>>

ІСТОРІЯ І НАШ ЧАС

Історія — кров і мозок політики, основа державницької сві­домості народу, на якій виростає й тримається держава. Через те, коли говоримо про майбутнє, то звертаємося до історії. Коли говоримо про історію, неодмінно запитуємо у минулого: відколи ж починається державність нашого народу?

З давніх часів російський самодержавний уряд передусім знищував носія національної свідомості — освічену верству.

Він підпорядковував собі еліти інших народів через їх кооптацію у вищі кола своєї держави. Таким чином зникала, розчинялася вища політична верства підкорених народів, стаючи частиною політичної владної еліти. Так сталося і з українською вищою верствою, котра, зливаючись із російським дворянством, втра­чала свою національну культуру, менталітет і державницький світогляд. Маса ж українського селянства, залишившись без своєї провідної освіченої еліти, сприймалась царизмом не як народ, а як маса дикого неосвіченого населення, “хохлы”[1]. Тому й привласнення їхньої історії й державності в минулому стало легкою справою.

Зрада української вищої верстви своєму народові призвела до того, що його власна державницька ідея була вилучена з політичної культури українців, а історична наука насправді за­боронялася, — адже вона спричиняла відродження історичної пам’яті, формування національного світогляду й нації, що не-

одмінно сприяло ідеї відродження української держави. Аце означало, що від Російської імперії мала відійти значна євро­пейська культурна частина з її давньою історією і державниць­кою традицією, культурою, християнством, яке в Росії віді­гравало роль опори імперії. Через те царизм постійно боровся з українським національним відродженням, починаючи особливо з XVIII-XIx ст., і називав зрадниками, “мазепинцями” тих, хто наважувався працювати на ниві національного культурно­го відродження України.

Відомо, скільки офіційних і неофіційних заборон зазнало українство тільки за царів.

Лише на початку XX ст., зокрема в 1908 р., таємним розпорядженням уряду було заборонено вжи­вати в назвах усі похідні слова від слова “український”. У таєм­ному документі від 4 лютого 1914 р. приписувалось заборонити слово “український” у шкільних підручниках, лекціях, газе­тах, виданнях. Потрібно було, навпаки, пояснювати, що слово “україна” означає “окраїна” Російської чи Польської держави, а зовсім не означає “край”, “країна”, тобто держава. Тому не можна говорити, що був народ український, який жив у своїй країні під назвою Україна, а треба було всіх переконувати, що була і є “единая русская народность”, до якої входять малоро­си, білоруси і великоруси, котрі мали спільну мову — росій­ську. Тільки, мовляв, у Малоросії вона була зіпсована “полоні­зацією”[2]. Ця ж тенденція тривала і в роки радянської влади.

Щоб не допустити створення української держави навіть на федеративних засадах у роки революції 1917-1920 рр., росій­ський буржуазний, а потім і більшовицький уряд почали засто­совувати практику заборон українства, збройних агресій, а по­тім знову ж таки тактику перекупу української освіченої еліти, яка, сприйнявши російську культуру й мову і зливаючись із панівною вже більшовицькою російською верхівкою, служила його культурі й державі.

Ще на початку XX ст. міністр внутрішніх справ Росії П. Сто- липін писав, що “історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, який нині зветься українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою... на автоном­них національно-територіальних основах”[3]. А в часи Україн­ської революції сподвижник і однодумець В. Леніна Лев Брон- штейн-Троцький наказував більшовицьким агітаторам повернути Україну до Росії. “Без Украины нет России, — говорив він. — Помните... что так или иначе нам необходимо вернуть Украи­ну России... Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может...”[4]

Уся епоха радянської влади була спрямована на здійснення цієї мети.

Коли ж наприкінці XX ст. Україна проголосила свою незалежну державність, розпочалася нова хвиля зусиль з боку значного загону російських політиків, щоб повернути Україну в лоно російської держави або ж прив’язати її до своїх потреб і проблем.

Антиукраїнські антидержавницькі виступи деяких сучасних російських політиків та ідеологів і нині, як і в період самодер­жавної Російської імперії, насамперед зараховують ранньосе­редньовічну державність українців, зокрема історію Київської Русі, що сформувалась із слов’янського і русино-кельтського етносів, до державності Московського царства. Вони замовчують той відомий факт, що Московський регіон від самого початку його входження до держави Київської Русі ніколи Руссю не на­зивався, що лише згодом він перейняв назву подніпровської держави — Русь, тобто привласнив собі назву держави україн- ців-русів. Міфологеми, що пливуть каламутним потоком із численних російських публікацій в останні роки, як пише видатний американський медієвіст Едвард Кенан, “опанували майже всіх росіян, хто схильний удаватися до історичних аргу­ментів узагалі.” Пропаганда російського шовінізму чи патріо­тизму, “ізольованість від діалогу” тощо й пояснюють “дивовижну нездатність росіян... визнати вмотивованість претензій українців на власну національну ідентичність”[5]. Цього автора вразила “ностальгія за Золотим Києвом” деяких сучасних російських публіцистів, серед них Солженіцина та йому подібних, що нама­гаються обґрунтувати ідею нероздільної єдності українців, біло­русів і росіян, як це робилося ще в царській імперії. У такий спосіб вони прагнуть утвердити знову стару концепцію самодер­жавно-кріпосницьких ідеологів про економічну, політичну та культурну недолугість народів українського та білоруського, про їхню політичну неспроможність на державницьке існування без “старшого брата” — росіян і їхньої державницько-імпер­ської диктатури.

Сучасна Росія, яка називає себе демократичною, не хоче примиритись із існуванням політично стабільної української держави, що може провадити власну політику у своїх інтере­сах.

Адже сильна, стабільна Україна спроможна змінити всю геополітичну ситуацію в Європі, особливо в східній її частині та в Причорномор’ї. Як і колись, так і тепер це вкрай невигідно імперськи налаштованим російським політикам, котрі поставили за мету відновити свою “ліберальну імперію” (за численними висловлюваннями одного із сучасних політичних лідерів Анато­лія Чубайса). І відновлюють її через застосування своїх енерге­тичних ресурсів і свого капіталу, встановлюють свій контроль, як слушно стверджують усі зарубіжні та й вітчизняні об’єк­тивні аналітики, над інформаційним простором пострадянських республік. Особливо посилився цей процес в останні роки, коли стала явно здійснюватись нова геополітична доктрина російсько­го уряду — відновити вплив Росії на всьому східноєвропей­ському просторі, не вдаючись до воєнних дій. Гаряче дихання “ліберальної імперії”, яка прагне стати супердержавою, базуєть­ся на теоретичних засадах, що вироблялись російськими ідео­логами, передусім використовуючи фальшування історичних подій і фактів.

Тому російська преса переповнюється й донині негативними оцінками українських прагнень до зміцнення власної держави, використовує, як твердить сучасний російський історик О. Міл- лер, “иронический, а порой и издевательский тон”, особливо, коли використовує слова “самостійність” чи “незалежність”, створює негативний образ української політичної еліти і хва­литься: “... кто же, если не мы, прищемит хвост жовто-блакит- ной крысе”[6] (Див.: Наше время. — 1992. — № 13-14).

Зараз існує чимало новітніх планів про розподіл і знищення української держави. Такі проекти створили В. Жиринов­ский, К. Затулін, С. Караганов та інші російські політичні і державні діячі. Особливо плідно працює в цьому напрямку лідер лібералів В. Жириновський. Ще на початку 90-х він заявив: “Нам потрібна Росія в кордонах початку століття, чи хоча б в кордонах 1977 року. І ми її здобудемо без жодного пострілу”. А для цього, за його планом, потрібно позбавити всі колишні радянські республіки, що стали суверенними державами, енер­горесурсів.

Головна мета — “відтворення великої держави, “ім­перії зразка 1900 року”[7].

Ці ж плани обґрунтовує ще один російський теоретик — О. Дугін — у своїй книжці про основи геополітики Росії, у якій він заявив, що “украинский вопрос”, тобто незалежність Украї­ни, “требует ответных мер, поскольку речь идет о нанесении России уже в настоящем стратегического удара, не реагировать на который “географическая ось истории” (тобто євразійська Росія. —.Авт.) просто не имеет права”. І далі: “Дальнейшее су­ществование унитарной Украины недопустимо. Эта территория должна быть поделена на несколько поясов...”[8] І пропонує кон­кретно, як розчленувати Україну і знищити її державність.

Чимало схожих проектів подали російські політики і під час Керченської кризи 2003 року. Тоді екс-міністр закордонних справ А. Козирев прямолінійно заявив, що Росії потрібна не тільки Керченська протока, “а вся Україна”.

Три століття денаціоналізації, після Переяславсько-Мос­ковської угоди 1654 року, проте, не зламали український на­род. І це бачать сучасні ідеологи нової Росії. Тому вони тепер вдаються до нових методів — економічно-фінансового погли­нення України. Про це відверто сказав один із представників російських промисловців A. Kox у програмі телебачення “Сво­бода слова” на НТВ, де були висловлені претензії Росії не лише до острова Тузла, а й до Криму, Херсона, Миколаєва, Одеси.

Ці політики відкрито заявили і про новий метод підпоряд­кування України російському владарюванню. Єдиний шлях, каже той самий А. Kox, це — “экономическая экспансия, это фактическая скупка этих земель, скупка этой недвижимости, скупка этих заводов, скупка инфраструктуры и так далее, и так далее”. І ця експансія набирає все більшого розмаху в на­шій державі.

Її спинити може тільки розвиток національно-державницької свідомості, творення національно-політичної еліти та утверджен­ня суверенітету власної держави. Історія не раз підтверджува­ла цю тезу. Ось чому такого величезного значення набуває пи­тання відродження історичної пам’яті нашого народу та його державницької історії.

Історія української державності починається з Київської Русі. Чому ж така назва нашої першої держави — Русь, Русь­ка земля?

Хто жив раніше на цій землі? Які народи? Які традиції за­лишили вони тут?

| >>
Источник: Іванченко Р.П.. Історія без міфів : Бесіди з історії укр. державності: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. — 2-ге вид., переробл. і допов. — К.: МАУП,2007. — 624 с.. 2007

Еще по теме ІСТОРІЯ І НАШ ЧАС: