2. За гетьмана Богдана Хмельницького
Хоч гетьман Богдан Хмельницький мав плян збудувати незалежну українську державу, то проте неуспіхи у війні проти поляків та невірність його союзників татар приневолили його шукати допомоги у війні у московського Царя.
Щоб отримати воєнну московську допомогу мусів гетьман погодитися на об’єднувальні вимоги московського Царя. Властиво первісно Хмельницький хотів мати мабуть тільки військовий союз з Московщиною проти Польщі, як це можна думати з пропозицій Хмельницького, переданих і переказаних цареві послом Мужиловським в січні 1649 року 242а. Одначе цар мав т.зв. « вічний трактат » з Польщею і спершу не хотів його зривати. Але після 6-річної війни козацькі сили вичерпувалися, а на татар як союзників гетьман Хмельницький не міг розраховувати. Він розумів, що з власними силами не зможе перемогти ще сильної Польщі і шукав союзника для визвольної війни. Таким конечно потрібним союзником могла стати Московщина, якої населення визнавало також православну (нез’єдинену) віру. Але московський цар довго займав вичікуюче становище, а коли погодився взяти Україну під свою опіку і вести в її обороні війну, то поставив свої вимоги, а саме, щоб українці стали його підданими і склали йому присягу на вірність. Перед десягненням тієї царської згоди Хмельницький вживав різних заходів, щоб спонукати Царя до того, а опісля дбав, щоб нічим не зразити царя, щоб він не відкликав тієї своєї згоди. З другого боку, також треба було повести відповідну агітацію, щоб козаки і міщани не відмовляли своєї присяги. Для досягнення цих двобічних цілей козацький провід почав висувати ті моменти, що об’єднували московський і український народи. Так у час складання Переяславського договору 1654 року прийшли нові об’єднувальні хвилі, що розливалися по Україні.Тут наведу для прикладу кілька об’єднувальних фраз, що тоді « літали » в письмах чи промовах.
Вже в своєму письмі до царя з 1650 р.
Хмельницький заявив бажання українців бути в царському підданстві [246] [247].У звіті царських послів про переяславські переговори відмічено, що гетьман і його писар Виговський пускали таку красномовну фразу: « Милость Божа над нами — як колись за великого князя Володимира, так і тепер: потомок (сродник) його цар Олексій обдарував ласкою своєю свою вітчизну Київ і всю Малу Русь. Як орел покриває гніздо своє, так і він зволив прийняти нас під свою високу руку. Ми раді його царському величеству щиро, всією душею служити і голови свої покладати йому на много літнє здоров’я » [248].
Не залишився позаду під тим поглядом і голова царського посольства Бутурлин. Передаючи гетьманові корогву від Царя, він відмітив у своїй промові: « Розуміє також благовірний государ, що всемилостивий Бог, хотівши піднести силу християнства, постановив вашим заходом об’єднати під його скипетром також і цю землю, як то було за часів благовірного царя Володимира й його наступників » [249].
А передаючи гетьманові фрез (ферязь), Бутурлин сказав між ін.: ”Цар має в гербі орла і як орел захотів покрити своєю ласкою « своє гніздо » і своїх пташат — город Київ з іншими городами, що були колись гніздом його царського (гербового) орла, і з ними прийняти під свою оборону своїх вірних пташат, що були колись під державою благочестивих царів ». (Там же, стор. 742).
Хоч ми знаємо, що тодішній Київський і Галицький митрополит Сильвестер Косів і київське духовенство не хотіли присягати цареві і склали свою присягу день пізніше мабуть аж під тиском козацької старшини, а проте той сам митрополит не жалів гарних об’єднувальних слів в своїй промові до царського посольства, яке митрополит, з духовенством, зустрів з півтори верстви перед Золотими Воротами Києва. Між ін. митрополит сказав:
«...коли приходите до престолу першого благочестивого російського великого князя, --------------------
виходимо вам в зустріч,
і цілує (вітає) вас в лиці моїм отой благочестивий великий князь руський,
цілує вас святий апостол Андрій Первозванний...
ввійдіть у дім Бога нашого, в перший осідок благочестя руського,аби приходом вашим оновилось як орлина юність насліддя благочестивих князів руських[250]. (Підкреслення моє, П.І.).
А перед містом Ніжином протопіп Максим Филимонович говорив в промові до московського посольства:
« Хто з православних християн і російських синів не зрадіє, побачивши в нинішніх часах таке добродійство Боже, що не дав Бог до кінця упасти і до знищення прийти своєму добру, але так як визволив синів Ізраїлевих з руки фараонової через Мойсея, вірного раба свого, так тепер визволяє нас — православних синів російських від ворогів наших через вірного раба свого, великого государя нашого... » [251].
Сам гетьман Богдан в своїй головній промові в Переяславі вказав, що вони мають до вибору чотирьох господарів: турецького царя, кримського хана, польського короля і «православного государя Великої Росії». Далі гетьман схарактеризував відносини під владою тих усіх володарів як некорисні для православних християн, зокрема підкреслив переслідування православних польською владою та поставив наголос на те, що « православний же великий государ, цар восточний — одного з нами грецького закону, ми з православними Великої Росії одно тіло церковне... » [252].
Присутні на зібранні козаки й люди вибрали собі московського царя на свого володаря.
Отже, гетьман не покликався ані на київські княжі часи, ані на походження московських царів, а тільки на спільність православної віри між царем, москвинами і українцями.
Вищезгадувані пригадування часів Володимира Великого та походження московських царів може тільки в декого виникали з переконання, як напр., у протопопа М. Филимоновича, що був щонайменше якийсь час прихильником московської влади в Україні 24в. У інших же це були мабуть тільки привітальні поетичні жести, дипломатичні засоби та бажання допомогти своєму гетьманові, запевнити йому й усій Україні військову допомогу московського царя в боротьбі проти Польщі.
Можливо, що грало якусь ролю і бажання людей мати нарешті спокій після майже шістьріч- ної дуже жорстокої зовнішньої і внутрішньої війни. Після надзвичайно бурхливого буревію люди бажали тиші і захисту, який сподівалися знайти під царською рукою.Відразу виникли непорозуміння, коли козацький провід перейшов від поетичних і дипломатичних промов до реальних справ, до справи забезпечення т.зв. вольностей усіх суспільних верств, яких вони досягли, тобто запевнення, що цар збереже устрій та структуру гетьманської держави на майбутнє, щоб царські посли присягли на те в імені царя. Вони відмовились від того, кажучи, що нікони не бувало такого, щоб за государя самодержця складено присягу; присягу складають піддані. Виникло збентеження між козаками, яке закінчено заявою козацького проводу, що вони покладаються на царську ласку і на слово послів, сказане в імені царя.
Московські стольники й дворяни, вислані царем для переведення присяги людей в Україні, подали в своїх звітах, що вони впродовж січня і лютого 1654 року були приблизно в 2000 містах і містечках та привели до присяги й записали в іменні реєстри 2.000 козацьких старшин, 63.000 козаків і 64.000 міщанської людности 25°. Є деякі вказівки на те, що гетьман видав заклик до населення присягати на вірність цареві, в якому мабуть також загрозив карою у випадку відмови [253] [254] [255].
Не всі хотіли присягати на вірність цареві. Знаємо, що інколи приходило до конфліктів між деякими групами українського населення і московськими аґентами. Козацька адміністрація уважала, видно, що в тодішніх важких воєнних обставинах було в інтересі України ставати в таких конфліктах по боці московських аґентів. Про це написав М. Грушевський так:
« Особливо гнітюче враження мусіла робити при тому та безоглядність, з якою козацька адміністрація приходила в поміч московським аґентам в усяких конфліктах і суперечках з місцевою людністю в цій процедурі... Козаччина здавала свої позиції і силоміць пхала визволену Україну під нову московську неволю...
».« Все це мусіло непокоїти гетьмана і старшинський осередок. Вони йшли на все те, щоб потягнути московський уряд до найско- рішої воєнної інтервенції, підняти козацький престиж, підірваний миршавою торічною кампанією, розходженням з Ордою іт.ін.»282.
А тепер вернімося до нашого питання — до вищезгаданої об’єд- нувальної психічної настанови. Хоч вищезгадані об’єднувальні фрази й пригадування були часто тільки дипломатичними жестами, що не виникали з переконання, проте щось із них залишилося в українських душах на майбутнє і щось із того увійшло в писані твори та мало свій дальший вплив. Подруге, релігійність у великої частини тодішнього українського населення була велика і дуже багато людей, заприсяжених на вірність цареві, уважали свою присягу за зобов’язуючу і ставали льояльними до московського царя та передавали цю льояльність своїм нащадкам. Потрете, ота рішучість козацької адміністрації, ставати по боці московських аґентів в конфліктах з населенням, яка для самого козацького проводу була радніш політичною тактикою, ставала для населення навчанням льояльности й послуху для царя та його представників. Це все причинялося до обговорюваного нами національного психічного роздвоєння частини українців.
Далі до того роздвоєння причинилося також те помішання правно-державних понять, яке проявилося в Переяславському договорі з 1654 р., що мав оформити правно-державне відношення гетьманської влади до царської та відношення окремих суспільних верств і громадян і до однієї, і до другої влади. Учені різно окреслюють правне відношення України до Московщини, яке створив той договір. Одні уважають його за персональну унію, інші за реальну унію, ще інші за протекторат, або васальство, і зокрема таке васальство, якими були васалі турецького султана, чи навіть за військовий союз. Два учені (московські) уважали те відношення за автономію, а три інші за інкорпорацію України до Московського царства [256] [257]. Окреслити те відношення дуже утруднює присяга представників українського народу на вірність московському цареві, якої домагався Цар і на яку згодився гетьман, щоб запевнити собі воєнну допомогу від царя.
М.
Грушевський відмітив: «...козацька старшина допустила непоправні помилки, не протиставивши московським аспіраціям виразної правно-державної формули взаємовідносин... Коли дороговказом їй були взаємовідносини васалів Отоманської Порти до султана і вона на їх взір хотіла будувати відносини війська Запорозького як держави до нового протектора —- московського Царя, то в практиці вона раз-у-раз збивалася на манівці старої адміні- страційної практики Річипосполитої, де військо Запорозьке було тільки одною з суспільних верств — і то не першою і не владущою. Збивалися, не тільки установляючи відносини до московського царства, але й до інших суспільних верств своєї ж козацької України... Гетьман і військо виступали в них (в відносинах, П.І.) то в ролі загально-державної репрезентації, то посередників, що привели під царську руку інші стани України і, зробивши це діло, виходили поза сферу взаємовідносин цих станів з центральним московським урядом... ».« Старшина могла думати, що це вона для початку й заохоти робить різні поступки царським аспіраціями, а пізніше, коли гетьманський режим на Україні зміцниться, ці поступки можна буде звести нінащо і це справді, напр., удалося в сфері фінансовій. Але далеко частіш обставини йшли на руку московському урядові...» [258].
Для прикладу тут відмічу, що всякі права й привілеї для міст потверджував чи надавав цар, при чому інколи передавав містові ті прибутки, які мали в своїх руках українські козаки. Маємо випадки, що для Церкви чи манастирів надають маєтності і цар, і гетьман. Але треба признати, що Хмельницькому вдалося довести до того, що поза згаданою ділянкою московська влада не вмішувалася у внутрішні справи української держави, тобто у справи української адміністрації, судівництва, фінансів і суспільного устрою, а українська Церква була незалежна від московського пат- ріярха до 1686 р.
Богдан Галайчук у вищезгаданій статті (див. стор. 145, примітка 137) виправдує тодішній козацький провід. Він відмітив, що «Грушевський правильно оцінює цю справу, коли закидує козацькій старшині, що вона не потрапила перейти з становища станових катеґорій на загальнодержавні... що допустила поодинокі українські міста і стани до безпосереднього контакту з царем. Але при тій оцінці не треба... забувати, що держава XVII ст. не була нинішнім тотальним, суцільним і всеобіймаючим поняттям, що правне становище станів та міст порушувало суцільність не лише Війська Запорозького, але й інших тогочасних держав ». (В книзі стор. 330). Далі дав Б. Галайчук приклади на те.
3.