Замість післямови

Книга французького історика й соціолога Жана Башлера належить до рідкісного тепер і дивного, на перший погляд, жанру. Іронічний критик сказав би, що це «загальна теорія всього», і його іронія мала б рацію, якби книжка Башлера не була зведена на солідній аргументації, послідовно витри­маній методології, а головне - вона є результатом напрочуд плідного наукового життя автора, наслідком серйозних роз­думів і аналізу.

Масштабність задуму Башлера піднімає його до одного рівня з такими видатними будівничими схем людської істо­рії, як Карл Маркс, Освальд Шпенґлер і Арнольд Дж.Тойнбі. Башлер пропонує свою схему історичного руху людства та рушійних сил історії, а звідси - і своє бачення перспектив і можливостей, які відкриваються людству в його нинішньому стані. Однак на методології Башлера позначилися епістемо- логічні ревізії XX ст., зокрема, критика так званої глобальної історії та висунення альтернативи для неї - загальної історії, яка розгорнулася саме у французькому інтелектуа­льному середовищі. Не дивно, що на відміну від інших творців ґранд-теорій, Башлер намагається знайти «середин­ний» шлях - шлях, який би дозволяв вивчати єдиного суб’єкта історії, але водночас не був би ідеографічним і пар- тикуляристським. Одне слово, Башлер мав знайти щось се­реднє між універсалізмом Маркса та партикуляризмом Тойнбі, між монолінійністю та полілінійністю, між тиском із боку унікальних, неповторних фактів і прагненням узагаль­нення. Його вихід - це, фактично, проголошена Мішелем Фуко в «Археології знання» загальна історія: «Глобальний опис щільно розташовує всі явища навколо єдиного центру - принципу, значення, духу, бачення світу, форми сукупності.

Отже, на відміну від Маркса, який бачив у історії єдиного її суб’єкта та творця - людство, та на відміну від Тойнбі, для якого єдиними «самодостатнім полем історичного досліджен­ня не може бути ані національна держава, ані (на протилеж­ному кінці шкали) людство в цілому й таким полем, певно, буде угрупування, яке ми назвали суспільством»[*******] або циві­лізацією, Башлер пише не історію всього цілого або історію локального цілого, а історію загального, тобто того, що було спільним для людства, незалежно від географічних обширів, які це спільне охоплювало. Це спільне не завжди очевидне, тому його потрібно спершу побачити й виокремити, щоб потім зробити об’єктом історіописання.

Якщо уявити історію людства як партію в шахи, то тема «Нарисів загальної історії» - чому фігури ходять так, а не отак? Не чому вони в цій конкретній партії (загальноєвро­пейській чи китайській національній історіях) походили саме так, а чому «загальноісторичний» кінь ходить літерою «Г», незалежно від партії, яка розігрується; що впливає на розмір і матеріал, із якого зроблена історична шахівниця, кількість, колір і ієрархію фігур на ній? Одне слово, ідеться про най- універсальніші правила гри, вивільнені від конкретно-істо­ричного змісту. «Щоб роздивитися... характер і дух [людсь­кої історії] за десять тисячоліть, потрібно спробувати зроби­ти таке узагальнення, щоб його результат міг накладатися на всі епохи, не ототожнюючись при цьому з жодною. По­трібно знайти алгебраїчну формулу цього варіанта, конк­ретні значення якої вписуються різними епохами». Най­надійнішою пересторогою на шляху написання такої історії, за Башлером, було б увесь час дотримуватися міркувань максимально загального характеру, і якщо про цифри густо­ти населення за палеоліту чи розміру неолітичної сім’ї, які він наводить, але не аргументує, чи про епітети, які він ужи­ває стосовно архаїчних практик, можна дискутувати, загаль­на настанова видається слушною.

У Тойнбі механізм руху історії - «виклик-і-відгук». Перед людською популяцією постає виклик (зазвичай на початку це виклик природного середовища, а згодом, мірою напов­нення середовища артефактами та появи культурного сере­довища, джерелом виклику можуть слугувати культурна, політична чи інша сфери: наприклад, викликом може стати якась інтелектуальна, мілітарна, соціоекономічна потреба то­що). Коли на перший виклик знайшли адекватний відгук, людство перейшло до стану цивілізації. Сам факт відгуку на цей виклик може породити черговий виклик, задовільна відповідь на який породить ще один і так далі. Історія кожної цивілізації - це неперервний ланцюг циклів «виклик-і-від­гук», але він неперервний лише доти, доки цивілізація зна­ходить в собі вдосталь творчої енергії, щоб відповідати на виклики. Але тільки-но відбувається збій у цьому механізмі, тобто цивілізація не знайшла адекватного відгуку, відбува­ється її «надлом», який з часом призведе до її неминучого руйнування (після проходження неодмінно послідовних стадій «агонії»).

Іноді виклики бувають надто потужними, повноцінний відгук на них - фактично неможливий. Людські популяції, які наразилися на них, стають «загальмованими» - ескімоси, кочовики, полінезійці. Іноді виклик буває недостатнім, щоб змусити людську популяцію шукати нових шляхів.

Що підштовхує перехід від дебюту партії людської історії до міттельшпілю й ендшпілю за Башлером (автор оп­тимістично вважає: ніщо не вказує на те, що теперішній рід людський homo sapiens sapiens - завершальна ланка в мільйонній еволюції людиноподібних приматів)? Що заво­дить пружину прогресу? Адже традиційну відповідь Башлер відкидає; згідно з автором, жодний демографічний тиск на економічний уклад не був таким, щоб змусити його змінити­ся. Перший принцип аналізу цієї шахової партії, який пропо­нує автор: кожен первісний крок людини має бути природ­ним (тобто вести до правильного розв’язання, водночас відповідаючи людській природі й цілям людини) та ево­люційним (тобто здатним утворювати наслідки, які будуть множити варіанти розв’язання наступної задачі).

Логіка світової історії, за Башлером, полягає в тому, що в певний момент на часо-просторовій шахівниці виникає точка тяжіння, яка з необхідністю притягує туди фігуру - людську спільноту, одначе конкретний шлях, яким фігура туди при­ходить, залишається варіативним, він є результатом числен­них спроб і помилок і становить конкретно-історичний зміст історії. Чому з’являється ця точка тяжіння - найделікатніше питання «загальної історії», і автор убачає причини її появи в дії чинників цілком зовнішніх (наприклад, приходу або та­нення льодовиків). Читач легко переконається, що писати історію в такий спосіб зовсім не означає спрощувати її, на­впаки, така дослідницька оптика вимагає неабиякого напру­ження ока й аналітичного таланту, щоб за розмаїттям фактів безлічі конкретних історій розгледіти невблаганні правила гри, які виводять людство з природної історії (Башлер поділяє думку, що це був найщасливіший період для людст­ва) і доводить до наших днів.

На відміну від Тойнбі, як і Шпенґлера, Башлер не цикліст. Для двох перших цикл завжди завершується занепадом, тоді як Башлер говорить, що кожен досягнутий етап стає не- зворотним рубежем. Це виказує прогресивістський характер Башлерового підходу.

Попри ґрунтовне академічне CV, Жан Башлер, вочевидь, не належить до першої когорти міжнародних інтелектуаль­них зірок. Тут з ученими приблизно та сама справа, що й з кіноакторами: одного таланту замало, потрібно мати добру вдачу і чуття часу й місця, аби наукове реноме стало на- правду міжнародним. І на відміну від чільних осіб повоєнного покоління французьких інтелектуалів (будь-який сту- дент-гуманітарій згадає Фуко, Бодрійяра, Рикера, Бурдьє чи Дериду, навіть якщо й не читав їхніх творів), Жана Башлера потрібно спеціально представляти, адже досі українською мовою його книжки не виходили. Так само важко одразу зідентифікувати наукову спеціалізацію автора: на перший погляд, книжка ця з історії, але особливості викладу виказу­ють радше соціолога, інколи навіть математика, котрий озброївшись аналітичним апаратом своєї науки, ступає на територію всуціль витоптану поколіннями колег із сусіднього цеху, але наче воліє на це не зважати.

Жан Башлер народився 28 березня 1937 р. в містечку Тіонвілль у департаменті Мозель, в Ельзасі - регіоні, який у будь-якого француза загострює чуття історії. Його наукова кар’єра почалася в царині історичної географії, що не можна не помітити на сторінках «Нарису загальної історії», де гео­графічний антураж справ людських - завжди помітна дійова особа. Отримавши ступінь агреже з історичної географії, він традиційно для французької кар’єрної траєкторії у 1962-1966 рр. обіймав посаду професора в провінційному ліцеї міста Ман (департамент Сарт). Відтак переїхав до сто­лиці й у 1966-1969 рр.

Перша книжка тридцятиоднорічного Башлера була до певної міри емблематичною для того покоління, де ліві по­гляди вважали бонтоном, - його «Політика Троцького» вий­шла акурат 1968 р., коли портрет головного героя висів на сорбонських колонах поруч із Мао, Че Геварою та Карлом Марксом. Бібліографія вченого, крім численних статей, нара­ховує п’ятнадцять монографій, найвідоміші з яких «Рево­люційні феномени» (1970, перекладена п’ятьма європейськи­ми мовами), «Корені капіталізму» (1971, перекладена шістьма мовами, у тому числі фарсі та японською), «Що таке ідеологія» (1976, перекладена двома мовами), «Великі дужки (1914-1991). Нариси про випадок в історії» (1993, перекладе­на японською мовою), двотомник «Капіталізм» (1995) та ін.

Не менш кон’юнктурно вчасним можна вважати й «На­черк загальної історії». Останнім часом значно побільшилася частка «досліджень» понаднаціональних історій. Ці до­слідження не просто вивчають такі історії, а самим фактом початку розмови про них конструюють, створюють і нав’язу­ють їх потоку історичних подій. Цим вони породжують дис­курс понаднаціонального. Певно, ця тенденція не спонтанна. Те, що вона приносить авторам академічні активи і що за неї беруться найбільші авторитети, свідчить не більше ніж про те, що така історія затребувана, вона має свого замовника і свою аудиторію. Поява чергового історичного ґранд-наративу в масово-комунікаційній культурі симуляції говорить про намір онтогенізувати чергові історичні привиди, щоб підве­сти ґрунт під нові типи спільнот. Як «будителі» на­ціоналістичної свідомості шукали «нації» в минулому, так і новітні генерації інтелектуалів і активістів шукатимуть по- наднаціональної єдності в попередні епохи. Тому що пона- днаціональне зараз на порядку денному, тому що воно в моді, тому що є агент, який потребує понаднаціонального історичного аргументу для своїх дискурсивних цілей у су­часному. Отож, питання, чи можлива всесвітня історія, - справа не лише історичного факту, а й висліду дискурсивної гри нині.

Тому давайте замислимося, чим є пропонована книжка більшою мірою: зведенням про минуле чи свідченням сучас­ного.

Микола Климчук