Міжнародні відносини у XVI ст.

З кінця XV ст. Європа вступила в новий період міжнародних відносин. На той час у низці країн завершилося територіальне об’єд­нання і склалися умови для створення феодально-абсолютистсь­ких держав.

Великі географічні відкриття наблизили до країн Європи Но­вий Світ та Схід. Заокеанські володіння Іспанії та панування Пор­тугалії на морських шляхах до Південно-Східної Азії залучили ці країни до числа перших колоніальних держав світу. На початок XVI ст. Англія, Франція, Іспанія, Португалія, Данія і Швеція вже досягли значних успіхів у створенні власної державної єдності. У II половині XVI ст. у ході Нідерландської буржуазної революції народилася Республіка Об’єднаних провінцій. У той же час це сто­ліття було свідком утворення і розпаду великої багатонаціональ­ної держави Карла V.

Із народженням абсолютистських монархій на перший план виступають суперечності між великими державами, до яких при­лягали середні та маленькі країни. Зіткнення між державами пе­реростали у загальноєвропейські конфлікти, але посилення яко­їсь однієї держави не допускалося. Зміцнення однієї монархії за рахунок іншої спричиняло дію у відповідь з боку сусідніх держав, які дбали про рівновагу сил. Створювалася так звана система „по­літичної рівноваги”.

Феодальна природа будь-якої держави визначала характер її зовнішньої політики. І війна була одним з головних її проявів. Дворянство XVI ст. розглядало війну як поле своєї звичної діяль­ності, як важливе джерело засобів існування. Велика роль, яку ві­дігравало дворянство у централізованій європейській державі, до­зволяла йому використовувати державу як засіб феодального гра­біжництва. Сама війна, служба в армії були виправдані з точки зору дворянських інтересів. Окрім того, війна була необхідною і для голови дворянства - короля, як один із засобів збільшення числа своїх підданих і, разом з тим, своїх прибутків. Саме цими обста­винами пояснювалися перманентність і затяжний характер війн XVI ст.

Характер війн, масштабність воєнних операцій ставили питан­ня про постійні армії та про їх розширення, про залучення на служ­бу не лише городян та селян, але й найманців. Серед них особливим попитом користувалися швейцарці та шотландці - ландскнехти. Особливий пріоритет тримали швейцарці, які довели свій воєнний професіоналізм.

З другої половини XVI ст. європейські монархи стали активно переходити до рекрутських наборів. Цьому сприяло зміцнення абсолютистських держав, а також виснаження ринку найманців. Армію становила піхота, кавалерія та артилерія.

2.