Утворення хрестоносних королівств на Сході

На так званих „звільнених землях” утворилося чотири держави: Єрусалимське королівство в Південній Сирії та Палестині, графство Триполітанське на сирійському узбережжі, князівство Антіохійське в Північній Сирії і графство Едеське в середній течії Євфрату.

Місцеві селяни обкладалися податками в 1/3 врожаю з христи­ян і 1/2 з мусульманського населення - такими заходами мусуль­ман змушували приймати хрещення за католицьким обрядом. Про­те у відповідь, як правило, спалахували численні заворушення та повстання корінного населення. У такій ситуації, враховуючи вели­ку довжину східного кордону й постійні набіги „сарацинів”, зберіга­ти стабільність ставало дедалі важче. Щоби мати постійну військо­ву силу для оборонних та наступальних операцій, римський папа спеціальним едиктом запровадив духовно-лицарські ордени, які зна­чно стимулювали хрестоносний рух у цілому. Лицарі-ченці мали во­ювати за віру з мечем у руках. Члени орденів приймали чернечу обіт­ницю, присягаючись дотримуватися бідності, зберігати цнотливість, дбати про послушания папі та старшим по Ордену. При цьому ли­царі-ченці не лишалися в монастирях, а жили серед мирян, більше того, вони постійно воювали. Офіційною метою орденів проголо­шувався захист і допомога паломникам дістатися у святі місця.

Одним з перших духовно-лицарських орденів став орден тамп­лієрів (храмовників). Назву свою він отримав через місце резиден­ції великого магістра в Єрусалимі поряд з колишнім храмом Со­ломона.

Орден госпітальєрів (іоаннітів) веде свою історію від 1113 р., коли його статут було затверджено папою Пасхалієм II. Ректором іоанні­тів було обрано Раймона Дюпуї, який об’єднав братство у замкнену громаду й зобов’язав членів ордену прийняти обітницю бідності. Брат­ство поставило собі за мету війну з невірними і з часом перетворило­ся на Орден. Після 1522 р. Орден перебрався на о. Мальту і став нази­ватися Мальтійським орденом. Спочатку лицарі ордену носили чор­ний плащ з білим прямим хрестом на лівому плечі. Пізніше замість прямого було введено вісьмиконечний (т.зв. мальтійський) хрест, а для бойових дій лицарі надягали червоний плащ поверх обладунків.

Тевтонський орден було засновано у 1190-1191 р. (орден Свя­тої Діви Марії). На початку XIII ст. його було переведено у При­балтику з метою навернення до католицтва місцевих язичницьких племен прусів, лівів тощо. Лицарі всіх орденів носили обладунки під чернечим одягом, який у кожного з орденів мав свій колір:

Іоанніти - червоний плащ з білим хрестом;

Тамплієри - білий плащ з червоним хрестом;

Тевтони - білий плащ з чорним хрестом.

Лицарські ордени були породженням християнського способу життя. Особовий склад орденів умовно розподілявся на три групи:

- лицарів, які були повноправними членами ордену, ними ста­вали тільки особи знатного походження;

- кліриків, які проводили богослужіння в церквах і монасти­рях Ордену;

- служителів, які завідували господарчими справами Ордену.

На чолі Ордену стояв Великий магістр, який мав резиденцію в Єрусалимі, він обирався лицарями з їхнього власного середови­ща. Магістр управляв орденом з Радою (Капітулом). Йому підпо­рядковувалися магістри провінційних капітулів, що знаходилися в європейських країнах.

З метою утримання захопленої території згадані ордени ство­рювали на близькому Сході не лише церкви й монастирі, але також і мережу замків, частина з яких збереглася до наших часів.

Поступово ордени перетворилися на велику політичну силу, втручаючись у внутрішньополітичні справи держав Європи. Із зро­станням їх багатства поступово відчутнішою ставала їхня світськість. З часом тамплієри перетворилися у руйнівників духовного Храму, який покликані були захищати за власною обітницею. Вони дали початок рухові „будівників храму” - альбігойців і франкмасонів.

Із переміщенням до Сходу мас пересічного лицарства в Європі по­силилися позиції лендлордів, котрі значно збільшили свої земельні володіння і стали застосовувати більш прогресивну технологію сіво­зміни й поширювати врожайніші культури. У той же час католицька церква стала втрачати свою домінуючу роль у формуванні світогля­ду суспільства, бо ідеал католицької Європи Августина Блаженного (в якому церква - деміург політики, а головне - найбільший феодал) перетворювався на міф. Великі феодали прагнули підпорядкувати ре­лігійні єпархії національній ідеї. Необхідне було нове зрушення євро­пейського воїнства до Малої Азії, але тепер вже на чолі з монархами.

Приводом до II хрестового походу стало те, що мусульманський світ отямився від втрат, які було завдано І хрестовим походом і став об’єднувати свої сили для надання відсічі загарбникам.

У 1171р. талановитий воєначальник Салах-ад-Дин об’єднав під своєю владою Єгипет і почав війну з Латинською імперією. У 1187 р. єгипетські війська взяли в облогу Єрусалим, що стало приводом для закликів до III хрестового походу.

4.