Франка, що спирає­ться на основах гуманізму, раціоналізму й демократизму, несполучний з ідеями тоталітарного націоналізму, який виник після першої світової війни.

10. Подаємо частковий список цих творів: дві фундаментальні статті, що пропові­дують створення незалежної української держави, “Україна ірредента” (1895) і "Поза межами можливого” (1900); чотири статті, явно критичні щодо марксизму: “Соціалізм і соціал-демократизм” (1897), “Народники і марксисти” (1899), ЧЦо таке іюступ?” (1903) та “До історії соціалістичного руху” (1904); Франкова історія його власної доби та інтерпретація українського національного відродження — Молода Україна: 3 останніх десятиліть XIX в, (написана 1901 року, книжкове видання 1910).

Напередодні першої світової війни українське населення Австро-Угорської імперії становило близько чотирьох мільйонів чоловік. Воно було поділене між австрійськими провінціями Гали­чиною (3 380 000) і Буковиною (300 000) та Угорським Королівством (470 000)¹. У кожній із цих трьох областей українці жили в зовсім різних умовах. Це вимагає окремого розгляду кожної з цих трьох груп. Проте, оскільки галицькі українці були не лише найчис- леннішою з них, але й найважливішою з історичного погляду, у цій статті йтиметься тільки про них.

Офіційно східнослов'янських жителів Габсбурзької імперії означувано як “рутени” (die Ruthenen); своєю власною мовою вони називали себе русинами. Наприкінці XIX ст. галицькі й буковинські русини стали схилятися до прийняття нового національного імені — українці, — яке врешті й переважило.