Бразилія

Другою країною, яка відкрила свої кордони для європейської імміграції, була Бразилія зі своїми величезними просторами 8,5 млн. кв. км у Південній Америці, головно у басейні найбільшої у світі ріки Амазонки.

У 1888 р. в Бразилії скасовано жорстоке невільництво чорнош-кірігх. Як тільки про цс проголошено декрет — вони покинули своїх панів-плантаторів. Але плантації потребували робітника і планта­тори стали організувати приїзд білих з Європи. Вони оплачували кошти подорожі, а на місці забезпечували робітників харчами й одя­гом. Все це виглядало дуже заманливо й викликало в Галичині т.зв. бразилійську гарячку. До пристаней стали тікати тисячі чоловіків, а то й цілі родини, бо можна було емігрувати й не треба було про­давати грунтів і турбуватися коштами подорожі.

Щойно приїхавши до Бразилії, нові емігранти переконувалися, що пропаганда не все говорила. Плантатори за харчі й одяг зала­мували настільки високі ціни, що робітник ніколи не міг залиши­ти плантатора і стати економічно незалежним. Крім того, планта­тори поводилися з робітниками мало що не так як з чорними не­вільниками. Робітники бунтувалися та втікали з праці, але за те плантатори їх карали й були випадки, що замикали робітників на ніч до давніх невільничих в'язниць.

Перші відомі українці в Бразилії — це родина Миколи Моро­зовина, що виїхав з Золочівщини у 1872 р. Окремі випадки емігра­ції з Галичини до Бразилії були в 1876 p., потім у 1886, а в 1891— 1892 pp. виїхало до 60 українських родин-емігрантів.

Тесля І. Розселення українців у Канаді //Альманах золотого ювілею, 1905—1955.— Вінніпег, 1957.—С 61.

371

Уряд Бразилії намагався заселити землі внутрі країни, щоб їх за-господарити. Масового характеру еміграція набрала в 1895—1896 pp.

Перші групи українців з Наддніпрянщини і Західної Волині в кількості 120 родин прибули до Бразилії між 1892—1914 pp. З них близько 90 родин поселилися у провінції Ріо Гранде до Суль, а реш­та розпорошилася по інших провінціях.

Однак життя емігрантів у Бразилії не було легким. їх спершу сад­жали до бараків, в яких санітарне облуговування було зовсім незадо­вільне, де вони чекали на обіцяну землю. Багато з них не змогло до­чекатися її й умирало з виснаження, голоду та епідемій. Але ті, що пережили, діставали по 60 акрів, тобто 25 га землі, серед пралісів у провінції Парана, в непривітних гористих околицях сучасного Пру-дентополя, зарослої непрохідною пущею. Щойно, викорчувавши де­рева з допомогою дуже примітивних знарядь,— сокир, ручних пилок і лопат, можна було зробити перші посіви. Висохлі, зрубані дерева усували при допомозі вогню². Один із сучасників так описував долю українського поселенця: quot;Земля його бідна, насіння винищують му­рахи й величезні табуни папуг, а мавпи руйнують засіяні поля. Але найгірше давалися взнаки індіяни, на землях яких опинилися імміг­ранти. Вони нападали на новопоселенців й масакрували їх як неба­жаний елемент. В місцевості Моема провінції Санта Катаріна стоїть хрест на пам'ять вимордованих поселенцівquot;³.

Голод, пошесті, як також вороже ставлення місцевого населен­ня, спричинили серед перших поселенців велику смертність, деякі з них поверталися до Галичини. Тільки наполегливість і завзятість української людини та духова наснага дозволили їй вийти перемож­но з цієї, здавалось би, безнадійної ситуації⁴.

¹ Свобода.- 1991.- Ч. 105.- 5 червня.

² SawyckyjА.Н. Chands across the sea: among the Ukrainians of Brazil // Svoboda weekly.— 1975.—No. 114.-14 sept.

³ SawyckyjЛ.Н. Op. cit. // Ibid.-No. 124.—28 sept.

* Рубіисць M. 90-ліття українського поселення у Бразилії // Свобода.— 1986.—Ч. 128.—

9 липня. ⁵ Енциклопедія українознавства.— Париж—Нью-Йорк, 1955.—Т. 1.—С. 170.

У духовному житті українських поселенців у Бразилії головну роль відігравала Церква, що була єдиним стабільним чинником з-посеред усіх інституцій культурно-освітнього характеру. В умо­вах величезного розпорошення українців Церква зв'язувала їх в одну національно-релігійну спільноту. Але в перших роках виник­ли поважні труднощі щодо організації церковно-релігійного жит­тя, бо місцевий латинський єпископат, неознайомлений зі східнім обрядом, поставився неприхильно до приїзду українського духо­венства, зокрема жонатого¹.

Першим українським католицьким священиком, який приїхав до Парани в червні 1896 p., був о. Михалевич, але місцева церков­на влада заборонила йому, як жонатому, виконувати душпастирські обов'язки, і він покинув Бразилію. У липні 1896 р. за дорученням митрополита Сембратовича прибув о. Никон Роздольський, повдо­вілий світський священик. Він отримав дозвіл на виконування душ-пастирських обов'язків у колонії Ріо Клеро. У листопаді та грудні 1896 р. колонії Парани і Санта Кароліни відвідав о. Іван Волинський (1857-1926).

Наступного року у червні приїхав до Бразилії монах о. Антін Мартинюк, а в 1902 р. дісталися ще три монахи-василіяни. На по­чатку XX ст. прибули два монахи і три світських священики².

У 1911 р. з Галичини приїхали Сестри Служебниці Пречистої Ді­ви Марії й осіли у Прудентополісі, друга їх група прибула 1913 р. Хоч до їхніх завдань належало передусім ведення сиротинців, допо­мога хворим, обслуга церков і т.п., обставини заставили сестер на­самперед зайнятися школами і виховною роботою.

У надверчір'я св. Івана 1897 р. приїхав до Прудентополicy пер­ший монах василіянин о. Сильвестер Кизима, який зразу стрінув­ся з поважними труднощами. Польські поселенці приїхали шви­дше до Бразилії й мали вже своє духовенство, яке наставило міс­цеву латинську ієрархію цілком вороже до українців. Коли о_ь Силь­вестер прибув до Куритиби і пішов до місцевого єпископа Йосипа Барроса, щоб отримати дозвіл душпастирювати серед українських поселенців, то єпископ, за намовою польського священика, не хо­тів його прийняти й казав йому повертати назад до Європи. Польсь­кі священики запевняли єпископа Барроса, що українських свя­щеників не треба, бо польські розуміють українську мову й можуть обслужити українських поселенців. І щойно на інтервенцію Апо-

¹ ГецМ. Вказ. праня.-С 239-240.

² Там же.— С 240.

372

373

стольського нунція в Ріо-де-Жанейро єп. Баррос дозволив о, Ки-зимі душпастирювати в Прудентополісі.

Але поляки не змирилися і звернулися до префекта Конгрегації Поширення Віри в Римі кард. Ледуховського, поляка за національ­ністю. Цей кардинал наприкінці 1899 р. видав дві інструкції у справі душпастирювання серед українських поселенців в Бразилії, які, якщо б застосувати їх на практиці, спричинили б повільну смерть української громади в Бразилії. О. Кизима запротестував, справа знов опинилася в Римі і папа Венедикт XV видав новий декрет, яким заборонив латинським священикам перетягати українців з українсько-візантійського обряду на римо-католицький¹. Початки українського шкільництва в Бразилії сягають 1897—1898 pp. Спо­чатку школи організувалися у приватних хатах завдяки батькам і священикам. Від 1907 р. державні колонізаційні чинники почали їм навіть матеріально допомагати.

У 1913 р. з ініціативи оо. Василіян була створена центральна шкільна організація — Шкільний союз, який мав виконувати ту саму роль, що quot;Рідна школаquot; в Галичині. Продовж наступного року орга­нізовано філії Шкільного союзу у 14 місцевостях. Але розвиток шкільництва натрапляв на великі перешкоди через брак належного зрозуміння батьків, з одного боку, та кваліфікованих педагогів, з іншого. Шкільний союз просив допомогу в австрійсько-уторської амбасади у Ріо-де-Жанейро та консуляту в Куритибі, які щедро до­помагали польським школам, але ці заходи, поза пустими обіцянка­ми, не мали успіху. Тільки одна школа у Прудентополісі отримала раз грошову допомогу в 1913 р. Таку неприязнь треба пояснювати ворожим ставленням до українців людей, якими були наповнені за­кордонні австрійські представництва. Українці домагалися, щоб при австрійському консуляті у Куритибі був окремий уіфаїнський секре­тар, але вибух війни 1914 р. перекреслив всі ці заходи².

З розвитком української громади в Бразилії настала потреба роз­ширити діяльність і на суспільно-громадські установи подібно як це було в Галичині. Внаслідок того у Куритибі 1902 р. постало товари­ство quot;Просвітаquot;, яке поставило собі за мету ширити освіту серед ук­раїнських поселенців Бразилії. До 1914 р. таких quot;Просвітquot; організо­вано декілька під різними назвами. В парі з тим вже в половині 1904 р. виникла думка видавати український часопис, що вимагало

друкарні з українськими черенками. Тоді був обраний т.зв. Друкар-няний комітет, який вислав до Галичини свого представника заку­пити черенки. На жаль, він там помер і справу так і не завершено. Щойно в 1907 р. з'явилося перше число газети quot;Зоря — часопис русько-українська в Бразиліїquot; за редакцією Степана Петрицького, з датою 15 листопада.

У міжчасі опоненти радикального напрямку, згуртовані в ново­му Товаристві ім. Шевченка, заснованому в Куритибі, з січня 1910 р. почали випускати часопис quot;Прапорquot; тиражем 500 прим. Ре­дактором був студент, що приїхав зі Львова,— Клим Гутковський. quot;Прапорquot; виходив до половини 1911 p., тобто аж від'їзду Гутковсь-кого назад до Європи.

Однак потреба пресового органу для українських поселенців Бразилії не відпала. її вперто пропагував монах-василіянин о. Маркіян Шкірпан. У Прудентополісі 22 грудня. 1912 р. з'яви­лося перше число часопису quot;Працяquot;, під редакцією учителя Осипа Мартинця, який саме тоді прибув з Європи до Бразилії. У вступ­ній статті редактор писав, що quot;треба- було дати розпорошеним поселенцям часописний зв'язок, і не тільки дбати про їхню інформацію про біжучі події дня, та їхній ріст у діяспорі, але нести знання рідної історії, обряду, політичної думки тощо. Ба­жаємо заспокоїти духові потреби нашого руського народу в Брази­лії, піднести його рівень просвіти, збудити в нім народню свідо­мість та злучити всі наші сили до спільної просвітньої народної праціquot;¹.

В останньому абзаці редактор наголошував, що quot;Працяquot; стане народним заборолом перед винародовленням наших дітей і вихо­ває їх на спільних духом синів нашої Руси-України. Слід підкрес­лити, що з цих позицій quot;Працяquot; ніколи не сходила і сповнила їх у своїй інформативній та виховній місії². По смерті О. Мартинця в 1913 р. редактором став василіянин Рафаїл Криницький.

З розвитком української громади в Бразилії виявилася потреба мати загальногромадську центральну організацію, яка б охоплюва­ла керівництво всіх ділянок суспільно-громадського життя. Ініці­аторами здійснення цього задуму були монах Р. Криницький і К. Гутковський.

¹ Федьо Г. Приїзд василіян на місію до Бразилії. Календар світла на Божий 1974 p.— Торонто.- С 132-І33.

² Ген М. Вказ. праця.—С 243.

¹ Марушіак М. 60-річчя тижневика quot;Працяquot; в Бразилії //Наша Мета (Торонто).— 1973.-Ч. 15.-7 квітня.

² Там же.

374

375

У Куритибі 31 липня 1910 p. бразилійські українці організували свій перший Конгрес, який розглядав потреби українських коло­ній, головно будову шляхів і встановлення поштового зв'язку, можливості заснування quot;Експортового Домуquot; і потребу спровад-ження нових священиків та призначення українського єпископа для українців греко-католиків Бразилії. У тій справі Конгрес звер­нувся з окремим меморіалом до папи Пія X про призначення єпископа, або принаймні апостольського вікарія для українців ка­толиків. Меморіал мав деякий успіх, бо хоча тоді єпископа не призначено, але окремим декретом Конгрегація Поширення Віри доручила в 1916 р. латинським єпископам безпосередню опіку над духовенством і вірними греко -католицького обряду в Бразилії й Аргентині і це вплинуло на ставлення до української Церкви¹.

У висліді цих нарад Конгрес покликав до життя Українську На­родну Раду з осідком у Прудентополісі, яка мала зайнятися вико­нанням конгресових ухвал. Тобто українці заснували свого роду цен­тральну установу, чи репрезентацію, що було неабияким досягнен­ням. Слід підкреслити, що деякі делегати ішли пішки до 150 км, щоб взяти участь у цій історичній події.

Українська Народна Рада найбільше уваги присвятила організації quot;Експортового Домуquot;, який мав розв'язати пекучу проблему — збуту хліборобських продуктів. З цією метою Рада нав'язала контакт з львівською quot;Народною Торгівлеюquot;, яка в порозумінні з Галицьким Краєвим Відділом і віденським Міністерством Торгівлі вислала до Бразилії свого представника Заячківського для налагодження тор­говельних контактів. Однак війна 1914 р. стала на перешкоді здій­снення цього проекту².