Китайський варіант

Історія Китаю не старіша за історію інших культурних ареалів. Усі вони виходять із кінця останнього льодовикового періоду та з початку неолітизації десять тисяч років тому. Але вона має ту особливість, що надає історикові більшу на­ступність у документах.

Документальних свідчень дуже мало, принаймні стосовно одного моменту: до початку VII ст. і династії Тан. Цей мо­мент - морфологія. Так, починаючи зі стадії громад, наяв­ність широкого царського клану, згодом політизація та ієрархізація соціальної стратифікації, зрештою, відбір одно­рідного в культурному сенсі апарату влади привели до утво­рення дуже характерного соціального диморфізму між елі­тою й народом. Давня й класична література не дають, ска­зати б, жодних відомостей про більшість населення, про хліборобів. Коли в класичних книжках ідеться про «народ», треба мати на увазі, що йдеться не про народ у звичному ро­зумінні, а про спільноту домінантних родів, щодо яких нам дають зрозуміти, що власне народ живе в залежності від них. Ігнорування стану народу таке, що ми навіть не знаємо, де жив китайський народ до династії Тан: у сільській місце­вості розкиданими осередками, чи в більш-менш великих се­лах, чи, може, у містах? Остання гіпотеза не безглузда ні з порівняльної точки зору (в Африці відомий принаймні один добре засвідчений приклад хліборобів, що постійно мешка­ють в укріплених містах, за будовою полісів, - це плем’я яко в Нігерії), ні власне для Китаю, якщо говорити про набагато раніший період, можливо, ще за дві тисячі років, за династії 165

західних Чжоу (1111-771 до н.е.).

Зважаючи на таку ситуацію з документальними свідчен­нями, історик упокорюється і шукає вихід у наявних доку­ментах. Будову китайського суспільства можна описати за період династії Цинь (1644-1911). Якщо дотримуватися мак­симально ймовірного загального рівня, то схему Цинь можна цілком правдоподібно поширити й на період Мін (1367-1644). За цими межами - то вже справа оцінки й сміливості, хоча будова, яку ми коротко наведемо далі, сумісна з тим, що нам відомо, зокрема, про структуру аграрної власності та про способи рільництва приблизно з XI ст.

Осердя та вузол системи знаходяться в нашаруванні ринків у три рівні. На найнижчому рівні маємо місцеві ринки. Вони активно діють усюди, аби бути доступними будь-якій сільській виробничій одиниці, настільки ізольованій, на­скільки це можна уявити. Вони дозволяють збувати все, що не споживається безпосередньо виробниками та їхнім най­ближчим оточенням, і це стосується як сільськогосподарсь­кої, так і ремісничої продукції. I навпаки, рільники знахо­дять там усі товари й послуги, які їм потрібні та які не ви­робляють ані вони самі, ані їхнє оточення. На нижчому рівні соціальної інтеграції досі знаходяться села, завжди дуже згруповані. На іншому краї бачимо центральні ринки. Усі во­ни виконують важливі функції гуртової торгівлі та розміщу­ються в стратегічних точках транспортної мережі. Між місцевими й центральними ринками розташовані проміжні ринки, які відповідають цій назві за всіма критеріями, які можна до них застосувати.

Низка критеріїв дає нам ознаки, що збігаються.

Яке місце посідають ці ринки як суто економічне явище стосовно адміністративних центрів як виключно політичних утворень? Адміністративні центри згадуються в письмових пам’ятках, принаймні від епохи західних Чжоу. У весь цей період місто не лише прикрите мурами, але є також місцем знаходження адміністрації. Те, що цей факт можна встано­вити щонайменше на стику II і І тисячоліть до н.е., є ознакою політичного злиття в Китаї. Стадія громад і супергромад уже подолана, і виникають князівства чи царства з політичними кордонами, урбанізовані, оснащені окремим апаратом влади й на шляху до абсолютизації. Архаїчна риса - наявність «імперської» династії, власне, роду, який дає правителів як­що не всім князівствам, то принаймні більшості з них. Цей архаїзм буде не усунений, а дискваліфікований за східних Чжоу, які, обмежившись суто «ієратичною» роллю, провіща­ють майбутній статус «імператора» в Японії, що дасть їм змогу вижити аж до заснування імперії у 221р. до н.е. Імперія - це також захоплення сакральності з боку сильної особи, останнього переможця у вічному змаганні, принца з династії Цинь, який зможе нав’язати від самого початку існування імперії дуже абсолютний варіант ієрократії.

Цю стихійну інтеграцію китайського суспільства можна подати у формі спіралі. Ця форма досить добре підтверджує давню гіпотезу Кристеллера про стихійно шестикутну структуру мереж проживання. Кожний місцевий ринок ото­чений першим колом із шести сіл, яке своєю чергою оточене другим колом із дванадцяти сіл. У кожного ринку близько вісімнадцяти сіл-сателітів. Села, що розташовані на межі між двома шестикутниками, підтримують стосунки тільки з одним ринком. Така односторонність відбиває те, що кожний шестикутник утворює дискретну одиницю, автаркія якої ламається тільки за допомогою її ринку. На вищому рівні відмічається, що кожний проміжний ринок оточений загалом шістьма місцевими ринками. Але кожний сателіт розташова­ний на межі й підтримує стосунки з двома-трьома проміжни­ми ринками, а не тільки з проміжним ринком свого шести­кутника. Аналогічний багатосторонній характер спостеріга­ється на рівні центральних ринків, де кожний проміжний ри­нок, який належить до системи центрального, теж пов’яза­ний з одним або двома іншими центральними ринками.

Тепер спробуємо точніше окреслити базову одиницю цієї конструкції. Найвищою одиницею є не село, а кущ сіл, зосе­реджений навколо свого місцевого ринку. Саме ця спільнота утворює цеглину, з якої побудований дім китайського суспільства. У кожної цеглини однаковий паспорт: район десь у п’ятдесят квадратних кілометрів, тобто з радіусом чо­тири або п’ять кілометрів, вісім тисяч жителів, що мешкають у півтори тисячі хатинок, розподілених по вісімнадцяти се­лах. З одного боку, спільнота досить невелика, і її члени зу­стрічаються досить часто завдяки ринкові-центру, а отже, усі знають одне одного. З іншого боку, досягнуті цифри диск­валіфікують її як тісну спільноту, згуртовану активними емоційними стосунками. Такі тісні й активні стосунки зу­стрічаються на рівні села. У ньому мешкають кілька сотень людей, усі мають між собою родинні зв’язки й походять з од­ного роду, який своєю чергою походить від близького ба­тьківського роду. Вирішальним атомом є не окрема людина. Звичайно, з фізичної точки зору існують тільки індивіди, але вони мають соціальну істотність тільки як представники груп.

Базова одиниця виконує всі функції і має всі реалії май­же автаркійного мікрокосму. У цих межах забезпечуються всі види послуг. Тут є повитуха, лихвар, кравець, найманий працівник, а ще сваха, бо це - одиниця ендогамна, де кожен повинен знайти собі подружжя. У мікрокосму є своя релігійна реальність. Його спільне святилище знаходиться в головному храмі місцевого центру. У цьому храмі, присвяче­ному предковічному божеству, порядкують благочестиві лю­ди центру та набожні достойники сусідніх сіл: тут немає свя­щеників і духовенства в будь-якій формі. Щороку спеціаль­ний комітет, до якого входять основні торгівці та найвпли- вовіші представники місцевої еліти, влаштовує велике свято. Божество, на честь якого його влаштовують, «діє» на всій те­риторії одиниці й об’єднує навколо себе всіх мешканців. Щоб забезпечити порядок у такому стихійному скупченні кількох тисяч осіб, створюється поліція з добровольців цього малень­кого району. У цих межах створюють також професійні об’єднання та спілки, що опікуються місцевими інтересами: тваринники, теслярі, мулярі тощо; ведуть роботи з іригації: прокладають і утримують у належному стані канали, буду­ють греблі, водогони. На цьому рівні, а не в селах, організую­ться колективні розваги: казкарі, мандрівні театральні тру­пи, азартні ігри, кулачні двобої, виступи фокусників. Урешті-решт, «соціальна цеглина» - також і фізична опора для культурних особливостей, релігійного фольклору, діалектів, системи мір і вагів.

Усе сприяє тому, щоб цю базову одиницю сприймати як інтегроване ціле. Вона є такою ще й тому, що в ній діє само­врядування. У села немає адміністрації як такої, оскільки во­но ідентифікується як рід: спільні справи ведуть сімейні ра­ди та старійшини. У місцевому центрі так само немає адміністрації. Щоб правильно зрозуміти, як ведуться місцеві справи, треба звернутися до стосунків між елітою й народом. Визначення та критерій належності до еліти дуже простий: потрібно бути землевласником, неробою (а це означає, що землі віддають народові в оренду чи в половинщину) і освіченим. У жодному селі немає представників еліти, але в кожному місцевому центрі є кілька таких сімей. Вони поста­чають місцевих достойників, які дбають про все. Вони трима­ють свій «двір» при чайному домі, який є фактично центром суспільного життя. Саме тут до достойників звертаються, щоб розв’язати суперечки між селами чи між власниками та їхніми орендарями. Вони отримують, фільтрують і адапту­ють накази від імперії. Вони користуються товарами й по­слугами, які надходять з інших місць, і водночас поширюють їх на більші кола. Вони є вмістилищем елементів великої ку­льтурної традиції та ідеології еліти, які просотуються, отож, аж до місцевого рівня. Вони відіграють основну роль у поши­ренні й збереженні спільної китайської цивілізації, маючи своє коріння в місцевому ґрунті й підтримуючи родові зв’яз­ки з зовнішнім світом. Інші соціальні елементи також вико­нують аналогічну функцію посередників і буферів між місцевим суспільством і зовнішнім світом. Це становище між рільниками та великими купцями обіймають дрібні торгівці та їхні об’єднання. Щодо місцевої ложі таємних товариств, то вона стоїть між суспільством та імперською бюрократією. Ці таємні товариства дуже давня самобутня риса китайського суспільства. їх можна тлумачити як стихійні захисні засоби суспільства, що потерпає від свавілля бюрократії, над якою немає інституційного контролю, проте такі захисні засоби можуть обернутися на звичайну злочинність.

Наведена система відповідає оптимальному варіантові з імперської точки зору, і на це є декілька причин. Витрати імперії в такий спосіб надзвичайно скорочуються. Щоб міцно контролювати все, потрібно й достатньо тримати три вищі рівні адміністративних і міських центрів. Для цього до­статньо оточити їх мурами і розмістити там гарнізони. Немає потреби, щоб вони були дуже високої якості. Вони майже так само непотрібні, як Велика китайська стіна, зведена проти зовнішніх племен. Доки імперія стверджується через добро­бут і авторитет центру, племена тримаються спокійно і рільники теж. Вторгнення загрожують, коли центр помітно слабшає. Аналогічно народний бунт може спалахнути на ло­кальному рівні будь-де, через природне лихо чи кричущу несправедливість влади. Він урешті-решт припиняється сам собою, або його придушують без надто великих зусиль, поки він не вийшов за локальні межі. Ситуація ускладнюється, ко­ли бунти й повстання поширюються і стають загальними.

Стихійна інтеграція суспільства в пов’язані одна з одною ме­режі сприяє такому поширенню, але несуть її не селяни, а достойники й таємні товариства. Для того щоб ці чинники по­чали протестувати, потрібно, щоб у них виникло відчуття, що центр переживає кризу і ця криза може мати неприємні наслідки щодо становища місцевої еліти. Це - визначення революційної ситуації в Китаї: пасивна, а згодом і активна зрада еліти, коли вона розрахує, що їй більше невигідно підтримувати правлячу династію. Якщо така ситуація наста­не і центр хитатиметься дедалі більше, укріплені міста вже не слугуватимуть для чогось серйозного, хіба що їх викори­стовуватимуть як опорні бази «сеньйори війни», щоб грабу­вати навколишню місцевість або щоб воювати між собою та вирушити на завоювання влади.

За звичайних обставин народ організується стихійно, практично аж до того рівня, де починається адміністративна організація. Кожна базова одиниця самоорганізована і не по­требує апарату влади ні для чого. Після базової одиниці са­моорганізація здійснюється через інтегровані мережі ринків, через родові зв’язки достойників і через таємні товариства. Це - громадянське суспільство, яке функціонує саме собою та нічого не коштує політичній владі. Навіть більше, суспіль­ство не задовольняється самоорганізацією, а ще й спромагається само себе контролювати. Контроль над наро­дом, який живе в майже повній соціальній автаркії в своїй базовій одиниці, досягається стихійно, а це означає, що вартість об’єднання між одиницями для рільників дуже ви­сока. А для достойників і таємних товариств вона дуже низь­ка, але ні ті, ні ті зовсім не зацікавлені в тому, аби заперечу­вати владу. Фактично доля місцевої еліти пов’язана не з тією чи тією династією, а з абсолютизмом ієрократії, адже еліта входить - на цей час або потенційно, а також у культурному та ідеологічному плані - до апарату влади. Вона контролює народ, урегульовуючи проблеми і сприяючи спільному благу, вдаючись навіть до послуг зовнішньої сили, коли справи по­гіршуються, якщо тільки вона не готується до зміни волода­ря в крайніх випадках. Усі ці обов’язки достойники викону­ють безкоштовно. Вони нічого не одержують від адмініст­рації, окрім перспектив підвищення свого стану, і живуть з ренти за свої землі: їхні послуги не безкоштовні, їх оплачу­ють селяни.

Доцентрові якості цієї системи помітні всюди й ґрунтую­ться на кількох видах розрахунку. Кожний базовий осередок здатний жити не в повній автаркії, а в об’єднанні з такими ж самими, як він, у набагато меншій політії і навіть, можливо, більш задовільно в скупченості громад, яка може перетворю­ватися чи ні на верховну супергромаду. Місцева самоор­ганізація може обійтися без імперії, це - факт, але так само правда й те, що ніщо не спонукає її обходитися без імперії. Інакше кажучи, базова клітина організму байдужа до його розмірів і структури. Ця початкова нейтральність ламається на користь доцентрового руху, оскільки мережі, які можуть включати базові клітини в ширші спільноти, стихійно визна­чаються на імперському рівні. Логічне завершення еко­номічних мереж - інтеграція всього китайського ареалу в єдиний ринок, бо логіка економічних ринків ґрунтується на з’ясуванні порівняльних витрат. Найвищими границями та­кого аналізу є сама планета. Реальні границі обмежуються не економічними чинниками, а кінець кінцем політичними. Прагнучи увібрати в себе максимальний культурний ареал, імперія розширює кордони, наскільки це можливо в домо- дерному світі. Своєю чергою, природними межами культур­них мереж є ареал, який охоплює певна цивілізація, тому що саме такі межі здатні визначати найглибші й найзмістовніші питання, бо вони найближчі до загальної людини, та примно­жувати найбільш блискучі та нюансовані варіації. Очевид­ним або уявним достоїнством імперії є те, що вона ототож­нює себе з певною цивілізацією. Щодо політичних мереж і амбіцій, якими вони живляться, то вони теж прагнуть мати максимально широкі політичні межі. Саме тому імперії зрештою виринули з тисячоліть, саме тому амбіційні особи­стості зберігають вічну ностальгію за ними і саме тому на­ціоналістичні ідеології вигадують для себе уявні імперські корені - «імперії» Гана, Малі, Сонгай[****]. Коли імперія існує з незапам’ятних часів, вона слугує природними границями політичних амбіцій.

Імперія має також і позитивні переваги, які повинні ще дужче посилювати доцентрові сили. Вона забезпечує мир усім. Для освічених людей вона відкриває можливість зроби­ти дуже вигідну кар’єру в імперському апараті. Фактично робить собі кар’єру та дістає від своїх успіхів значні перева­ги не стільки окрема людина, скільки цілий рід. Поважні ки­тайські родини, як і всюди, живуть не по кишені й урешті-решт розорюються. Єдиний спосіб увічнити свій рід полягає тут у тому, щоб час від часу один із його паростків успішно проходив мандаринський конкурс, а тоді вже його дипломи прислужаться всім родичам. Кожний рід зацікавле­ний у тому, щоб ретельно приглядатися до своїх нащадків чоловічої статі, виявляти найперспективніших і справляти на них сильний тиск, аби спонукати до плекання найвищих амбіцій. Для торговців вигода імперії в тому, що вона при­множує їхні можливості одержувати зиск за рахунок самого лише розширення ринків у просторі та дії принципу по­рівняльних витрат. Таємні товариства стихійно рухаються в цьому руслі. Як опозиція - але опозиція не стільки політич­на, скільки трибунська, опозиція щодо бюрократії, - вони не мають іншого виходу як вписуватися в ті межі, де бюро­кратія демонструє свою шкоду. Як злочинці, вони діють на кшталт усіх злочинних товариств, ідучи твердим паралель­ним курсом щодо розширення економічних і соціальних гра­ниць імперії, адже в цих границях вони знаходять собі жертв і здобич.

Щоб довести картину реальності до межі ідеалу, слід за­значити, що ніщо не спонукає китайців піддаватися відцент­ровим силам. Культурне єднання здобуте ще кілька тися­чоліть тому; його підтримує в неперервному стані місцева еліта, яка перебуває в контакті з основними культурними осередками; воно поглиблюється через повну відсутність будь-якої альтернативи. З цього випливають культурне про­сочування, яке межує з гомогенізацією, і за логічною допов- нюваністю реальність і свідомість максимальної неодно­рідності щодо всього некитайського. Почуття китайської са­мобутності підноситься до найвищого рівня інтенсивності са­мим тим фактом, що її ознаки й зміст можна легко виразити, і цю можливість безкоштовно здобувають тривалі імперські єднання спільного культурного ареалу. У границях імперії люди поділяють культурні риси, які можна вирізнити й підсумувати, тоді як європейцеві важко було б пояснити, що саме визначає його як європейця, якщо довго й дуже серйоз­но не поміркувати над цим. Хай там як, але якби в когось у голові зароювалася дивна думка, яка сприймається як про­типриродна в такому споконвічному й наповненому китайсь­кому світі, який автохтони мають ототожнювати з природою, про те, щоб повалити імперію й поділити її на незалежні політії, то йому важко було б точно сказати, на що можна бу­ло б оперти такий рух до незалежності. Історичних при­кладів цьому небагато, оскільки політичне минуле було ми­нулим громад і супергромад з непевним визначенням політій. Тільки на останній стадії Царств, що воюють (489-221 рр. до н.е.), окреслюються князівства, але вони не мають часу ство­рити собі кожне окрему біографію. Розподілити китайський ареал на тривалу трансполітію можна було б за ознаками клімату, рельєфу та гідрографії та обмежити її приблизно вісімнадцятьма традиційними провінціями, але в них немає політичного минулого.

Підсумовуючи, можна зазначити, що імперія добре розмістилася в Китаї, їй мало хто загрожує ззовні, вона стихійно самоорганізується в цих межах, і її мало чи зовсім не заперечують як таку. Єдине слабке місцем - це сам центр, приречений рано чи пізно розкластися, позбавлений можли­вості реформуватися зсередини. Розклад стає неминучим че­рез дурість правителів уже від третього покоління і через па­ралізуючі інтриги двору. Реформу проводити неможливо, бо довелося б починати з реформування самих реформаторів. Єдиним виходом є періодична зміна династії - кожні два чи три століття, згідно з емпіричними даними. Конфуціанська ідеологія точно відповідає фактичному становищу, і це допо­магає розуміти силу її переконання і те, що вона протримала­ся (з урахуванням нетривалого буддійського впливу за ди­настії Тан з початку VII ст. до 750 р.) упродовж двох з полови­ною тисяч років. Хороший імператор той, хто нічого не ро­бить, бо старанно дотримуючись ритуалів, він забезпечує космічну й соціальну гармонію, з якої випливають мир, спра­ведливість, процвітання, безпека. Відтак ані імператорові, ані апаратові не потрібно втручатися у справи людей. Вони йдуть своїм порядком, який, аби мати змогу стихійно встановлюва­тися, вимагає тільки того, щоб бути всередині загального укладу, забезпечуваного політикою, що відповідає власній раціональності. Мета політики полягає не стільки в тому, щоб робити, скільки в тому, щоб давати змогу робити.