ЗАГИБЕЛЬ ВЕЛИКОГО НОВГОРОДА

Як вільну республіку було знищено самодержавною Москвою

«Сыны снегов, сыны славян, Зачем вы мужеством упали? Зачем? Погибнет ваш тиран, Как все тираны погибали!»

Михайло Лермонтов

Історик, як і будь-який справжній науковець, постає перед необхідністю, досліджуючи великі події минулого (особливо ті, які вирішальним чином вплинули на подальший хід подій), не відбуватися неглибокими загальними фразами, порожніми клі­ше, а «дивитися в корінь», бачити причини крутих поворотів іс­торії, джерела перемог і поразок колись могутніх держав.

Але на шляху нестримної, хижої експансії великих князів і ца­рів московських, від Івана Калити до Івана IV Грозного, яких про­славляли і дореволюційні, і радянські казенні історики, стояла ди­вовижна держава — Великий Новгород, вільна вічова республіка, яка успадкувала живі демократичні традиції Давньої Русі. Ця дер­жава, яка в період найвищої своєї могутності (XIV — перша поло­вина XV ст.) контролювала землі на півночі аж до Уралу (тоді його називали «Югорський Камінь»), Білого моря й навіть Сибіру, мала найтісніші торговельні зв'язки із Західною Європою (Велике кня­зівство Литовське, німецькі вільні міста на Балтиці та Північному морі, Річ Посполита), фактично користувалася в повному обсязі системою привілеїв магдебурзького права, — ця держава в полі­тичному значенні була протилежністю самовладної Москви.

Усі важливі питання життя міста й республіки вирішувалися

— чи то укладання торговельних угод з Європою, обрання голови виконавчої влади — посадника, скликання народного ополчення, збір грошей на спорудження нового храму тощо — на вічових збо­рах вільних громадян Новгорода; сам новгородський князь фак­тично був лише найманим воєначальником місцевої дружини.

Саме Великий Новгород реально втілював, говорячи сучас­ною мовою, «європейський вектор» розвитку (потенційно мож­ливий!) майбутнього «великоросійського» народу. Процеси його державного об'єднання в XV столітті ставали вже об'єктивною необхідністю. Якщо говорити про майбутні великоросійські зем­лі, то питання стояло так: хто саме очолить процес об'єднання

— авторитарна Москва чи Новгород (його підтримував — утім, як побачимо, тільки до певного часу, могутній союзник — Велике князівство Литовське, яке об'єднувало й Українські землі)? Цю альтернативу наш видатний історик Микола Костомаров свого

Великий князь Іван III. Німецький портрет XVI ст.

часу формулював так: «уділь­но-вічова» чи «единодержав­на» Русь — хто переможе? Він пояснював: «Ідеалом удільно- вічового життя було самостій­ність земель російського світу, так, щоб кожна земля станови­ла своє ціле у прояві свого міс­цевого життя і всі разом були б з'єднані одним і спільним для всіх зв'язком. Ідеал єдинодер­жавного укладу був зовсім ін­шим. Тут свобода частин при­носиться в жертву іншій ідеї — єдиної держави: тут немає й бути не може навіть мови про зв'язок і з'єднання частин, бо самі частини поглинаються,

знищуються».

От навколо чого, власне, точилася боротьба між Москвою та Новгородом. А розповість нам, читачу, про трагічні перипетії цієї боротьби... ні, не націоналіст, не радикальний і непримиренний противник деспотичної Москви, а прихильник «освіченої монар­хії», видатний імперський історик Микола Михайлович Карам­зін. Наші «ультрапатріоти», щиро вважаючи Карамзіна крайнім реакціонером і шовіністом, відверто ігнорують його творчість.

1. ТРАГЕДІЯ. АКТІ. Поразка. Рік 1471

При владі в Новгороді — посадниця Марфа Борецька та духо­вний пастир, промосковськи налаштований архієпископ Феофіл; у Москві — великий князь Іван (Іоанн III). «Ще не впевнені у твер­дості Іоаннова характеру, і навіть сумніваючись у ній за першими діями цього князя, ознаменованими поміркованістю, миролюб- ством, — пише Карамзін, — новгородці надумали бути сміливими, сподіваючись видатися великому князеві страшними, принизити гордість Москви, відновити древні права своєї вольності, втрачені надмірною поступливістю їхніх батьків і дідів. Із цим наміром нов­городці приступили до справи. Народ більше, ніж будь-коли, мріяв про принади волі; хотів тісного союзу з Казимиром (великий князь Литовський, потім — король Речі Посполитої. — І. С.), тому при­йняв від нього воєводу, князя Михайла Олельковича, брат якого, Сімеон, панував тоді в Києві із честю і славою, подібно до древніх князів Володимирова племені, як говорять літописці. Безліч панів і витязів литовських приїхало з Михайлом до Новгорода.

Усупереч стародавнім звичаям і вдачі слов’янській, якими віддаляли жіноцтво від будь-якої участі в справах громади, жінка горда, честолюбна, вдова колишнього посадника Ісаака Борецько­го, мати двох синів, уже дорослих, на ім’я Марфа почала вирішу­вати долю Батьківщини. Її сини, ласкателі, однодумці з’явилися на віче й урочисто сказали, що настав час впоратися з Іоанном; що він не государ, а лиходій їхній; що Великий Новгород є сам по собі володар; що жителі його — вільні люди, вони не піддані кня­зів московських; що їм потрібен тільки покровитель; що цим по­кровителем буде великий князь Казимир, і що не московський, а київський митрополит має дати архієпископа новгородській Свя­тій Софії.

Численне посольство новгородське вирушило до Литви з ба­гатими дарунками та із пропозицією, щоб Казимир був главою Новгородської держави на підставі давніх статутів громадянської свободи», — пише Карамзін і далі повідомляє, що великий князь прийняв усі умови новгородців, написавши грамоту, в якій, зо­крема, зобов’язувався не порушувати таких правил:

«1. Укласти дружній союз із нареченим владикою новгород­ським Феофілом, з посадниками, тисяцькими новгородськими, з боярами, людьми житими (шанованими. — І. С.) і з усім великим Новгородом.

2. Віддати тобі, чесному королю й великому князю, Великий Новгород за цією хресною грамотою.

3. Якщо государ московський піде війною на Великий Нов­город, то тобі, пане, чесному королеві, або під час твоєї відсут­ності — Раді Литовській, надати нам швидку допомогу (одразу скажемо: Казимир злякався й не виконав цієї умови, зрадивши новгородців! — І. С.).

4. Новгородець судиться в Литві — за вашими, литвин у Нов­городі — за нашими законами без будь-якого утиску.

5. Тобі, чесному королю, не виводити від нас людей, не ку­пити ані сіл, ані рабів, і не приймати їх у дарунок ані королю, ні панам литовським, а нам не таїти законних мит. Волості землі новгородської можуть бути керовані тільки нашими власними чиновниками.

6. Купці литовські торгують із німцями єдино через новго­родських. Двір німецький тобі не підвладний: не можеш зачини­ти його.

7. Ти, чесний король, не повинен чіпати нашої православної віри: де захочемо, там і висвятимо нашого владику (у Москві чи в Києві), а римських церков не ставити ніде в землі новгородській.

На затвердження договору цілуй хрест до Великого Новгоро­да за все своє князівство Литовське й за всю Раду литовську у правду, без наклепу; а посли наші цілували хрест новгородською душею до чесного короля за Великий Новгород».

Цими словами закінчувався договір, підписаний у першій по­ловині 1471 року.

При цьому московське військо поводилося як загарбник у окупованій країні (а по суті — так воно й було!); Карамзін пише: «Почалося страшне спустошення. З одного боку, московський во­євода Холмський і рать великокняжа, з іншого — псковітяни (со­юзники Москви — в 1510 році вони будуть теж підкорені нею. — І. С.), вступивши в землю новгородську, винищували все вогнем і мечем. Дим, полум’я, криваві ріки, стогін і крик від сходу до захо­ду до берегів озера Ільмень. Московітяни виявляли оскаженіння неописане: новгородці-зрадники здавалися їм гіршими за татар. Не було пощади ні бідним хліборобам, ні жінкам. Із жорстоко­сердістю, притаманною тодішнім часам, воєвода Холмський, за­хопивши бранців-новгородців, наказав відрізати їм носи й губи й послати їх, скалічених, до Новгорода».

Результатом поразки був кабальний договір, за яким Новго­род, фактично втрачаючи реальну державну самостійність, «за провину свою» вносив до великокняжої скарбниці 15 000 рублів (близько 80 пудів срібла), визнавав над собою владу Івана III, клятвено обіцяв припинити всі контакти із Заходом, особливо з Литвою, й видав дипломатів, які підписували з нею договір (Іван негайно наказав відрубати їм голови!). А через сім років, у 1478­му, сталася остаточна капітуляція. Карамзін писав: «Ще Новгород залишився державою народною; але воля його була вже єдино ми­лістю Іоанна й мала зникнути за помахом самодержця.

У січні 1478 року Іван III осадив Новгород, маючи намір лік­відувати останні залишки самостійної колись могутньої держави, і, погрожуючи жителям страшним голодом (місто було відрізане від зовнішнього світу), висунув жорсткий ультиматум: «Вічовому дзвону (тобто вічу як суспільному інституту. — І. С.) не бути, по­садникові не бути, а державу всю нам (тобто йому, Івану, і Москві. — І. С.) держати». Новгородський народ готовий був боротися, але вельможі капітулювали; віче було скасовано, вічовий дзвін перевезли до Москви, ізольовану посадницю Марфу Борецьку за­проторили довічно до в'язниці. Новгород став однією з провінцій Москви. Саме з 1478 року Іван III почав титулувати себе «госуда­рем всєя Русі». «Збирання земель» мало потужний імпульс...

2. ТРАГЕДІЯ. АКТ 2. Винищення. Рік 1570

За апітуляцію, ганебне боягузтво завжди треба платити — і цей вирок здійснює сама Історія. Коли майже за 100 років цар Іван IV Грозний став океанами крові, вогнем і мечем затверджу­вати свою необмежену владу, то він, людина шизофренічно підо­зріла, шаленів від самої думки навіть про потенційну, теоретично можливу опозицію. Весь опір, здається, придушив... Але от лихо: стоїть ще цей старий Новгород із його давніми вічовими традиці­ями, стоїть, як колода на дорозі! І Іван IV вирішив діяти.

Слово — Миколі Карамзіну. «Новгород, Псков, колись віль­ні держави, смиренні самовладдям, позбавлені своїх стародавніх прав і найбільш знатних громадян (ще Іван III «у нагороду» за зраду відняв у новгородських бояр землю і майно й переселив їх до Москви. — І. С.), населені почасти іншими жителями, уже змінилися в дусі народному, але зберігали ще якусь величавість, що ґрунтувалася на спогадах старовини й на деяких залишках її в їхньому бутті громадському... У цей час, як запевняють, один жебрак, на ім'я Петро, за погані справи покараний у Новгороді, надумав помститися його жителям: знаючи неблаговоління до них царя, склав листа від архієпископа й тамтешніх громадян до короля польського; сховав його у церкві св. Софії за образ бого­матері; втік до Москви й доніс государеві, що Новгород зраджує Росії. Належало представити доказ; цар дав йому вірну людину, яка поїхала з ним до Новгорода і вийняла з-за образу мниму гра­моту архієпископа, у якій йшлося, що святитель, духівництво, чиновники й увесь народ піддаються Литві. Більше не потрібно було ніяких доказів. Цар, прийнявши безглуздість за істину, за­судив на загибель і Новгород, і всіх людей, для нього підозрілих або ненависних».

Вивезення вічового дзвона із Новгорода до Москви. Мініатюра XVI ст.

Розділи книги «Історії держави Російської», при­свячені винищенню Новго­рода, і зараз читати нелегко. Наведемо лише особливо виразну цитату Карамзіна: «2 січня 1570 року передова численна дружина госуда­рева увійшла до Новгорода, оточивши його зусібіч міц­ними заставами, щоб жодна людина не могла врятувати­ся втечею. Опечатали церк­ви, монастирі в місті й на околицях; опечатали й дво­ри всіх громадян багатих; гостей, купців, приказних людей закували в ланцю­ги; жінок, дітей стерегли в будинках. Панувала тиша жаху (сильна формула! — І. С.). Ніхто не знав ані про­вини, ані підстав цієї опали. Чекали прибуття государе­ва».

Цар прибув 6 січня. На другий день почалися масо­ві страти. Не жаліли нікого: ні священиків, ні купців, ні ремісників, ні міщан, ні старих, ні жінок, ні дітей. Пограбували всі церкви Новгорода, багато їх будинків спалили. Почався царський «суд» над «зрадниками». Карамзін описує його так: «Судили Іоанн і син його в такий спосіб: щодня представляли їм від п'ятисот до тисячі й більше новгородців; били їх, мучили, палили якоюсь речовиною вогняною, прив'язували головою або ногами до саней, тягнули на берег Волхова, де ця річка не замер­зає зимою, і кидали з моста у воду, цілими сімействами, дружин із чоловіками, матерів із немовлятами. Ратники московські їздили човнами по Волхову з палями, баграми й сокирами: хто із кинутих у річку спливав, того кололи, розсікали на частини. Ці вбивства тривали п'ять тижнів й закінчилися грабунком загальним: Іоанн із дружиною об'їхав усі обителі навколо міста; взяв скарбниці церковні й монастирські; велів спустошити двори й келії, вини­щити хліб, коней, худобу; піддав також і весь Новгород грабежу, крамниці, доми, церкви; сам їздив з вулиці на вулицю, дивився, як хижі воїни вдиралися в палати й комори, відбивали ворота, влазили у вікна, ділили між собою шовкові тканини, хутра. На­товпи лиходіїв були послані губити надбання й життя людей, не перебираючи, без відповіді. Це, як каже літописець, «несповідиме коливання», падіння, руйнування Великого Новгорода тривало близько шести тижнів».

* * *

Додати до сказаного великим істориком, здавалося б, нічого. Але спробуємо. Карамзін був російським державником але, як бачимо, про злодіяння царів говорив! Ті, хто зараховує себе до державників українських, повинні вивчити історію падіння Ве­ликого Новгорода буквально напам'ять.

Бо необхідно знати, як середньовічна Москва, «збираючи зем­лі», чавила «єдинокровний» та «єдиновірний» великоросійський Новгород — за європейську орієнтацію; і як вона розцінювала внутрішній розбрід у ньому як ознаку слабкості, запоруку май­бутньої капітуляції. Сучасники говорили, що Іван III «вистояв стоянням» потужний Новгород, узяв його змором, опираючись на місцеву п'яту колону. Чи така вже архаїчна, чи така безнадійно застаріла ця «мудра» тактика нині?

Ігор СЮНДЮКОВ, «День» 8 квітня 2011 р.