ІНТЕЛЕКТУАЛЬНЕ ПРОБ УДЖЕННЯ
Завершення наполеонівських воєн поклало початок тривалому періодові міжнародного та внутрішнього миру. Але під час цих дрімотних бідермаєрівських років серед галицької греко- католицької священицької інтелігенції почало формуватися місцеве інтелектуальне життя Починаючи з 1820-их років в її середовищі з'явилося декілька вчених: історики Михайло Гарасевич (1763-1836) і Денис Зубрицький (1777-1862), граматики та етнографи Іван Могильницький (1777-1831), Йосиф Лозинський (1807-1889) і Йосиф Левицький (1801-1860).
Проте, їхні праці були написані латинською, німецькою або польською мовами. Деякі польські вчені також публікували важливі збірки українського фольклору.Наступним кроком стало створення 1832 р. патріотичного гуртка серед студентів греко-католицької духовної семінарії у Львові. Лідером цієї групи був Маркіян Шашкевич (1811-1843), талановитий поет і натхненна особистість, а його найближчими соратниками — Яків Головацький (1814-1888) та Іван Вагилевич (1811-1860). Цих трьох молодих людей прозвали “Руською трійцею”9.
Що відрізняло "Трійцю” від попередників і старших сучасників — це її рішучість підняти місцеву говірку до рівня літературної мови. Вони вирішили опублікувати альманах, що містив зразки народної поезії і кілька оригінальних робіт. Після багатьох труднощів з цензурою у 1837 р. вийшов томик під назвою “Русалка Дністровая” Його надруковано в Буді (Угорщина), де цензура була поблажливіша, ніж у Галичині. "Русалка” стала початком новітньої української літератури в Галичині, а також віхою у формуванні національної свідомості.
"Русалка Дністровая” може видатися сьогодні зовсім невинною і позбавленою політичного значення книжкою. Але сучасники відчували, що ця "мовна революція” є радикальною і небезпечною. Шашкевич і його друзі мали дальші плани: вони розпочали систематичне збирання фольклорних матеріалів і мали намір друкувати освітню літературу для селян.
Але правлячі кола спаралізували їхню ініціативу. "Ми ледве даємо собі раду з однією нацією [поляками], а ці дурні голови хочуть ще розбудити мертвопоховану руську націю”, — говорив львівський директор поліції10. Проте, ще більшої шкоди, ніж бюрократична тупість, завдала ворожість греко-католицької ієрархії. Митрополит Михайло Левицький (1774-1858) і його оточення вважали вживання "хлопської мови” у друці негідним, непристойним і можливо навіть шкідливим. Церковна цензура конфіскувала наклад "Русалки” і стала на заваді появі інших публікацій місцевою мовою. Приниження та переслідування, яких зазнали члени “Руської трійці”, спричинилися до передчасної смерті Шашкевича і врешті привели Вагиле- вича до польського табору.Шашкевич і його гурток були цілком свідомі того, що галицькі "русини” і “малороси” по той бік аветро-російського кордону — один і той самий народ. їх спонукали молодий літературний рух на основі народної мови у Східній Україні та особисті зв'язки з деякими вченими українського походження в університетах Росії (Ізмаїлом Срезневським, Михайлом Максимовичем, Осипом Бодян- ським). Ті вчені зовсім не були українськими національними патріотами, але вони живили романтичний ентузіазм своїх галицьких друзів до народної мови і фольклорних досліджень.
Іншим джерелом натхнення була Чехія11. Разючі досягнення чеського національного руху стали наочним зразком для галицьких "будителів”. За посередництвом Карла Владислава Зала, чеського літератора, що служив у галицькій адміністрації, Головацький і Вагилевич встановили зв’язки з провідними чеськими славістами й почали співпрацювати з празькими періодичними виданнями. Як чехи, так і галицькі українці схилялися до австро-слов’янської політичної програми. У надрукованій 1846 р. статті видатний чеський публіцист Карел Гавлічек назвав Україну “ягням межи двома вовками”, Росією та Польщею, і “яблуком розбрату”, кинутим долею між цими двома націями”. Він радив Австрії підтримати українців у Галичині, які потім змогли б впливати на своїх співвітчизників у Російській імперії12.
Того ж 1846 р., Яків Головацький висловив разюче подібні погляди у статті, надрукованій у німецькому журна- Λ Описавши жалюгідне соціальне становище і культурний застій свого народу, пригнобленого польською аристократією і зневаженого власним реакційним вищим духовенством, Головацький пояснив, чому, незважаючи на ці незадовільні умови, галицькі русини не відчувають симпатії до Росії. Селяни знали, що в Росії немає законного захисту кріпака від зловживань; греко-католицькі священики жили краще, аніж російські православні попи. Що більше, у Росії “є мала надія для своєї літератури і національності!. Московщина засмоктує все™ Централістський російський уряд поглядає скоса на появу малоросійської літератури”. Головацький робив висновок, що "сприяючи руській літературі (в Галичині), Австрія могла б впливати на Малоросію”.Аятиросійське повстання у Конгресовій Польщі (1830-1831) спричинилося до початку підпільної діяльності в Галичині. Її кульмінацією за п’ятнадцять років по тому стало невдале повстаня 1846 року. Польські змовники, які мріяли про свою батьківщину в її передподілових межах, поширили пропаганду й на українську спільноту1* Спроби вербувати прибічників серед селянства породили пропагандистську літературу тамтешньою українською розмовною мовою. Але ця агітація не знайшла прихильної відповіді В освічених українців революційна пропаганда мала більший успіх Принаймні деякі кола греко-католицької інтелігенції були чутливими до волелюбного заклику польської справи. Серед студентів Львівської семінарії у 1833-1834 рр. оформилася конспіративна група. Але ще до того, як влада у 1838 р. припинила її діяльність, вона зустрілася з опозицією серед самої молоді. Деякі українські члени підпільної "Співдружності польського народу” вимагали змінити назву на “Співдружність польського й руського народів”, але ця пропозиція була презирливо відкинута15. Негнучкість польських революціонерів викликала антипольську реакцію, і руська національна течія, що її очолив гурток !Пашкевича, завоювала переваїу серед семінаристів. До ширшого питання польського впливу на галицьких “будителів” треба підходити з двох боків. Європейські вільнодумні ідеї досягали українців того покоління переважно через польські канали. З другого боку, самоствердження окремої української національності неминуче передбачало боротьбу проти традиційної польської гегемонії "Цю справу зроблено тихо і без зайвого галасу, і незабаром поляки втратили свою владу над наці* єю, яка лише за декілька років до того була тісно пов'язана з ними і яку ледве чи можна було відрізнити від них Графові Стадіону [галицькому намісникові] не треба було "винаходити" русинів у 1848 р.; він знайшов їх уже там"16.