Інтеграційно-диференційна природа соціокультурного руху та проблема критеріїв його періодизації

Визначивши хронологійні рамки цивілізаційного процесу (при­наймні його нижню межу, оскільки він триває і в наш час), розгля­немо питання про його основні стадії та їхні етапи як якісно відмінні, але пов’язані між собою генетично фази еволюції людського су­спільства та його культури.

Філософсько-наукова думка XIX ст. виходила з необхідності по­шуку єдиного критерію для виділення стадій соціокультурної ево­люції. Вибір такого критерію різними авторами здійснювався від­повідно до їхніх світоглядних засад. Так, якщо для Г. В. Ф. Гегеля історія була рухом Абсолютного Духу до усвідомлення своєї суті як свободи, то стадії історії виділялися ним як етапи актуалізації певної міри й форми свободи; якщо для К. Маркса вона була розвитком продуктивних сил та виробничих відносин, невідповідність між яки­ми знімається засобами класової боротьби, то й проблема періо­дизації полягала у пошуку основних стадій розвитку продуктивних сил. Так само робили й представники класичного позитивістського еволюціонізму, і вчені неоеволюціоністської спрямованості у XX ст. Основним критерієм для них був технологічний, згідно з яким вони й уявляли сходи «стадій економічного зростання».

Розробки, виконані в межах такої моністичної парадигми, ві­діграли в історії науки визначну роль. Завдяки їм ми знаємо сьогодні у найзагальніших рисах про розвиток технічних засобів або навіть світоглядних форм упродовж багатьох тисячоліть. Але ідея класичного новоєвропейського раціоналізму про те, що якесь одне має (хоча б у кінцевому підсумку) визначати все ⅛ιπe₅ нині вба­чається анахронізмом. Чому, скажімо, рівень технічного оснащення має зумовлювати естетичний смак чи форма самосвідомості — ха­рактер продуктивних сил? На практиці послідовне проведення принципу монопричинності обертається редукціонізмом, коли вищі прояви духовного життя намагаються вивести з найелементарніших потреб ЧИ ВІДНОСИН, фактично ЗВОДЯЧИ перші ДО ДР]/ТИХ.

Сьогодні цілком зрозуміло, ніс соціокультурні феномени зовсім не є безпосередньо похідними від «базисних» явищ; ж правило, вони заздалегідь перевищують потреби останніх. Яскравими прикладами можуть бути і верхньопалеолітичне печерне мистецтво загінних мис­ливців, яке, за словами А. Леруа-Гурана, за своїм, естетичним харак­тером еквівалентне китайському мистецтву доби Хань та давньо­єгипетському мистецтву TV династії, і. надзвичайно ускладнена си­стема соціальних відносин у аборигенів Австралії, котра різко конт­растує з простотою та егалітаризмом суспільних відносин бушменів, що перебувають на тому ж рівні «базисних» показників, що й авст­ралійці. Прикладом із зовсім іншого часу, коли кардинальні суспільні рішення приймалися не з огляду на економічну доцільність, а, скоріше, всупереч останній, є відміна рабства у південних штатах США. Як доводять численні дослідження американських учених, рабовласі-шцька економічна система Півдня на момент її штучної ліквідації була цілком життєздатною, а звільнення рабів призвело до істотної економічної кризи.

Ці міркування зовсім не суперечать фактові певної кореляції між станом економіки, типом соціальної системи, формою організації влади, характером світогляду, релігії, мистецтва тощо. Відомі слова К. Маркса про те, що, взявши певний ступінь розвитку про­дуктивних сил, отримаємо певну форму обміну й споживання; визначивши певний ступінь розвитку виробництва, обміну й споживання, отримаємо певний суспільний лад, певну організацію сім’ї, станів і класів, тобто певне громадянське суспільство, якому відповідає певний політичний устрій, аж ніяк не варто перекреслю­вати. Цю тезу треба лише скоригувати у двох аспектах.

По-перше, кожному ступеню розвитку виробничих сил відповідає не один лише, а цілий спектр можливих типів суспільних відносин, форм культури тощо.

По-друге, слід відмовитися від імпліцитно присутньої у цьому Марксовому твердженні ідеї про те, що саме виробничі відносини та їх розвиток визначають усі інші сфери соціокультурної системи. Як ще у середині 60-х років довела Е. Eocepyri₁ методами історичних чи етнологічних (узагалі будь-яких конкретно-наукових) досліджень не­можливо визначити, чи були, скажімо, демографічні зміни при­чиною або наслідком зміни способу ведення сільського господарст­ва. У подібних випадках маємо справу з явищем позитивного зворот­ного зв’язку, який охоплює всю систему так, що неможливо вста­новити першоджерело зрушень, що відбуваються в усій системі й урешті-решт кардинально її трансформують. Таке явище західні дослідники, зокрема К. Фланнері та К. Ренфрю, називають мультиплікаційним ефектом. На їхню думку, саме такий погляд на історичний процес звільняє нас від таких «метафізичних абстракцій», як «протиріччя», «винаходи», «експерименти» чи «генії», яким приписують відповідальність за культурну еволюцію.

Отже, монофакторний підхід до пояснення культурної еволюції у якості основного сьогодні прийнятим бути не може, але й прагнення деяких дослідників не лише враховувати всі взаємопов’язані фак­тори, а й визнати їх принципово рівновартісними заводить у глухий кут. До системи факторів доцільно ставитися як до ієрархічної кон­струкції, тоді врахування їх максимальної кількості (до межі «ін­формаційного шуму») може піти на користь дослідженню.

Доходимо висновку, що у процесі соціокультурної еволюції люд­ства спостерігається, так би мовити, поліфонічна кореляція між явищами економічної, суспільно-політичної та культурно-світогляд­ної сфер, за якої певним господарсько-економічним показникам може відповідати певний спектр соціальних і культурних форм, пев­ному типові соціальної організації — відповідний спектр еконо­мічних та культурних показників, як і провідним культурно-світо­глядним формам — спектри можливих типів економіки та суспільно- політичних систем.

Наприклад, ранньопервісному мисливсько-збиральницькому господарському типові може відповідати цілком егалітарне (як буш- менське) чи ранжоване в соціально-статусному (як австралійське), але не в соціально-економічному плані суспільство, культура якого передбачає розвинуті форми тотемізму (австралійці) або не знає їх (бушмени), пов’язана з високим рівнем образотворчого мистецтва (верхньопалеолітичні мисливці прильодовикової Європи) або ні (їхні сучасники у Східносередземноморсько-Кавказько-Передньоазійсь- KOMV регіоні). Так само суспільство з кочівницько-скотарською еко­номікою може перебувати на рівні пізньопервісних племен (торки, берендеї, чорні клобуки на момент їхньої появи біля кордонів Ки­ївської Русі) або могутніх ранньодержавних об’єднань — «кочових імперій» (скіфи, гунни, монголи в періоди створення ними великих держав), бути типовими язичниками-політеїстами (скіфи, гунни, половці) або сповідувати одну з вищих релігій — монотеїстичну (як християнство у несторіанській формі — тюркомовні онгути ЧИ MOH- голомовні кераїти або іслам — араби, бербери, казахи) чи іншу (ламаїстський буддизм — монголи, буряти, калмики), мати чудовий живопис (монголи, буряти) або не знати ніякого образотворчого мистецтва, крім ужиткового (як бедуїни Аравії або туареги Сахари). Але ніде у кочовиків ми не знайдемо, скажімо, тотемізму або філософії у власному значенні цього слова.

Подивимось на питання з іншого боку. Світові релігії у їх вебе- рівському розумінні або хоча б такі монотеїстичні, як християнство у його традиційних формах (тобто без протестантизму) та іслам, можуть сповідувати і кочовики, і осілі землероби досить розвинутого (не первісного) типу, і представники сучасної міської культури, але серед їхніх прихильників не може бути ранньопервісних мисливців- збирачів або навіть традиційних мотичних землеробів типу папуасів (без того, зрозуміло, щоб вони входили у систему встановлених білими зв’язків). Так само філософія або авторська лірична поезія, які виникають за доби «осьового часу» при утворенні цивілізацій другої генерації на руїнах цивілізацій ранньокласового типу, корелю- ються і з натуральним господарством традиційної індійської общини, і з доіндустріальною торговельно-ремісничою активністю афінського зразка, і з життям індустріального суспільства буржуазного чи соціа­лістичного типу.

Тобто, відмовляючись від моновизначеної кореляції економічних, суспільних та культурно-світоглядних феноменів, слід визнати між ними кореляцію поліваріантну, але по-своєму не менш жорстку. Корелюються певні спектри стадійно співможливих варіантів економічних, соціальних, політичних, релігійних, інтелек­туальних, художніх тощо форм. Такі згустки співможливих соціокультурних форм мають відповідати певним стадійним рівням цивілізаційного процесу. Іншими словами, саме за ними ми можемо виділяти окремі стадії розвитку людства, а перехідні етапи між цими стадіями будуть відповідати глобальним трансформаціям, так би мовити, «біфуркаційним зонам» цивілізаційного процесу. Фіксація таких трансформаційних смуг і має визначити основні лінії поділу між стадіями цивілізаційного процесу.

Такий висновок можна продуктивно використати для розуміння цивілізаційного процесу лише в тому разі, якщо ми визначимося щодо загального якісного змісту останнього. Вище йшлося про те, що його можна розуміти як рух до вселюдської планетарної інте­грації, до створення (що вже фактично відбулося) та вдосконалення

(якщо оптимістично дивитися в майбутнє) відповідної макроциві- лізаційної системи. Але такий погляд відбиває лише один бік циві- лізаційного процесу. Не менш важливим є й другий, протилежний бік — диференціація людства, сфер його життєдіяльності та форм культури. Органічну єдність інтеграційних та диференційних про­цесів, що взаємопередбачають, взаємодоповнюють та взаємозумов- люють один одного, Г. Спенсер називав змістом еволюції, убачаючи її прогресивну роль саме в цьому.

Після нищівної критики концепції прогресу з боку Ф. Ніцше, Г. Ріккерта, М. О. Бердяева та багатьох інших мислителів кінця XIX — початку XX ст., які показали, що «прогрес» є суто оцінкове, тобто ніяк не наукове, поняття, реанімувати її немає підстав. Історичний досвід XX ст. з його соціальними катаклізмами, світовими війнами, голодоморами, масовими репресіями, накопиченням арсеналів зброї масового винищення тощо лише закріплює цей висновок.

Але якшо абстрагуватися від поверхово-оптимістичного антуражу прогресистської концепції, то важко не погодитися з тим, що протя­гом всієї історії людства починаючи з доби «неолітичної революції», тобто впродовж того періоду, який характеризується цивілізаційним, або цивілізаційно-ноосферним, процесом, ми спостерігаємо у за­гальнолюдському масштабі безумовне наростання інтеграційно- диференційних явищ, тобто еволюцію в її класичному, спенсерів- ському розумінні. З цим цілком узгоджується більш раннє, розроб­лене у перших розділах «Німецької ідеології» марксистське положен­ня про те, що історичні епохи визначаються послідовним поглибленням диференціації праці, хоча для майбутнього це й не передбачалося. Подібні думки бачимо і у Г. В. Ф. Гегеля та А. Сен- Сімона; вони також органічно близькі духові політичної економії А. Сміта та Д. Рікардо. І сьогодні відмовлятися від розуміння ево­люції як єдності інтеграційно-диференційних процесів ніяких під­став немає.

Що ж до сучасних мислителів, то висловлена позиція найближче підходить до поглядів Г. С. Померанця, який зазначає, що диферен­ціацію людської діяльності надзвичайно зручно розглядати як лейт­мотив історичного процесу. Це не значить, що розвиток знарядь праці втрачає своє значення індикатора певної стадії розвитку, тим більше що для певних епох у нас просто немає інших індикаторів. Але з часу, коли в руках учених опиняється більше джерел, а особ­ливо коли вони стають якісно різноманітнішими, виникає мож­ливість паралельно і у взаємозв’язку досліджувати кілька змінних: розвиток господарства, суспільних форм, релігії, мистецтва тощо. Відповідно виникає проблема координації цих змінних з метою виявлення стадій історичного процесу.

Г. С. Померанць пропонує покласти в основу періодизації ступінь диференційованості соціокультурної системи як такої. Тоді стан ок­ремих її сфер треба виводити не один з одного, а з цілісності самої структури, до якої вони входять. При цьому розвиток цілого не передує розвиткові частин; навпаки, щось нове здебільшого виникає в якійсь окремій сфері і з неї впливає на всі інші підсистеми так, що незабаром уся система набуває нової якості (згадаймо концепцію вища, ніж у пізньопервісному племені-вождівстві.

Будь-який соціальний організм являє собою насамперед певну структуру соціокультурних відносин, яка об’єднує людей у життє­здатне, відкрите для обміну енергією та інформацією з навколишнім — природним й історичним — середовищем ціле. В якості основних субсистем такої системи виділяються: 1) економічна, пов’язана з виробництвом, розподілом і споживанням матеріальних благ; 2) со­ціально-політична, яка регулює суспільні відносини та забезпечує функціонування механізмів влади та управління; 3) культурно-ін­формаційна, що створює умови для нагромадження, трансформації та передання сукупного суспільного досвіду, формує систему пове­дінки представників відповідної спільноти та механізми їх самоіден- тифікації з останньою (через що й розкривається феномен етніч­ності).

При цьому характер економічної, соціально-політичної та куль­турно-інформаційної діяльності, з одного боку, прямо пов’язаний з кількістю та густотою населення відповідного соціуму, а з другого — безпосередньо відбивається у конкретній територіально-поселенсь­кій структурі суспільства. Остання вписана у відповідний ландшафт і визначає контури окремої, відносно автономної екологічної систе­ми, що виникла внаслідок штучного перетворення природного дов­кілля цілеспрямованою економічною (лани, копальні тощо), со­ціально-політичною (фортеці, веж тощо) та культурною (храмові комплекси, штучно оформлені сакралізовані природні об’єкти тощо) діяльністю. Ця діяльність безпосередньо пов’язана з демографічними показниками, господарською орієнтацією, системою комунікацій та духовними цінностями відповідного суспільства.

При переході від одного якісного стану до іншого логічно перед­бачити, що в усіх трьох субеиетемах, а також у кількості та густоті населення, характері, його розселення й концентрації, так само як і у взаєминах соціуму та довкілля, мають відбутися принципові чи принаймні істотні зміни. Чим вони будуть вагомішими та багатограи- нішими, тим більше підстав виділяти такий момент історичного процесу в якості переломного.

Якщо ми під таким оглядом подивимося на часи «неолітичної революції», то побачимо, що кардинальні зміни відбулися (зро­зуміло, не миттєво, а протягом досить тривалого часу) в усіх зазна­чених сферах. В економіці натомість привласнюючого господарства прийшло відтворююче, що змінило систему засобів виробництва, форми власності, характер розподілу і споживання. У соціально- політичній царині зміни полягали у.виникненні генеалогічного роду та власне родової організації (з родовою власністю на землю); неза­баром же виникають старші й молодші родові лінії, представники яких мають різні суспільні позиції та владні повноваження, форму­ються зародки інституїцалізованого управління тощо. Трансформа­ція культурно-інформаційної системи позначилася як відмиранням архаїчних релігійно-культових форм (тотемізму) та появою нових (аграрні та скотарські, часто-густо еротично забарвлені культи, культ предків тощо), так і суттєвою зміною обсягу та якості інформації, зорієнтованої вже не на мобільні форми мисливства та збираль­ництва, а на осілий землеробсько-тваринницький побут. Відповідно до останнього формується система стаціонарних поселень, у кілька разів збільшується приріст населення та зростає його густота, внас­лідок чого з центрів вштереджаючого розвитку на периферію плинуть колонізаційно-міграційні потоки. Все це принципово змінює етнічну структуру людства і формує осередки пов’язаних між собою штучних екосистем навколо HeojiiTPFiHffi поселень, радіуси яких довшають зі збільшенням населення та все густіше перехрещуються. Як бачимо, принципові системні зміни відбуваються в усіх сферах людської життєдіяльності, що й дає підстави вважати цей момент ключовим в усій історії людства.

Подивимось тепер, наскільки рівномасштабні таким зрушенням зміни відбулися при переході до ранньоцивілізаційних систем. Якщо починати з економіки, то тут ми спостерігаємо стадійні зміни в межах послідовного процесу. Сільськогосподарське виробництво за­вдяки накопиченню знань, раціональним організаційним заходам та вдосконаленню знарядь праці (останнє далеко не завжди) досягає такого рівня, що не лише задовольняє збільшений приріст населен­ня, а й забезпечує харчами численні групи людей, безпосередньо не пов’язаних із землеробством та скотарством (правлячий аристо­кратичний прошарок, чиновники, військові, служителі культу, ре­місники, прислуга тощо). З іншого боку, остаточно завершується відділення ремісничого виробництва (та орієнтованої на нього сфери видобутку та первинної переробки сировини) від сільськогосподар­ського, з подальшим розгалуженням у кожному з цих блоків. Така диференціація органічно передбачає якісне вдосконалення системи редистрибуції, яка спорадично доповнюється індивідуальним нату­ральним обміном. Колективна влада-власні сть перетворюється на владу-власність верхівки. Накопичення таких тенденцій спостеріга­ємо протягом усієї пізньопервісної доби, але на стадії утворення перших цивілізацій вони демонструють якісне оновлення, наслідки якого розкриваються в історії кожної з перших цивілізацій упродовж кількох наступних століть.

Такого ж масштабу зрушення бачимо і в суспільно-політичній субсистемі. Суспільство остаточно розпадається на окремі стани, пов’язані з виконанням певних функцій у системі загального роз­поділу праці : як на тих, хто керує, й тих, ким керують, так і всередині кожної з цих груп за конкретним родом діяльності (адміністратори, військові, жерці — землероби, скотарі, ремісники, прислуга). При цьому панівний прошарок згуртовується у правлячу верхівку ранньо- державної структури, яка завершує на цьому етапі своє формування, тоді як службовці-виконавці консолідуються в icpapxiwo побудо­ваний адміністративно-жрецько-військовий апарат, силами якого верхи здійснюють організацію та контроль життєдіяльності підвлад­ного їм соціуму. Внаслідок цього суспільство ocτaτowo набуває вигляду ступінчастої піраміди, на кожній з платформ якої спосте­рігається чітка кореляція між соціальним (дуже часто успадкованим) статусом, владними повноваженнями, рівнем інформованої та рів­нем споживання. Приватних власників на засоби виробництва ще не існує, але відповідно до свого соціального статусу, на своєму рівні контролю над суспільними ресурсами кожний з представників влад­них структур забезпечує себе й свою родину відповідною кількістю матеріальних благ та послуг належної якості. Така практика збе­рігається тривалий час, хоча згодом у ній відбуваються певні струк­турні зміни.

Виразними зрушеннями характеризується і культурна сфера. З-поміж них найзначнішим є трансформація системи накопичення, обробки, зберігання і трансляції інформації у зв’язку з винайденням писемності. Втім спроби символічної фіксації узагальненої інфор­мації, зокрема магічного значення, спостерігаються ще з неолітичних часів, і хоча ієрогліфіка та клинопис демонструють на цьому шляху справжній стр ибок, орнаментально-магічний символізм та пікто­графія відбивають попередню стадію розгортання цього процесу. Відбуваються й інші зміни. Культурно-інформаційна субсистема стає станово ранжованою. Верхи створюють власну субкультуру, яка за багатьма показниками виявляється принципово відмінною від тра­диційно-народної, близької до свого попереднього, пізньопервісного стану. Культурні новації майже повністю локалізуються на рівні суспільної верхівки (писемність, орієнтовані на потреби знаті ком­форт і розваги, використання престижних цінностей — багатий одяг, діадеми, скіпетри, трони тощо для маркування високих статусних позицій тощо) і зосереджуються в місцях постійного перебування її представників (палаци, адміністративні установи, храми, міста в цілому). До цього слід додати такі притаманні раннім цивілізаціям (хоча дуже своєрідні в кожній із них) культурні зрушення, як роз­виток математичних та природничо-технологічних знань, оформлен­ня міфо-теологічних космогонічних концепцій, розвиток нових мис­тецьких і літературних жанрів та багато іншого.

За таких умов темпи приросту населення якісно не зростають, оскільки якість життя народних мас порівняно з пізньопервісною добою в цілому не покращується, але виразно фіксуються демогра­фічні зміни іншого гатунку. Представники пануючої верхівки, конт­ролюючи суспільні ресурси й забезпечуючи собі високий рівень споживання, оточують себе значною кількістю жінок (головна та інші дружини, наложниці різних рангів, прислужниці тощо), діти яких найчастіше вже не повертаються до виробничої діяльності, а обіймають певні посади або виконують численні, не завжди потрібні для самовідтворення системи функції у невиробничих галузях.

Тобто простежується виразна тенденція збільшення людей у не­виробничій сфері при збереженні рівня самовідтворення мас рядових працівників або навіть за його певного, інколи стрімкого падіння (як у Дворіччі часів правління III династії Ура). Ще виразнішою є тенденція утворення відносно ендогамних груп у межах окремих соціальних станів, із певним (хоча далеко не завжди зреалізованим) переростанням у кастовий поділ.

Принциповою вбачається і якісна трансформація територіально- поселенської структури при переході від первісності до цивілізації. Центральним моментом у цьому процесі є формування міських цент­рів ранньодержавних об’єднань. Такі перші столиці стають осеред­ками усього нового, що з’являється на цьому переломному в історії людства етапі, фокусуючи контрасти й суперечності нової доби. Оскільки матеріальною основою всіх характерних проявів ранніх цивілізацій є додатковий продукт, який в основній своїй масі стя­гується у ранні міста, О. Г. Большаковим та В. О. Якобсоном була розроблена концепція такого міста як пункту концентрації і транс­формації додаткового продукту, яка знімає протиріччя між його трактуванням насамперед як економічного чи політичного центру.

Оскільки у доіндустріальних цивілізаціях основна маса додатко­вого продукту здебільшого (за винятком хіба що античних та серед­ньовічних західних міст-держав) опиняється в руках державних функціонерів, які мають реальну владу-власність на матеріальні та трудові ресурси відповідного соціального організму, столиці водно­час виступають і політичними, і економічними центрами ранньодер- жавного об’єднання. З цього випливає, що центри військово-полі­тичної влади пізньопервісної доби, часто прив’язані до найавтори­тетніших місцевих святилищ, стають пунктами концентрації, трансформації, розподілу і споживання головної маси суспільного додаткового продукту та завдяки цьому перетворюються на ранні міста з усіма характерними для них економічними, соціально-полі- іичними та культурно-інформаційними функціями.

У семіотичному плані таке раннє місто можна уявити як най­потужніший контейнер і транслятор культурної інформації, свого роду «текст», який кодує мовою організації матеріально-просторово­го середовища колективні уявлення про космічний порядок. З точки зору семантики місто — це медіатор, навіть комплекс медіаторів, місце «контакту» громади віруючих та її сакрального патрона, своєрідний центр космосу соціального організму.

Місто виступає і в якості центру інстуціалізованого управління суспільством, не кажучи вже про те, що саме тут зосереджуються правляча верхівка та зайняті її обслуговуванням та охороною суспіль­ні групи. Тут, зрозуміло, концентруються ремісниче виробництво, товарообмінні операції з сусідами тощо, але не варто забувати, що раннє місто — це насамперед фокусна точка, вузол усіх основних відносин і контактів, на яких і тримається відповідний ранньоци- вілізаційний соціальний організм як самовпорядкована матеріально- енергетично-інформаційна система.

Територіально-поселенська структура соціальних осередків пер­ших цивілізацій, зрозуміло, не вичерпується ранньо міським сто­личним центром. Крім нього, існують невеликі містечка, сільські поселення, окремі фортеці, храмові комплекси, прив’язані до міс­цевих ресурсів виробничі осередки (рудні, каменоломні тощо). Все це визначає характер окремої, відносно автономної екологічної сис­теми, в основі якої лежить взаємодія соціального організму як ці­лісності з довкіллям, яке зазнає перетворень з його боку. З переходом до цивілізації, із зростанням енергетично-інформаційної потужності людство посилює тиск на природу.