Гетьман Богдан Хмельниць кий 1647-1657.

Богдан, по хрещеному батькові Зиновій, Хмельницький був син Чигиринського сотника Михайла Хмельницького. Народився він на світ у кінці XVI віку. Підучивши дома, батько оддав його в науку в поль­ську єзуїтську школу у городі Ярославі, що в Галичині, і там він на­вчився польської та латинської мови, що тоді нею велося всяке діло­водство по судах, по урядах, то що.

Як Богдан скінчив вчення, то батько послав його у Січ в науку і ми бачимо його за Сагайдачного у 1620—1621 рр. на війні з Турками. Там під Цецорою його батька, сотника Михайла Хмельницького, вбито, а його Турки узяли в неволю у Константинополь. Там він пробув аж два роки, поки не виміняв його Сагайдачний на турецьких невольни- ків, а тоді подався на Запорожжя; був з козаками у поході на Мос­кву, і за те з рук королевича Володислава дістав дорогу шаблю. Як повернувся до-дому, то під його отаманством козаки запорожські ро­били нераз морські походи на турецькі городи, а у 1629 році були аж під самим Константинополем. За гетьмана Павлюка у 1637 році ми вже бачимо Богдана військовим писарем, і тоді він часто їздив у Варшаву із старшиною козацькою на сейм і до короля. А писар у Запорож- ському війську був великої ваги чоловік. Він вів у війську все діло­водство: писав листи до короля польського і до заграничних держав, до всяких панів і урядів, видавав всякі грамоти, універсали, патенти, бо військо Запорожське було мов осібне царство, а писар військовий — як найстарший міністр. Кажуть, що як Конецпольський збудовав крі- пость Кодак, то приїхав із французьким інженером Бопланом огля­дати її; закликав він і козацьку старшину, щоб вона на свої очі по­бачила сю твердиню, що мала одрізати Запорожців од України, а Укра­їнців од Запорожжя, і спитав, глузуючи старшину:

—: А що, як здається вам Кодак?

Хмельницький, просміхаючись, одказав по латині:

— Manu facta, manu destruitur.

Пробувши довгий час між Низовим товариством, він повернувся до Чигирина, став сотником і одружився він тут з Ганною Сомківною; од неї мав він трьох синів: Тимоша, Юрася та третього — не знати, як звався — і дочок Степаниду та Катрю.

У 1646 році ми бачимо Хмельницького між старшиною козацькою у короля. Наказного (тоб то такий, що заступає в потребі справжнього гетьмана) гетьмана Барабаша, полковника Ілляша й Нестеренка, а з ними й Богдана Хмельницького закликав Володислав у Варшаву ось за-для чого. Володислав любив славу. Гірко було йому почувати, що він, король, у всьому залежить од сейму і шляхти; і от, замислив він

СЕЙМ У ВАРШАВІ.

війну з Турцією. Через сю війну, як би вона скінчилась гаразд за-для Польщи, він мав на думці приборкати панство. Сам він нічого не зміг би подіяти, бо шляхта не давала дозволу на війну; тим-то, покли­кавши до себе козацьку старшину, став він потайки з нею радитись, а в подяку за будучу підмогу козацьку, передав Барабашеві грамоту, де прописав, що реєстрових козаків збільшується аж до 12.000, вер­нув козакам усі колишні права їх, дав червону корогву із білим орлом і 6.000 талярів, щоб зготовились вони до тієї войни. Барабаш поба­чив у Варшаві, що сі заміри короля не до вподоби панству, а добре знав, що у Польській державі шляхта верховодить і королем і усіма ділами; то як повернувся він до-дому, узяв та й сховав сю грамоту, не показуючи її козакам. Але Богдан, що знав про сю грамоту й до­бре бачив, які муки терплять його земляки од панської сваволі, заду­мав покористуватись? тією грамотою, а для того він закликав до себе, на зімнього Миколи, на бенкет чи на хрестини, гостей, а між ними й Барабаша. Він добре його напоїв, а як той заснув, то зняв з мизин­ного його пальця перстінь, вийняв з кишені ключі, із-за пояса хустину, віддав їх свойому джурі і наказав йому зараз сідлати коня і, яко мога найшвидче, скакати до пані Барабашихи у Черкаси та сказати їй, що’ Барабашеві на-щось знадобилися ті грамоти королівські.

Оттоді то Хмельницький добре дбав,

Із правої руки, із мезинного пальця щиро-злотний перстень ізняв,

Із лівої кишені ключі виймав,

З-під пояса шовковий платок висмикав,

На слугу свого вірного добре кликав-покликав:

»Ей слуго ти мій, повірений Хмельницького!

Велю я тобі добре дбати,

На доброго коня сідати

До города Черкаського до пані Барабашевої прибувати Королевські листи до рук добре приймати«.

Роздобувши листи, Хмельницький був дуже вдоволений і ніби то тим королівським листом збунтовав людей.

Але вернемось трохи назад. Ще перед тим, як добув він лист королівський од Барабаша, скоїлась сварка у нього з підстаростою Чаплинським — не знати добре зза чого. Підстароста почав приста­вати, що Богдан Хмельницький держить хутір Суботівський не по праву. А воно справді у Хмельницького не було документів на хутір, бо батько його держав його на слово од старости. Одного разу Ча- плинський напав на Суботів — а Хмельницького як раз не було тоді вдома — забрав усе добро, худобу, збіжжя, а найменшого сина Хмель­ницького, хлопця 10 год, звелів так бити різками, що хлопець на дру­гий день помер. Повернувшись до-дому, Хмельницький зараз кинувся до старости Конецпольського і став жалітись йому, а той одказав йому, що ся річ йому не належить і спровадив Хмельницького, щоб він позивався із Чаплинським у суді. Але ж хіба можна було у ті часи козакові знайти правду у суді проти шляхтича! Судці пораяли йому жалітись королеві. Тоді Хмельницький, бачучи, що з суду того нічого не вийде, викликав Чаплинського на поєдинок, сам-на-сам, але сей сам не пішов, а узяв із собою трьох збройних людей і з ними напав на Хмельницького. Хмельницький вихопив шаблю із пихви і гукнув: „Маю шаблю у руці, — ще не вмерла козацькая мати!“ Кинувся на ворогів і попрогонив їх, але за сі слова Хмельницького вхопили й вкинули на якийсь час у тюрму.

На весні 1647 року Хмельницький подався у Варшаву до вищого суду позиватись за свій хутір, та й там нічого не помоглося. Тоді він обернувся до короля Володислава, що добре його знав з давніх часів. Король приязно стрів Богдана, і, як він росказав йому про свою кривду

і про те бідування, яке терпить народ, Володислав одказав: „Здається, час би б усім вам згадати, що ви — вояки, маєте шаблі. Хто ж вам не дає постояти за себе? А я усе буду вашим добродієм". Ci слова короля були рішучі за-для Хмельницького. Вертаючись з Варшави, по дорозі він добре бачив, як Ляхи-пани, а з ними Жиди-орандарі, дуже тиснуть народ; бачив, що однієї искри було б доволі, щоб знялася страшенна пожежа. Народ терпів і мовчав, бо не бачив собі ні звід­кіль допомоги. Як він приїхав до-дому, то зібрав потайну раду у гус-

MiCHAbt Krzyczewjki m>⅛ l⅛?λ

Cosfuomm rebel hum contra Lifvanos О их, a Prituipe, Запило Radtviho earsusj capfιu ef Iriduo Ianium ex.

Vulnere fuperftee. pofi JaIa de!meatus

ПОЛКОВНИК КРИЧЕВСЬКИЙ.

тому гаю. Тут Хмельницький росказав козакам, що він бачив, їхавши по Україні, і показав їм листи короля, що одняв у Барабаша. Громаду так се зворушило, що усі кинулися до шабель і зараз готові були розпочати велике діло боротьби за волю, за рідний край. Але Хмель­ницький спинив їх і вговорив до якого часу не давати й знаку, що вони щось замишляють, а сам тим часом хотів залучити на поміч За­порожців і Татар. Та Поляки якось довідались, що ⅛fr задумав щось непевне, і польський гетьман Потоцький схопив його та вкинув у тюрму.

Він навіть хотів, кажуть, повісити його, та, на щастя, полковник реє­стрових козаків Кричевський (кум Хмельницького), що під доглядом його був Богдан, взяв його на поруки. Хмельницький утік на Запо­рожжя із сином своїм Тимошем і прибув туди перед Різдвом 1647 р. На Запорожжі його добре вітали і усі радо відгукнулись на його думку визволити з-під лядського ярма усю Україну.

ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ОБІРАЮТЬ ГЕТЬМАНОМ.

куди вже повернувся й Хмельницький. Хан йому дав помочи, звелівши Перекопському мурзі (генералові) Тугай-бею із ордою своєю йти на поміч козакам; а за-для безпешности хан зоставив у себе, як заручника, сина Хмельницького Тимоша. Сюди, у Січ кошовий зібрав велику силу Запорожців — і кінних, і піших, і голоту, що жила по запорожських хуторах, не маючи навіть у-віщо зодягтися (звалася вона „лугарями"). Козаки корсунського полка, що стояли з польським військом на Січи, збунтовалися, повязали свою старшину й пристали до Хмельницького. Назбіралося багато люду. Тоді на раді, усі в один голос козаки обрали Хмельницького гетьманом, і кошовий передав йому корогву, золоту булаву і срібну військову печать. ₁

З сусідніх міст і сіл почали втікати сміливійші в степи до Хмель­ницького. Чутка про нього пішла по всій Україні, і люде готбвили зброю й припас, щоб зараз пристати до козаків, як тільки прийдуть на Вкраїну.

Заворушились і Поляки, почувши лихо, і задумали вгамувати те Жовті води повстання, як колись за часів Наливайка та Остряниці. Але Хмельниць-та Корсунь, кий часу не гаяв і у квітні (апрілі) з усим військом своїм і Татарами, рушив з Січи, а дійшовши до Кодака, узяв його й зруйновав, щоб не мати по-зад себе тієї ворожої й дуже міцної кріпости. Польський гетьман коронний Микола Потоцький вирядив проти козаків свого

РЕЄСТРОВІ ПРИСТАЮТЬ ДО ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ПІД ЖОВТИМИ ВОДАМИ.

сина Степана; у поміч йому дав ще й польного гетьмана Калиновського з військом; реєстровим козакам, під проводом Барабаша та полков­ника Кричевського, - того самого, що визволив був Хмельницького - Потоцький звелів плисти байдаками у-низ Дніпром ; сам же рушив су­ходолом по-над Дніпром.

HACKOK КОЗАКІВ.

ків. А тут покинули їх ті реєстрові, що були з Потоцьким, а послан­ців до гетьманів перехопили козаки. Запросив Степан Потоцький миру. Хмельницький зажадав, щоб оддав всю армату — Потоцький оддав. Пішли Поляки назад смутні та невеселі, але по дорозі у Княжих Бай­раках нагнали їх Татари і давай Поляків з польських армат класти. Потоцького, постреляного й підбитого узяли в неволю, і на другий день він і помер, а Шембекови, що дуже доїв козакам, як старшину­вав над ними, кажуть, голову одрубали. „Отеє вам, панове, — казали козаки — за те, що не схотіли з козаками у злагоді жити: кращі вам були Жиди-збойці, як Запорожці-молодці!“

Багато набрали усякого добра козаки й Татари у польському та­борі, армати й клейноди теж досталися козакам. Але Хмельницький не упився тією славною перемогою, — він добре знав, що ще є ве­лика сила польського війська і що коронний гетьман Потоцький не подарує йому того. 1 от він три дні дав козакам спочити після бою, а тим часом впорядковував військо. Усього війська із Татарами було в його 16.000, і з ним рушив він на Корсунь. Але бачив він добре, що війська в його небагато, а через те він знов на хитрощі взявся. Кри­воносові, або Перебийносові, як його взивали, із 6.000 козаків та Ty- гай-беєві він звелів зайти по-заду Поляків у густий ліс і в ньому по­перекопувати усі стежки, понакидати паліччя, покопати рівчаки, а в са­мій гущавині постановити гармати і так дожидати Поляків. Разом з тим вислав він Микиту Галагана, з невеликою ватагою, щоб він за­манив Поляків у той ліс. Побачили вони Галагана, зараз перехопили його й почали випитувати, де й скільки війська у Хмельницького. Га­лаган набрехав їм чимало. Налякалися Поляки тієї брехні і стали од­ступати до Богуслава, а Галаган узявся показати їм шлях, та, замість того, повів у той ліс, де засів Кривоніс. Несподівано іззаду наскочив Хмельницький. Поляки, перелякані, кинулися тікати у ліс і як-раз уско­чили у болото, що було там. Вози й коні позагрузали у болоті. Стали вони обходити болото, і попали у глибокий яр, а там їх стрів Кри­воніс із гарматами. Велика метушня зробилася у польському війську — перелякані тікали вони світ-за-очі. Вози, гармати, коні, люде, що не застряли у болоті, покотилися у яр, позастрявали у рівчаках, що по­копали Кривоносові козаки, та у нарубаному дереві. Хмельницький, бачучи таке, вскочив у саму середину ворогів і у-пень розбив Поляків. Без числа побито їх, багато узято у полон, а з ними й гетьманів поль­ських Миколу Потоцького та Мартина Калиновського і ще 80 значних. Велика здобич досталася козакам: гроші, гармати, корогви, клейноди й усякого добра чимало. Хмельницький зараз одпровадив послів у Січ, щоб сповістили про побіду; ними ж послав і подарунки: 4 корогви,

2 булави, 2 бунчуки, 6 казанів, 6 гармат, 1.300 талярів грошей, і про­хав, щоб і надалі Запорожці помагали йому. Потоцького, Калинов­ського і 800 бранців Поляків подарував він Татарам, і ті погнали їх у Крим, сподіваючись великого за них викупу. Багато добра досталося й козакам. Ось як співається про се в козацькій думі:

Тоді козаки Ляхів догоняли,

- Пана Потоцького піймали, як барана звязали,

Та перед Хмельницького гетьмана примчали;

»Гей пане Потоцький, чого у тебе розум жіноцький?

Не міг єси в Камянці Подільці пробувати,

Печеного поросяти, курицї з перцем та з шапраном уживати, А тепер не зумієш ти з нами козаками воювати І житньої соломахи з тузлуком уживати!

Хиба велю тебе кримському хану дати,

Щоб навчили тебе кримські нагаї сирої кобилини жувати!...«

У Корсуні Хмельницький одправив молебень і звідтіль рушив

3 усім військом до Білої Церкви. Тепер Хмельницькому легче було: Польща осталася і без гетьманів і без війська. Хмельницький без кло­поту дійшов до Білої Церкви. З Білої Церкви розіслав Хмельницький по всій Україні універсали до Українського люду і підписався на них вже так: „Гетьман війська Запорожського і усієї України по обидва боки Дніпра". Закликав він усіх, хто вміє зброю в руках держати, щоб збірались оружно на добрих конях до Білої Церкви. „Не слухай­теся панів та підпанків як невольники — писав він в універсалах. — Ви сю землю зайняли, вигнавши звідси Татар. Ваші батьки купили її для вас кровю своєю, боронячи її від ворогів. А тим часом за неї накладають на вас податки, служби, панщину. Військо польське нищить ваше добро, безчестить ваших жінок і дітей. Підіймайтеся козаки й селяне, щоб Поляків до краю приборкати ! Аж як у власній середині почують вони зелїзо — побачать, як їх міста здобуваєте ви, — аж тоді дадуть вам вони свободу і чистий спокій!" 1 рознісся по Україні сей поклик, і відгукнулася на його уся Україна — почалося повстання і на Волині, і на Поділлі, і в Галичині, і стали звідусіль люде прибу­вати до Білої Церкви, під гетманські корогви; везли з собою порох, кулі, зерно, борошно; йшли, бо вдома по селах вже дуже важко було сидіти: ніде не можна було знайти чоловікові, як що він не Поляк, a-ні захисту, a-ні правди; знущались з нього і пани, і підпанки, і Жиди, — знущались з віри, з пан-отців, грабували церкви і мана- стирі православні. І народ несчисленними юрбами потяг до свого гетьмана, бо сподівався з ним добути собі і дітям своїм волю та по­легкість від тяжких мук, найти у нього правду, якої ніде не видно було. Але не всі втікали, а ті що пооставались, забирали панське й жидівське добро, худобу, збіжжя, розбирали панські грунта й поля. Заводили скрізь між собою виборний лад, настановляли собі своїх отаманів. З кількох сіл складалася сотня і вибірали собі сотника, що був не тільки начальником на війні, але й управителем і судєю. З со­тень складалися полки; таких полків за Хмельницького було вісім по сей бік Дніпра і вісім цо той;, полк вибирав собі полковника; всю старшину вибірали, так само священників і все духовенство. · Котрі ж були охотніщі до війни, ті ватагами йшли до Хмельницького або зби­ралися у полки та йшли „чистити Україну". Ci полки, чи як їх звали загони, були чималі: у Кривоноса було тисяч 20 або ЗО, а в инших по 1—2 тисячі. Кривонос орудовав на Волині проти недоляшка, пе­ревертня українського князя Вишневенького, що палав ненавистю до козаків; на Поділлі орудовав Ганджа та Морозенко; коло Київа та Чернигова — Лисенко-Вовгура та Харченко-Гайчура. Не попускали те­пер козаки нікому. Довго терпіли вони муки, а тепер вони вилилися у кріваве море і затопили усю Україну, від Припеті до Дністра. Ці­лими табунами тікали Поляки і Жиди у Польщу, бо нікого не милу­вали повстанці. Мстилися тоді на Поляках і Жидах за свої кривди ча­сом нелюдськи і немилосердно: побивали старих і малих, жінок і дітей, і усяково знущалися. Не диво, коли й самі зазнавали такого. Ще свіжо памятали люде нелюдські кари після останнього повстання, як Потоць- кий козаків на паль вбивав і иньшими муками мучив. На Вишневень­кого Хмельницький писав до короля, що він козаків і священиків му­чив, лупив, на паль сажав, сверлом очі казав викручувати і инші не- чувані муки задавати. А хто згадає про всю наругу, яку приходилося людям терпіти стільки часу, про те, як безчестили жінок і доньок, били, глузовали, казали робити тяжку працю панщину, то не диво буде, що назбиралося злости і в сих повстанцях. Жах обняв Поляків:

„Що далі йдуть, і в яке місто прийдуть, і все їм війська прибу­ває з усяких станів людей — окрім Ляхів тільки: і Жидів багато хре­ститься й пристає до війська; а Лях хоч би й схотів хреститися, та їх не приймають, а всіх побивають", — пише сучасний чоловік, що їздив по Україні.

Але не всі думали про те, щоб мститися, грабувати, забивати. Далеко більше народу силкувалось вільне, безпанське життя повер­нути собі на добро. Заводили краще хазяйство, ставили школи, шпи­талі, церкви, заводили хори півчі, закликали майстрів, щоб малювали гарні ікони і різбили іконостаси (тоді бо вся краса й все добре І гарне у наших людей в церквах було). Архидиякон Павло з Сірії, що переїздив через Україну за Хмельницького, дивувався, як розви­нулося й покращало українське життя за той час, як Україна позбу­лася Поляків. „Козаки опанували край, поділили землі між собою, і рубають ліси, випалюють коріння, засівають землю"; де стояли глухі ліси, поставали села, поля: „бувши перед тим в неволі і пониженню, живуть тепер раді, веселі, свободні, набудували соборних церков, по­ставили прегарні ікони, святі іконостаси, корогви; з новим запалом почали вони проголошувати свою віру, дуже пильно займаються вони наукою, читаннєм і співом церковним". Хвалить Павло їх милосердя до убогих, калік і сиріт, що так намножилося під час війн з Поля­ками. Дивується, що діти всі, навіть сироти вміють читати. „Письмен­них особливо побільшало від часу Хмельницького; продовж, Боже, йому віку, що визволив сї міліони православних від кормиги іх воро­гів" — каже він.

Ce не були розбійники, що тільки чужого добра жадають та чу­жої праці, а люде, що повставали з зброєю в руках, на те, щоб здо­бути свободу і змогу жити по людському.

Уся Україна тоді повстала і освободивши землю, ставши панами на неї, на всі груди засьпівали:

»Та не буде лучче, та не буде краще

Як у нас на Вкраїні, Що немає Жида та немає Ляха, Немає унії.«

Зажурилися Поляки, що їм діяти! До всього того взяв та й умер король Володислав, а нового треба було, по звичаю, з пів року ви- бірати... Але не дуже, тішився й Хмельницький, бо він не сподівався так тяжко погромити Поляків, і не треба було йому того.

Хмельницький, ставши на чолі народнього повстання, бажав не більш, як тільки щоб вернути давні порядки козацькі, і ще після Kop- сунської побіди просив короля, щоб збільшив реєстр до 12.000 та звелів заплатити за давні роки. Мабуть, іще було в його на думці — обмежити сваволю панів, зміцнивши владу королівську: „не так ко­роль, як королевенята“ — мовляв Хмельницький. Але дальше сього він не йшов.

Хмельницький стояв під Білою Церквою та ждав, що Поляки у Варшаві на сеймі урадять. Там було всячини: одні справедливо го­ворили, що не диво, коли козаки в такій неволі повстали — треба дати їм більші права, то буде гаразд; инші казали, що попереду треба приборкати козаків силою, а тоді вже робити порядки. А врешті зро­били ні так, ні сяк, а послали до козаків комісарів, щоб з ними дійти

ПОХІД ХМЕЛЬНИЦЬКОГО З ТУГАЙ-БЕЙОМ.

до згоди. Послали Адама Кисіля, що все стояв за згоду, а тим часом заходились збірати військо і зібрали 36.000.

Під Льво­вом та За­мостят.

Битва під Пилявою.

Тим часом на Вкраїні повстання ширилося все більше. На лівому боці Дніпра мало не усю теперішню Полтавщину мав тоді один чо­ловік — князь Ярема Вишневецький. Син православного батька і не­біж митрополита Петра Могили, він ще у польській школі зробився католиком і, як перевертень, став лютим ворогом і батьківської віри й свого народу. Він був дуже багатий, бо мав свої землі й палаци ще й у Галичині, на Поділлі та Волині; свого власного війська у нього було більш як 8.000. Князь сей, коли почав Кривоніс нищити шляхту й Жидів у Полтавщині, зібрав свою челядь і потяг з своїх лівобереж­них ґрунтів у свої Волинські маєтності. Тут, саме тоді як він переплив Дніпро, перейняв його своїми послами Хмельницький і умовляв зга­дати, що він Українець з православного роду та радив одчахнутись від ворогів-Поляків і пристати до своїх рідних братів та оступитися за свою рідну Україну. Не схотів послухати Ярема послів і звелів по­садити їх на гострі палі. Тоді й Хмельницький закипів помстою за ту наругу і звелів Кривоносові йти на Волинь і плюндрувати маєтності князя Яреми. Городи й села з радістю стрічали Кривоноса і приста­вали до його, мовляючи: „тепер у нас свій пан-гетьман Богдан. Не хочемо ми лядського духу, не хочемо узнавати Вишневенького за пана!“ — Так вигукували Немирівці, віддаючи свій город Кривоносовій ватазі. Як люта звірюка розпалився князь Ярема, почувши таку зневагу від міщан свого города, і накинувся на Немирів, щоб одняти його у повстанців. Довго бились козаки, але міщане не видержали і мислили, що коли скоряться, то матимуть собі милосердя од свого князя. Та

КАМЕНЕЦЬ ПОДОЛЬСЬКИЙ.

не помилував він їх, як узяв город — звелів карати Немирівців най­лютішими муками: казав парити горячою водою, рубати людей на шматки, і салА при тих муках стояв та гукав: „дошкуляйте їх добре, нехай чують, шо вмирають!“ Не кращий був і Кривонос од Яреми, коли допадеться до Поляків або Жидів. Але ж Кривонос був темний мужик, а Вишневенький— просвіщенний, великий пан; він уважав по­встанців за скотів, але й сам був не кращий у свойому хижацтві.

Тим часом Кривонос опанував міцне, оборонне місто Полонне, де поховалося багато Поляків та Жидів, і порізав їх як худобу. Наки­нувся на його князь Ярема з своїм військом. Довго билися вони, довго ганяли один за одним по Волині, перейшли й на Поділля, від Кон- стантинова до Бара. У Барі тоді стояв Андрій Потоцький, син геть­мана, із драгунами. Кривонос розбив їх і побив до одного, а Потоць- кого узяв у полон і одпровадив до Хмельницького. Звідтіль Кривонос подався до Каменця, але не подужав його взяти. Під Махнівкою роз­бив він військо Вишневенького і трохи самого Ярему не спіймав на списа, та той якось вивернувся й утік.

За кілька тижнів після Корсунської битви Україну геть „вичи­щено". Разом з польською шляхтою зникла й українська православна: шляхтичі православні одні пристали до козаків (щось із 2.000), инші — поховалися по манастирях, найбільш у Київо-Печерській Лаврі. Київ-

КОЗАКИ В ПОЛЬСЬКІМ ТАБОРІ ПІД пилявцями.

ське, Чернигівське та Браславське воєводства і східня частина Поділь­ського — опинилися в руках народа; в руках Поляків оставався один лишень Каменець-Подільський — не можна було підступитися до нього. З осени помста перекинулась на Волинь — почали „вичищати" й тут.

Тим часом поки загони козацькі орудовали на Україні і вигубили та вигнали на усім її просторі трохи не всіх Поляків та Жидів, сам Хмельницький все стояв під Білою Церквою — дожидав з Варшави одповіді на свої листи. На сеймі ухвалили вислати до Хмельницького послів з Адамом Кисілем на чолі. Але бачучи велику силу, що куп­чилась коло Хмельницького, уряд польський вислав посла й до Mo-

сковського царя — прохав його помогти Польщі проти козаків. Лист сей перехопили козаки, і Хмельницький побачив тоді, що перемовами тими Поляки хочуть тільки прогаяти час, поки надибають собі звід- кіль-небудь помочи. Тоді Хмельницький покинув умовлятися із Поля­ками, подався з Білої Церкви і дійшов до р. Случи, що була на гря- ниці Волині та Київського воєводства, де були козацькі землі. Тому то й у пісні співали: „Ой чи бач, Ляше, що по Случ наше“. Польське військо стояло табором коло р. Пилявки, на Волині. Над ним було аж три начальники — „региментарі“: князь Заславський, князь Конецполь- ський і князь Остророг. Усі сі князі були великі пани, але нікчемні вояки, і козаки сміялися з них, мовляючи: „зібралася перина, дитина та латина козаків воювати“. Заславського прозвали периною за те, що був дуже ніжний і тендітний; Конецпольського — дитиною, бо був ще молодий (ледве 20 літ мав) та дуже палкий, а Остророга лати­ною — за його вченість. Під їх корогви зібралося коло 60.000 самої шляхти, а з ними без числа челяді й возів з усяким панським добром. Пани виїхали на війну, як на який бенкет; попривозили з собою уся­ких напитків та наїдків, перини, подушки, дорогі килими, намети; по- вбіралися усі у шовки та оксамити, понавозили срібних та золотих кубків, чарок, таців (підносів), тарілок, пишаючись один перед одним своїм багацтвом. Бенкетували й гуляли пани наче в себе дома. „На-що нам гармати, — вигукували пьяні пани — коли ми розженем усе се хлопство канчуками! Не помагай, Боже, ні нам, ні козакам, тільки ди­вися, як ми трощитимемо се бидло!“ Так вигукували вони, вихваляю­чись один перед другим. Хмельницький довго морочив Поляків уся­кими перемовами для того, щоб дождатися, поки надійдуть инші полки та Кримський хан, що до нього послав він своїх послів. 13-го серпня (августа) почалися перші наскоки, і Полякам не дуже щастило. Аж ось надійшла й допомога од хана — правда не вся орда, а ча­стина. — Але щоб Полякам здалося, що Татар прийшло багато, він звелів полкові Кривоноса вивернути кожухи і, гукнувши „Аллах!“, уско­чити в польський табор. І справді, се так налякало Поляків, що вони з переляку не знали, що й почати: усяк командував, робив по-свойому, ладу не було ніякого. Хмельницький, з своїми підручними Марнотою, Кривоносом та иншими, розбив їх і багато потопив у річці тоді, як польські корогви натовпилися на греблю. Навмисне заманив їх сюди Марнота. Бачивши таке лихо, Конецпольський переодягся у селянську одежу і втік, а за ним і Заславський верхи, покинувши свої карети, пребогаті убрання й свій полк німецький. Як дозналися про теє у поль­ському таборі, то на все те величезне військо напав такий переляк, що вони, кинувши в таборі все добро, повтікали. Тікали без памяти так, що деякі аж за Вислою опинилися, — як сміявся потім Кисіль. — „Кожен кричав „стійте!“, а сам аби до коня допався, летів без очей, аби не зостався“, — глузували з них Українці. Хмельницький зараз взявся догонити їх із своїми козаками. Рубали, брали в неволю. Най- бічьш полягло Поляків під Константиновом, бо під їх натовпом зава­лився міст на р. Случі. Козакам у таборі досталося 120.000 возів із кіньми, 80 гармат і на 10,000.000 злотих усякого добра. Корогви, ву­здечки, щити й шоломи, срібний посуд, шаблі, соболі, кожухи, блакітні хустки персіянські, рукомийники, шаплики, у котрих купалися пани, варення, цукерки та усякі наїдки, пиво, мед, вина та наливки — усе те досталося до рук козацьких.

»Тоді не один козак за Хмельницького Бога просив, Що не один панський жупан зносив«.

Тим часом недобитки-Поляки утікли аж у Львів. Тут вони обрали собі гетьманом Ярему Вишневецького. Він почав збірати гроші на обо-

ЗАМОК У ЛЬВОВІ У XVI СТОЛІТТІ.

рону з львівських купців, міщан, панів; з церков і манастирів не тільки католицьких, але й православних забирали гроші, золото, срібло з пре­столів, з образів. Але забравши гроші, Вишневецький покинув Львів і подався до Варшави, бо боявся, щоб Хмельницький не рушив туди. А Хмельницький з-під Пиляви пішов у Константинів і узяв його без найменшого клопоту, а звідтіль подався на Збараж. Із Збаражу повті­кали усі люде, то він узяв тут багато пороху і 50 гармат і поруйнував костьоли. На раді, що він зібрав, багато де-хто з старшини, з Марно­тою на чолі, та прості козаки, радили йти далі на Варшаву і до останку зруйнувати Польщу, визволити Україну з-під лядської кормиги, зро­бити її самостійною. Але Хмельницький був тієї думки, що користу­ватись*; своєю удачею треба, не хапаючись, бо, мовляв, коли б у се діло не встряли сусідні держави ? А надто його здержували од того українські шляхтичі, як от Немирич та Виговський. За-для того ж, щоб повернути на щось ті великі сили, що були під його рукою, він вирушив у Галичину. Український люд в Галичині підіймався і тут так само, як на Волині. В Теребовлі міщане завели у себе козацький устрій, настановили сотників, здобули замок, почали розбивати сусідні двори шляхетські, нищити Поляків. Таке саме було в Товмачі, Заболотові, Рогатині, Потиличі, Янові та в инших місцях. Міщане пристають до козаків, підіймають сусіднє селянство, і збройними ватагами ходять на

ХМЕЛЬНИЦКИЙ ПРИЙМАЄ ПОСЛІВ ЗО ЛЬВОВА.

сусідні польські замки й двори, розбивають костьоли й манастирі ка­толицькі, а Ляхів обіцяють „не живити ні одного на світі“. Так само дрібна українська шляхта приставала до козаків. Особливо піднялася вона на Покутю, а головою її був Семен Височан. В Калущині на Підгірю, селян-повстанців зібрався полк з кількох тисяч, здобув собі гармати й гаківниці з польських замків і розбивав сусідні двори панські.

Хмельницький обложив навкруги Львів і почав стріляти з гармат. З такими потугами, які були у Хмельницького, йому легко було опа­нувати містом, та йому сього зовсім не треба було — він із Волині прийшов сюди, аби не стояти на одному місці. Саме тоді на сеймі вибірали нового короля. Хмельницький нетерпляче чекав того вибору, бо аж новий король міг розпочати переговори як слід й добути ко­зацтву та народові українському якісь права й уступки від сейму. Хмельницький подав свій голос за меншого брата Володислава Яна- Казімира, бо сподівався, що він буде прихильний до Українців. Два тижні простояв Хмельницький під Львовом. Поляки спалили передмістя і засіли в місті. Козаки приступали то з того, то з другого боку. Бом­бою з гармати запалено жидівську синагогу; пожежа розкинулась геть по місту. Тоді вже виставили Поляки білу корогву і згодилися підда­тися; послали послів до Хмельницького, просили помилувати Львів; Хмельницький сказав, що за для Українців львівських помилує, але не­хай заплатять 200.000 червінців викупу, тільки їх вже перед тим ви­чистив Вишневенький. Просили зменшити окуп — не зменшив, бо обі­цяв ті гроші Тугай-беєви. Заплатили таки — то грішми, то річами ко­штовними, ще й обід козакам справили. Як пішли козаки, то Поляки раділи, що з душею осталися; вважали то чудом і сказали, що то святий Ян з Дуклі оборонив місто од козаків і Татар. На честь свя­того того міщане й памятку поставили: стовп з статуєю св. Яна, що й тепер стоїть.

14 жовтня (октября) козаки з-під Львова пішли під Замостя, (в Холмщині, в теперішній Люблинський губ.) на саму гряницю України.

У Замості стояло 10.000 війська, що зібрав Вишневецький. З тим військом, що мав Хмельницький, він міг би взяти ту кріпость без кло­поту, але він аж три тижні простояв тут та удавав, що облягає — все дожидався вибору короля.

Нарешті приїхав аж 17 листопада (ноября) посол од нового ко­роля. Вибрали таки Яна-Казімира. Він сповіщав Хмельницького про свій вибір, обіцяв всякі полекші козакам і вірі православній, та просив Хмельницького перш за все відступити від Замостя. Хмельницький ви­являв велику радість, казав стріляти з гармат і сказав, що зараз їде на Україну, сповняючи волю нового короля. З Замостя узяв невели­кий окуп, всього 20.000 злотих, і повернув на Україну.

Хмель­ницький у Київі.

Перед Різдвом прибув Хмельницький із військом і старшиною у Київ. Митрополит Сильвестр Кос з патріархом Єрусалимським Паісієм, що тоді пробував у Київі, і з иншим духовенством виїхали на зустріч Хмельницькому далеко за місто. Сила народу зібралося і радісно його витали: дзвонили в усі дзвони, палили з гармат. Проїхавши крізь Зо­лоті ворота, він серед старшини наблизився до собору св. Софії. Там його вітало духовенство, а студенти Академії й школярі приймали його латинськими та українськими віршами, називаючи його Мойсеєм, що народ український визволив з кормиги польської, як Мойсей з єгипетської; величали спасителем і хранителем України, Богом їм даним і на знак того Богданом названим.

З патріархом, митрополитом та де-ким з духовенства Хмель­ницький розмовляв потім часто, і тут вперше одкрилися йому очи на те, що робив він і що міг зробити для України, для свого народу. Досі він мав на думці тільки козацькі кривди, а про селян не дбав. Але тепер побачив, як увесь народ простягає руки до нього і жде од нього порятунку. В Хмельницькому сталася в Київі велика пере-

Гетьман з ласки Божої та по

ПОЛЬСЬКИЙ ЯН-КА31МИР

міна. Та було й инше де що, що підіймало його дух і надії. Сусідні держави побачили, яку силу тепер має Хмельницький, шукали його приязні й союзу. Турецький султан Ібрагим, Кримський хан Іслам-ґірей, Семигородський воєвода Юрій Ракочі, Молдавський Господарь Василь Лупул, Московський царь Олексій Михайлович — поприсилали до нього послів. Пізніш присилала послів ще й Швеція. Тепер Хмельницький став иначими очима дивитися на діло — тепер він неначе вперше зро­зумів, що він не хлоп-повстанець, а волі народа". Досі він мав перед очима тільки справу козацьку — а тепер зро­зумів, що се дрібниця: треба брати ширше, треба думати про те, як би од Польщи визволити увесь Україн­ський народ, щоб він міг жити віль­ний і сам собою правити, під обез- пекою козацького війська. „Доказав я, про що не думав — тепер докажу, що надумав, — казав Хмельницький — визволю з лядської неволі увесь народ Руський (себ-то Український). Попереду воював я за свою кривду, тепер во­юватиму за нашу православну віру. Поможе мені весь народ аж по Лю­блин, по Краків, я од народу не од- ступлюся, бо то права рука наша".

У місяці лютому (февралі) при­їхали комісари (Кисіль, воєвода Ки­

ївський, брат його та инші) від короля Яна з дарунками, привезли ласкаву грамоту королівську, де Хмельницькому король давав геть­манський титул (досі тільки звали гетьманами, а писали „старший вій­ська Запорожського") та дорогі клейноди (булава з самоцвітами, ко­рогви з білим орлом та іменем королівським, труби й бубни срібні). Хмельницький вийшов до послів із булавою; по-перед його несли бунчук і корогву. Ce він робив для того, щоб комісари бачили, що він і без їх ласки, з волі свого народу, давно вже Гетьман, і їх клей- нодів не дуже потребує. Коли Кисіль почав мову і згадав про ласку короля до козацького війська, то не витерпів полковник Дженджалий і закричав: „король як король, але ви, королевинята, князі, багато броїте — от і наброїли!" Коли польський комісар спитав, скільки матимуть тепер козаки війська, Хмельницький одказав: „на-віщо вам? Скільки схочу, стільки й буде". Взагалі, польські посли почували себе ніяково, бо Хмельницький бачив, як до нього ставляться сусідні дер­жавці, добре знав лукавство панів і чув, що він має силу, а через те поводився із послами незалежно. Старшина й козаки по-всяк-час вия­вляли до них свою ненависть і докоряли Полякам тими муками, що терпів од них Український народ. На обіді у Адама Кисіля Гетьман, між иншим, промовив: „виверну вас усіх, Ляхів, до-гори ногами і по­топчу так, що будете під моїми ногами, а напослідок вас цареві Ту­рецькому в неволю оддам! За гряницю війною не піду, на Турчина і Татарина шаблі не підійму — доволі маю тепер на Україні, на По­ділю та Волині. Доволі простору, достатку й пожитку в землі і кня­зівстві моїм, по Львів, Холм і Галич. А ставши над Вислою, скажу дальшим Ляхам: „сидіть і мовчіть, Ляхи!“ 1 дуків і князів туди зажену! А як будуть за Вислою брикати, знайду я їх і там певно! Не стане мені на Україні нога жадного князя або шляхетки; а схоче котрий з нами хліб їсти — нехай війську Запорозькому буде послушний!“

„Малий я і незначний чоловік, але з волі Божої став я самовлад­цем і самодержцем руським (українським)!“

ЗАПОРОЖСЬКИЙ ГЕРЦЬ.

„Лядська земля згине, а Русь (Україна) буде панувати! — скоро, ще сього року!“

Довгий час прогаяли польські комісари у Переяславі, силкуючись дійти з Гетьманом до якихось умовин, та ні до чого, як треба, не до­говорилися, — крім того, що до Зелених Свят ні козаки, ні Поляки, не повинні воюватися. З тим і поїхали польські посли. Обидві сторони бачили, що без війни діло не обійдеться, і почали до неї наготовлю­ватись.

Зборівська Як тільки комісари повідомили короля, що Хмельницький не хоче угода, миритися, король зараз почав збіратися до війни. Всю шляхту покли­кано в похід (се звалося „посполите рушення“). Тим часом Хмель- ницький літом поєднався з Кримським ханом на Чорному шляху, і вони разом рушили на Волинь, бо під Збаражем (містечко на гряниці Во­лині й Галичини) зібралося польське регулярне (постоянне) військо під проводом Фірлея. Головний табор польський стояв під містечком Кон­стантиновом, але на військовій раді постановлено було одійти до Зба­ража, бо то було захистнійше місце. Сюди вони перевели своє військо і окопалися. Зявилися козаки й Татари коло окопів і розпочали свої герці. Ce був козацький звичай тогочасний, що виходили або виїздили наперед одважні і гострі на язик молодці і глузуючи, дражнячи, дра­туючи і насміхаючись, силкувалися тим викликати за окопи ворога на герць, щоб помірятися з ним силами сам-на-сам. Так минув перший день. Другого дня почалося справжнє бойовище. Козаки й Татари усе стискали облогу, і Поляки один за одним кидали їм окопи свої та пе­реходили близче до міста. Козаки тісніще обступали їх і за ніч наси­пали такі високі вали, що з них на вибір можна було вціляти у кого завгодно з-поміж ворогів. Міцно держалися Поляки за своїми око­пами, — а то через те, що у них був Вишневецький з своїм полком: він вдержував їх і умовляв не тікати і не кидати міста, та ще до того й облога була така тісна, що навіть і продертися нікуди було. Вже не стало й харчів військового припасу, почали вже й падло їсти, а тут ще й вода у річці засмерділася, бо у ній гнили убиті люде і коні; туди стікала із дощовою водою і усяка нечисть з-під такого несчи- сленного натовпу людей, коней і худоби. Воєвода Кисіль, що був при війську, просив Хмельницького помилувати Поляків, випустити їх, але Хмельницький загадував їм такі тяжкі умовини, як віддати йому Ви- шневецького й инших начальників, а тоді нехай усе військо виходить і складає свою зброю йому до ніг. Не приставали Поляки на такі тяжкі і ганебні умовини і знов мусіли братись до зброї. Тільки й на­дії було, що на королевське військо. Раз-у-раз вони благали короля прийти скоріш, бо далі не видержать. Король бачив, що пропаде вій­сько, і пішов на поміч, не ждучи всіх шляхетських полків. На дорозі оголосив, що Хмельницький зрадник і ворог, що він його' скидає з гетьманства, а на його місце настановляє иншого — Забуского яко­гось. Легко було сказати. Хмельницький по-всяк-час мав певні звістки про те, що робиться у ворогів, і покинувши частину свого війська під Збаражем, з рештою подався під Зборов, і там застукав короля з його військом. Літо того року було дуже дощове; багнюка по дорогах стояла велика, річки порозливалися, і трудний був за-для Поляків той поход. Як на те, ще й тумани постоянні не давали ніяк польським роз­’їздам завчасу побачити козаків, — вони були певні, що Хмельницький із військом був ще далеко, то не дуже й стереглися. А Хмельницький був вже таки тут; Поляки почали переходити по мостах через річку. Ледве половина їх війська перейшла на другий бік і сіла спочити та пообідати, як у Зборові задзвонили у всі дзвони. По тому знаку, як з-під землі, виросли перед переляканими Поляками козаки, а з ними й Татари, і почалася страшенна різанина. 5.000 Поляків, самих панів, не кажучи про слуг, лягло тут трупом. Кров річками текла по рівчаках. Гармати, вози з усяким добром, багато зброї досталося до рук коза­ків. Ледве над вечір король із половиною війська утік на той бік річки і отаборився там на ніч. Перелякані сиділи купами Поляки, дожидаючи на ранок смерти, бо помочи нізвідкіль було сподіватися. А тут ще, як на те, поміж військом пішла поголоска, що пани й король хочуть по­кинути табор і тікати. Сталося се, мабуть, через те, що справді, два ротмістри із своїми ватагами нишком вибралися з табору і втікли. Як почув король, яка буча счинилася у переляканому таборі, зараз звелів подати йому коня і виїхав з непокритою головою, щоб усі могли ба­чити його по-між лавами його війська, вигукуючи: „ось я, король ваш. Не тікайте, діти мої, не кидайте мене!“ Сльози капали з очей короля. Жовніри зраділи, побачивши його, і ожили. „Не втечемо!“ гукали вони: „бо тепер ми певні, що король не покине нас!“ Тим часом на раді начальників положили послати до Хана послів, щоб умовити його од- ступитись од козаків. І се удалося! Хан сказав, що одступить від ко­заків, коли король заплатить йому гроші за всі роки і позволить Та­тарам набрати собі людей в неволю на Україні і в польських землях; а Хмельницькому король аби дав, чого він схоче. Король пристав на се. Тоді хан почав намовляти Хмельницького, аби сказав королеви, чого хоче від Поляків, і на тім помирився. Хмельницький почав хана відмовляти, нагадував йому присягу його союзну; але хан не слухав і намагався, щоб Хмельницький мирився. Мусів тепер Хмельницький пожалкувати, що не воював Поляків торік, як мав їх у руках, а тепер хан ним командував. Мусів миритися, бо иначе б хан перекинувся до Поляків. І от саме в той час, коли козаки вже розвіяли були королів­ську варту і вже от-от були б схопили короля, розлігся по полі мо­гутній вигук Гетьмана козацького: „Згода!“ Зупинилися козаки і од- ступили. Почали переговори. Ось на яких умовах уложено було так звану Зборівську угоду:

1. Король оставляє Запорожському війську усі його давні воль- ності, а за для того він повинен дати нові привілеї.

2. Козаки житимуть тільки в трьох воєводствах: Київському, Bpac- лавському і Чернигівському, а Волинь, Поділля й Галичина остава- ються, як і раніш, під Польщею. Війська реєстрового на сій просто­роні має бути 40.000. Посполиті, що живуть у королівських маєтках, повинні одбувати свої повинності, а ті, що по шляхетських маєтках, повинні слухатися своїх панів.

3. Чигирин з округою має бути при булаві Гетьмана, яко його столиця.

4. Усе, що діялося під час колотнечі, нехай забудеться на віки, нікому кари за те не повинно бути.

5. Король пробачає усім тим з шляхтичів, хто записався був у вій­

сько козацьке, і як що у кого з них одібрано за те його родові, чи коронні маєтки, то на сеймі має бути їм повернено..

6. Там, де житимуть козаки, коронне військо не повинно стояти постоєм.

7. Там, де пробуватимуть козацькі полки, Жиди не можуть мати a-ні власности (собственности), a-ні орендувати, a-ні навіть просто про­живати.

8. Митрополит Київський має право засідати у Сенаті. На пер­шому ж сеймі мусить бути постановлено, щоб скасувати унію, як у Ко­роні (в землях, що під Польщею), так і у Литовському князівстві, і щоб про непорушність церков і маєтків, дб них приписаних, зро­блено було постанову так, як того бажає Київський митрополит і усе духовенство.

9. На усіх урядах у воєводстві Київському, Браславському і Чер- нигівському, повинні бути тамошні пани грецької віри (православні).

10. Єзуїти не мають права пробувати у Київі і там, де є україн­ські школи. Школи, що заведено здавна, повинні оставатися цілі.

Після того, як підписано було сі умовини, військо розійшлося. Татари, вертаючись до-дому, грабували по дорозі і погнали у Крим великий — кілька десятків тисяч — ясир: набрали в неволю жінок, дівчат і молодиць.

Було се дуже багато, як порівняти з тим, чого хотів Хмельниць­кий, подіймаючи повстання. Але як згадати, чого він думав дійти піз­ніш, коли ото не захотів годитися з комісарами у Переяславі та на­ново почав війну — се було дуже мало. Хмельницький почав наново воювати, бо хотів Україну зовсім від Поляків визволити, зробити її вільною, свобідною. А тим часом мусів годитися на те, аби знову на Україну верталися польські пани, і всі, хто не попав між ті 40 тисяч козаків, мали бути знову панськими кріпаками, робити на них як дав­ніш. Сорок тисяч козаків, та деякі права для православної віри, для православних духовних та панів — а для українського селянства сливе нічого або таки й зовсім нічого!

Сумно верталося козацьке військо з походу, і з жалем стрічали його на Україні. За той час, коли козаки воювали з Поляками, вій­сько Литовське пустошило Україну; козаки дуже турбовалися за свої сїмї, але все трималися, слухалися Гетьмана, щоб з Поляками покінчити. А от як покінчили! А Татарва розкинулася по Україні, забираючи без­боронних людей в неволю.за королівським дозволом.

Люде не знали, що Хмельницький не волею замирився, і що то не з його вини орда людей брала. Нарікали на Хмельницького, про­клинали його, що позволив орді людей забирати:

Бодай тебе, Хмельниченьку, перва куля не минула, Що велів Орді брати дівки й молодиці!

Оповідали про нього навіть, що він умисно людей убезпечував своїми листами, аби Татар не боялися, з міст виходили, а тоді Татари з засідок випадали й людей в неволю забирали.

А тут пани польські, покладаючися на згоду, почали вертатися на Україну, або присилали своїх управителів. Хмельницький знав, який жаль між людьми підніметься, як пани схочуть старі порядки заво­дити. Тому відтягав се скільки міг: казав, що шляхті не можна вер­татися, поки сейм затвердить Зборівську умову. Але потім, як сейм затвердив, таки мусів пускати шляхту, мусів списувати реєстр козаць­кий. Списував теж так, що в військо козацьке може три рази стільки війшло ніж скільки мало бути: записував цілі сїмї, до кождого козака додавав двох помічників, та осібні ще козацькі охочо-комонні полки позаводив. Але хоч би й сто тисяч в козаки завів — що то значило для України? Таки більше людей мусіло вертатися в кріпацтво. Мусів сам наказувати людям, щоб панів слухалися, мусів сам карати за не­послух. А людям через те до Хмельницького серце відпадало; не всї розуміли, що він то не з власної волі робить — та й хоч би не з власної волі, то чи людям було лекше?

Бачив се все Хмельницький і міркував, що не обійдеться без но­вої війни з Польщею. Як буде пильнувати трактату та згоди з Поля­ками, то сам зійде на польського слугу, а народ Український від нього одвернеться. Та й сам він не того ж хотів.

Почав помалу збиратися до нової війни, щоб Польщі збутися. Шукав собі помочи за границею. Знову хана намовляв на Польщу, а крім того заходився у турецького султана, що під своєю рукою мав хана, як підручного свого: хотів Хмельницький, щоб султан наказав ханови помагати Хмельницькому. Та й Московщину силкувався при­вести до війни з Польщею. Московщина перед тим дуже сильно по­терпіла від Польщі, і та забрала від Москви пограничні землі; бояре московські і хотіли б почати війну, щоб вернути втрачене, і боялися. Довго вагалися, слухаючи намов Хмельницького, поки нарешті нава­жилися.

Сина свого, Тимоша, Хмельницький хотів оженити з донькою во­лоського господаря Василя Лупула, сподівався з того мати поміч з Волощини, а може й думав з часом побачити сина господарем мол­давським. Лупул згодився на се охоче, а потім став крутити; відмов­ляв його другий зять, пан литовський Радивил, великий ворог козаків. Хмельницький, розгнівавшися, зовсім несподівано, в осени 1650 р. на­пав на Волощину з 16.000 „сватів", як він казав, і наробив тут страш­ної руїни. Ось як стара дума оповідає про се:

Із Низу Дніпра тихий вітер віє повіває, Військо козацькеє в поход виступає! Тільки Бог святий знає, Що Хмельницький думає, гадає, Об тім не знали ні сотники,

• Ні атамани курінниї, ні полковники...

Як до Дністра прибували,

Через три перевози переправу мали. Сам Хмельницький наперед всіх рушав До Хотина прибував, до Василя молдавського листи посилав:

В’ЇЗД ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ДО КИЄВА.

»Ей, Василю молдавський, господарю волоський!

Чи будеш зо мною биться, чи мириться ?

Чи городи свої волоських уступати,

Чи червінцями полумиски сповняти ?« Тоді ж Василий молдавський, господар волоський Листи читає, назад одсилає, А в листах приписує: »Пане гетьмане Хмельницький, Батьку Зінов Богдане чигринськийі Не буду я з тобою ні биться ні мириться, Ні городів тобі своїх волоських уступати, Ні червінцями полумисків сповняти! Не лучче б тобі покоритися меншому, Нежели мені тобі старшому ?« Отоді ж то Хмельницький, як сії слова дочував, Так він сам на доброго коня сідав, До города Сороки поїзжав, На город Сороку поглядав, іще стиха словами промовляв: »Ей городе, городе Сороко!

Ще ти моїм дїтям козакам незаполоха — Буду я тебе доставати, Буду я з тебе великих скарби мати, Свою голоту наповняти, По битому таляру на місяць жалування давати!« Отоді то Хмельницький як похваливсь, Так гаразд добре й учинив: Город Сороку у неділю рано знад обіддя взяв, На ринку обід пообідав, K полудній годинї до города Сучави припав, Город Сучаву огнем запалив і мечем ісплїндрував, Тоді Ляхи із города із Сучави утікали, Василю молдавському знати давали. То Василий молдавський до Яс прибуває, Словами промовляє: »Ой ви Яси мої, Яси, були єсте барзо красні, Да вже не будете такі, як прийдуть козаки«. То пан Хмельницький добре учинив: Польщу засмутив, Волощину побідив, гетьманщину звеселив. В той час була честь, слава, військовая справа! Сама себе на сміх не давала, Неприятеля під ноги топтала.

Лупул мусів заплатити Хмельницькому великі гроші, аби пішов Білоцерків- собі з Волощини з своїм військом, і на Різдво обіцяв віддати доньку сьна угода свою за Тимоша Хмельниченка. ^, TP^eτfl

Вже у лютому (февралі) 1651-го року знову почалася війна: поль­ський гетьман Каліновский вступив в Україну, — бо полковник бра- славський, славний козак Данило Нечай забрав до свого полку сусідні округи Подільського воєводства; Каліновский велів йому іти геть, а Нечай не послухав. Але під Браславом, у містечку Красному, де стояв Нечай із військом, Каліновский напав на нього, погромив коза­ків (тоді була мясниця і козаки гуляли). Нечай наложив там головою.

Каліновскнй з-під Красного подався на Винницю. Там його стрів ин- ший славний полковник Іван Богун, що його дуже любили козаки й народ. Богун хотів задержати на який час Поляків, поки до його прийде підмога од Хмельницького. Одного разу він вийшов на зустріч Полякам, і після першої потички, немовби то перелякавшись, козаки утікли у манастирь, що стояв по той бік р. Бугу. На льоду ще загодя були порубані ополонки, а щоб їх було не знати, по льоду було на­трушено соломою. Поляки погналися за козаками, вперлися на лід; лід завалився під ними, і там багато їх потопилося. Каліновский з не­добитками втік до короля, що стояв в Холмщині, збіраючи у похід шляхту. Хмельницькому саме б тепер (у місяці марті) ударити на По­ляків, але він втеряв час, дожидаючи Кримського хана. Хан сердився,

СМЕРТЬ ПОЛКОВНИКА НЕЧАЯ.

що Хмельницький змушує його через султана силоміць, і тому не спі­шився — прийшов аж літом. А тим часом Поляки скликали посполите рушення, сейм визначив гроші, щоб найняти німецьке військо, і таким побитом під рукою короля стало військо у 300.000, що й рушило на Україну. У Хмельницького зібралося на той час ледве 200.000 із Тата­рами. Вороги зійшлися коло містечка Берестечка на Волині (недалеко Володимира) на р. Стирі. Спочатку козакам щастило, але все зіпсувала зрада хана. Татари зробили перший наскок на Поляків, а тоді, неначе злякавшись їх одсічи, кинулися тікати. Побачивши таке, Хмельницький поскакав до хана, щоб довідатися, що таке. Хан викручувався то тим, то сим, а другого дня з усією ордою став одступати. Хмельницький умовляв його, пригадував присягу, докоряв, але хан схопив Хмельниць­кого, а потім писаря військового Виговського і забрав їх з собою в не­волю. Оставшись без гетьмана козаки почали помаленьку одступати.

Утночі вони обгородили свій табор із трьох боків возами, поскову­вавши їх ланцюгами, і обкопалися валом; з четвертого боку їх захи­щало болото. На другий день обступили Поляки аж з трьох боків козацький табор і почали стріляти з гармат. Козаки кілька разів ви­ходили з табору і нападали на Поляків; багато їх лягло трупом утих бойовищах, багато лягло й козаків. Три дні билися отак козаки, а на четвертий у-ночі, під проводом Богуна, вийшли із табора і кинулися на Поляків. Завзято билися козаки, та не сила була їх пробитись че­рез велике військо польське, і почали вони перемовлятися з Поляками, на яких умовинах зложити згоду. Та Поляки, почуваючи свою силу, вигадали їм такі умовини, що козаки положили: краще усім головами

ТРИСТА КОЗАКІВ НА ОСТРОВІ ПІД БЕРЕСТЕЧКОМ.

накласти, ніж на те пристати. Богун задумав вивести козацьке військо з того місця через болото, що захищало їх з четвертого боку, та че­рез річку Пляшову: Не перестаючи нападати на Поляків, щоб одвести їм очі, він наказав частині війська загачувати болото та річку і ро­бити на них три греблі з возів, лантухів, кожухів, свиток, наметів і з усякого збіжжя, що знайшлося у таборі. Через сі греблі він у-ночі на Петра й Павла перевів більшу частину свого війська, — у таборі зосталися найбільше селяне, що ще не звикли до військового порядку. Тим часом хтось пустив чутку, що вся старшина утікла і покинули військо на заріз. Тоді сталася страшенна замішанина. Всі сунули до гребель. Даремне Богун спиняв їх і гукав з того берега, щоб держа­лися порядку, — вони, як вівці, натовпом кинулись на ті хисткі греблі тисячами, давили, топили один одного, пхали у воду, штовхали, — аби втікти. Поляки, побачивши се, ударили на табор. Багато тоді на­роду побито — „мабуть не було такого, що не вбив би козака" — пише один Поляк. — Забрали чи мало добичи — „хоч і не так як козаки під Пилявцями, бо козаки не уживали срібної посуди і не їздили в каретах", зауважає він таки. Той самий Поляк оповідає, як невелика ватага козаків, чоловік двісті—триста, допливало до маленького острівця і там ще цілий день одбивалися від Поляків. Потоцький, ба- чучи їх відвагу, обіцяв помилувати, як піддадуться, але вони повики­дали гроші з гаманців у воду (знак, що будуть боронитися на смерть) і билися до кінця. Один добрався до човна і звідти відбивався косою кілька годин.

Так скінчилося те страшенне бойовище. Берестецьке поле укри­лося трупом; хижі орли, як чорна хмара, літали над ним та видерали очі з трупів, бо вже мясом надто ситі були; вовки табунами збіга­лися справляти свій кровавий бенкет. Поляки з-під Берестечка пішли на Україну, руйнуючи села; вішали на шибеницях людей або різали та катували, завдаючи їм усяких мук, але й народ не давався — би­лися з ними не тільки чоловіки, але й жінки. Почали люде сами за­палювати свої села та млини і, зібравши свою мізерію, тікати на гра­ниці Московського царства, де тепер Харьківска та Вороніжська гу­бернії. Зявилися тоді, окрім Чугуєва, що був збудований ще за Остря- ниці, міста: Харьків, Суми, Лебедин, Ахтирка, Острогожск, Богучар та инші. Поляки скрізь по-перед себе надибували спустошену та спалену пожежею пустиню, — ніде було їм розжитись ні харчами, ні притулку знайти, а тут ще напали на них пошестні хвороби. Через все те вони й повернули до-дому..

А тим часом повернувся з татарської неволі Богдан. Зараз же, в початку серпня (августа), на урочищі Маслів Брід, на р. Росаві, зі­бралася так звана „чорна рада", тоб то рада не з самих козаків та старшини, а така, де більше було простого народу, селян. Такі ради зібрались і по инших містах України, і усі вони винуватили Гетьмана за те, що він би то умисне покинув військо під Берестечком та утік із Татарами. Але Хмельницький довів їм, що не його вина була, та почав знову збірати війська під Корсунем і дожидати хана.

Як постягалися полки українські, куди їм було визначено, і як побачив Хмельницький, що їх було дуже не багато та що полковники і старшина вже не такі слухняні, як були колись; що власть його хи­талася; що на Татар надії не було, а до того як почув він, що геть­ман Литовський Радивил хоче сполучити військо своє з військом ко­ронного гетьмана Потоцького і разом напасти на Україну, — то через все те Хмельницький залишив думку про війну, та надумав краще уло- жити згоду. Згода ся сталася у Білій Церкві у вересні (сентябрі) 1651 року на таких важких для України умовинах:

Козаків мусіло бути не більше 20.000 і житимуть вони тільки у Київщині; на Поділлі, Волині і Чернигівщині стоятиме польське вій­сько; унія зостаєтся як і була; шляхта польська може зараз вертатися на Україну, тільки податків не збіратиме, поки реестра не спишуть; гетьман присягає королеві і Річіпосполитій; усіх полковників і стар­шину ствержує король; з ордою не мати ніякого приятельства; не мати ніяких зносин з чужими державами.

На такі умовини мусів пристати Хмельницький. Звичайно, що згода ся довго вдержатись не могла, бо вона надто супротивна була усім бажанням і надіям люду Українського, — „вона постановлена була на льоду“, як влучно мовить про неї тогочасний літописець.

На Україні дуже нарікали на сю угоду і на Хмельницького, що довів до того Україну. Ось як в думі говориться:

Ей, чи гаразд, чи добре наш гетьман Хмельницький учинив,

Що з Ляхами із мостивими панами у Білій Церкві замирив?

Та велів Ляхам, мостивим панам

По козаках, по мужиках стацією стояти,

Та не велів великої стації вимишляти.

То ще ж то Ляхи мостивиї пани по козаках і по мужиках поставали

Та великую стацію вимишляли...

Подекуди підіймалися навіть бунти против Хмельницького. Люде не хотіли приймати панів, не хотіли терпіти насильств і здирств поль­ського війська, що розкватировано на Україні. Сила народу тікало на Слобідщину. Хмельницький потішав людей, що то не довго терпіти, на весну буде знову війна.

На весну (року 1652) Хмельницький закликав до себе на поміч орду. Він виряжав тоді сина Тимоша на Волощину на весілля. На до­розі, на Поділлі, стояв з військом Каліновский, і Хмельницький напе­ред знав, що він Тимоша з військом не пустить, бо Полякам того ве­сілля не хотілося. І справді, Каліновский заступив дорогу Тимошеви — думав зовсім військом його знищити, але не знав, що Хмельницький з усією силою ззаду іде. Напав Каліновський під Батогом, коло Лади- жина, і наскочив на військо старого Хмельницького. Поляки кинулися тікати назад. Каліновский, бачучи, що військо зовсім не хоче слухати його, а навіть хоче його самого віддати Татарам або Хмельницькому, повернув гармату на своїх і почав стріляти на тих, що тікали. Тут враз зайнялися скирти сіна, що стояли серед табору польського; пе­реполох зробився ще більший, а тут ще з-за гори виткнулися козаки. Страшенна січа почалася. Трохи не все військо польське загинуло або потопилося у річці — кілька сотень тільки врятувалося; самого Калі- новского було вбито, відтяли йому голову і послали Хмельницькому. Одплатили козаки за Берестечко.

Тиміш з козаками пішов у Волощину, у Яси. З ним були: вій­ськовий писар Іван Виговський, полковник Тетеря і ще кілька полков­ників. Тепер годі було Господареві сперечатись, і молодих звінчали, мішаючи українські весільні звичаї з волошськими. Тиміш з молодою вернувся до-дому.

А з Поляками почалася тим часом нова, остання вже війна. Було се літом 1652 р. Війна ся тяглася довго і надокучила усім. І Поляки, і Українські люде дуже потомилися, понищені були військо, скарб та й увесь край спустошений. Воювали ніби через силу, бо не вміли так погодитися, щоб жити у згоді, і воювалися хижо, люто, не милуючи одні других.

На весну (1653 р.) Тимошевого тестя Лупула скинув з господар­ства його міністр Степан Жирний, піднявши повстання. Тиміш пішов у Молдавію, щоб зарятувати свого тестя, але у бойовищу під Сучавою його поранено з гармати у ногу, і він од того скоро вмер. Тіло його

СТРІЧА ТИМОШЕВИХ ОСТАНКІВ.

козаки повезли на Україну, у Чигирин. На зустріч вийшла із старою Богданихою його жінка, що за час його походу привела близнят. Сумно дзвонили дзвони та стріляли гармати і рушниці, стрічаючи Гетьманського сина та провожаючи його до могили.

Поляки помагали новому Господареви молдавському, що скинув Лупула, а инше військо польське стало на Поділлі, щоб не пустити Хмельницького, коли б він пішов рятувати сина. Хмельницькому не легко було зібрати військо, бо старшина ремствувала, що він при своїх злиднях, та ще мішає Україну в ту волоську справу. Але на осінь прийшов Кримський хан, і Хмельницький знов почав війну з По­ляками. Сам король пішов з військом на Україну та став табором під Жванцем, що проти Хотина над Дністром. Хмельницький почав стя­гати своє військо до Каменця і скрізь розпустив загони, щоб не да­вали підвозити харчі і всяку всячину до польського табору. Татари зайшли з-заду Поляків через Волинь, Поділля і Галичину. Таким по­битом, польське військо було навкруги оточене ворожими силами. На­став холод. Поляки, не маючи кожухів, почали гинути од холоду; до того не стало ще й харчів. Голод, а з ним усякі пошесті вкинулися у польському таборі. Ce був час, коли Хмельницький міг би зовсім визволити Україну, та на лихо король, бачивши такі тяжкі для себе обставини, послав до Хана своїх послів і 100.000 червінців і замирився з ним на тому, що платитиме йому що-року данину, а зараз дає йому дозвіл по дорозі до-дому, у Крим, набрати собі у ясир людей, скільки забажає. Багато дівчат, молодиць, парубків і чоловіків погнали Татари, вертаючись до Криму. Народ думав, що сей дозвіл дав Хмельницький і ремствував на нього. Ce вже в-друге Татари зрадили козаків, і з та­ких щасливих обставин, як отеє склалися були для козаків під Жван- цем, не вийшло для них нічого. Але Хмельницький не дуже журився зрадою Татар — він уже мав проти Польщі инших союзників: саме прийшла звістка, що Москва приймає Україну під царську руку і по­чинає воювати з Польщею.

Лихоліття, безсилість, безправність і лукавство Польського уряду; Умова безперестанні війни і колотнечі, а через них занехаяні і попсовані з Москвою, ниви та хазяйство; недорід кілька год, сподіванки народні на кращі ∏^eP^ei,θ^j,aβ- часи, надія на Гетьмана, що він виборе Україні кращу долю, — все ce^θ^ p₀κy не раз заставляло Хмельницького оглядатися навкруги і шукати такого захисту, що справді дав би сердешній Україні легче дихнути. Але що бачив він навколо? Польща ледве сама справлялася з безладдям у себе вдома, та останніми часами з своїм латинством надто далася у знаки Україні; тяжка боротьба безперестанна з нею зробила з неї ще кля- тійшого ворога України. Туреччина, хоч і змогла б захистити Україну, хоч може б і не встрявала у розпорядки в середині її, так давнє во­рогування, давня ненависть народня до „бусурменів" не давала поєд­натись із нею. Инші держави, як Швеція, Австрія, Франція, були дуже далеко і зовсім не дали б того захисту, якого бажалося. Зоставалося тільки Московське царство. Про нього ще раніш думав частенько Хмельницький, і з ним часто обмінювався листами та послами. Од­наче він бачив, що й вдача московська инача, і не до смаку були Укра­їнцям московські розпорядки, то він ніяк не наважувався єднатись із Москвою. Хоч і міцне й однакової віри було те царство тоді, та дуже некультурне і зовсім залежне од самодержавної власти одного царя. А тим часом Українці з давніх-давен були народ сутодемокра- тичний -(простолюдний) і взагалі такий, що волю й рівні права для усіх вважав за найголовніше для свого життя, за святощі, за які він так довго й уперто боровся стільки віків. У ті давні часи ні один ще на­род не мав такої демократичної республіки (держави з виборним го­ловою), якою була Україна, ні один народ не мав такого рівноправ­ного і міцного військового устрою в себе, який мала Січ Запорож-

— 208 —

ська, — се був український лицарський орден, що не має собі рівні у Європі й до наших часів.

Московський уряд теж не дуже охоче брався за те єднання: з одного боку, не хотілось йору ворогувати з Польщею, а без сього не можна було обійтись у такім разі, а з другого — не бачив він собі великої користи од того. Уповноважені народу Московського, скликані на „Земський Собор“ в сій справі, просто й справедливо говорили, що приймати Україну не треба, бо Черкаси (так Московські люде про-

ЦАРЬ МОСКОВСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ МИХАЙЛОВИЧ.

зивали Українців) „не стерплять руки великого государя". Але тепер настав такий час, що Хмельницькому не можна було одкладати се діло на далі, і от він знов удався до царя Московського Олексія Ми­хайловича, щоб той дав помочи проти Поляків. Москва одказала, що дасть, але нехай Україна піддасться під царську руку і признає над собою верховну власть царя. Хмельницький на все згожувався і про­сив тільки скоріше прислати військо на Україну, на Поляків. І от в осени, коли стояв він на Поділлі, прийшла звістка, що вже їдуть до

нього посли з Москви і цар обіцяє на весну прислати військо. Посли московські — боярин Бутурлін, окольничий Олферєв і думний дяк Лопухін, із військовим почтом з 200 стрільців, приїхали у Переяслав саме під новий рік. Стрів їх Переяславський полковник Павло Тетеря та протопоп. На Водохреще р. 1654 приїхав у Переяслав і Гетьман і на 8 січня (января) скликав велику раду. Уся старшина, з усіх полків, з усієї України зїхалася до Переяслава. У 11-ій годині в день вийшов Переяслав- на майдан Гетьман і почав свою промову до війська. Між иншим він ська рада казав таке: „Сьогодня скликано велику прилюдну раду на те, щоб ви вкупі з нами обібрали собі державця з чотирьох, кого самі волити­мете. Перший — царь Турецький, другий — хан Кримський, третій — король Польський і четвертий — царь Московський. Вибірайте, якого

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА.

вподобаєте. Царь Турецький — бусурмен; усі ви знаєте, яке лихо тер­плять під ним православні Греки. Хан Кримський — теж бусурмен; з ним ми завели приязнь, але чого натерпілись через те, якої біди за­знали, ви добре знаєте: і неволя і ріки крови христіянської. Про утиски від польських панів нема чого й балакати. Царь Московський — одного з нами обряду, одної грецької віри, — він зглянувся на наше шости- літнє благання. Крім його царської руки, ми не знайдемо затишного пристановища. Полюбімо ж його щиро! А хто не хоче нас послухати, нехай іде, куди хоче, — шлях вільний".

Тисячі народу загукали : „Волимо під царя східнього православ­ного!" Полковник Тетеря став обходити усіх, питаючи кожного:

— Чи усі так призволяєте?

— Усі, усі! —- гукали козаки і міщане.

Як скінчили допитувати, Гетьман промовив:

— Хай буде тако. Нехай укрепить нас Господь під його царською кріпкою рукою! і.

Потім прочитано царську грамоту — в ній царь обіцяв Україну в ласці держати і від ворогів обороняти. Посли покликав тепер Геть­ман у церкву до присяги. _i і

Гетьман з старшиною домагався, щоб посли московські присягли за царя, що він вольності й порядки України порушати не буде й во­рогам її не оддасть на поталу. Такий порядок був у Польщі, — тай скрізь, де свобода має бути забезпечена, — що новий король у-сам- перед складає присягу на закони й права, що буде їх додержувати, а тоді народ складає йому присягу, що буде його слухати й шану­вати. На те бояре сказали, що вони сього не зроблять, бо Москов­ський царь — „самодержець“ і присяги своїм підданим не складає. Нічого не поміг і приклад, що так, мовляв, роблять Польські королі, що завжди козакам присягали. Але нехай — казали бояри — люде не бояться: царь їх не видасть і всі вольності й права оборонить та збільшить. Ся несподіванка дуже здивувала Гетьмана і старшину. Не знали, що робити. Вийшли з церкви і радилися на подвіррі Тетері. Послали до Бутурліна, щоб таки присягнув, иначе військо буде вага­тися і не схоче цареви присягати. Посли стояли на свойому. Довго так тяглося. Нарешті Хмельницький і старшина, щоб помочи московської не втратити, згодилися присягнути й так і постановили, що пізніше вони пошлють до Москви своїх послів, і ті з царем і боярами умо­вляться про українські порядки, права і вольності. Після того посли московські вирядили своїх „стольників" і „стряпчих" по усіх містах і полках українських, щоб народ присягав Цареві. Київ присягав 14-го січня (января), але митрополит Сильвестер Кос і київське духовенство не хотіли присягати, бо дуже неприязно дивилися на те єднання і ні­чого доброго від нього не сподівались і аж силою видерли в них присягу; та й поміж старшиною знайшлися такі, що не схотіли при­сягати. 22-го січня (января) присягав Ніжин, де послів стрічав шуряк Гетьмана полковник Золотаренко, а 28-го й Чернигів. Звідтіль посли повернули до Москви. Ледве сталася присяга у Переяславі, як зараз склався чималий гурт таких старшин і козаків, що не хотіли йти у московське підданство; по-між ними такі старшини, як Сірко — був пізніше кошовим Запорожським, — він зібрав невдоволених і подався з ними за Дніпрові пороги; та й любий усьому козацтву полковник Богун з усім Побужжям не схотів теж присягати і цурався того єднання.

Хмельницький з старшиною став виряжати послів до царя і ви­робляти їм наказ, чого мають просити для війська і для України. По­їхав військовий судя Богданович і полковник Тетеря. До Москви при­їхали в перших днях марта. Царь прийняв їх з великою честю. Посли передали йому грамоту Хмельницького, Гетьман в ній висловляв утіху, що Україна прийшла в союз з Московщиною і під зверхність Москов­ського царя; просив, щоб царь потвердив права і вільности україн­ського народу — як царські посли обіцяли, що дасть їм права більші

ніж мали за князів давніх і за королів польських. Потім українські посли виложили перед боярами, чого хоче Гетьман і військо Запорож- ське. На підставі того уложено було так звані „статі Богдана Хмель­ницького", що потім ціле століття брали їх за підставу українського „Статі житя: які зміни потім не виходили, як не відмінялися відносини до Богдана Москви, то все покликувалися на ті „статі Богдана Хмельницького",Хмельниць- що по ним має все бути, і по ним ніби то все ведеться. ‘ ^κoro *

ПОЛКОВНИК БОГУН.

Всіх статей було 23. Важніщі з них такі:

Права й вільности козацького й духовного стану людей потвер­джуються.

Всякі виборні уряди і суди мають одбуватися вільно, і ніхто до них не може мішатися.

Гетьмана вибирає військо свобідно.

Війська козацького має бути 60 тисяч.

Гетьман має право вести зносини з иншими державами.

Що сказати про сі „статті“? Писали їх козаки і думали про са­мих козаків. Вони вважали за Україну не всю землю, де живе україн­ський народ, а тільки ту землю, де по давнім умовам козаків з Поля­ками, мусили жити козаки: не всю землю по Сян в Галичині і по гір- ний Дунаєць і гірські Тисси в Карпатах, а тільки по Случ: воєводства Чернигівське, Київське та Браславське. Переяславські статті вмовлялись з царем тільки про волю козацьку, а „пашенного крестянина" зоста- вляли „должность обыклую отдавать его царскому величеству, какъ и прежде сего“, значить, як було се за часів Польщі, проти якої уста­вали і „пашенні крестяне“ вкупі з козаками. Ті шляхтичі, що верхо­водили канцелярією Хмельницького (тай й сам батько козацький був шляхтич!) не забули осібно написати в статтях переяславських про

КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО ВИСТУПАЄ В ПОХІД.

шляхту, що б вона „при своїх шляхетських волостях пробувала, як при королях польських бувало, і що-б на уряди судові, земські і го- родські, як і за Польщі було, вибирали шляхтичі, а не пашенні люде. Тільки козаки мали-б свій власний суд, — по сій умові!

Окрім козаків та шляхти, права і вольности вимовлені були для попів і ченців, що-б і вони мали те, що їм було надано од королів польських, значить, і землі з пашенними людьми, та для міщан, що-б вони обирали для себе і для своїх діл войтів і магистрати та ратуші, що-б то як тепер городських голов та городську думу.

Так то зроблені козаками статті вдержували стару нерівність між людьми українськими і не дбали зовсім про пашенних людей, про бідних хліборобів. На користь їм можна-б було хиба повернути 13 статтю, що „права, надані од князів і королів духовним і сьвітським людям, що-б не були ні в чім порушені". Та тільки прав таких прос-

тим пашенним людям ніхто не давав. Поки що, вони тільки зостава­лись вільними там, де повтікала шляхта. А як земля за ними не була признана, то по-троху і стали сі прості люде обертатись у „послушен­ство". Сам козацький батько Богдан Хмельницький мав од королів польських надані села „на правЪ помЪстномъ съ поддаными". А по­сланці його, котрі їздили в Москву вмовлятись з царем про вольности козачі, — генеральний судя Самійло Богданович та переяславський полковник Павло Тетеря, подавали в марці 1654 р. цареви челобиття, де прохали, що-б за ними було потверджено по містечку „съ подда­ными въ немъ будучими"..

Колись польські пани так само позабирали землі і перш усього старались захопити такі струменти та заводи, що найпотрібніщі хлі- боробови, або такі, що переробляють хліб — млини та винниці, що-б хлібороба держати в своїх руках, та захоплювати луки, що-б не було куди без плати хліборобови скотину вигнати, та ліси. Народ власне через те і піднявсь проти Польщі вкупі з козаками, що „вражі ляхи" ріки і луки жидам заарендували, — а тепер козацькі старшини, вмо­вляючись з московським урядом про козацькі вольности, почали ви­мовляти собі те, що за часів Польщи мали в себе пани та їх оран- дарі-жиди. Потроху почало йтись до нового крепацтва, а московське царство не тільки не зупинило сієї ходи, а ще помогло розростись злим зернам, що були в козаччині, а добрі заглушило.

А були в переяславських статтях і добрі зерна власне такого устрою громадського, до котрого теж прямують скрізь освічені люде. Тут умовлялось, що-б чужі люде у крайові не вступали, що-б усякий уряд був виборний, що-б ніхто без суду не був скараний і що-б су­дили свої люде, товариші, хоч козаків, шляхтичів та міщан, коли не усіх. Так була хоч трохи забезпечена воля краю й народу од царської самоволі.

Українці хотіли, аби московське правительство зовсім не мішалося в українські порядки, в управу й життя; щоб на Україні не було нія­ких московських начальників, а тільки самі українські, вибирані самими людьми; щоб церковні порядки ні в чім не змінялися, і церква укра­їнська зіставалася по давньому, під зверхністю патріарха царгород- ського, а від московського патріарха була незалежна.

Ce все було не в лад московським боярам; на де-які справи зов­сім не дано ніякого рішення, — так тим часом полишено, як було, але нічим не забезпечено від змін на далі: а в де чому й відмовлено, Через те пізнійше Українці і Москва кожне в свій бік тягнуло: Укра­їнці хотіли розширити і доповнити ті „статі Богдана Хмельницького" новими правами і постановами, щоб московське начальство не міша­лося до українського житя. Московське ж правительство навпаки xo÷ тіло підвести Україну під московські порядки, посадити по українських городах московських воєвод, духовенство українське підвести під власть московського патріарха. З того потім вийшли великі свари і війни..

^r Ci To виявилося згодом,гале де що* зараз по переяславській присязі почало: виявлятися таке,' що Українцям'не подобалося. Хмельницький для того ^rτaκ цупко взявся до того поєднання з Москвою, щоб звідти яюнайскоріш воєнну, поміч дістати на. Поляків. Замість того зараз по присязі.переяславській, прийшли воєводи московські в Київ, і-з ними дві з половиною: тисячі московських стрільців. Вони заходилися cτa÷ вити собі кріпость в Київі; для неї вибрали собі місце коло Софій­ського собору, на митрополичих ґрунтах. Митрополит не хотів давати того'ґрунту, але воєводи йому веліли дати, бо инакше силоміць візь­муть. Митрополит хотів боронитися, але потім побачив, що.таки не його сила. Поставили кріпость, поставили в ній’ своє військо; і три­мали в своїх руках цілий Київ, казали собі приносити ключі від місь­ких воріт, від себе висилали людей провідувати про ворогів.

■■ · Таким чином уже зараз по-бік Гетьмана і полковників козачих

зявилися инші хазяї на Україні, що пильнували й самого Гетьмана і всю людність українську. І таких воєводів бояре хотіли прислати й у инші значніші українські міста.

’ Все се не подобалося на Україні, і дехто побоювався, щоб з того не вийшло якої біди.

Царь приймив Хмельницького під свою руку, бо в його була гадка воюватися з Польщею, щоб відбити землі, забрані Поляками.

Зараз на весну вислав він своє військо на Білорусь, а за вій­ськом і сам він виступив, завзиваючи також Хмельницького, щоб ішов разом з ним воювати Польщу. Але Хмельницький не послухався (може не хотів йти під руку цареви, привикнувши сам у війні гетьманувати), тільки вислав 20.000 козаків під булавою свого намісника Василя Зо- лотаренка і молодого, але сьміливого полковника чернигівського По- добайла. Цареви, при підмозі козацького війська, добре велося. Він брав одно місто за другим від Поляків, а й козаки теж захопили спо- рий шмат землі при українській границі й зробили там єще один ко­зацький полк..

-Тимчасом Хмельницький оставався на Україні, бо там було не­спокійно і від Татар, що мстилися на козаках за їх злуку з Москвою і від московського воєводи, що засів був у Київі і почав рядитися, як у себе дома. Він не питався нї Хмельницького о дозвіл на ніяку справу, ні війська козацького, тільки слухав, що йому скажуть в Мос­кві. Хмельницькому се не могло подобатися і тому він не хотів йти, як цар закликав його до війни з Поляками на Україні. Не хотілося йому доводити до того, щоб Москва занадто зростала в силу, бо се не було, б добре і для України.

А коли про се перевідали Поляки, так взяли слати послів і до Хмельницького і до Богуна та ще до декого з тих знатних Українців, що не радо приставали до Москви, намовляючи їх, щоб кидали Мос­кву та мирилися' з Польщою. З тих намов нічого не вийшло, бо ко­заки раді були, що вибилися з під Польщі і годі їм було так скоро туди назад вертати. Тоді король польський задумав нову війну з.Хмель­ницьким, але сам боявся єї починати і ждав на підмогу татарського хана, що з колишнього помічника козацького перейшов у найзавзя- тійшого ворога за се, що козаки пристали до царя московського. Зи­мою виступив Потоцький з великим військом на Україну. Городи і села ні за що не хотіли пускати до себе Поляків, палили свої хати, своє добро і билися до загину. У містечку Буші, недалеко Дністра, зібра­лося 18.000 Подолян із жінками,° дітьми і усим добром своїм, і під

ОБЛОГА БУШІ.

(Жінка сотника Зависного висаджує у воздух замок, щоб не дістатися в руки Поляків.)

проводом якогось Гречки зачинилися у місті та одбивалися від Ляхів. Усю силу свою стягли Поляки, щоб узяти Те містечко. Довго билися, багато Українського народу, багато й жовнірів полягло під його му­рами. Тоді Поляки одвели воду з ставка і по греблі пробилися у го­род. Бідні оборонці побачили, що нема ніякого рятунку, — запалили свої хати і почали вбивати один одного, щоб не достатись до рук ворогам. Жінка вбитого сотника Зависного сіла на бочку з порохом, підпалила порох і вилетіла у воздух, аби не достатися Полякам; инші жінки убивали самі себе й своїх дітей, кидаючись з ними у вогонь та в криниці. Таким способом загинуло більше 16.000 одважного люду. Так ненавиділи вони Ляхів і так боялись попасти живцем до них в руки!

Хмельницький стрів Поляків і Татар під Охмитовом, коло Білої Церкви. Поляки й Татари сильно наперли на козаків і Москалів і Мос­калі хотіли втікати. Але в пору наспів з підмогою славний полковник Богун. Татари кинулися в розтіч і польське військо мусіло вертатися з великими стратами. Хмельницький пройшов до Білої Церкви. Так вернулися Поляки з соромом, а коли й Татари їх покинули, кажучи, що таким лихим воякам вони не хочуть помагати, тоді король знов по­вернувся до козаків з ласкавими словами. Обіцяв їм, що добуде від сойму дозвіл, щоб українські хлопи не робили паньщини, а тільки пла­тили невеликі чинші, щоб їм було вільно гнати горівку і варити пиво та щоб козакам дано права шляхотські.