ХАНЧЖОУ РОЗДУМИ У ЧАЙНИХ КІМНАТАХ

Недостойного можуть нагородити або залишити без нагороди. Якщо його нагороджують, зневажають вимоги звичайної людської природи. Невинного мо­жуть покарати або залишити без покарання.

- СУ ШИ ’

Ханчжоу був у Xl ст. одним із найбагатших і найбіль­ших міст світу. Уряд династії Сун високо цінував чи­новників, здібних до написання віршів.

Серед хвилястих гір і пишних долин розташований чарівний

Ханчжоу. Місто є одним з найпопулярніших туристичних об’єктів Китаю, відоме своєю давньою архітектурою і чарів­ними садами. На березі озера Cixy («Західного озера») розташовані численні чайні кімнати, де туристи смакують місцевий чай «Лун Цзин» («Колодязь Дракона»). Посічене чайне листя заварюють не­тривалий час у зелених фарфорових чашках. Цим чаєм насолоджу­ються у Ханчжоу вже понад тисячу років. Місто, назване італійським мандрівником Марко Поло найшляхетнішим і найпрекраснішим у світі, було столицею Китаю династії Сун починаючи з 1167 р.

Краса Ханчжоу - це спогад про добу, що цінувала поезію та освіту понад усе. Три століття правління династії Суті були одною з найбільш активних, інноваційних і багатих епох. За часів цієї ди­настії китайці навчилися жити у найбільших містах світу, Кайфені та Ханчжоу, та насолоджуватися їхнім захоплюючим культурним життям.

Ханчжоу справив велике враження на Марко Поло. Навіть переживши часи своєї величі, місто зачарувало мандрівника вимо­щеними камінням вулицями, численними харчевнями та лазнями. Марко Поло назвав його Кінсаї.

Сюди переселялися численні філософи, мислителі та письмен­ники. На вузеньких вуличках Ханчжоу була сила-силенна чайних кімнат, одна краща за одну, в яких місцева еліта започаткувала товариства та дискусійні клуби. У тексті 1235 р. згадуються по­етична спільнота Західного озера, буддійське чайне товариство, клуб фізичної культури, спільнота окультистів, товариство молодих жінок, клуб екзотичної їжі, рослинницька та садівнича спільнота, клуб збирачів антикваріату, клуб поціновувачів коней, товариство витонченої музики.

Ця столиця царства У Юе вже у X ст. була одним з найваж­ливіших центрів Південного Китаю. Місто приваблювало вчених з усього Китаю, Японії, Кореї та Монголії. Коли Ханчжоу в 978 р. перейшов під владу династії Сун, він зберіг свій важливий статус заможного міста на півдні царства, що спеціалізувалося на торгівлі з іноземцями. Столицею царства Сун стало північне місто Кайфен. Ім­ператор Тайцзун постійно розширював кордони царства від Кайфена на південь до Кантона, що не мало відповідників у історії Китаю, тому що відбулося порівняно мирно, ба навіть цивілізовано.

Друковане слово

На думку спеціаліста з історії Китаю Дітера Куна, XI ст. династії Сун було з огляду інтелектуальних здобутків одною з найбільш за­хоплюючих та активних епох в історії людства. Значного імпульсу такій креативності додав один важливий винахід.

Усього за сім років до того, як засновник династії Тайцзу став до влади, у 954 р. чоловік на ім’я Фен Дао завершив збірку класич­них текстів. Він вирізав тексти рельєфними літерами на дерев’яних плитах і видрукував усього Конфуція, а також майже всю відому на той час китайську літературу.

Друкарська справа надзвичайно зацікавила імператора Тайцзу, який захоплювався різними релігіями та філософськими течіями й був толерантний до них. У 971 р. Тайцзу наказав надрукувати китайське видання буддійського канону «Трипітака». Його було висічено на 130 000 дерев’яних дощок і завершено у 983 р.

В епоху Сун друк книжок вийшов за межі стін буддійських монастирів і став доступним усім.

Держава сприяла друкові класичних творів. До того ж замовляли великі енциклопедії: першу енциклопедію, в якій була здійснена спроба охопити всі знання, відомі на той час, було видано в 981 р. У XII ст. видали збірку з архітектури, а також праці з медицини, зоології, ботаніки.

Стереотипний друк знизив ціну книжок на дев’яносто відсот­ків, утім, видавцям вдавалося отримувати прибутки. Надруковані книжки значно збільшили цікавість до навчання та літератури. Стереотипний друк дав імпульс культурі освіченості, що попу­ляризувалася династією Сун. На зміну престижності військової кар’єри прийшло дещо абсолютно інше. Пензель став важливішим за меч.

Від екзаменів до процвітання

Засновник династії Сун, Тайцзу, був надзвичайно шанова­ним правителем. Завдяки його харизматичності та довірі до нього

Засновник династії Сун, Тайцзу, не визнавав політичних методів при­значення на посади у своєму уряді. До уряду потрапляли лише най­більш кваліфіковані особи, які подолали суворі вступні іспити. Робота невідомого автора, бл. 1000 р.

військові покликали Тайцзу стати імператором. У 960 р. власні вояки вмовили його, на той час командувача урядового палацу в Кайфені, взяти владу до рук. Тайцзу погодився лише за умови, що військові дадуть обіцянку не завдавати шкоди родині правителя, урядовому палацові, а головно жителям Кайфена. За шістнадцять років свого правління Тайцзу кардинально реформував систему управління. Він не визнавав політичних методів призначення на посади в державі, що були поширені за часів династії Тан. Тайцзу прагнув, аби вплив командирів і шляхетних родин в уряді змен­шився. Тепер до уряду потрапляли тільки найбільш кваліфіковані, обдаровані та освічені особи.

Тайцзу вирішив утілити в життя вчення Конфуція, ставлячи собі за мету користь для суспільства. Конфуцій казав, що навчання без міркування даремне, а міркування без навчання - небезпечне.

Чиновницький апарат за проектом Тайцзу ґрунтувався як на міркуванні, так і на навчанні. За основу було взято надруковані класичні тексти з конфуціанства, які стали доступні будь-кому.

Бажаючі робити кар’єру держслужбовця повинні були складати суворі вступні іспити. Ці іспити значно відрізнялися від тих, що зазвичай пропонують сучасні компанії з підбору персоналу для оцінювання рівня підготовки працівників. Оцінювання було макси­мально неупередженим і базувалося на здібностях кандидата. Ніхто, навіть імператор, нічого не знав про особистість претендента. На вступних іспитах прагнули викоренити панібратство, тому імена здобувачів тримали в таємниці. Лише результати мали значення.

Систему вступних іспитів практикували також за часів попе­редньої династії Тан, проте тоді аристократичні родини без докорів сумління використовували їхню швидкісну смуту, відому під наз­вою «захист»: дітям із цих родин не потрібно було долати вступі ні іспити. Проїзд цією смугою був перекритий за правління династії Сун. Без успішно складених вступних екзаменів ніхто не мав до­ступу до владних посад.

Кандидатів виявлялася незбагненно велика кількість. Якщо за часів династії Тан претендентів на вступних іспитах було сотні, за часів Сун їх налічувалося вже сотні тисяч. У XII ст. понад сто тисяч кандидатів щороку записувалися на осінні вступні іспити. У XIII ст. їхня кількість зросла до більш ніж чотирьохсот тисяч. У XlI ст. лише три відсотки здобувачів отримували ступінь. У XIII ст. відсоток успішності дорівнював одиниці.

Утім, у вступних іспитах дозволялося брати участь скільки завгодно разів. Там можна було побачити навіть 70-річних. Така система була надзвичайною, оскільки надавала шанс всім, неза­лежно від віку й соціального положення.

Система вступних іспитів робила наголос на багатогранності.

До уряду династії Сун не хотіли наймати бюрократів вузьких поглядів, натомість тут працювали найкращі поети та письменники. На думку Бамбера Гасконе, такий зв’язок між митцями та владою у Китаї був гіркою пілюлею для Заходу. Наприклад, два береги Захід­ного озера Ханчжоу були названі на честь двох поетів. Першим був Бо Цзюй-і, другим - Су Дунпо, обидва були також талановитими урядовцями. Бо Цзюй-і обіймав посаду губернатора Ханчжоу у IX cτ., а Су Дунпо - в XI ст.

Урядовцем неможливо було стати, не маючи здібностей до поезії. У Китаї поезія була найбільш глибоким способом самовираження для всіх верств населення і частиною навчання для кожного. На думку UIao Юна, поета та історика XI ст., у віршах зберігаються наміри, а не події. Вірші, наче живопис, добре змальовують почуття, а не речі. У віршах закарбовано найголовніше.

За свідченням Дітера Куна, за часів династії Сун поезія була покликана розкрити внутрішній світ процесу мислення. Поезія охоплювала всі характеристики мудрості, доблесті та буття. За її допомогою намагалися також багатогранно описати та зрозуміти навколишню природу. Той, хто був здатний писати блискучі вірші про всі сторони життя, був високо шанованим і отримував репу­тацію надзвичайного мислителя.

Декількома красивими розчерками пензля могли виразити явища та настрої. На це не здатна західна абетка, проте писем­ності, що користується тисячами знаків, таке під силу. У системі навчання династії Сун каліграфія та поезія мали інтелектуальне призначення.

Китайці зрозуміли, що поезія спонукає до нестандартного мислення, оскільки її символічна мова будує міст між звичним і новим.

Майбутній інженер з виробничого менеджменту пише вірші на вступних іспитах до університету Аалто? Цікава ідея для сучасної Фінляндії, чи не так?*

Система іспитів за часів династії Сун зробила Китай державою навчання, відомою на весь світ. Ті, хто успішно проходили цзиньши, екзаменацію чиновників, і отримували ступінь, ставали елітою. І хоча Китай не був рівноправним суспільством, система іспитів давала всім обдарованим певний шанс досягти успіху. Згідно з да­ними одного тогочасного документа, майже половина заявників за два роки походили з родин, що до того не мали до уряду жодного відношення. Завдяки системі ступенів чиновники набули популяр­ності також на шлюбному ринку, що сприяло змішуванню різних класів суспільства.

Мало де магістрів шанували так, як у Китаї за часів династії Сун. Ось як Гуансюй красномовно розповідає про повернення до­дому одного вченого у XI ст.:

«Коли магістр прибуває на високій колісниці, запряженій чет­віркою коней, з прапороносцем попереду та у супроводі вершника, люди збираються по обидва боки шляху, щоб спостерігати за дій­ством. Простакуваті чоловіки та дурні жінки у захваті вибігають на дорогу перед колісницею і, принижуючи себе, кидаються на землю, у пил, піднятий ВІЗКОМ і конями».

У XI ст. в Китаї здивувалися б недовірі фінських роботодавців щодо «надмірно кваліфікованих» кандидатів. Система вступних

” Університет Аалто - державний університет Фінляндії, з 2010 р. об’єднав під одним дахом провідні виші країни: Технологічний університет Гельсінкі (заснований у 1849 р.), Гельсінську школу економіки (заснована в 1904 р.) І Університет мистецтва і дизайну (заснований у 1871 р.). - Прим, перекл.

іспитів стабілізувала керівництво державою. Службовці були на­стільки компетентними та мудрими, що зміна правителя ніяким чином не заважала їм виконувати свої завдання. Звичайно, за умови, що правитель толерантно ставився до старих працівників. Одна з відомих постатей конфуціанства, Чжу Ci₁ використовував свою освіченість таким чином: усе своє життя він писав імператорові критичні, часто дратівливі доповідні записки.

Згідно з вченням Конфуція, у Всесвіті є добрий і творчий еле­мент, жень, - людяність. Тому природа людини по суті своїй добра і людині належить робити лише добро. Зло походить від байдужості та браку гідної освіти. Чжу Ci зробив так, як повчав і впорядкував працю, що мала значний вплив на китайську освіту. Він об’єднав чотири книжки в один твір, що дістав назву «Чотири книги». Цей твір містить вибрані фрагменти «Аналектів», бесід Конфуція зі своїми учнями, і праць послідовника Конфуція, Мен-цзи. Також Чжу Ci додав дві частини з «Книги ритуалів», збірки часів ди­настії Хань, що також включає багато конфуціанських текстів. На думку Чжу Сі, ці чотири книжки і дев’ять інших конфуціанських творів утворюють основу для правильного навчання. У рукописах Конфуція особливо підкреслюється значення здорового глузду: «Якщо знаєш щось - скажи це. Якщо не знаєш - визнай це. Ось справжнє знання».

Багато разів Чжу Ci кликали до імператорського двору. Йому пропонували високі посади, від яких він відмовився. Чжу Ci був незадоволений тим, як використовується влада, особливо тим, на­скільки вона стала корумпованою. Він написав численні нагадування щодо морального способу управління в державі. Помер Чжу Ci в 1200 р. Після його смерті зібрані ним тексти набули статусу офі­ційних джерел для підготовки до чиновницьких іспитів. У Китаї їх використовували для екзаменації аж до 1905 р.

Мистецтво критики: золота доба конфуціанства

Зазвичай правителям важко дослухатися до точки зору інших і шанувати її, якщо вона занадто відрізняється від їхніх власних по­глядів. Історія філософської та політичної думки була також історією кострищ, вигнань і в’язнів сумління. Утім, у цьому морі деспотії китайська династія Сун постає своєрідним островом толерантності, де шанували дискусії та обмін думками.

Вшанування вченості та інтелектуальна допитливість за часів династії Сун привели до високих досягнень. Влада запровадила політику добробуту, що зробило династію Сун одною з найгуман- ніших в історії Китаю.

Конфуцій був захисником гуманності. Відомо, що він якось сказав: «Образа соромить лише того, хто її заподіює». Послідовники Конфуція виокремили п’ять головних чеснот: людяність, справед­ливість, хороші манери, вірність і мудрість. У своїх роздумах вони наголошували на взаємопов язаності всього з усім. Усе суще вза­ємодіє між собою. Тому людина повинна прагнути вдосконалити свій характер, аби бути корисною іншим людям. Сам Конфуцій у жодному разі не був святим - він насолоджувався життям, позбав­леним метушні, і консультував за гроші будь-кого, проте дотриму­вався принципу, що в усіх справах необхідно бути доброчесним. Благородний муж розуміє, що таке доброчесність, натомість так звані маленькі люди живуть лише заради власної вигоди. Головне - жити у згоді з дао, закономірним шляхом природи.

Держслужбовці-конфуціанці надихалися буддійською філо­софією. Вони поєднали свою концепцію моралі з буддійськими цінностями, як-от ушанування всього живого, милосердя, любов до людей, розмірковування. Все це подарувало конфуціанству нове, людяне, обличчя.

Культура Китаю була традиційно чоловічою. Проте за часів династії Сун становище жінок помітно покращилося. Закон надав їм право мати та успадковувати власність, що значно покращило становище молодих вдів, сиріт і розлучених жінок. Якщо жінка успадковувала землю, вона належала їй, а не її чоловікові, як було раніше. Майно жінки належало їй протягом усього її життя.

Імператор Тайцзу започаткував академії, де учні могли вільно висловлювати свої дутики. У кожному місті префектурного рівня було засновано академії, а в кожному місті повітового рівня - початкові школи. Саме тоді почали захоплюватися геніями, які вміли бути не тільки державними діячами, а й поетами і живописцями.

Радники могли займати критичні позиції щодо правителів, а останні навіть заохочували критику. Сима Гуана було названо у 1063 р. одним із придворних критиків, тобто членом ради з питань критики. Рада складалася з шести членів, і її завданням було по­давати своє бачення правителеві, причому прямо і критично. Рада не була ні місцем для підлабузників, ні потішною беззубою групою на кшталт теперішніх офісних керівників.

Сима Гуан писав,-

«Відповідальність придворних критиків зависока. Керування всім під небом, успіхи чи невдачі всіх людей, що мешкають між чотирма морями, а також передумови звершень і втрат завжди залежать від 'їхніх порад. Перебуваючи на цій посаді, необхідно зосереджуватися на великих справах, а малі викинути з думок, пріо­ритет надавати терміновим завданням, а нетермінові виконувати в останню чергу, присвятити себе на користь державі, а не влашто­вувати власні справи. Ті, хто женеться часом за славою, а часом за користю, далекі від того, щоб відповідати такій посаді!»

Утім, критикувати й сприймати критику - дві різні речі. Сима Гуан розійшовся у поглядах із міністром Ван Аньши і був відправ­лений на п’ять років у оплачувану відпустку. Під час звільнення від державної служби Сима Гуан написав величезну хроніку правителів Китаю, відому своєю науковою достовірністю. До речі, вона нале­жала до улюблених творів Мао.

Коли новий правитель Шень-цзун вступив на престол, він за­просив Сима Гуана назад до імператорського двору. Для держ- службовців династії Cjti такий розвиток кар’єри, як у Сима Гуана, був типовим. Держслужбовці мали великий вплив і незалежність, проте, коли вони потрапляли в немилість, для них організовували посаду деінде в іншому місці. Через якийсь час зазвичай можна було очікувати запрошення назад до столиці. Мабуть, тому відверто критикувати ніхто не боявся.

Коли Шень-цзун обґрунтував реформи тим, що вони були впроваджені на користь народу, його чиновник Вень Янь-бо сухо зауважив: «Ви керуєте державою разом із нами, а не з народом». Ця репліка передає духовну незалежність і самовпевненість багатьох освічених чиновників династії Сун. Конфуціанські традиції ду­ховні спонукали чиновників говорити відверто, якщо вони помічали несправедливість.

Одним із таких легендарних глашатаїв правди був чиновник Су Дунпо, один з найвідоміших поетів та есеїстів Китаю. Він працював на багатьох керівних посадах і не боявся висловлювати свої погляди.

Китайський учений на лузі. Невідомий художник. Картина Xl ст.

За життя він побував до дванадцяти разів у вигнанні всередині країни, що за часів династії Сун не вважалося аж надто суворим покаранням. У спокої сільської місцевості, далеко від поспіху й урядових змагань, з келихом рисового вина у руці чиновник у ви­гнанні міг цілковито заглибитись, скажімо, у мистецтво каліграфії, поезію та живопис. Так зробив і Су Дунпо, який залишив у спадок понад три тисячі віршів.

Кар’єрний ріст Су Дунпо був швидким. У 1070 р., вже у 32 роки він керував історичним закладом у Кайфені. Су був постійним і непримиренним критиком економічних нововведень тогочасного міністра Ван Аньши.

Ван Аньши не вагаючись негайно звільняв із посад усіх, хто не поділяв його думки. Попри це, двоє інтелектуалів, Су та Ван, зберегли гарні стосунки та навіть обмінювалися своїми віршами. Імператор дозволив Су Дунпо висловитись і призначив його по­мічником губернатора Ханчжоу. Су Дунпо певний час перебував на посадах губернатора Мейчжоу, Сюйчжоу та Хучжоу.

У 1079 р. Су Дунпо звинуватили у висміюванні імператора і вигнали на низькооплачувану посаду до Хуанчжоу. Проте він добре влаштувався у місті та створив там найвідомішу зі своїх праць. У 1086 р. Су Дунпо запросили назад до столиці, і він став членом Академії Ханьлінь. У 1094 р. Су Дунпо вигнали знову, спочатку до Гуандун, потім на острів Хайнань. Він помер у 1101 р., коли, вкотре здобувши помилування, перебував на шляху до місця нового при­значення.

У вірші Су Дунпо про народження дитини яскраво проглядає характерна особливість поезії культури Сун: у ньому втілилися заразом радість, страждання й сумління.

Коли дитина народилася,

Кожен сподівається, що стане вона розумною.

Я ж страждаю від розуму все своє життя.

Сподіваюсь лише,

що хлопчик буде простим

і достатньо дурним,

аби зміг жити приємно і без клопотів,

якщо стане міністром.

Завоювання Кайфена

Су Дунпо помер того ж року, коли до влади прийшов імператор Хуей-цзун. Останній правитель Кайфена був справжнім деспотом, чого не можна сказати про жодного з правителів династії Сун. У наш час його назвали б «мікро-менеджером»[‡].

Імператор Хуей-цзун був великим поціновувачем і збирачем живопису. Сам він також добре малював. Хуей-цзун був настільки самовпевнений і засліплений власним блиском, що змушував ін­ших дотримуватися його стилю малювання. Він заснував художню академію, єдиним завданням членів якої було копіювати роботи імператора. Для обдарованих митців академія Хуей-цзуна була справжньою художньою катастрофою, оскільки той ставився до мистецтва занадто однозначно. Художники повинні були малювати об’єкти такими, якими вони є, точно копіюючи форму та колір. Оригінальність і натхнення заборонялися.

Хуей-цзун був настільки зачарований власним мистецтвом, що державні справи його майже не цікавили. Крім малювання, він також проводив свій час із придворними жінками та присвячував себе проектуванню саду. Уряд був не здатним виносити рішення. А Хуей-цзун, приймаючи рішення, діяв імпульсивно. Він сформував небезпечний державний союз із державою Цзінь. Коли Хуей-цзун об’єднався з цими предками маньчжурів, він зрештою втратив свою владу. Союз виявився короткотривалим, оскільки у 1125 р. держава Цзінь завоювала Кайфен, а імператора ув’язнили. Іронія долі в тому, що одному з найбільш залюблених у мистецтво імператорів династії Сун випало зустрітися з військовими загонами сусідньої держави, для яких мистецтво не мало жодного значення. Наступного року Цзінь спалила Кайфен, відомий своїми палацами та храмами. Хуей- цзуна, його сина й увесь двір було депортовано на північ. П’ятдесят тисяч жінок потрапили у рабство й були доправлені до столиці держави Цзінь, міста Шанцзин (сучасний Харбін).

Династію Сун у Кайфені згубив брак реалізму. Освічені держ- службовці не побачили відверто брутальних цілей правителів держави Цзінь. Не змогли вони також зрозуміти систему їхніх цінностей, у якій не було місця мирному співіснуванню. Логіка правителів держави Цзінь була грою з нульовою сумою, де пере­магає лише один, і цей переможець отримує весь джекпот.

Гао-цзун, другий син Хуей-цзуна, втік разом зі своїми загонами за 740 км на південь і заснував там новий двір Ханчжоу. У 1138 р. Ханчжоу став новою столицею династії Сун.

Торгівля і найбільші кораблі у світі

Велика ріка Янцзи стала новим кордоном між державою Цзінь та Південною Суті. Остання ефективно захищала цей кордон за до­помогою своїх швидких військових кораблів, великих катапульт і порохової зброї. Південна Сун була за багатьма критеріями більш заможною державою, ніж у минулому імперія Сун. Під час візиту до Ханчжоу чиновники з Кайфена були вражені його жвавим еко­номічним життям. Розташування Ханчжоу було ідеальним для тор­гівлі. Місто, розташоване біля ріки Цяньтан, відділяє від моря лише невелика відстань. Ханчжоу також є південним кінцевим пунктом Великого китайського каналу, найбільшого у світі рукотворного водного шляху; що має сполучення з Пекіном. За допомогою каналу, побудованого у 609 р., вантажні судна могли перевозити товари з середньою швидкістю 75 кілометрів на день, тобто в два рази швидше від возів, запряжених волами. До того ж перевезення товару кораб­лями було вигіднішим. Канал з’єднав Ханчжоу з північним боком ріки Янцзи, якою кораблі змогли ходити аж до Сичуаню.

Ханчжоу приймав мандрівників з Японії, Кореї, В’єтнаму. У місті можна було зустріти представників усіх віросповідань: несторіан, зороастрійців, індуїстів, іудеїв і мусульман. Високий рівень освіче­ності створив чудові передумови торгівлі з іноземцями. Останнім навіть надавали пільги під час сплати податків, аби дати можливість заробити більше. Також їм дозволялось переселятися до Китаю й брати шлюб із місцевими мешканцями. За допомогою широкої торгової мережі, створеної арабами та персами, до Китаю завозили прянощі та парфуми. їх, у свою чергу, обмінювали на шовк, фарфор і вироби з міді.

Торгівля у Ханчжоу пришвидшила створення карт і розвиток мореплавства. Одним із найвидатніших учених і мандрівників Ханч­жоу був Шень Kyo (1031-1095), який особливо цікавився корисними копалинами гір Тайхан. Він зрозумів, що ці гори колись були дном моря. Шень Kyo сприяв розвиткові багатьох галузей науки, зокрема астрономії, математики, металургії, медицини та картографії. Він упорядкував перший докладний атлас Китаю, визначивши контури навдивовижу точно, і зробив детальний опис функціонування ком­паса. Шень Kyo зрозумів різницю між географічною північчю та магнітною північчю. Написана ним у 1088 р. велика збірка есеїв розкриває широку обізнаність цього талановитого держслужбовця. Збірка навіть містить перший китайський опис механізму роботи доку.

Китайські кораблі були у XI ст. шедевром інженерного мис­тецтва та предметом подиву на просторах Світового океану. На вітрильниках були водонепроникні відсіки, вмонтований каркас, чотири палуби, вони могли вмістити близько тисячі осіб. Кораблі мали об’єднані зі стерном штурвали. Шість великих щогл були встановлені одна за одною так, щоб вітрила не перекривалися між собою. У такий спосіб можна було ефективніше використовувати силу вітру.

Також на вітрильних суднах був морський компас. Іще за часів династії Хань (206 р. до н. е. - 220 р. н. е.) китайці збагнули, що під дією магнітного поля металічні частинки розташовуються у напрямку північ-південь. Тому здогадалися помістити металічну голку в резервуар із водою, розташований на дерев’яній основі. За часів династії Сун цей винахід почали використовувати як морський компас. Одночасно з цим було відкрито магнітне схилення, тобто різницю між реальним напрямком і показником компаса, що підви­щило точність навігації. Карти Китаю та узбережжя моря вражають своєю точністю. На карті 1137 р. чітко вирізняються розміщені на сітці річки Китаю та узбережжя моря.

Океанські кораблі перевозили китайський шовк, чай, мідні монети та кераміку з Ханчжоу до Кореї та Японії.

За допомогою добре спроектованих вітрил і мусонних вітрів кораблі плавали також до Південно-Східної Азії, Індії, Близького Сходу та Африки. У 1973 р. на узбережжі Південного Китаю було знайдено залишки китайського судна, що допомогли зрозуміти особливості світового ринку минулих часів. На судні, іцо зато­нуло у 1277 р., знайшли 2500 кілограмів ароматичної деревини з Південно-Східної Азії, перець, бетель, горіх і корицю з Південної Індії, амбру із Сомалі.

Ринок процвітав, і влада зрозуміла, що податки краще збирати готівкою, ніж роботою, виконаною населенням. До династії Сун у Китаї користувалися монетами, виготовленими з трьох різних мета­лів: з міді - на півночі, із заліза та свинцю - на півдні. За доби Сун було запроваджено єдину для всіх китайців валюту: мідні монети. Проте витрати на їхнє виготовлення призвели до значної нестачі міді, тому для вирішення проблеми ввели ощадні сертифікати, фейцянь, або «летючі гроші». Це були попередники паперових гро­шей. Самі ж паперові гроші почали друкувати в Китаї у 1024 р. Це надихнуло на застосування нових грошових документів; боргових розписок і векселів.

Кількість купців і ремісників у містах збільшувалася, що по­родило вишуканий триб життя, якому століттями дивувалися іно­земці. У Китаї налічувалося тринадцять тисяч держслужбовців, вісім тисяч із них мешкали у Ханчжоу. Крім державної служби, значна кількість освіченого населення працювала, зокрема адвокатами та дієтологами. Міська культура процвітала, разом із чудовими рес­торанами та чайними кімнатами.

Чай, шовк і порцеляна

Чайна культура в Ханчжоу була на висоті. Порцелянові чайні чашки, вкриті бездоганної якості глазур’ю, цінувалися на вагу золота. Гурмани просиджували годинами, обговорюючи найкращі сорти чаю, зовсім як поціновувачі вина у ресторанах Мішлен. Значення чаю для процвітання Ханчжоу було величезним. Його вирощували тут, а також доставляли великими каналами з півдня Китаю, з Юньнань та Гуандун. Чай був не тільки смачним, а й надзвичайно корисним, підбадьорливим напоєм. За часів династії Сун чай по­чали дедалі частіше пити, заварюючи його у кип’ятку. Отже, люди менше вживали зіпсовану питну воду.

Другим важливим винаходом, що покращив умови життя людей, було виробництво бавовни. Остання не була такою дорогою, як шовк, до того ж вона набагато приємніша на дотик, ніж конопляна тканина. Бавовну можна було прати, а чистий одяг також захищав од бактерій.

Покращення умов гігієни сприяло також збільшенню приросту населення. На території Південної Сун уздовж каналів виростали численні міста-мільйонники. На той час в імперії мешкало п’ятдесят

Рання грошова купюра часів династії Північної Сун. Паперові гроші почали друкувати в Китаї у 1024 р.

мільйонів осіб. До 1200 р. Ханчжоу був, очевидно, найбільшим містом у світі, з населенням понад мільйон, ба навіть два мільйони жителів. Принаймні це місто було у сорок разів більшим за Лондон, де на той час мешкало лише двадцять п’ять тисяч осіб. Коли Марко Поло описав італійцям красу та велич Ханчжоу, європейці не могли повірити в те, наскільки розвинений Китай.

Залізна та сталева промисловість на території Ханчжоу на сотні років опереджала європейську. Залізо плавили у розжарених за допомогою вугілля печах. Отримання сталі із заліза у такий спо­сіб значно поширилося за часів династії Сун. Виробництво сталі у 1078 р. було вдвічі більшим, ніж у Британії наприкінці XVIII ст.

Ханчжоу було названо столицею шовку. Не випадково тут сьо­годні розташований найвідоміший у світі музей шовку.

Виробництво шовку у Ханчжоу вдалося простежити на 4700 ро­ків у глиб століть, коли в руїнах міста Лянчжу було знайдено за­лишки напівзотлілого шовкового одягу.

Визначним досягненням династії Сун у галузі виробництва шовку було покращення якості кеси. Кеси - це напрочуд гарна тканина, виткана на невеликих ткацьких станках. Перший етап ви­робництва шовку - кропіткий процес розмотування шовкових ниток із коконів. Для цього було винайдено машини для намотування шовкової нитки, як джерело енергії для цього процесу, ймовірно, використовували енергію потоку води.

Часи династії Сун у Китаї стали золотою добою виробництва ке­раміки. Посуд Сун відомий своїми простими формами та стриманою гамою кольорів. Імператор Чжень-цзун заснував у 1004 р. відомий керамічний завод у місті Цзіндечжень. Виробництво порцеляни на заводі тривало 900 років, аж до падіння останньої імператорської династії Цін у 1911 р. Місто й дотепер є центром виробництва порцеляни у Китаї, тут також працює науково-дослідний інститут кераміки.

Саме за доби династії Сун спостерігався неабиякий розквіт ви­робництва порцеляни як у якісному, так і у кількісному відношенні. Починаючи від XII ст. виробництво перемістилося до Ханчжоу та його околиць, де у випалювальних печах народжувалася прекрасна порцеляна. Підтвердженням тому є всесвітньовідома однотонна зелена полив’яна порцеляна селадон. Також популярним став вид порцеляни, поверхню якої штучно вкривали тріщинами, піддаючи глазур швидкому охолодженню. Він значно вплинув на кераміку, що використовувалась у японських чайних церемоніях, і часто вважався найкращим із будь-коли виготовлених. Порцеляну часів династії Сун знаходимо навіть у Східній Африці.

Китайці торгували всім за винятком одної-єдиної речі. У 1067 р. було видано наказ, яким заборонялося продавати іноземцям про­дукцію, що мала у складі сірку чи селітру. Уряд Сун прекрасно розумів, що з цього можна було виготовити порох. Проте країна походження пороху була добре відома у світі. Араби називали се­літру «китайським снігом», а перси - «китайською сіллю».

Падіння династії Сун

Винаходи, порцеляна та поезія - порухом пензля чиновника все вимальовувалось як прекрасна каліграфія. За часів династії Сун держслужбовець був не схожим на сучасного, загрузлого у до­рученнях, прив’язаного до скрупульозного дотримування директив виконавця. За часів династії Сун завданням держслужбовця було надихатися самому та надихати інших. Однак слабкою стороною династії Сун була її тверда віра лише у власну доброчесність і без­доганність. Правителям і чиновникам варто було б знати також плани та жагу до влади країн-сусідок і краще розуміти своїх воїнів. Південна Сун припустилася тої ж помилки, що і Північна.

Династія прийняла легковажне рішення об’єднатися з монголами у 1233 р. для нападу на північну державу Цзінь. Коли Цзінь була завойована, династії Сун довелося стикнутися з новими прикордон­ними сусідами - монголами. Хан Хубілай запропонував Сун вигідні умови у разі, якщо вона погодиться підкоритися владі монголів. Коли посла монголів було ув’язнено, спалахнула війна. П’ять років військо хана Хубілая тримало в облозі Сян'ян і Фаньчен.

Імператор Ду-цзун, останній імператор династії Сун, був бай­дужим до своїх прямих обов’язків і делегував усі державні справи іншим, зосередившись натомість на спиртному, жінках і розкішному житті. Згідно з правилами двору, кожна коханка імператора повинна була вранці робити візит ввічливості до його покоїв. Одного ранку до імператора прийшли одночасно тридцять жінок.

Коли монголи захопили Сян’ян у 1274 р., Ду-цзуну про це не повідомили. Він помер трохи згодом. У 1276 р. монголи завоювали Ханчжоу, і династія Сун припинила своє існування. Вона правила 319 років. Однак через це історія міста Ханчжоу не добігла кінця. Хан Хубілай виявився більш поблажливим, ніж інші монгольські ватажки. Він не був відвертим психопатом, як його дід Чингісхан, який здобував насолоду в різанині та ґвалтуванні. Ханчжоу вдалося вберегти від кривавої бійні, і двір правителів Сун зміг навіть насо­лоджуватися деякими привілеями. Хоча хан Хубілай переніс сто­лицю на північ, до Пекіна, Ханчжоу й за часів нової династії Юань залишався одним із найважливіших торгових міст. Він дивував і Марко Поло, і марокканського мандрівкика-дослідника Ібн Батуту. Обидва вважали місто найпрекраснішим і найбільшим від усіх, які вони будь-коли відвідували. Проте інтелектуальна діяльність, зав­дяки якій Ханчжоу зазнав своєї слави, почала занепадати.

У кочовій культурі монголів цінувалися битви альфа-самців, і становище жінок значно погіршилося. Тепер їх не можна було зустріти у чайних кімнатах. Також монголів не цікавила культура. Здебільшого 'їх надихали лише картини на кінну тематику. У Ханчжоу багато хто з митців добровільно відходили від справ, залишаючи зображення коней монголам.

Тан і наступна за нею династія Сун були напрочуд відкритими до іноземних звичаїв. Влада монголів, утім, залишила невитравний слід в інтелектуальній атмосфері Китаю, і наступна династія Мін з недовірою ставилася до іноземців, час від часу обриваючи майже всі контакти з навколишнім світом. Імператор Хуну категорично забороняв торгівлю із закордоном. Будівництво великих океанських кораблів було припинене наприкінці XV ст., а протягом наступного століття міжнародну торгівлю було заборонено остаточно. За часів династії Мін чиновники почали страждати на алергію на геть усе іноземне.

Марко Поло привіз історію своєї подорожі до Італії, де ніхто по-справжньому не повірив у його розповіді щодо багатств Ханч­жоу. Мандрівник отримав прізвисько «Мільйон». Рід Поло як один із найзаможніших у Венеції фінансував експедиції інших купців. ТІ привезли до Італії нові винаходи та ідеї. Італійські родинні компанії на кшталт тих, що належали роду Поло, утворили новий центр ді­яльності, де ці ідеї проходили подальшу обробку. Цього разу таким центром стала Флоренція.

* Барбері М. Елегантна їжачиха. Київ, Нора-Друк, 2010, С. 91. Переклад Є. Ко­ноненко.