Головні тенденції у розвитку світової культури в XX столітті. Модернізм та постмодернізм як явища культури.

Основні тенденції та напрями в розвитку світової літератури. Модернізм і постмодернізм. Світовий літературний процес початку XX ст. не можна назвати односпрямованим і цілісним. Жоден період розвитку літератури не був таким трагічним і насиченим, як перша половина XX століття.

Літературу XX ст. неможливо уявити без модернізму та авангардизму, що стали своєрідним художнім символом епохи. Поява модернізму зумовлена соціально-політичними (відмежування від суспільних проблем, інтенсивна атеїзація свідомості) і суто художніми проблемами (реалізм «приївся», тривали пошуки нових змісту і форм).

Модернізм (з франц, modemisme — новітній, сучасний) — загальне позначення напрямів мистецтва і літератури другої половини XIX — першої половини XX ст., які характеризуються розривом з традиціями реалізму Головним для митців-модерністів стало не наслідування природи чи відомих зразків, а вільна творчість самого майстра, який змінює світ за власним бажанням, підкоряючись внутрішній ідеї або фантазії. Найрізноманітніші угруповання модерністів об'єднує опозиція до реалізму, прагнення до ірраціонального, демонстративна байдужість до політики.

Провідними напрямками модернізму в літературі стали акмеїзм, дадаїзм, футуризм:

• акмеїзм — літературний напрямок, зміст якого полягає у протиставленні «містики» суспільних зв'язків і відносин цінностям матеріальної природи, «стихії» єства. Характерним для літературного процесу в Росії теоретиком цього напрямку став М. Гумільов («Жираф»), Художніх принципів акмеїзму додержувалися А. Ахматова, О. Мандельштам, С. Городецький;

• дадаїзм склався у Швейцарії як протест проти Першої світової війни. Він полягає в ірраціоналізмі, нігілістичному антиестетизмі, у своєрідному художньому епатажі, нісенітницьких сполученнях слів і звуків;

• футуризм (з латин, futurum — «майбутнє») полягає у повному розриві з традиційною культурою.

Друга половина XX ст. — зародження та розвиток постмодернізму. Під постмодернізмом розуміється відхід митців від позицій модернізму та авангардизму. Якщо модернізм намагався повністю порвати з минулим культурним досвідом людства, відкидав традиції та тенденції попередніх етапів розвитку культури, то постмодернізм став своєрідним поєднанням градацій, що існували до XX ст. та модерну. Постмодерністські твори багаті образами та картинами попередніх етапів розвитку культури — античного, готики, класицизму, романтизму тощо. Деякі постмодерністські твори — це еклектичне (безсистемне) поєднання всіляких напрямків у культурі.

Відмінності в розвитку культури в демократичних і тоталітарних державах. Особливості розвитку літератури окремих країн. У першій половині XX ст. в країнах з тоталітарним режимом створилися особливі умови для розвитку літератури, які полягали в державному регулюванні офіційної літератури і репресіях проти носіїв демократичних ідей. Руйнуючи культуру, тоталітарні режими пристосовували мистецтво для своєї пропагандистської мети (нацизм у Німеччині, фашизм в Італії, більшовицький режим в CPCP).

Так, наприклад, постановою ЦК BKII (б) від 23 квітня 1932 р. «Про перебудову літературно- художніх організацій» всі літературні угруповання було ліквідовано, а натомість створено єдину Спілку письменників CPCP. Письменників влада оголосила «бійцями літературного фронту», вважаючи їх «мобілізованими» для обслуговування своїх кон'юнктурних ідеологічних потреб.

У Радянській Росії в 20-ті роки відбувалася інтенсивна зміна моральних цінностей людини і суспільства. У свідомість мас впроваджувалися нові поняття про добро і зло, нормативні оцінки минулого і мрії про майбугнє.

«слухняна» щодо влади література. Суспільство зображувалося однорідним, безпроблемним. Творчість письменників в еміграції (І. Буніна, І. Шмельова) і досягнення російської релігійно- філософської думки (М. Бердяев, С. Булгаков) з початку 30-х років абсолютно ігнорувалася.

Теоретики соціалістичного реалізму вимагали від письменників «оптимізувати» історію й сучасність, «приборкати» вперті факти і таким чином штовхали письменників на компроміси, на зображення напівправди, а то й повної неправди («Піднята цілина» М. Шолохова, «Хліб» О. М. Толстого, другий варіант «Молодої гвардії» О. Фадеева).

У статті «Я боюся» Є. Замятін, який творив у ті часи, вірно визначив головну небезпеку, що загрожувала художній творчості за цих умов — небезпеку втрати незалежності митця: «Справжня література може бути тільки там, де її творять не ретельні й благонадійні чиновники, а юродиві, єретики, мрійники, бунтарі, скептики...»

Поряд із «слухняною» літературою існували автори, які не сприйняли тоталітарного міфу і знаходили свої літературні і художні засоби боротьби з ним.

Одним з таких засобів став роман-антиутопія. Це твір про майбутнє, яке змальовується далеко не ідеальним і світлим. Письменники змальовували такий суспільний устрій, за якого людська особистість знецінена, придушена владою машин або політичною диктатурою. Класичні зразки цього жанру — романи «Ми» Є. Замятіна, за кордоном — «Прекрасний новий світ» О. Хакслі, «1984» Дж. Оруелла.

Письменник-сатирик М. М. Зощенко використовував метод «маски», оповідач в його творах

— простий, наївний обиватель.

Автор «Чевенгура», «Котловану», «Ювенільного моря» А. Платонов наділяє своїх героїв своєрідною «вимученою», «поламаною» мовою, яка насправді є лише адекватним відображенням їх свідомості.

Література перших сорока років XX ст. розвивалася під трагічним знаком Першої світової війни. Багато письменників відтворювали її події і вплив на долю і свідомість людей, опалених нею. Так творили видатні представники «загубленого покоління» — Е. М. Ремарк, Дж. Олдінгтон, Е. Хемінгуей, Ф. С. Фіпджеральд та ін. їхні твори сповнені глибокого соціального песимізму, зневіри у можливість відродження гуманізму після досвіду масових убивств на війні, розчарування у традиційних духовних цінностях.

З приходом до влади у Німеччині в 1933 р. Гітлера антивоєнна тема набула більш конкретного звучання. Протест проти фашизму звучить у творах Б. Брехта («Матуся Кураж та її діти»), палкій поезії Ф. Г. Лорки і Л. Арагона, творчості страченого після арешту гестапо Ю. Фучика («Репортаж із зашморгом на шиї»).

Лауреати Нобелівської премії в галузі літератури. Література відіграє важливу роль у житті суспільства, і ще одним доказом цього є щорічне присудження Нобелівської премії в галузі літератури. У першій половині XX ст. її лауреатами стали:

• індійський письменник Рабіндранат Тагор, який у своїх творах відстоював самобутність та національну незалежність Індії (ліричні «Вечірні пісні», філософські роздуми «Маноші», романи «Гора», «Дім та світ»). Тагор — автор національного гімну республіки Індія та Народної Республіки Бангладеш («Моя золота Бенгалія»);

• французький письменник Анатоль Франс, автор романів «Острів пінгвінів» та «Повстання ангелів», у яких він критикує сучасне йому суспільство;

• англійський драматург Бернард Шоу, чия творчість відкрила нову сторінку в історії театру

— творець драми-дискусії, в центрі якої зіткнення ворожих ідеологій та соціально-етичні проблеми суспільства (найвідоміша п’єса «Пігмаліон»);

• німецький письменник Томас Манн, провідною темою творчості якого є духовна краса та інтелектуальна велич людини, духовні та інтелектуальні пошуки європейського інтелігента (романи «Будденброки» та «Доктор Фаустус»);

• Іван Бунін, першим серед російських письменників удостоєний цієї високої нагороди.

• англійський письменник Джон Голсуорсі у своїх творах показав широку епічну картину життя Англії кінця XIX — початку XX ст. («Сага про Форсайтів»);

• французький письменник Ромен Роман — автор роману-епопеї «Жан-Крістоф», в якій показав духовні пошуки геніального музиканта на фоні культурного занепаду Європи напередодні Першої світової війни.

В післявоєнні роки лауреатами Нобелівської премії в галузі літератури стали Е. Хемінгуей,

A. Камю, М. Шолохов, П. Неруда, Г. Маркес, О. Солженіцин, К. X. Села, Н. Махфуз, К. Симон,

B. Шойїнка, Й. Бродський та деякі інші видатні майстри літературної творчості.

Реалізм у другій половині XX ст. продовжує залишатися одним з найпоширеніших напрямків літератури. Він стверджує, що людське спілкування на основі культури і його найвища форма — кохання — це засіб подолання самотності і абсурдності буття, спосіб знайти дорогу до людства і сенсу життя. З жахливим реалізмом показано Німеччину періоду панування нацизму в романі Р. Мерля «Смерть — моє ремесло», в романі Г. Бьоля «Де ти був, Адаме?». До відомих письменників-реалістів належать К. Еміс, Д. Уейн, Д. Олдрідж, Г. Грін (Великобританія), Л. Арагон, М. Дрюон, Е. Базен (Франція), У. Флокнер, Е. Хемінгуей, Дж. Стейнбек (США). Принципів реалізму дотримувався і американський письменник Дж. Д. Селінджер. Образи дітей у його прозі — це спроба розкрити через них психологію «природного стану» в умовах суспільства споживацьких інтересів («Над прірвою у житі»). Реальними подіями з життя американського суспільства наповнені твори Н. Мейлера («Голі і мертві» — про американську армію часів війни; «Армія ночі» розповідає про масовий виступ проти війни у В'єтнамі). Герої книг Д. Апдайка «Кентавр», «Ферма» обстоюють своє право бути людьми, самостверджуються у суспільстві.

Розвиваючись, реалізм збагачується новими відтінками й нюансами.

Ще під час Другої світової війни, в якій брали участь чимало видатних діячів культури (А. де Сент-Екзюпері, Л. Арагон, Е. Хемінгуей та ін.), твори в галузі літератури, музики, мистецтва, кіно відігравали важливу роль в зміцненні морального духу народів, наближаючи перемогу над фашизмом. Але післявоєнний розвиток світової культури характеризувався новими рисами, що з'явились внаслідок змін в суспільстві. Осмислення причин і наслідків війни, її жорсткостей, поведінки людей в екстремальних умовах, проблем добра і зла, загальнолюдські цінності й гуманістичні ідеали стали важливою темою світового мистецтва й культури взагалі.

В епоху поступального і бурхливого розвитку HTP важливе значення має розвиток такого напрямку в літературі, як наукова фантастика. Його визначними представниками можна назвати А. Азимова, А. Кларка, Р. Шеклі, П. Андерсона, Ф. Корсака та інших письменників. Своєрідністю наукової фантастики є її соціально- й науково-моделююча роль. Особливу роль у розвитку цього жанру відіграв Р. Д. Бредбері, якого назвали «моралістом XX ст.» у фантастиці. Його твори мають морально-філософську спрямованість, протестують проти «машинізації» людей, виступають на захист свободи вияву «природних почуттів». У романі «451 градусів по Фаренгейту» ставиться питання про цінності традиційної культури в технічно оновлюваній цивілізації. Автор критикує безвідповідальне політиканство, у творі звучить попередження проти підкорення людини штучним інтелектом.

Екзистенціалізм як художній напрямок базується на концепції абсурдності життя. Найбільш повно він дістав вияв у творчості А. Камю («Чума») і Ж. — П. Сартра («Мертві без поховання», «Мур»). Екзистенціальна концепція історичного процесу розкривається у п'єсі Камю «Облога»: життя — круговерть, у якій історія рухається від поганого до ще гіршого і потім знову повертається до поганого. Висхідного руху нема, є лише білчине колесо історії, в якому безглуздо обертається життя людини. Для Камю життя особистості — абсолютний абсурд, всі зв'язки між людьми настільки розірвані, що мати може брати участь у вбивстві сина («Непорозуміння»).

Література «потоку свідомості» абсолютизує внутрішній світ особистості, відриває її від реальності і утверджує замкнену в собі особистість. Твори цього напряму не мають сюжетної чи композиційної завершеності, є лише внутрішні переживання і почуття (А. Роб-Грійє).

У Франції 50 - 60-х років широкої популярності набув «неороман» («антироман»), де відсутні звичні логіка і психологічна послідовність у розвитку сюжету. Представники цього напрямку — Ф. Саган («Здраствуй, смуток»), Н. Саррот («Портрет невідомого»).

Характерною особливістю літературного процесу в CPCP було всезабороненість у художній творчості. Загальновідомі складні творчі долі на батьківщині Б. Пастернака, О. Солженіцина, И. Бродського та багатьох інших письменників і поетів. З початком періоду перебудови розпочалося культурне відродження, в літературу поверталися заборонені твори й імена: О. Солженіцин («Архіпелаг ГУЛАГ»), твори А. Платонова, М. Булгакова, роман Б. Пастернака («Доктор Живаго») тощо.

У річищі реалізму творили головним чином радянські письменники другої половини XX ст.: М. Шолохов, О. Гончар, В. Биков, Г. Бакланов, Ч. Айтматов. Новим словом у літературі стала поява так званих селянських письменників, які у своїй творчості зверталися до проблем села, життя людей у російській глибинці (С. Залигін).

Письменники «екологічної» прози (В. Астафьев — «Цар-риба», В. Распутін — «Прощання з Матьорою», Б. Васильєв — «Не стріляйте у білих лебедів») стурбовані збереженням навколишнього середовища в умовах HTP.

Основні ідеї, напрями розвитку та течії мистецтва у першій половині XX століття. Художня культура XX ст. — одна з найскладніших для дослідження в історії світової культури. Адже жодне століття не знало таких потрясінь, протиборств і викликаних ними катастрофічних соціальних зрушень, які проходили на тлі приголомшуючого науково-технічного прогресу. В епоху протиборства між капіталізмом і комунізмом, демократією і диктатурою, між свободою особистості і насильством над нею у культурі активізується пошук нових форм зображення світу, який призвів до виникнення найновіших її напрямів.

В мистецтві тоталітарних держав панував імперський культ сили, культ вождів та національної історії: в Італії Муссоліні відродив помпезний стиль пізньої Римської імперії, який мав на меті показати велич фашистського режиму; у Німеччині процвітає романтизм, символізм, митці цих напрямків намагалися посилити національні почуття. Все культурне життя перебувало під жорстким державним контролем.

Проте за всіх складних переплетінь напрямків, зокрема, в образотворчому мистецтві, чітко простежуються дві основні тенденції: пошук нових форм реалізму (зародження неореалізму) і відхід від принципів тієї реалістичної системи, яка була притаманна європейському мистецтву ще з епохи Відродження — становлення модернізму та постмодернізму.

Протягом XX ст. живе й розвивається мистецтво реалістичне. Новий реалізм, якому ще не знайдено точного визначення і який називають «реалізмом XX століття», розпочав формуватися у перші роки століття. Важливим етапом у розвитку реалізму стала творчість італійського художника Ренато Гуттузо. Розквіт італійського неореалізму припадає на середину 50-х рр. («Захоплення пустуючих земель у Сицилії», «Битва біля мосту Амміральо» Р. Гуттузо). Андре Фужерон зі своїм реалістичним полотном «Слава Андре Ульє» і Борис Тасліцький з серією графічних портретів в'язнів Бухенвальда репрезентують французький неореалізм. У 50-ті рр. одним з найяскравіших представників соціального реалізму був ірафік Пол Хоггарт.

В CPCP запанував так званий соціалістичний реалізм - - прославлення вождів (Сталіна, Леніна), їх поплічників, більшовицького минулого й «величі» та «славетних перемог» «соціалістичного будівництва». Соціалістичний реалізм насправді й реалізмом не був, оскільки кожний митець був зобов'язаний не реалістично, а надмірно «оптимістично», в рожевому світлі подавати процес «соціалістичного будівництва», «не помічаючи» крові, бруду, людських страждань, невлаштованості побуту, численних народногосподарських прорахунків, які його супроводжували. Очевидно, йдеться про такий собі творчий метод «соціалістичного оптимізму», котрий спотворено змальовував дійсність. Наголошуючи на цій службовій функції радянських письменників, які повинні були обслуговувати ідеологічні потреби тоталітарного режиму, Сталін під час зустрічі з літераторами у М. Горького 26 жовтня 1932 р. назвав їх «інженерами людських душ». Всіляко вихвалявся Жовтневий переворот 1917 р., перемога комуністів у громадянській війні, індустріалізація та колективізація, перемога у Великій Вітчизняній війні, „будівництво комунізму”.

До «класичних» творів соцреалізму можна зарахувати доробок живописців Налбандяна, Лопухова, скульптора Зноби. Не найгіршими митцями цього періоду були брати Ткачови, Жилінський, Яблонська.

Видатними скульпторами реалістичного напрямку були В. Мухіна («Робітник і колгоспниця»), С. Коньонков. Вплив модернізму простежується в роботах деяких радянських митців, таких як К. Петров-Водкін («Купання червоного коня», «Смерть комісара»).

Поряд з цим у Радянському Союзі масово руйнувалися культові споруди — церкви, собори, монастирі, переважна більшість яких були шедеврами архітектурного мистецтва (наприклад, Михайлівський Золотоверхий собор у Києві). Натомість зводилися «культові споруди» тоталітарної доби — помпезні палаци, численні пам'ятники циклопічних розмірів („Мати- Багьківщина” в Києві на схилах Дніпра) і статуї «вождів» — спочатку Сталіна, потім Леніна.

Напрямки модернізму в образотворчому мистецтві Провідними напрямками модернізму в образотворчому мистецтві стали експресіонізм, абстракціонізм, сюрреалізм та ін.

Експресіонізм склався у Німеччині після 1905 року. Саме слово, з якого походить цей термін (з латини expression — вираження), тлумачилося ідеологами напрямку як внутрішнє відбиття торжества духу над матерією. Він був формою індивідуального протесту проти тоталітарного відчуження. Технічний прогрес експресіонізм сприймав як жах, наругу над людською особистістю. Художники-експресіоністи спрощували форму, тяжіли до інтенсивних насичених кольорів. Класичним зразком є картина Е. Мунка «Крик». Видатні представники — П. Гоген,

А. Матісс, П. Філонов. У своїй творчості експресіоністи намаїалися відобразити драматичну пригніченість людини у світі у геометрично-спрощених формах. Це відображення робилось через повну відмову від передачі простору у живопису, який будується на негармонійних тонах, на деформації. Найповніше принципів експресіонізму дотримувалися австрієць Альфред Кубін у творах, повних галюцинацій і містики (ілюстрації до творів Достоєвського, Гофмана, Стріндберга, Едгара По), і Оскар Кокошка з його «портретами міст», образами, навіяними психоаналізом Фрейда. Вплив експресіонізму найбільш відчутний у працях тих майстрів нашого часу, хто намагався відобразити своє неприйняття потворного сучасного світу, «пафос заперечення», крик болю.

Абстракціонізм, засновником якого був В. Кандінський, зародився в Росії на початку XX століття. Відрив особистості від світу стверджували у своїй творчості митці цього напрямку. На перший погляд, картини абстракціоністів вражають повною відсутністю будь-якого змісту й форми. Класичними зразками є абстракціоністські твори В. Кандінського, супрематизм

К. Малевича («Чорний квадрат»). Відмова від «свідомого» у мистецтві, заклик «віддати ініціативу формам, фарбам, кольору» знаходять широкий соціальний відгук після катастрофічної Другої світової війни. Цей період у Західній Європі, а особливо у США, — час найбільшого успіху безпредметного мистецтва. «Зірка» американського абстракціонізму Джексон Поллок вводить термін «дріппінг» - розбризкування фарб па полотно без застосування пензля, а француз Жорж Матьє супроводжує свої творчі сеанси у присутності публіки маскарадними переодяганнями і музикою. Він називає свої величезні полотна цілком сюжетно («Битва при Бувіні»), що не робить їх менш абстрактними.

Сюрреалістичний (понадреальний) напрямок у мистецтві, що виник у 1924 р., проголосив «психологічний автоматизм» творчості, щось на зразок запису мислення. Основне правило сюрреалізму — це «правило невідповідності», «поєднання непоєднуваного». У картинах сюрреалістів «важке зависає», «тверде розпливається», «м'яке костеніє, міцне руйнується, змертвіле оживає, а живе гине і перетворюється на попіл», і все це написано з фотоірафічною точністю. Засновники сюрреалізму — іспанський маляр і графік Сальвадор Далі в образотворчому мистецтві і кінорежисер Луїс Портолес Бунюель (гакож іспанець, який працював у Європі, США і Мексиці) — у кіно. Вони ставили за мету створити нову художню реальність, більш реальну, ніж навколишній світ, який здавався їм безсистемною масою явищ, де губилася особистість. В їхніх творах людина, світ, речі не мають чітких меж, відносні й не зафіксовані в часі («Палаюча жирафа», «Передчуття громадянської війни», «Постійність пам'яті» С. Далі, перший сюрреалістичний фільм Л. Бунюеля «Андалузький собака»). Великий вплив на їхню творчість справили ідеї 3. Фрейда. Кульмінацією сюрреалізму є творчість блискучого художника, людини з світовою славою, іспанця Сальвадора Далі. Найбільш відомі його післявоєнні картини: «Три сфінкси Бікіні», «Атомний Нерон», «Атомна Леда», «Атомістичний хрест», «Розп'яття святого Іоана».

Серед найвизначніших творчих індивідуальностей XX ст. — французький маляр іспанського походження Пабло Пікассо, який з 1904 р. мешкав у Франції. Він пройшов творчу еволюцію від так званої голубої манери, через рожеву, передкубізм, кубізм (співтворець), так звану класичну манеру до індивідуального синтетичного стилю. Автор численних відомих мистецьких полотен (в тому числі «Дівчинка на кулі», «Мати і дитя», «Панни з Авіньйону», «Родина арлекіна» та ін.), а також натюрмортів, портретів, скульптур, графіки і кераміки. Його славетна картина «Герніка» (1937) створена під безпосереднім враженням варварського зруйнування гітлерівськими військово-повітряними силами 26 квітня 1937 р. однойменного міста на півночі Іспанії у Країні Басків.

Найбільш крайні радикальні течії модернізму прийнято називати авангардизмом (з франц. avant-garde — «передова охорона») — рух у художній культурі XX ст., який пориває з існуючими нормами і традиціями і перетворює новизну виражальних засобів на мету творчості. Авангардизм виражає анархічно-суб'єктивістське світосприймання, його принципи засвоїли найрізноманітніші літературні угруповання. До провідних напрямків авангардизму відносяться фовізм та кубізм:

• різке протиставлення кольорів, спрощеність форм, відмова від сюжетної оповіді характерні для фовізму (з французької — дикий) в образотворчому мистецтві, який виник у 1905 р. у Франції. Найталановитішим з фовістів був Анрі Матісс. Характерні для фовізму якості повною мірою дістали вияв у таких декоративних роботах Матісса, як панно «Танок» і «Музика»;

• відмова від ілюзорного простору, фетишизація конструкції, сувора побудова предмета, показаного водночас з різних точок зору, характерні для кубізму, який виник у Франції у 1907 році. Форми предметного світу руйнуються, постать людини перетворюється на сполучення вигнутих і вгнутих площин. Найбільш послідовно кубізм виявився у творчості Жоржа Брака. Фундатором кубізму є Пабло Пікассо, хоча кращі його праці, наприклад, відома «Герніка», стоять вище від будь-якого художнього напряму. З кубізмом пов'язані формотворчі знахідки у скульптурі: Олександру Архипенку належить винайдення контрформи (заміна випуклих частин вгнутими або пустотами), поєднання різних матеріалів і їх розфарбування (скульптуро-живопис), «ліплення світлом» (ажурна скульптура з внутрішнім освітленням). Виходець з Росії французький скульптор О. Цадкін використав принцип контрформи у відомому монументі «Пам'яті зруйнованого Роттердама».

Постмодернізм в мистецтві виявився в таких напрямках, як поп-арт, оп-арт, кінетичне мистецтво:

• на початку 60-х рр. сюрреалізм поступився своїми позиціями мистецтву поп-арту (народне, популярне мистецтво). Поп-арт виник в Америці як реакція на безпредметне мистецтво і становить собою колажі, комбінації з побутових речей на полотні. Батьками поп-арту були Роберт Раушенборо і Джеспер Джонс;

• у середині 60-х років поп-арт передає естафету авангардистського мистецтва оп-арту — оптичному мистецтву, засновником якого вважається Віктор Вазареллі. Суть оп-арту — в ефектах кольору і світла, проведених через оптичні прилади і спрямованих на площину або на різні геометричні конструкції;

• під кінетичним мистецтвом розуміють складні просторові композиції з різними механізмами і деталями, які рухаються, обертаються і звучать. Найбільш уславлений кінетик — швейцарець Жан Тенгелі, творець машин, які самі руйнуються. Широко відома його композиція- машина «Привіт Нью-Йорку».

Особливості архітектурного будівництва. Архітектура другої половини XX ст. великою мірою завдячує функціоналізму. Він був одним з найвизначніших напрямків сучасної архітектури, який був втілений у 20-ті рр. у Баухаузі — ідеологічному, виробничому і навчальному центрі всієї Західної Європи. Очолював функціоналізм та був його головним ідеологом Вальтер Гропіус. Функціоналізм увів і залишив у світовій архітектурі нові типи житлових будинків: плоскі покриття, естетично осмислену економність квартир з вбудованим устаткуванням і можливістю трансформувати інтер'єр. Принципи функціоналізму виявилися такими, що легко пристосувалися до національних особливостей різних країн світу. Останнє і зробило цей напрямок інтернаціональним.

Архітектори світового рівня, які уславили своє ім’я в XX ст. — росіянин В. Татлін, француз Ле Корбюзье, американець Mic ван дер Poe.

Створення нових міст, таких як столиця Бразилії місто Бразиліа Оскара Німейєра, — свідчення високої професіональної культури, художньої майстерності у вирішенні глобальних об'ємно-просторових композицій.

Органічна архітектура американського зодчого Франка Ллойда Райта проповідує зв'язок з природою, звернення до людської індивідуальності. Послідовники цієї архітектури намагаються протистояти нівелюючій стандартизації сучасного життя, його захопленню голою функцією.

Найвидатніший архітектор XX ст. Ле Корбюзье намагався зблизити і об'єднати сильні сторони як функціоналізму, так і органічної архітектури (житловий будинок у Марселі, капела Нотр-Дам дю O в Роншані).

Впевнившись у певній обмеженості інтернаціонального стилю функціоналізму, сучасні архітектори намагаються знайти органічний зв'язок його з національними культурами своїх країн. Блискуче вдалося це таким чудовим майстрам із світовою славою, як фінський архітектор Алвар Аалто (палац «Фінляндія») і японський зодчий Кендзо Танге (олімпійський комплекс «Іойоги»).

Театральне мистецтво, його особливості. Основною тенденцією розвитку світового театру стала орієнтація на кращі зразки світової драматургії (п'єси Б. Брехта, постановки «Берлінер ансамблю», англійського театру). Новітня американська драматургія завдячує своєму розвиткові п'єсам Ю. О'Ніла («Продавець льоду прийде»).

Центри розвитку театрального мистецтва — США, CPCP, Франція. У США працював видатний режисер Г. Клерман. Видатні театральні режисери CPCP — В. Немирович-Данченко, К. Станіславський, В. Мейерхольд і Л. Курбас. Обидва останніх за свої творчі новації були репресовані.

У жанрі драматургії можна виділити такі непересічні моменти, як виникнення «інтелектуального театру» у Франції (Ж. Ануй, Ж.-П. Сартр) і Америці (Т. Уільямс. А. Міллер). Творчість Т. Уільямса складна і внутрішньо конфліктна. Його яскравий, повний суперечностей світ — це «світ ніжної поезії, беззахисної людяності і тупої жорстокості». Письменник не сприймає агресивності, войовничого міщанського неуцтва. На противагу Уільямсу, твори А. Міллера відзначаються чіткістю аналізу і раціоналізмом («Смерть комівояжера», «Це трапилося у Віші»).

Своєрідним запереченням буржуазного способу мислення, обивательської поміркованості стало виникнення у 50-ті рр. у Франції течії «театр абсурду». П'єси А. Адамова, Е. Іонеску («Повітряний пішохід», «Урок», «Носоріг», «Корабель помирає»), Ж. Жане, С. Беккета («В очікуванні Годо», «Кінець гри», «Остання стрічка») ставилися у маленьких приватних театрах. Вони виражали трагічне передчуття загибелі, катастрофи, людської беззахисності. В абсурдистському театрі абсурд стає не тільки змістом, а й художньою формою спектаклю. Його персонажі розмовляють повз себе, і їхня некомунікабельність перетворюється на розрив художніх зв'язків всередині драматургічного тексту.

Балет. Потужний імпульс у першій половині XX ст. дістав розвиток балетного мистецтва. У цій ділянці уславилися, зокрема, імена майстрів балету та балетмейстерів російського та українського походження — Сержа Лифаря, Сержа Дягілєва, Вацлава Ніжинського, Анни Павлової та ін. Значна частина наших земляків — майстрів балету — назавжди залишили Батьківщину й виступали або виховували мистецьку молодь за кордоном. На могилі Сержа Лифаря у передмісті Парижа напис — «Серж Лифар з Києва». Український хореограф, танцюрист і дослідник українського народного танцю Василь Авраменко із 1926 р. виступав у Канаді та США, гастролював у країнах Америки і Європи, 1929 р. у Нью-Йорку створив «Балет Авраменка».

Досягнення сучасного кіно. У цей період завдяки широкому розвиткові техніки кінематограф поєднує у собі елементи інших мистецтв (література — мова діючих осіб, живопис — композиція, колорит, ракурс, театр — гра акторів, музика). Він має свої майже не обмежені художні можливості, стає найважливішим з мистецтв. Кіно другої половини XX ст. розвивається у річищі основних художніх напрямків цього часу. Але кожен національний кінематоіраф має свої особливості.

Кіномистецтво цього періоду небезболісно, але доволі швидко перейшло від «німого» до звукового, а згодом — і кольорового — кіно. Світові цен гри кінематографії — США (Голівуд), Франція, Німеччина і колишній CPCP (Московська, Ленінградська й Київська кіностудії).

Кумирами глядачів були режисер і актор Ч. Чаплін («Золота лихоманка», серія фільмів про бродягу Чарлі), режисер Д. Гріффіт (історичні фільми), У. Дісней (мультфільми), всесвітньої слави актори Рудольфе Валентино, Грета Гарбо, Марлен Дітріх, Бестер Кітон, Мері Пікфорд, Дуглас Фербенкс та ін. В CPCP надзвичайно популярними були кінорежисери Г. Александров з його невибагливими комедіями «Веселі хлоп'ята» (1934), «Цирк» (1936), «Волга-Волга» (1938) та ін., С. Ейзенштейн («Панцирник «Потьомкін» (1925), який на Всесвітній виставці у Брюсселі 1958 р. визнаний одним з найкращих фільмів усіх часів і народів, його ж «Олександр Невський» (1938),

В. Пудовкін («Мати» (1926 р. — за М. Горьким), «Кінець Санкт-Петербурга» (1927), «Нащадок Чінгіз-хана» (1929) та ін.). Талановитим кіномитцем виявив себе в ті роки наш земляк Олександр Довженко (фільми — «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930) та ін.). Фільм О. Довженка «Земля» також 1958 р. визнаний одним з найкращих фільмів усіх часів і народів. Заслуженою любов'ю глядачів користувалися російські і «радянські» актори В. Холодна, Л. Орлова, І. Іллінський, М. Черкасов, М. Ладиніна та ін.

Кіноепопесю С. Ейзенштейна «Хай живе Мексика!» (1931-1932) покладено початок національній кінематографії Мексики.

Неореалізм в кіно. Неореалізм став одним з найпоширеніших напрямків кіно 50-60-х рр. XX століття. Своє найглибше втілення він здобув у італійському кіно, виникнувши на хвилі руху Опору за умов піднесення демократичного руху. Маніфестом нового італійського кіно став фільм Роберто Росселіні «Рим — відкрите місто». Він був пронизаний духом антифашистської єдності і пафосом художнього відкриття реальної Італії. Перші стрічки неореалізму («Пайза» Росселіні, «Сонце ще сходить» А. Вергано) здобували свої сюжети і образи у русі Опору. Наступні кінострічки («Трагічне полювання», «Гіркий рис», «Немає миру під оливами» Дж. Сантіса, «Викрадачі велосипедів» В. де Сіки, «Земля тремтить» Л. Вісконті) розповідали про проблеми безробіття, соціальної несправедливості і післявоєнної руїни. Неореалізм вивів на екрани Італії справжнє життя.

Революція відбулася не тільки у тематиці і поетиці кіно, а й у акторській грі. Італія дала світу таких видатних акторів, як А. Маньяні, Дж. Мазіна, комік Тото, М. Мастрояні, Софі Лорен та ін.

На початку 50-х рр. влада розгорнула кампанію проти неореалізму. Пошуки нових шляхів розвитку йшли у річищі поглиблення аналізу відносин між людьми, ізольованості людини у буржуазному суспільстві. На цих позиціях стояли Р. Росселіні, Л. Вісконті, М. Антоніоні, Ф. Фелліні. З їхніми іменами пов'язаний етап розвитку філософського, поетичного кінематографа. Саме в їхніх стрічках відображена одна з основних тенденцій західноєвропейського кіно кінця 50­х — початку 60-х рр. — дослідження психології сучасної людини, соціальних мотивів її поведінки, причин збентеження почуттів і відчуження між людьми («Дорога», «Солодке життя», «8 1/2» Фелліні, «Хроніка одного кохання», «Крик» Антоніоні).

Наприкінці 60-х рр. почали складатися основні жанри і напрямки політичного кіно, яке в Італії досягло найвищого розквіту у першій половині 70-х рр. Поряд з класиками («Амаркорд», «Репетиція оркестру» Фелліні, «Загибель богів» Вісконті) політичні фільми створювали й молоді режисери («Слідство закінчено — забудьте» Д. Даміані, «Осяйні трупи» Розі).

Іспанський кінематограф розвивався по шляху пошуків надмірно складних форм вираження. Випускники Експериментального і дослідного інституту кіно X. А. Бардан і Л. Г. Берланга дебютували стрічкою «Ця щаслива парочка». Вони створили особливу мову, якою у зашифрованій формі говорилося про теми і проблеми, котрі до цього часу залишалися під забороною.

Основною тенденцією розвитку англійського кіно стала прихильність до традицій і відданість національній драматургії. Видатний режисер і актор Лоуренс Олів'є з успіхом знімав стрічки за класичними творами В. Шекспіра — «Гамлет», «Генріх V», «Річард III».

Інгмар Бергман (Швеція) у всіх своїх стрічках утверджує згубність забуття або недовіри до здобутків культури. Він створив свій стиль, відкриваючи нову тематику — відображення глибокої духовної кризи західної цивілізації, руйнацію основних моральних і філософських цінностей. Роздуми про сенс життя, про вічність таких почуттів, як доброта і кохання, відображають фільми «Вечір блазнів», «Сьома печать», «Полунична галявина», «Джерело». Стрічки «Час вовка», «Сором», «Зміїне яйце» піднімають глобальні проблеми сучасності — небезпеку загрози війни, фашизму, виступають на захист загальнолюдських духовних цінностей.

У Франції у 70-ті рр. зняв свої кращі фільми відомий метр сюрреалізму у кіно Л. Бунюель («Скромна принадність буржуазії», «Привид свободи», «Цей непевний об'єкт бажання»). Традиційний і популярний у Франції жанр кінокомедії відкрив глядачеві імена Бурвіля, Ж. — П. Бельмондо, Л. де Фюнеса, П. Рішара.

Кіно в CPCP. Для розвитку кінематографа CPCP даного періоду характерні такі тенденції:

• епічність (картини з великою кількістю дійових осіб, історичні хроніки: С. Бондарчук — «Війна і мир», «Червоні дзвони», «Мексика у вогні»);

• екранізація літературної класики («Дама з собачкою» І. Хейфіца, «Тихий Дон»

С. Герасимова);

• спрямованість на яскраву, непересічну особистість («Початок», «Прошу слова», «Васса» Г. Панфілова).;

• поява фільмів «для полиці», тобто таких, які не випускалися у широкий прокат. Лише у період «перебудови» глядач зустрівся з картинами К. Муратової «Короткі зустрічі» (у головній ролі В. Висоцький), «Довгі проводи»; А. Тарковського «Сталкер», «Андрій Рубльов»; А. Аскольдова «Комісар», А. Германа «Перевірка на дорогах», Т. Абуладзе «Спокута».

Талант актора й режисера вдало поєднує М. Міхалков («Незакінчена п’єса для механічного піаніно», «П'ять вечорів», «Кілька днів з життя Обломова», «Втомлені сонцем»).

Майстрами сатиричної й ліричної комедії протягом багатьох років залишаються Е. Рязанов («Іронія долі», «Гараж», «Стережися автомобіля», «Службовий роман», «Вокзал для двох»), Л. Гайдай («Кавказька полонянка», «Діамантова рука», «Операція «И»).

Кіно в Америці. Для другої половини XX ст., особливо останнього десятиліття, найхарактернішою особливістю є експансія американського кінематографа в країни Європи і всього світу.

Кіновиробництво США зосереджено у Голівуді (Лос-Анджелес). «Фабрикою снів» називає його світ. Після війни американські режисери дедалі частіше стали звертатися до реальних проблем сучасників. Вплив неореалізму відчутний у творчості С. Кубрика («Механічний апельсин», «Спартак»), С. Крамера («Пожнеш бурю»), О. Стоуна («Сальвадор»). У 70 - 90-і роки характерною рисою стало створення супердорогих фільмів («Зоряні війни» Дж. Лукаса, «Титанік» Д. Камерона), захоплення фільмами жахів («Сяйво» С. Кубрика, «Щелепи» С. Спілберга, «Кошмар на вулиці В'язів» У. Крейвена), фантастикою («Інопланетянин» С. Спілберга, «Робот поліцейський» П. Верхувена), детективами (серіал про шпигуна Джеймса Бонда). Але разом з тим створювалися і фільми критичного напрямку — «Політ над гніздом зозулі» М. Формана з Дж. Ніколсоном у головній ролі, «Без злих намірів» С. Поллака, «Взвод» О. Стоуна, «Список Шиндлера» С. Спілберга.

Популярними жанрами стали стрічки-тріллери (з англійської — хвилюватися) А. Хічкока і бойовики — фільми про сучасних американських суперменів. Провідними акторами цього жанру стали А. Шварценеггер, Ж.-К. Ван Дамм, С. Сталлоне.

Щорічно Американська академія кіномистецтва нагороджує найкращі кінофільми, режисерські і акторські роботи найпрестижнішою премією у кіно — золотою статуеткою «Оскар».

У 1973 р. японська фірма «Соні» розпочала масовий випуск відеомагнітофонів і касет до них (з часом у війні різних форматів запису переміг формат VHS). Наприкінці XX — на початку XX ст. для записів фільмів стали використовуватися нові комп’ютерні програвачі стандартів VideoCD ra DVD. Найпопулярнішим у масах жанром на телебаченні стали так звані «мильні опери» — нескінченні телесеріали з примітивними сюжетами і великою кількістю дійових осіб.

Розвиток музичної культури зарубіжних країн. Для музики, як ні для жодного з мистецтв, характерний поділ на елітну й масову.

Елітарна музика розвивається у кількох напрямках:

• «неокласична». їй притаманна висока людяність, відданість вічним ідеалам художнього минулого (І. Стравинський, опера-сатира «Пригоди зухвальця» за мотивами гравюр Дж. Хоггарта);

• електронна. Формується у 50-ті роки. Для неї характерна складна електронна переробка звуків живої природи. До неї звертаються композитори А. Шнітке, С. Губайдулліна, А. Пуссер («Електра»), Е. Денісов («Спів птахів»).

У цей період дедалі більше розвиваються джоз, який стає професіональним мистецтвом (оркестри О. Лундстрема, К. Орбеляна), і жанр мюзиклу, розквіт якого припадає на 50-ті роки. До найцікавіших зразків належать: «Звуки музики» Роджерса, «Моя прекрасна леді» Ф. Лоу, «Вестсайдська історія» Л. Бернстайна та інші.

Авангардистськими напрямками у музиці можна вважати сонористику та алеаторику:

• для представників сонористики (Ю. Лучок, С. Буссоті, Б. Шеффер) головне значення має не висота звуку, а його тембр. І тому вони використовують не власне музикальні звукові уривки, а вдаряють паличками по деках і кришці рояля, протирають мундштук труби хустиною;

• твори у стилі алеаторики засновуються на принципі випадковості: частини музикального твору «розкидані» без визначеної послідовності тощо. В опусі А. Пуссера «Відповідь для семи музикантів» порядок вступу музикантів у виконання вирішувався жеребкуванням. Такі особливості засновувалися на філософському уявленні про те, що все у житті — випадковість.

Швидкими темпами розвивалася масова музика, і особливо найбільший і найпопулярніший її напрямок — рок.

Рок-музика. Початком рок-руху вважається 1956 р., тому що саме у цьому році досяг всесвітньої популярності «король рок-н-ролу» Елвіс Преслі. Хоча сама назва напрямку з'явилася на два роки раніше з появою пісні Б. Хейлі «Rock around the сіос». Рок можна поділити на три основних напрямки:

• «спокійний», заспокійливий рок, повна відсутність змісту у піснях, солодкі мелодії, нашіптування про насолоди життя. Яскравим представником його став Е. Преслі. Його історія — яскравий приклад «створення» рок-зірки, приклад використання мистецтва у цілях комерціалізації, насадження потрібних поглядів;

• політизований рок, пов'язаний з історією групи «Бітлз». Вони протестували проти війни у В’єтнамі, вимагали повернення Ірландії ірландцям, збирали кошти для Бангладеш. їхні найкращі композиції відображають принципи групи: «Дамо світу шанс», «Не хочу бути солдатом», «Скажи мені хоч трішки правди», «Каліка зсередини»;

• різко аполітичний бунтарський, «непристойний» рок, який символізує група «Роллінг стоунз». їхній власний девіз — «Стоунз — це ті, кого ненавидять батьки». Вони оспівували все, що протистоїть культурі, добропорядності, моралі. Свою оригінальність група вбачала у пропаганді насильства і анархії, наркотиків і сексуальної свободи. На сцені вони дозволяли собі все, навіть непристойності, що, на їхню думку, показувало силу їхнього антибуржуазного протесту.

У 70-х роках з'явилися панк-групи і «металісти» з їхньою агресивною, приголомшуючою своєю силою музикою.

Переходові від року до диско сприяла діяльність цілої низки популярних груп. У цей час починає зароджуватися шлягер. Його основними рисами стали відсутність складності у змісті, відсутність повчань, наявність приступних емоцій, миттєва дохідливість музики, ефективний вплив на широку аудиторію. Найвідомішими поп-групами 60-90-х років є «Смокі», «Пінк Флойд», «Боні М», а співаками — Дж. Майкл, Мадонна, М. Джексон.

Виконавцями шлягерів у CPCP стали вокально-інструментальні ансамблі (BIA), які виникли у середині 60-х рр. XX століття. їхньою особливістю було нечітке розмежування на співаків і музикантів («Пісняри», «Орізонт», «Вераси», «Веселі хлоп’ята»). Зародження року в CPCP пов'язане з діяльністю групи «Машина часу» на чолі з А. Макаревичем.

Основні тенденції в розвитку фізкультури і спорту в післявоєнному світі. Політичні процеси, які відбувалися у світі, не минули і спорту: якщо в демократичних країнах акцент ставився на тих видах спорту, що сприяють оздоровленню людини, то в тоталітарних культивувалися військово-прикладні види - біг, стрільба, боротьба. Особливої популярності в CPCP напередодні Другої світової війни набув парашутний спорт - країна стала лідером в утворенні парашутно-десантних військ (наймобільніша частина наступаючої армії).

Загальною тенденцією XX ст. стало географічне розширення рамок фізкультури і спорту. Предмет фізичного виховання запроваджено в програми навчальних закладів у всіх країнах світу.

Фізкультура і спорт, які упродовж тривалого часу розвивалися стихійно, у повоєнні роки стали важливою складовою частиною внутрішньої політики урядів багатьох країн світу.

Перехід до цілеспрямованої організації фізкультури і спорту державними органами розпочався ще в 50-х роках. У 1956 р. президент СШЛ Д. Ейзенхауер скликав конференцію з фізичної підготовки, на якій було ухвалено рекомендацію скоординувати в усіх школах рівень фізичної підготовки. У ФРН Національний олімпійський комітет у 1952 р. розробив перспективну програму «Золотий план», яка передбачала удосконалення шкільного фізичного виховання. У Франції з метою організації фізичного виховання й оздоровлення населення було створено Державний секретаріат у справах молоді, спорту і активного відпочинку.

В індустріальних країнах фізичне виховання частково фінансує держава, а також окремі корпорації, підприємства, спортивні клуби. У цих країнах велику увагу приділяють будівництву стадіонів, туристичних баз, штучних ковзанок, басейнів. Окремі види спорту (плавання, гімнастика) включено до шкільних програм як обов'язкові. Фізкультура і спорт стали не лише модою, але й обов'язковою складовою частиною побуту людей більшості індустріальних країн. На сучасних підприємствах з метою піднесення продуктивності праці на науковій основі організовано цілу систему оздоровчих заходів, серед яких проведення виробничої зарядки, заняття у спеціалізованих спортзалах і кабінетах.

Протягом останніх ЗО років однією з тіньових сторін спорту і важливою проблемою є його професіоналізація. Професійний спорт зародився в США і поступово поширюється в індустріально розвинутих країнах світу. Основна його відмінність від масового аматорського спорту — комерційний інтерес, головна мета — організувати видовище, шоу. Прагнення до максимального прибутку часто призводить до надмірної експлуатації спортсменів, до їхнього каліцтва, передчасного фізичного і психологічного виснаження. Прояви насильства, грубості, недозволених прийомів, випадки вживання допінгу нічого спільного не мають зі справжнім спортом, його основними цілями. Внаслідок зростання результативності, а отже, й популярності спортсменів-професіоналів наприкінці XX ст. значно збільшилися їхні заробітки. Світове визнання отримали такі українські спортсмени-професіонали, як боксери брати Клички, футболіст А. Шевченко.

Протягом останніх двох десятиліть у спортивному русі загострилася проблема застосування спортсменами різноманітних стимулюючих препаратів і знеболюючих засобів. їх вживання призводить не до зміцнення здоров'я і продовження життєдіяльності спортсменів, а навпаки, до захворювання і передчасної смерті.

У другій половині XX ст. виникли нові організаційні форми міжнародних змагань, які відіграють велику роль у популяризації спорту серед населення: Європейські, Панамериканські, Африканські та Азійські ііри, а також регіональні Середземноморські, Центральноамериканські, Панарабські ігри. У Панамериканських іграх, що проводяться з 1951 р., беруть участь спортсмени країн Західної півкулі. Африканські ігри, які розпочались у 1965 р., відбуваються нерегулярно. Широку популярність здобули Азійські ігри, які вперше пройшли у Делі (1951).

Розвиток олімпійського руху. Найавторитетнішими і найбільш представницькими серед міжнародних спортивних змагань стали Олімпійські ігри. Вони зародились у Стародавній Греції ще у VIII ст. до н. е. і були поновлені 1896 року. Принципи і структура олімпійського спорту, розроблені наприкінці минулого століття французьким громадським діячем П'єром де Кубертеном і його однодумцями-меценатами, розвинулися у другій половині XX століття. Спираючись на Олімпійську хартію, цим процесом керує Міжнародний Олімпійський Комітет (МОК). Олімпійська хартія регламентує питання символіки Олімпійських ігор, допуску до них спортсменів, переліку видів спорту, що включаються до ігор. Не допускаються види спорту, результати яких залежать лише від механічної сили. Гасло ігор — «Швидше, вище, сильніше»”; прапор — білий з п’ятьма переплетеними різнокольоровими кільцями, що символізують частини світу.

Як і в Стародавній Греції ігри стали проводитись кожні чотири роки. 1924 р. пройшли перші зимові олімпійські ігри. Після закінчення Другої світової війни у 1948 р. в Лондоні було відновлено Олімпійські ігри. У цьому ж році в Англії впроваджено Олімпійські ігри для інвалідів, що проводяться один раз на чотири роки в тій самій країні, де відбуваються Олімпійські ігри.

У післявоєнні роки відбулися XIV — XXVIlI Олімпіади: у Лондоні (1948), Гельсінкі (1952), Мельбурні (1956), Римі (1960), Токіо (1964), Мехіко (1968), Мюнхені (1972), Монреалі (1976), Москві (1980), Лос-Анджелесі (1984), Сеулі (1988), Барселоні (1992), Атланті (1996), Сіднеї (2000), Афінах (2004). Лідерство на літніх Олімпійських іграх у повоєнні роки захопили CPCP, США, Німеччина. У 80-х роках до них наблизилися Китай га Японія. До числа провідних спортивних держав світу належить і Україна. Вперше виступаючи під національним прапором окремою командою на XXVI-й Олімпіаді, українські спортсмени посіли 9 місце, завоювавши 23 медалі, в тому числі 9 золотих.

Крім цих ігор стали проводитися чемпіонати світу в різних видах спорту. Найбільше глядачів збирають чемпіонати світу з футболу.

3.