Передмова
Якщо розглянути дві найхарактерніші риси сучасного світу, то дійдеш висновку, що він поєднує в собі всі історії людства в одну, яка зазнає модернізації. Як рід людський дійшов саме до цієї точки? Ось питання, яке цей «Нарис» має намір дослідити.
Ми шукаємо відповідь поза видимими речами, що формують світ, об’єднаний під егідою Європи, відтак під егідою Америки й під знаком демократії, науки, капіталізму, індивідуалізму та спеціалізації всіх видів діяльності людини. Ми знаходимо відповідь у загальній історії, яка розгортається впродовж сотень тисячоліть і ділиться на три послідовні епохи.Епоха палеоліту, що триває від ста до двохсот тисяч років, застає людину в природному стані, вона живе групами або племенами як і інші тваринні види, вона автономна, адаптується до середовища і здатна розв’язувати всі свої проблеми. Друга епоха, що настає з кінцем останнього льодовикового періоду, триває тисячоліть десять. Вона позначена виникненням і розширенням політичної влади, утворенням царств та імперій, переходом до виробництва харчів і ремісництва, появою світових релігій і консолідацією великих культурних ареалів. Третя епоха, що почалася близько п’яти століть тому, ще не добігла кінця. Вона відкрила - спершу для європейців, а згодом для всіх людей - новий етап історії людства. Ми досі живемо в ньому.
Як пояснити причини, з яких людський рід прожив усі ці історії аж донині? Наш «Нарис» пропонує гіпотезу появи на дереві життя тваринного виду Homo sapiens sapiens, самобутньою й відмінною рисою якого є те, що він вільний: його природа визначається віртуальною програмою, а існування реальне тільки в культурній актуалізації. Можна більше не сумніватися, що кроманьйонець, люди часів династії Хань, племена банту і люди, які живуть нині, - всі ми належимо до одного виду й маємо спільні психічні риси. Але яка культурна різноманітність між нечисленними поселеннями палеоліту, між великими культурними ареалами тисячолітніх цивілізацій і нинішнім культурним подрібненням!
Щоб дійти слушної відповіді, ми стверджуватимемо: донині людство пережило дві послідовні стадії і вступило в третю і ніщо не дозволяє сказати, що вона буде останньою.
Протягом ста-двохсот тисячоліть людство жило своєю «природною історією» у царстві живої природи. Досить багата джерельна база стосовно останніх десятків тисячоліть, починаючи від 35 000 років тому, дає нам сміливість приблизно реконструювати цей палеолітичний світ. Цілком зовнішня щодо цієї природної історії подія - кінець останнього льодовикового періоду - призвела до складного нагромадження політичних, демографічних, економічних, релігійних чинників, які за п’ять-сім тисяч років сприяли виникненню п’яти або шести великих культурних спільнот. На цих величезних культурних ареалах розгортаються множинні й різноманітні «традиційні історії», кожна з яких майже замкнена на самій собі й не знає про інші. Кожна регіональна історія перебуває під домінантним тиском політичних процесів, логічним завершенням яких щоразу було зведення гамівної та об’єднувальної «світової» імперії. З найщасливішою постійністю за цією логікою йшов Китай, і це робить традиційну китайську історію «нормальною» історією, мірилом якої слід вимірювати всі інші історії, які розвивалися на інших культурних ареалах. А звідси можна уявити й планетарну імперію, яка завойовує Землю і потім запроваджує на ній одну й ту саму цивілізацію - китайську, індійську, європейську чи іншу. Монгольська імперія на своєму апогеї в середині XIII ст. була невиразним прообразом цього скинутого майбутнього, як були ним, можливо, Іспанська й Британська імперії.Перебіг світової історії зазнав докорінного відхилення через вплив європейського ареалу. Його «традиційна» історія майже на п’ять тисяч років максимально віддалена від китайської «нормальності». Ця особливість відбивається в нездатності домогтися імперського об’єднання. Нею, зрештою, пояснюється виникнення в Європі, починаючи приблизно з кінця XVII ст., нової течії історії, яка за якихось чотири століття привела людство водночас до сучасності й до його «об’єднаної історії». Отже, за тридцять п’ять тисяч років людство перейшло від освоєння та розселення в усіх видах природного середовища до практичного існування в своєму можливому розмаїтті перед тим, як розпочати за нинішніх часів практичне можливе об’єднання.
Цей «Нарис» - виклад й перевірка наведеної тези, доведені до точки, де її можна передати до вправніших рук. У цієї тези два виміри. З одного боку, слід описати історичну реальність на кожній стадії. З другого, потрібно пояснити перехід від однієї стадії до іншої. Загальну історію можна написати, якщо брати її в точному сенсі. «Історія» в цьому контексті означає сукупність фактів, які можна розглянути й пояснити у відповідний спосіб. Історичний факт стосується минулого не як минулого порівняно з теперішнім і майбутнім, а тому, що тільки минуле є реальним, а наука може оперувати тільки реальними речами. Історичні факти людства мають дві основні характерні риси: випадковість і пізнаваність. Випадковість для людства є виразом свободи роду, яка має два варіанти. Те, що сталося, могло або не статися, або відрізнятися від того, що сталося. Перехід від одного культурного етапу до іншого міг і не відбутися. Те, що мало б, у принципі, статися, не сталося. Вміст кожного культурного ареалу міг би бути іншим. Але пізнаваність фактів для людства означає, що можна завжди в ретроспективному плані та за допомогою солідних гіпотез і відповідних джерел, пояснити, чому те, що сталося, сталося і сталося саме так.
Ця праця пропонує нарис «однієї» з історій. Очевидно, що в ній обстоюється не єдина можлива теза, а та, яку автор уважає за найслушнішу. Ця праця - не єдиний можливий спосіб розвивати та обґрунтовувати тезу; вона також не єдина праця, яку можна було б написати в цій манері. «Одна» історія означає, що можливі були й інші всесвітні історії, які людство не прожило з причин, які можна виявити й пояснити в ретроспективному плані. Сучасність не є стихійним і неминучим розвитком будь-якої з традиційних історій: її постання - це історичний випадок, який уможливився через переплетіння європейських особливостей.
Нарешті, цей нарис є начерком «загальної» історії. Загальність стосується всього виду. Її можна розуміти двояко. Загальність може охоплювати людський вид в його людськості, те, чим його можна виявити в кожному представникові виду, незалежно від культурного контексту.
Або ж загальність може охоплювати всіх представників виду, що співіснують протягом окремого періоду. Якби всі люди вміли читати й писати, письменність була б загальною рисою, не будучи при цьому характерною рисою людини як виду. Перший з двох напрямків закритий, оскільки немає історій загальних людських істот. Історія може починатися тільки з суб- загального. Для того щоб історія могла вважатися загальною, треба, щоб субзагальне могло стосуватися всіх сучасників і щоб було принаймні два послідовних субзагальних, одне як альфа, а друге як омега. Ці дві умови задовольняє «Нарис загальної історії», оскільки в ньому розглянуто три послідовні культурні стадії, кожна з яких охоплює все людство.Що це означає? У загальному в собі дуже велика кількість малесеньких людських суспільств ігнорують одне одного, але всі вони належать до одного й того самого поля культурних можливостей, хоч і не знають про це. У загальному для себе всі сучасники зібрані в одну спільноту, поділяють одне й те саме поле можливостей і знають це. Імовірний також і проміжний стан, коли суспільства дуже великі й об’єднують субзагальні частки сучасників. Ці три стани відповідають трьом стадіям всесвітньої історії. На стадії природної історії виду палеолітичне культурне поле в собі поділяється на малесенькі культурні людства. На стадії традиційних історій неолітичне поле в собі поділяється на величезні культурні ареали, які називають цивілізаціями. На стадії об’єднаної історії сучасне поле для себе поділяється людством, що стало свідомим своєї єдності.
«Нарис загальної історії» - це документований і аргументований виклад тези, яка дає змогу пояснити, як і чому через кількадесят тисячоліть людство врешті-решт об’єдналося в єдину історію, а також як і чому стало так, що ця єдина історія є також і сучасною історією.
На таку справу, як ця, наважуєшся не зненацька, і вона не будується на спеціально підібраній літературі. Її живлять книги, які читаєш протягом усього життя і які неможливо навести в покажчику. Зрештою, якщо цей нарис матиме хоч якусь цінність, її слід шукати не в наведенні невідомих фактів, а в тлумаченні фактів з певного зв’язного погляду. Матеріал цієї книжки неважкий і не вимагає приміток і посилань. Погляди й тлумачення були розроблені в попередніх книжках. Опанувати їх не конче необхідно, але може статися, що підходи в цій книзі видаватимуться досить особистими й збиватимуть з пантелику, попри запобіжні заходи, вжиті, щоб зробити цю загальну історію доступною для будь-якого поблажливого й доброзичливого читача.
При остаточній підготовці рукопису мені у великій пригоді стала гостра й слушна критика з боку П’єра Манана. За це йому щира вдячність.