Вступ
Важкою та тернистою для українського народу є доба Середньовіччя. Унаслідок багатьох об’єктивних та суб’єктивних чинників український народ був позбавлений змоги розвиватися у власній державі, що гальмувало процес національного розвитку.
Постійні військові конфлікти на українських землях та їхній розподіл між іноземними завойовниками ускладнювали розвиток суспільних, політичних, культурних, освітніх, релігійних та інших інституцій. Особливе місце серед них займали середньовічні українські православні монастирі.Упродовж доби середньовіччя активна релігійна, культурно-освітня та виробнича діяльність монастирів була тісно пов’язана з традиціями, які формувалися в межах Візантійської імперії[1]. Крім важливої суспільної духовної місії, своєю діяльністю середньовічне чернецтво вносило у давньоруське суспільство нову писемність, освіту, культуру, християнські традиції, обряди та багато інших важливих елементів суспільного буття.
За найдавнішими писемними відомостями, крім величних монастирських осель у Києві, в княжі часи добре відомими були монастирі в Угровську, Володимирі, Синевидську, Жидичині, Пліснеську, Спасі, Лаврові, Галичі, Львові, Перемишлі, Холмі тощо.
Як свідчать вітчизняні історичні джерела багато галицьких монастирів у середні віки посідали визначальне місце в системі функціонування державних та суспільних інституцій. Вони також були важливими виробничими та торговельними центрами. Часто монастирі виступали важливою складовою частиною захисної системи давньоруських городищ тощо. Серед чернечих пам’яток Галичини особливе місце належало монастирям княжого Галича[2].
Унікальну групу оборонних фортець галицьких земель у середні віки становили печерні монастирські комплекси, розміщені поблизу Страдча, Розгірча, Дорогова, Бубнища, Галиці, Лядової, Бакоти, Міжгір’я, Крехова та ін. Однак у більшості випадків відомості про зазначені історичні пам’ятки вдалося зібрати лише за результатами спелеологічних досліджень.
Історія середньовічного чернецтва має періоди яскравого розвитку та глибокого занепаду. Стосовно організаційного становлення та еволюції українського чернецтва варто виділити два періоди, які відображають поступ чернечого життя.
Перший з них припадає на княжу добу й окреслюється приблизно від початку ХІ до 40-х років ХІІІ ст. Характерною рисою періоду є стрімке поширення чернецтва українськими землями, в тім числі на території Галичини, яке супроводжувалося заснуванням та поширенням православних монастирів, а також відзначалося побутуванням різних видів та типів чернечого існування, - передусім зумовлено реальним тогочасним становищем Русі.
З появою чернецтва на давньоруських землях значний вплив на нього чинила княжа влада, яка шляхом світського опікунства прагнула до встановлення контролю над монастирями. Часто складні міжусобні суперечності княжої верхівки позначалися на особливостях, видах, типах і формах чернечого життя та діяльності.
Негативний вплив на реальне становище чернецтва, його історичну місію та суспільну роль мали половецькі набіги і особливо монгольське завоювання давньоруських земель і, зокрема, Галицько-Волинського князівства, що внесло нові корективи та особливості в умови утворення чернечих обителей, монаше життя та практичну діяльність багатьох українських монастирів.
Приблизно з початку 40 років ХІІІ ст. в історії православного чернецтва, поширеного на давньоруських землях, наступає багатовіковий період занепаду, який був зумовлений низкою взаємопов’язаних труднощів організаційного, державного, духовного, світського та іншого характеру[3].
Початок наступного періоду еволюції українського чернецтва в Галичині належить до ХѴІ - початку XVII ст. Він триває до останньої чверті ХѴІІІ ст. і завершується проведенням австрійською владою у Галичині секуляризаційної реформи. Період відзначається новими умовами розвитку, виникненням нових монастирів, що відбувалося під впливом реалізації рішень Берестейської унії (1596), реформаторських дій та організаційних заходів, які на переломі XVI-XVII ст.
проводив галицький митрополит Велямин Рутський. Значним суспільним явищем періоду стало національно- релігійне протистояння українського народу, яке знайшло своє характерне вираження у повстаннях, національно-визвольній війні (1648-1654) та інших подіях.Важливе значення в організації православних монастирів у Галичині в часи Київської Русі відіграла Галицька єпархія, яка, на думку багатьох авторів та дослідників, була заснована ще в часи князювання Ярослава Осмомисла (1152-1187)[4].
У 1303 р. в княжому Галичі була створена митрополія. Вища духовна інституція мала внести організаційний елемент, в тім числі й у чернече життя на землях Галицько-Волинської держави[5]. Того ж року про визнання Галицької митрополії повідомили візантійський імператор Андронік ІІ Палеолог та константинопольський патріарх Атаназій[6]. Історична традиція свідчить, що першого митрополита грека Ніфонта (1303-1305) призначив галицький князь Юрій І. Незабаром його замінив галицький чернець Петро (1305-1326). Однак з огляду на обставини, що склалися на галицьких землях 1347 р. і зокрема, після смерті Дмитра Детька митрополія припинила існування. У 1370 р. за підтримки польського короля Казимира ІІІ Великого лише на короткий час вдалося її діяльність відновити.
Під впливом воєнних, а також суспільно-політичних подій у період польського політичного панування формувалося реальне становище різних суспільних верств, в тім числі чернецтва Галичини. Занепадала діяльність Галицької єпархії, що загалом отримало відображення на стані, перспективах, значенні та розвитку чернечого життя.
Загалом, як зазначають дослідники історії християнства, період середньовіччя був важким та несприятливим у житті українського чернецтва. Негативного значення набули соборні приписи, зокрема, рішення Флорентійського собору (1439), за яким на підставі унії духовне та організаційне життя галицького чернецтва мало перейти під опіку Папи Римського[7].
Становище середньовічного чернецтва регламентувалося положеннями Правил чернечого життя, Типіконів (Статутів) та інших регулятивних документів.
Тривалий період чинність мав Студійський Типікон. Однак була спроба введення інших Типіконів.Втрата національної державності була головною причиною того, що багато монастирів стали ізольованими від життя національної церкви. Як свідчать писемні джерела, більшість середньовічних галицьких монастирів існувала без статутів, а статутні вимоги, норми та положення життя чернечих громад з покоління у покоління передавали в усній формі.
Такий стан сприяв появі та паралельному існуванню в монастирях келіотських, кіновіальних, ідіоритмічних та інших організаційних форм, які часто виникали на традиційних особливостях анахоретства, відшельництва, ісихазму, печерництва, затворництва, іноді тісно перепліталися з місцевими народними традиціями тощо.
Середньовічні монастирі Галичини класифікують на декілька характерних груп. Як показали результати наукових досліджень, до першої групи належать провідні монастирські обителі, які діяли при кафедральних храмах галицьких єпископів (наприклад, Успенський собор в Крилосі, Святоюрський монастир у Львові і т. п.), а також монастирі, які володіли статусом архимандрії (зокрема, Лаврівський монастир святого Онуфрія, Унівський Святоуспенський та ін.). Архівні документи засвідчують, що такі чернечі оселі залишалися важливими суспільними духовними центрами. Вони відігравали провідну роль не тільки у релігійному та культурно- освітньому житті краю, а й виконували значні адміністративні, господарські, виробничі та інші функції.
Другу групу становлять монастирі, які були закладені або опинилися під патронатом (ктиторством) світських осіб. У Галичині правом патронату володіли представники давніх княжих та боярських родів, української, литовської та польської шляхти. Звичайно, світський патронат впливав на специфіку чернечого життя та діяльності того чи іншого монастиря. Часто у Галичині патронами православних монастирів виступали відомі магнати католицького віросповідання[8].
У фундаційних грамотах на заснування або підтвердження опікунських прав на той чи інший монастир часто ктитори визначали власну волю як засновника або монастирського опікуна, яку доповнювали традиційним побажанням, щоб монахи жили згідно з “уставом божественного Писання ” чи “згідно з уставом св.
Василія Великого і святих Отців”[9].До третьої групи зачисляють невеликі провінційні монастирі, які у різні періоди історії, а іноді навіть у надзвичайно несприятливих умовах, творилися та існували на українських землях. Здебільшого це були печерні монастирі, а також невеликі чернечі общинні поселення далекої сільської провінції. Найчастіше їхніми засновниками виступало мандрівне та місцеве чернецтво. Тому часто чернечі пам'ятки далекої периферії відзначаються самобутньою специфікою, певними особливостями існування та розвитку.
Окреме місце посіли монастирі, які здобули право Ставропігії, тобто прямого підпорядкування константинопольським патріархам, оминаючи залежність від місцевих єпископів. Поява цього типу монастирів була відображенням реального релігійного становища, яке у середньовіччі переживала Галичина. Такі монастирські оселі намагалися вийти за межі реалій, у яких перебував край. Характерним прикладом є монастир, створений у Скиті Манявському. Вірогідно, що саме під впливом реформаторської діяльності митрополита Велямина Рутського його засновниками стали ченці-аскети[10].
У XV - початку XVII ст. багато галицьких монастирів опинилося в складному переплетенні боротьби світської та клерикальної влади за право панування над монастирями[11]. Зокрема, вперта боротьба за зверхництво між ставлеником Львівського католицького архієпископа ігуменом Святоюрського монастиря Іваном Лопаткою-Осталовицьким і Гедеоном Балабаном, якого підтримувала заможна українська шляхта, навіть призвела до єпархіального розколу в рамках Галицької єпархії, що також негативно позначилась на чернечому житті.
Внутрішні суперечності в духовному середовищі значно доповнювали зовнішні чинники, які полягали у періодичних наїздах татарських завойовників на українські землі та супроводжувалися грабежами, руйнуваннями, пожежами тощо. З архівних джерел відомо, що татарські наїзди на українські землі тривали кілька століть. Зокрема, в 1587 р.
татари спалили чоловічий монастир у Міжгір'ї[12] [13], в 1594 р. був спалений Галич та навколишні монастирі і т. д.1Незважаючи на складні умови існування та розвитку, багато середньовічних монастирів Галичини стали не тільки народними святинями й відомими центрами духовної культури, скульптурного мистецтва, іконопису, писемності, освіти, книгодрукування, технічних винаходів, виробництв, ремесел тощо. Комплексне використання різних за походженням історичних джерел (писемних та археологічних), відомостей топоніміки та інших дисциплін у процесі дослідження історії середньовічних монастирів дало змогу не тільки відкрити нові невідомі сторінки історичного минулого середньовічного чернецтва, а й суттєво доповнити та збагатити маловідомий період історії українського народу.
Актуальність теми. Середньовічне чернецтво зробило вагомий внесок у справу розвитку культури, освіти, науки українського народу. Особливе значення суспільної місії чернецтва полягає не лише у тому, що воно сприяло утвердженню та поширенню в масах нового релігійного світогляду, а у тому, що саме ченці доби середньовіччя були носіями писемності, стали першими літописцями, вчителями, митцями, лікарями, винахідниками тощо. Діяльність середньовічних ченців відзначають у багатьох галузях економіки, науки, освіти та культури. Однак ще й досі низка важливих питань історичного минулого чернецтва унаслідок різних причин залишається невідомою. Це насамперед стосується ролі окремих монастирів у духовному житті народу тих чи інших місцевостей. Недослідженим та невідомим в історичній науці є питання житлово-побутових умов існування середньовічного чернецтва. Часто вони були надзвичайно важкими та складними, з огляду на норми аскетичного існування, встановлених вимог, правил та Типіконів, реальних умов. Тому дослідження історії середньовічного чернецтва є важливим та актуальним питанням для науки.
Зв’язок роботи з науковими програмами. Роботу виконано відповідно до тематики наукових досліджень Науково-дослідної лабораторії (НДЛ-81) історичного факультету та програмою науково-дослідних робіт кафедри археології та спеціальних галузей історичної науки Львівського національного університету імені Івана Франка “Історія та культура населення басейну Верхнього Дністра, Західного Бугу та Стиру від найдавніших часів до епохи середньовіччя” (номер державної реєстрації 0105U4004938).
Об’єктом наукового дослідження є середньовічні українські монастирі на території Галичини. Серед них окремі групи складають печерні монастирські комплекси та чернечі поселення, збудовані на відкритій місцевості.
Предметом роботи є вивчення процесу основних принципів створення, розвитку та існування середньовічних монастирів, виникнення та еволюції різнотипних житлових споруд середньовічного українського чернецтва, які були характерними для різних категорій ченців та чернечих общин; визначення спільних та відмінних рис між чернечими та світськими житловими спорудами середньовіччя; дослідження особливостей побутових умов мешканців галицьких середньовічних монастирів, особливостей та характерних рис формування їхньої матеріальної культури; вплив різних чинників, які знайшли відображення на умовах та принципах чернечого життя.
Важливим у відображенні чернечого буття стало порівняння дисциплінарних положень середньовічного Типікону з результатами археологічних досліджень, писемних відомостей, що дало змогу визначити основні принципи та особливості в організації побуту, а також виділити організаційні форми існування чернечих общин у середні віки в Галичині.
Територіальні межі дослідження з урахуванням поняття “Галичина” для середніх віків мають умовне значення. Адже упродовж доби
середньовіччя галицька земля мала різні адміністративні назви (Галицьке князівство, Королівство Русі, Руське воєводство і т. п.)[14]. Враховуючи значну кількість та строкатість середньовічних адміністративних назв, у роботі ми висвітлюємо явище монастирів і чернечого життя на цій території, яка з 1847 р. в межах монархії Габсбургів виступала під назвою адміністративної одиниці “Східна Галичина”
У сучасному розумінні територіальну межу “Галичини” дослідники окреслюють українськими етнічними землями, розташованими на північ від Карпатського хребта в басейнах річок Дністер (верхня та середня течії), Західний Буг, Сян (верхня течія). Адміністративно це Львівська, Івано- Франківська та Тернопільська області (крім північної частини, де зараз розміщені містечка Почаїв, Кременець, котрі відносяться до волинських земель), а також частина воєводств сучасної Польщі (Перемиського, Замойського, Прикарпатського)[15].
Хронологічні межі дослідження охоплюють період від часу появи перших чернечих поселень на галицьких землях, тобто від ХІ ст. до завершення середніх віків (XVI - поч. XVII ст.), коли відбулися якісні організаційні зміни під впливом рішень Берестейської унії, реформаторська діяльність митрополита Велямина Рутського, національно-визвольні рухи, створення нових організаційних чернечих структур, поява монастирів кіновіального типу та інші причини.
Метою роботи є дослідження проблематики виникнення, еволюції, ролі, місця та значення різнотипних середньовічних чернечих житлових споруд та побутових умов українського чернецтва Галичини, що відбувалося на шляху від примітивних печерних та заглиблених земляних келій до зручних жител великих монастирських комплексів. Для досягнення мети передбачено комплексне використання писемних та археологічних джерел, а також даних топоніміки, нумізматики, геоморфології, металографіки, керамології, склярства та інших дисциплін.
Відповідно до мети роботи в монографічному дослідженні поставлено такі завдання:
1. Встановити основні умови та засади створення православних монастирів на землях Галичини.
2. Визначити характерні особливості у виборі місць для закладення монастирських осель.
3. Простежити еволюцію печерних чернечих житлових споруд галицьких середньовічних монастирів.
4. Дослідити процес розвитку чернечого середньовічного житла та побуту його мешканців упродовж середніх віків.
5. Виділити характерні риси та ознаки внутрішнього устрою чернечих жител.
6. Встановити спільні та відмінні риси мирських та чернечих житлових споруд, побутового інвентарю.
7. Визначити еволюцію чернечого житла на різних етапах розвитку середньовічного чернецтва Галичини.
8. На підставі комплексного використання джерельних матеріалів виділити основні організаційні форми існування середньовічного чернецтва в Галичині.
Методологічна основа монографічного дослідження ґрунтується на використанні традиційних та нових аналітичних та синтезуючих методів. У роботі застосовано принципи історизму та об’єктивності, методи індукції та дедукції. Робота виконана на засадах практичної діяльності кількох наук, зокрема, у поєднанні історичної науки з методами досліджень низки самостійних та спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін.
Також у роботі широко застосовано порівняльний метод, елементи джерелознавчого аналізу та синтезу. Використано методику порівняльного аналізу положень Типікону та археологічних матеріалів, здобутих під час досліджень чернечих пам’яток. Запропоновано новий методичний спосіб оцінки чернечого житла на базі виявлених речових знахідок, методику встановлення ретроспективної локалізації монастирів та визначення організаційних форм середньовічних монастирів.
Практичне значення отриманих результатів полягає у розширенні наукових знань про українське середньовічне чернецтво, встановленні його значення, ролі, впливів та місця у суспільстві, що також дасть змогу створювати гіпотетичні схеми заселення ченцями українських земель, відтворювати різні моделі середньовічних чернечих житлових споруд, побутові умови та особливості чернечого життя.
Поява цієї книги була б неможливою без допомоги та підтримки ченців Унівської Святоуспенської Лаври. Слова особливої подяки варто висловити її настоятелям о. Венедикту (Алексійчуку) та о. Теодору (Мартинюку).
За надані наукові консультації, допомогу та поради висловлюю щиру подяку науковому редактору, професору кафедри етнології Львівського національного університету імені Івана Франка Степану Арсентійовичу Макарчуку; члену-кореспонденту Національної Академії Наук України доктору історичних наук Володимиру Даниловичу Барану (Київ); заступнику директора Інституту Археології НАН України (м. Київ), доктору історичних наук Деонізію Никодимовичу Козаку; завідувачу відділу археології Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ (м. Львів), доктору історичних
наук, професору Олександру Степановичу Ситнику; завідувачу кафедри історії середніх віків та візантиністики Львівського національного університету ім. І. Франка, доктору історичних наук, професору Леонтію Вікторовичу Войтовичу; науковим співробітникам Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАНУ кандидату архітектури Юрію Володимировичу Лукомському, кандидатам історичних наук Вірі Деонізівні Гупало, Наталі Михайлівні Булик; картографу Галині Іванівні Панахид; завідувачу НДЛ-81 історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка Володимиру Васильовичу Касюхничу, а також понад 300 студентам, які під керівництвом автора упродовж 1994-2009 рр. брали участь у історико-археологічному дослідженні чернечих пам'яток Галичини.