Гетьман Демьян Многогрішний 1669-1672.

мало не усі полковники позаводили у себе компанійців, котрі були у них неначе їх прибічна дружина та справляли коло них чисто полі- ційну службу.

Дорошенко, мстячись над Многогрішним за його зраду, виклопотав у па­тріарха Константинополь­ського соборну на нього „анафему". Спочатку Мно­гогрішний байдуже дивив­ся на се, але скоро після того його побив грець (апоплексія), і він, вважа­ючи, що хворість ся ста­лася йому через те про­кляття, став прохати Мос­ковського царя, щоб він заступився за нього пе­ред патріархом Констан­тинопольським, щоб той скасував проклін. Па­тріарх уважив бажання Ца­ря, а Гетьман після того за­ходився будовати церкви. Многогрішного не любила старшина, — не любила за те, що він був не виборній Гетьман, а начеб поставлений Москвою; не любила й за те, що він, як чоловік простий, і робив вже дуже по-простецьки : хто з старшини не згожувався з ним або суперечив йому, він, не вва­жаючи ні на-що, лаявся, а иноді й бився, а було й так, що прямо рубав шаблею; маючи право суду над старшиною, він на зле уживав, того права, а часом і без суда скидав старшину з урядів та настанов­ляв на те місце своїх родичів та приятелів. А через усе те сипалися^ як з решета, доноси на Гетьмана у Москву, у так званий „Мароросій- ський приказ", котрий відав діла України; до того ще й Гетьман сам.

сом без міри запальний, не вмів здержувати свої поривання і вихоп­лювався перед московськими воєводами та послами з чимсь таким, що тільки шкодило йому самому. Про його зносини з Дорошенком писав у Москву стрілецький голова Григорій Неелов, що був у Бату­рин! старшим над стрільцями. Коли по сьому ділу приїхав до Батурина московський посол Савін, а далі, через короткий час після його, Та­неев, то Гетьман, дорікаючи за Андрусівську згоду, гововив їм таке:

МНОГОГРІШНОГО ВЕДУТЬ НА МУКИ.

„Царь нас шаблею не брав — ми своєю охотою піддалися через те, що у нас з вами одна віра. А як що Київ і инші українські городи він хоче віддати королеві Польському, то ми знайдемо собі иншого державця“. Усе те доходило до Москви, і уряд ще не вирішив, як йому бути тепер із Гетьманом і що почати, коли у-ночі проти 13-го березоля (марта) 1672 року Генеральний обозний Петро Забіла, Гене­ральний писарь Kapno Мокрієвич, генеральні судді Іван Самойлович і Домонтович, скинуті Многогрішним полковники: з Переяславського полковництва — Думитрашко-Райч і з Стародубського — Рославець злюбившись із стрільцями московськими, котрі були при Гетьманові у Батурині, напали на його тоді, як він спав, схопили, закували у кай­дани і зараз виправили у Москву. Тудиж виправили усіх його роди­чів і приятеля його Матвія Гвинтовку. Тим часом у Батурині зосталася правувати гетьманським урядом генеральна старшина.

14-го квітня (апріля) 1672 року Демьяна Многогрішного почали у Москві катувати і допитувати, що замишляв він. проти Москви; потіл\ катували його сина і брата Басила і приятеля Матвія Гвинтовку та Ге­нерального осаула Павла Грибовича.

28-го травня (мая) Гетьмана і брата його Василя виведено на май­дан, щоб скарати їх на смерть, але Царь помилував їх і присудив: Гетьмана Демьяна Многогрішного і його брата, полковника Чернигів- ського Василя, військового осаула Павла Грибовича і Ніжинського полковника Матвія Гвинтовку з синами JOxhmom і Хведором, — хоч сих тільки й вини було, що вони сини свого батька, — заслати на Сібір із семьями (семьї звелено привезти з України у Москву).

Тільки повернувся з Москви у квітні (апрілі) 1672 року Kapno Мокрієвич, як у Батурині зібралась рада. На тій раді положено було послати до Царя прохання, щоб раду для виборів Гетьмана було зі­брано з самої старшини, без простих козаків, і з сим проханням ви­рядили до Москви полковника Івана Лисенка. Тим часом кошовий отаман Запорожський Сірко, перечувши, що на лівому боці нема Геть­мана, поспішив до Батурина. Іван Сірко, родом з слободи Мерефщ що під Харьковим, був чоловік неписьменний, але дуже добрий і ро­зумний войовник; його щиро поважали Запорожці і українські прості козаки; на них він мав великий вплив, і на раді, на котрій мали обрати Гетьмана, його хотіли поставити за Гетьмана. Але Московському уря­дові се було не на руку: ще за Богдана Хмельницького, на Перея­славській раді, Сірко був проти поєднання з Москвою; далі, усе своє життя він визначався, як справжній Запорожець, котрий любить волю над усе; попереду він був заклятим ворогом Поляків й Татар, потім пристав до Дорошенка і помагав йому у його замірах поєднатися з Турками, далі одчахнувся від його і перейшов на бік Суховія і Xa- ненка, а з ними пристав до Поляків; тепер, коли слава про його гула по всій Україні, його хотіли настановити Гетьманом на лівому боці.

9-го червня (юня) до старшини, що на той час безгетьманствд правувала на Україні, присланий був з Москви указ — вирядити туди Сірка за караулом. Як раз у той час Сірко, розбивши Білгородську

2Ί9 —

ГЕТЬМАН ІВАН САМОЙЛОВИЧ.

орду, котра помагала Дорошенкові, захопив був одного татарського мурзу. Запитавши наперед боярина Ромодановського та повіривши йому, він віз того мурзу до його, щоб боярин заслав його на Москву.

Здихавшись таким побитом небажаного кандидата, Московський Гетьман уряд через Ромодановського назначив раду, щоб вибрати Гетьмана.Іван Самой- Рада зібралася біля містечка Козачої Діброви 17-го червня (юня) 1672 року і обрала Гетьманом, заздалегідь призначеного, Генерального суддю Івана Самойловича. Він був син попа, чимало осві­чений, був до всього здат­ний, розпорядливий, мав добрий розум. Саме тоді, по весні 1672 року, насу­валася страшенна хмара на правобічну Україну: сам султан Мухамед IV, а з ним хан Кримський Селім-Ґірей, виступили на підмогу Дорошенкові. Ко­роль польський Михайло Вишневенький прохав царя Олексія Михайловича, щоб він вернув Сірка із Сібіру, як доброго вояку і чоло­віка, що мав великий вплив на Запорожжі. Сам Царь боявся тієї сили Турків таТатар, послухав Короля, і в червні (юні) 1673 року Сірко знову вже був на Січі; у липні (юлі) він із Запорожцями вже руйнував Кримський город Арслан, а 21-го серпня (августа) напав на Очаків. Та усе се мало пособило Полякам, і як ми знаємо, війна із Турками скінчилася Бучацькою згодою, — по сій згоді Польща мусіла зректися усієї Правобічної України. У тім же таки 1673 році з’явився на Січі якийсь парубок з Донських козаків, котрий обявляв себе за сина царя Олексія — Семена Олексійовича. Його начеб то ще малим хотіли отруїти, але він утік на Дін, а тепер шукає правди у Запорожців. Сірко, як хитрий чоловік, щоб покорис­туватись такою нагодою і держати Московський уряд у своїх руках, вдавав, начеб -то справді вірить усій тій байці про царевича, хоч до­бре знав, що справжній царевич давно вже помер ще малим хлопчи­ком. Уряд Московський, через Гетьмана Самойловича і своїх послан-

ців, довго силкувався дістати того самозванця, але Сірко усе ухилявся і тільки у 1675 році, після того як одібрав від самого Царя „грамоту", одіслав того парубка у Москву, і там його покарали на смерть.

Тим часом Дорошенко бачив, що народ неприязно ставився до того, що Правобічна Україна піддалася Туркам, і великими юрбами став переходити на Лівобічну; колись велелюдна, роскішна країна — ставала пустинею. То він і почав перемовлятися з Московським царем, щоб він тепер, коли Поляки вже зреклися України (а, виходить, що й Андрусівська умова не мала вже сили) поєднав Правобічну і Ліво­бічну Україну під своєю рукою. Уряд Московський охоче слухав його, але Самойлович боявся, щоб тоді, замість його, не став Гетьманом Дорошенко. Він і почав усяково підбурювати Московський уряд проти Дорошенка, і от у січні (январі) 1674 року бояринові Ромодановському звелено було, разом із Гетьманом Самойловичем, іти походом проти Дорошенка. 17-го березоля (марта) 1674 року Гетьман правобічний Ханенко віддав свою булаву Самойловичові, і Правобережні полков­ники, котрі були із ним під зверхністью Польши, тепер проголосили своїм Гетьманом Самойловича. Дорошенко зостався сам один і на­останці ще раз покликав собі на підмогу Татар і Турків. У серпні (ав- густі) вони насунули на Україну, як сарана, усе руйнуючи, а тут ще Ромодановський з Самойловичем наступали з-за Дніпра. Скрізь по-між людей і козаків чути було ремство на Дорошенка. Він бачив, що його мріям за самостійну Україну годі було справдитись; він бачив, що дальші заходи його за-для того тільки у-нівець знищать Правобічну Україну, і він, за-для спокою свого рідного краю, положив зректиса свого гетьманства. Він не хотів скласти булави перед поповичем, як він взивав Самойловича, а обернувся до Сірка. Сірко у кінці 1675 р. прийшов із Запорожцями на Україну. Тоді Дорошенко скликав раду у Чигирині і склав перед Запорожцями свої клейноди. Тоді саме слава про Сірка лунала од краю до краю по Україні, і от через що Турець­кий султан Мухамед IV, забравши під свою руку після Бучацької згоди усю Правобічну Україну, задумав винищити усе військо Запорожське і зруйнувати самий кіш. В-осени 1674-го року вирядив він з Констан­тинополя 15.000 найкращих яничарів, звелів і Кримському ханові узяти своє військо і першого дня на Різдво облягти Січ та вирізати усіх Запорожців.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО.

счисленний натовп Турків, по тихенько збудив курінного отамана і то­вариство. Усі схопили зброю і, відсунувши вікна, почали густо стрі- тяти з рушниць по Турках. По других курінях почули ту стрільбу, по­прокидалося козацтво і теж почало стріляти. Як вже багато яничарів було вибито, Запорожці гукнули: „до ручного бою!“ і, вискочивши з курінів, кинулися добивати недобитків. Почало вже світати, як вони кінчали Турків. Окрім 13.500 убитих яничар, досталося до рук Запо­рожців 150 чоловік бранців, а серед них і 4 аги (начальники): за них Хан прислав великий викуп, і їх пущено. Сам Хан, побачивши таке лихо, утік з усим своїм військом у Крим. У сій завірюсі Запорожців було вбито всього 50 чоловіка і поранено щось з 80. Не подарував Сірко сього похода Татарам, і на другий год літом із військом своїм через Сіваш уступив у Крим, щоб „нещадно струснути увесь Крим“. І справді, струснув. Поділившись на кілька ватаг, Запорожці на своїх „вітроногих“ конях зненацька наскочили на кримські села і городи, пускаючи усе з вогнем і рубаючи мечем. Такою фугою промчали вони по городах Козлову, Kapaccy, і опинилися у самій столиці ханській Бахчисараї. Хан Селім-Гірей ледве встиг утікти в гори, а Сірко, поруй­нувавши Крим, вернувся знов на Січ.

Переказують, що перед походом сим Мухамед IV прислав на За­порожжя такий лист: „Султан Мухамед IV Запорожським козакам. Я, Султан Мухамед, брат сонця і місяця, онук і намісник Божий, держа­вець царств — Македонського, Вавилонського, Єрусалимського, Вели­кого і Малого Єгипту, Царь над Царями, державець над державцями, надзвичайний лицарь, ніким непоборимий вояка, невступний оборонець гробу Icyca Христа, пестун самого Бога, надія і утіха мусульманів, острах і великий оборонець христіянів, наказую вам, запорожські ко­заки, з доброї волі піддайтеся міні без суперечки і мене вашими на­скоками не беріться турбувати. Султан турецький Мухамед IV". На сей лист Запорожці одписали йому так: „Запорожські козаки Турецькому султанові. Ти шайтан Турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого Луципера секретарь. Який ти в чорта лицарь? Не будеш ти годен синів христіянських під собою мати. Твого війська ми не бої­мось, землею і водою битимемось із тобою. Вавилонський ти кухарь, Македонський колесник, Єрусалимський броварник, Олександрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинарь, армянська свиня, Татар­ський сагайдак, Каменецький кат, Подолянський злодіяка, самого гас­пида онук і усього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень. Числа не знаємо, бо каляндаря не маємо; місяць у небі, рік у книзі, а день такий у нас, як і у вас, — поцілуй за се ось куди нас... Ко­шовий отаман Іван Сірко з отоманнею і зо всім старшим і меншим Дніпро-низовим війська Запорожського товариством". Ci листи може й вигадані, але вигадані дуже влучно.

За те, що Дорошенко склав клейноди перед Запорожцями, Сір­кові з Москви був присланий докір. Дорошенко ж, бачучи, що він немов би на всій вині за ту колотнечу, що діється на Україні, у жов-

тні (октябрі) 1675 року, після невеликої потички із військом Ромода- новського і Самойловича, що облягло Чигирин, вийшов із духовен­ством з города, склав свою булаву, бунчук і прапор перед Гетьманом і присягнув на вірність Московському цареві. Тепер Самойлович немов би ставав Гетьманом усієї України. Та воно тільки так здавалося. Як дійшла до Турків чутка, що Дорошенко передався Москві, вони зараз вислали своє і Татарське військо до Чигирина і обложили його у сер­пні (августі) 1677-го року, але Самойлович і Ромодановський прогнали їх. Тоді вони у 1678 році у червні (юні) прийшли знову під Чигирин із візірем (міністром Султана) і привезли з собою Юрия Хмельниченка,

ЗАПОРОЖЦІ ОДПИСУЮТЬ СУЛТАНОВІ МУХАМЕДОВІ.

проголосили його Гетьманом, посадовили його у Немирові, а Хмель- ниченко скинув чернечу рясу та почав уже в-третє гетьманувати і став підписуватись досі нечуваним титулом; „Гедеон-Георгій-Венжик Хмель­ницький, князь Сарматський і Гетьман Запорожський“. Знову почалася колотнеча із Юрієм, котрий мав при собі тільки Турецькі та Татарські сили; за його часу Правобічна Україна чисто обезлюдніла.

Султан мав надію, що Хмельниченко, як син любого козакам Богдана, матиме вплив на Україні. Але його нікчемність виявлялася й тепер, як і тоді, коли він був у-перше Гетьманом; народ його не лю­бив, бо й не було за-що. Турки та Татари, що були із Юрієм, пусто­шили країну. Самойлович теж руйнував городи і села і жителів сил* ком виселяв у Лівобережну Україну. Сам Юрій своїми здирствами та

ПОЛЬСЬКИЙ ЯН IlI СОБЄСЬКИЙ

лютістью наробив те, що турецькі власті, котрі з ним правували в Правобічній Україні, самі випровадили його під караулом у Констан­тинополь, а на його місце посадили Молдавського Господаря Дуку.

Про смерть Юрася не маємо певних звісток. Оповідають, що смерть йому сталася у Камянці, і от через що. Зробившись Гетьма­ном, Юрась звелів, щоб усякий, хто жениться, платив йому за те мито. Одного разу мав оженитись син дуже заможнього турецького підряд­чика, Жида Оруна, котрого добре знали усі турецькі властті; він і не думав, що мусить теж питатись дозволу Гетьмана. Коли прочув про той непослух Хмельниченко, то ускочив в будинок і, заставши тільки жінку Оруна, звелів з неї живої дерти шкуру. Орун кинувся жалітись Паші. Хмельниченка судили у Каменці, і -суд присудив: задушити його вірьовкою і кинути у річку. Инші ж джерела кажуть, щоХмель­ниченко кончив життя у Константинополі і перед смертью побусурменився.

Поки усе се діялося на Україні, у сусідніх держа­вах теж настали поважні зміни. У Польщі після смерті короля Михайла Вишневецького у 1673 р. став королем Ян Собєсь- кий, справжній лицарь, що вкрив Річпосполиту в-останнє військовою сла­вою. Коли Турки з 200.000 армією у 1683 році об­лягли Відень, він із 50.000 спільного польського та австрійського війська, — а між ним були й Українці тих країн, що підлягали Польщі, — у-прах розбив і вигнав Турків і визволив Відень. За королювання Собєського унія стала швидко міцніти у Галичині і польській Україні, — одна по одній епископії: Перемишльська, Львів­ська, Луцька, а наостанці й Львівська ставропігія, перейшли під звер­хність Папи Римського; тільки Могилівська епископія та манастирь „Скит“ у Галичині держалися православія.

У Москві 30-го січня (января) 1676 року помер царь Олексій Ми­хайлович, і царем став син його Хведір Олексійович. Боротьба за Україну із Турками та Татарами надокучила і втомила вже Москву. Самойлович у 1679 році писав туди, що сподівається, що Турки на-

ПАМЯТНИК КОШОВОМУ ІВАНОВІ СІРКУ.

падуть на Київ. Військо українське і московське справді зібралося у великому числі під Київом, щоб дати одсіч ворогові, як що він прийде, але Турків не було. Тим часом поблизу Січі на пасіці помер 1-го серпня (августа) 1680 року кошовин Сірко. Могила його й досі стоїть у Катеринославській губернії, того ж повіту, у селі Капулівці, що над річкою Чортомлик, де була колись Чортомлицька Січ Запо- рожська. На камені висічений хрест і написано: „Року Божого 1680-го

Мая 4-го приставися Рабъ Бож 1ванъ C⅛pbκo Дни- прови атаманъ кошовий війська Запорожського, а за його ц. п. в. (цар­ського пресвітлого Вели­чества) Феодора АлексЪе- віча. Память праведного со похвалами“. Місяць і день смерти на камені не­правдиві через те, що пі­сля Полтавської побіди царь Петро І за те, що Запорожці помагали Ма­зепі, звелів чисто розко­пати і зрівняти із землею усе те місце, де була Січ. Як прийшло московське військо, Запорожці так за­взято держалися у Січі, давали таку одсіч, що Москалі страшенно роз­лютувались і, як каже са­мовидець, дійшли до того, що викопували з могил мерців, викидали їх з до­мовин і розкидали, ламали памятники; певно, таке сталося І з памятником Сірка. Той памятник, що зараз стоїть, поставлено у-друге, пізніше, по згадках старих Запорожців, а через те на камені зроблено помилку. Про смерть Сірка писав Гетьманові новий кошовий Іван Стягайло і сповіщав, що турецькі бранці запевняють, ніби Турки на Україну не прийдуть, бо завелися воюватися із Французьким коро­лем. Про се Самойлович сповістив Московський уряд. Москва, маючи нагоду, почала перемовлятися про згоду, і от у 1681 році між Мос­квою і Турцією, а з нею й Кримськум ханом, 4-го березоля (марта) у Бахчисараї була ствержена згода на таких умовах, щоб Дніпро був границею Московських земель, а край між долішнім Дніпром і Бугом, теперішня Херсонщина і полуденна Київщина, оставався б нічий, — незаселена пустиня. Скоро після того у 1682 році помер царь Хведір Олексійович, і на царство ступили його брати Іван та Петро Олексі­йовичі, а за їх малолітством правителькою стала незаміжня сестра їх Софія Олексійовна; найпершим порадником й найблизчим человіком у неі був молодий князь Василій Голіцин.

Тим часом Польща задумала заселити спустошену Правобічну Україну. Замість Ханенка вона настановила якогось шляхтича Степана Куницького, котрого скоро — у грудні (декабрі) 1683 року — вбито, і козаки, ті, що признали були зверхність Польського короля, обрали замість його козака Андрія Могиленка. Самойловичеві не хотілося, щоб заселялася та країна, бо він не хотів, щоб Татари мали до нього претензію, чому він не додержує Бахчисарайської згоди. Він написав Переяславському полковникові Леонтію Полуботкові, щоб він усякими способами переманював козаків з правого боку Дніпра на лівий. По­луботок за-для того послав на правобічну Україну двох братів Яко- венків, котрі й зуміли підмовити там полковників Палія, Дрібазку і Кришталя із 4.000 козаків, щоб вони перейшли на лівий бік. Частина їх, із Палієм на чолі, перейшла на Запорожжя, а частина — пішла у Трахтимирів, а тоді й на лівий бік Дніпра.

З 1684-го року Московський уряд почав підмовляти Самойловича, щоб новий митрополит, котрого мали обірати тоді у Київі, був за­лежний од Московського патріарха, а не од Константинопольського, а з ним і усе українське духовенство, щоб перейшло під владу Мос­кви. Кандидатом на митрополита Київського був архимандрит Київо- Печерський Інокентій Гизель, чоловік дуже освічений, але він умер, і Самойлович виставив кандидатом Луцького єпископа Гедеона, князя Святополка Четвертинського. Лазарь Баранович, яко заступник митро­полита, ізкликав на Петра і Павла 1685 р. у Київі собор (з’їзд) укра­їнського духовенства, щоб обрати митрополита. Од світських людей Гетьман послав на той собор генерального осаула Івана Мазепу і чо­тирьох полковників. Дуже було обурене усе українське духовенство тим, що його віддано під зверхність Московського патріарха, але Мос­ковський уряд наліг на великого візіря у Константинополі, котрий те­пер догоджав Москві, і той присилував Царьгородського та инших вселенських патріархів, щоб вони зреклися своїх прав на Київську мм- трополію. Таким побитом Гедеон був посвячений на митрополита у Москві і зробивсь підлеглим Московському патріархові з усим духо­венством українським. Митрополитові Київському і українській церкві були зоставлені старі вольності і привілеї; як і за патріархів Царьго- родських, митрополит Київський мав право носити на митрі хрест і підписуватись Митрополитом Малої Росії.