ХАРАКТЕР ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО КОНФЛІКТУ

Польсько-українські стосунки були головною внутрішньою проблемою Галичини. Боротьба між двома спільнотами, що відкрито вибухнула 1848 р„ точилася з дедалі більшою напругою і люттю з року в рік і з десятиліття в десятиліття.

Згідно з переписом 1910 р. національний склад у провінції був такий: 47% римо-католиків (поляків), 42% греко-католиків (україн­ців) і 11% євреїв. Проте слід розрізняти Західну і Східну Галичину, межа між якими проходила приблизно по річці Сян. У Західній переважали поляки (89%), а Східна була краєм з мішаним населен­ням українська більшість (62%) жила разом з польською та єврейською меншостями (відповідно 25% і 12%)³². Видатний польський історик соціальних відносин зауважував, що “розселен­ня поляків у Східній Галичині є невигідним, оскільки вони розсіяні по всьому простору, але за винятком Львова і Львівського повіту.., ніде не мають чисельної більшості. Польське населення Східної Га­личини зосереджене передусім у містах та поміщицьких садибах⁰³³.

Хоч би що говорилося про польсько-український конфлікт, але “расові” відмінності не відігравали в ньому жодної ролі Етнічне змі­щування двох спільнот відбувалося протягом століть. Польська шляхта значною мірою була руського походження. З другого боку, сотні тисяч польських селянських переселенців непомітно змішува­лися з навколишніми українцями. Навіть у часи загострення національних суперечок мішані шлюби залишалися дуже поширеними. У Галичині була приказка, що "польсько-українська границя пролягає через шлюбне ліжко”.

Ототожнення поляків із римо-католиками й українців із греко-католиками вимагає певних застережень. У другій половині XK от. ще існувала зникаюча порода "gente Rutheni, natione Poloni⁰ — освічених греко-католиків, які у політичному й культурному відношенні вважали себе поляками.

Панівне становище польської національності підтримувалося соціальними привілеями земельної аристократії та верхівки середнього класу. І, навпаки, для українців боротьба за національне й соціальне визволення була єдиною. Тому польський дослідник міг твердити: "Те, що селянин став синонімом русина, а поляк — синонімом пана, стало фатальним для нас.- Соціальний елемент національного питання непорівняно полегшує, спрощує русинам працю над пробудженням національної свідомості руського народу, а нам утруднює оборону нашого становища⁰³⁴.

Поза зіткненням справжніх суспільних інтересів існував окремий конфлікт психологічного характеру. Світогляд польської інтелігенції і середнього класу великою мірою формувала шляхет­ська традиція. Українська інтелігенція була плебейського походження; кожен освічений українець стояв на віддалі лише одного-двох поколінь від будинку парафіяльного священика або се­лянської хати. Таким чином, навіть ті польські й українські групи, формальна освіта і умови життя яких були подібними між собою, виказували різну суспільну ментальність. Обидві спільноти дивили- ся иа свій теперішній конфлікт крізь призму великої війни XVII ст. між польською шляхтою й українським козацтвом. Ці стереотипи посилювала література. Талановиті й надзвичайно популярні історичні романи Генрика Сенкевича неабияк спричинилися до вироблення у польських головах уявлення про українців як бунтів­них варварів.

І, нарешті, ці дві нації були розділені несумісними політични­ми ідеологіями. Польська політична думка брала за вихідну точку передподілову Річ Посполиту, в якій корпоративна єдність шля­хетської верстви ототожнювалася з єдністю нації Така постава робила примирення з ідеєю окремої української нації надзвичайно важким для поляків. Заява, що русини становлять націю, у принци­пі наділену рівними правами з поляками, здавалася їм абсурдною. Звідси — закорінена польська єхидність пояснювати український рух чЯК чуокозємну “інтригу”: австрійську (Стадіон!), російську або, пізніше, пруську.

Ще 1833 р., Вацлав Залеський, видатний збирач фольклору, впускав шпильку на адресу "Руської трійці”: "Словаки, слов’яни, моравці у Сілезії приєдналися до чехів, до кого ж мають приєднати­ся русини? Чи, може, ми маємо бажати, щоб русини мали свою влас­ну літературу? Що ж би сталося з німецькою літературою, коли б окремі германські племена намагалися мати свою власну літературу?”³⁵ Польський демократичний лідер Флоріан Зємялковський проголошував у січні 1849 р. в конституційній комі­сії австрійського рейхстагу: "Щодо Галичини, то вона належить польській національності... До березня 1848 р. русином була людина грецької, а поляком — людина католицької релігії. Русини й поляки були в тій самій сім’ї. Немає потреби казати, хто викликав цей розкол, але ця незгода релігійна, а не національна. Польська мова не є мовою мазурів [етнічно польських селян із Західної Галичини], а радше літературною мовою, спільною для кількох племен, що насе­ляють Галичину, навіть коли вони розмовляють різними діалекта­ми”³⁶. Видатний історик, о.Валеріан Калінка, дорадник князя Ада­ма Чарторийського, “некоронованого короля польської еміграції*”, 1858 р. писав: "...Народи... мають свої давні кордони, які нерозважливо було б хотіти порушити. Історія зібрала руську народність по той [східний] бік Дніпра, її серцем сьогодні є Слобід­ська Україна. Україна по цей [західний] бік Дніпра завойована і за­хищена польською зброєю, заселена народом, з лона якого вийшла [сполонізована] шляхта, є, і, дасть Бог, ніколи не перестане бути польською провінцією”³?.

Велика частина польської суспільної думки ніколи не відмовлялася від цих засад. Інша частина, більш гнучка та реаліс­тична, зробила це, хоч поволі і з неохотою. Деякі поляки обміркову­вали можливість майбутнього польсько-українського союзу проти Росії, звичайно, під проводом Полиці. Такою була, наприклад, дум­ка краківського консерватора графа Станіслава Тарновського, що її він висловив 1866 р.: ‘У Галичині не винищувати, а розводити й плекати треба руську національність, тоді вона зміцниться і над Дніпром» Вона залишиться Руссю, але Руссю, по братерському з'єднаною з Польщею і відданою одній спільній справі”³*

Поляків і українців лівих поглядів тимчасово, у 1870-1880-их роках, звела докупи їхня спільна опозиція до правлячого консервативного режиму в Галичині. Видатний український пись­менник і учений цього періоду Іван Франко (1856-1916) відіграв важливу роль у створенні Польської селянської партії людовців (Polskie Stronnictwo Iudowe)⁴⁰. Як тільки ці недавно ще маргінальні групи взяли на себе політичну відповідальність, почала виявлятися тенденція до припинення співпраці.

Польську позицію добре резюмує заява, що її зробив незадовго до падіння Австрійської імперії не крайній націоналіст, а проник­ливий учений поміркованих поглядів і, як він сам казав, прихиль­ник польсько-українського примирення: Польська суспільна думка сприймає цю провінцію як, сказати б, доручене ЇЙ майно, до розподі­лу якого в будь-якому вигляді допустити не можна; її єдність має залишатися noli me tangere... Поляки мають священний обов'язок бачити в Галичині "історичну область”, де вони покликані бути за господаря дому.. [Вимога рівного статусу для обох Мов — польської й української] означає бажання створити позірну справедливість, яка полягала б у зрівнянні двох цілковито нерівних речей”⁴¹. Поля­ки ладні були поступитись українцям щонайбільше становищем толерованої меншості, але українців треба було постійно тримати подалі від важелів політичної влади, а освітні Й господарські можливості української спільноти старанно обмежувати, щоб не спричинити незручносте# “господарям дому”.

Український погляд висловив Іван Франко: “...Ми бажаємо повної національної і політичної свободи... полякам. Але тільки під тим необхідним условієм, якщо вони раз назавжди зречуться опіки над нами, раз назавжди покинуть думку будувати історичну Польщу на непольських землях, а стануть так само, як і ми, на становищі Польщі чисто етнографічної”^.

Розходження між національними ідеологіями було надто широким, щоб навести між ними міст компромісу. Ця засаднича не­сумісність часто розладнувала або відсувала розв’язання практич­них справ, які трактувалися не прагматично, а як пішаки у силовій боротьбі. Важка хмара стримуваних емоцій і наростаючої ворожне­чі нависла над краєм.