Татари і Литва НА УКРАЇНІ

З початку тринадцятого віка по Христовому Різд­ві скоїлось велике лихо на Україні: од схода сонця, з за великих рік Дону й Волги, з за великого озера Кас­пійського, з великої й далекої сторони Азії прийшла на Україну татарська орда.

Що то був за народ? звідкіль він прийшов? чого ему було треба, і на що він так страшно лютував на Україні?

Народ той звався Татари або Монголи. Татари жи­ли далеко на схід, сонця, в Азії, де тепер Сібір, і зай­мали дуже широкі азійські степи на полудні од Сібірі може на чотирі тисячі верстов. Половці й Печеніги на Дону були тільки кінчиком хвоста тієї великої татар­ської орди. Татари зовсім непохожі з лиця на україн­ців або на німців та французів. Вони з лиця не білі, а темножовті, в їх вид широкий, ніс короткий та плис­коватий, рот маленький, очі далеко розсунулись одно од другого і такі узенькі, наче осокою попрорізувані, та ще й лежать на лиці на-вскоси, борода й вуси ма­лесенькі і ріденькі, вуха здорові, лоб невеличкий, кі­стки на виду під очима дуже висовуються до вух, як картопля. На зріст Татари були невеликі й невисокі, не швидкі на ході, але дуже добре їздили на конях, і не тілки сами днювали й ночували на конях, а навіть їх дівчата й молодиці. Татари були одначе веселі, проворні, говорючі, охочі до співів і жартів, були дерзкі,- довго видержували голод і смагу і страшно любили войну.

Татари не були хліборобами, не любили орати й сіяти, а були кочовиками товаровиками: на своїх ши­роких степах вони розводили неперелічну силу товару, овець, коней та верблюдів. Вони переганяли великі череди з одного степу на другий, а за чередами пере- ходили й сами з своїми сімъями. Тим-то в їх не було ні городів, ні сіл: вони жили літо й зіму в шатрах чи курінях, зроблених з хворостин, заткнутих кружком в землю і зведених до купи вгорі. Шатро вкривали зверху повстю, а в середині оббивали килимами. Серед шатра роскладали багаття, і дим виходив через круглу дірку вгорі. Як треба було переходити в друге місце, Татари розбірали шатра, складали на вози і перевози­ли на инче місце. Татари їли всяке мъясо, навіть со­баче і кінську здохлятину, і пили кумис, зроблений з кобилячого молока, котре заправляли дріжчами. Того кислого кумису можна було і наїстись, і напитись, і навіть впитись. Татари були дуже нечисті, їли всяку страву руками, обтирали руки об одежу, хоч би вона бу­ла й шовкова. Надівши раз нову одежу, вони ніколи п не скидали, доки вона не розлазилась на шматки, і на­віть спали в одежі, як і тепер роблять навіть багаті Турки. Вони були язичеської віри, вірували в одного Бога, але кланялись сонцю й небу, як богам, і дуже поважали огонь. Проти дверей шатра у їх стояли идо- ли, похожі -на людей. Але, не вважаючи на свою віру, Татари дуже поважали чужу віру, магометанську, жи­дівську і христіянську, і навіть христіянських свя­щенників і архиереїв. Вирізуючи старого й малого, Татари ніколи не вбивали священників, а коло самого шатра татарського хана чи царя була хрпстіянська церква, де правилась хрпстіянська служба божа.

З давніх давен Татари чи Монголи жили невелич­кими ордами, і кожна орда мала свого хана чи царя. 1154 року після Христового Різдва в одній невелич­кій орді, аж там де витікає з гір велика річка Амур, на границі Сібірі, настав ханом Тему чин.

Мстислав галицький був тоді найрозумнійшим кня­зем і верховодив над усіма князями, ніби великий князь. 3-замолоду він був князем в Новгороді. Новгородці ду­же любили его зате, що він обороняв їх'землю од во­рогів і побив військо финського народа, Чуті. Не вважа­ючи на те, Мстислав Удатний пішов в Галич і став там князем. Не раз і не два він мирив інших князів, як колись Володимир Мономах, обороняв руську землю од ворогів і вигнав Венгрів з Галича. Венгерський ко- • ролевич Коломан вже був завоював собі всю Галичину і сів у Галичі. Мстислав Удатний обступив з військом Галич. Коломан з жінкою і всі венгерські бояре запер­лись в церкві святої Богородиці і не хотіли здаватись, не вважаючи на те, що їх мучила страшна смага. Мсти­слав послав Коломанові горщок води; Венгри пили по крапельці, а таки не хотіли здатись, але од голоду в кінець усёго таки мусіли одчинити церковні двері.

Через два роки після того в 1224 році прибіг до Мстислава его тесть, половецькій хан Котян, прохати помочі па страшних Татар. Мстислав зараз послав до всіх князів і просив їх па раду в Київ. Зараз після то­го прибули в Київ Мстислав черпиговеький, Данило волинський і сам Мстислав Удашний; в Київі був тоді князем так само наймення Мстислав. Котян був дуже радий, обдарив усіх князів кіньми, верблюдами, буйов- лами і невольницями. Порадившись, князі стали на то­му, щоб починати войну на землі своїх ворогів, а не на своїй землі: от і поклали вони виступати в поход.

В квітні 1224 року почали зьїзджатись князі з вій­ськом на остров Варяжий, на Дніпрі, коло того місця, де втікає в ёго річка Хортиця. Одні прибули сухопут­но на конях, а галичапе через Дністер приплили Чор­ним морем та Дніпром на човнах. Все Дніпро було вкрите човнами. Коло Заруба встріли князів татарські посли і сказали їм: „ми чули, що ви йдете на пас; ми не зачіпали ні ваших сіл, ні ваших городів; ми прийшли не на вас, а на нашихъ рабів та конюхів Половців. Ми чули, що Половці йвам дуже нашкодили; ми і за те їх караємо^а. Князі не поняли їм віри, бо Половці росказали їм, що Татари так само й їх піддурили. Князі звеліли повбивати татарських послів.

От зійшлися всі князі, і всі дружини рушили в по­ход по Дніпру і стали станом коло Олешок. Тут знов прийшли татарські посли просити мира. Князі не заче­пили їх і пустили їх живих. За Дніпром зьявились перші невеличкі татарські полки. Мстислав Удатний перейшов Дніпро і прогнав їх. В вівторок 21 мая військо знялося з місця і рушило в степ. В стецу знов воно наткнулось на татарське невеличке військо і розбило ёго, забравши багато товару. Вісім днів йшли князі степом і дойшли до річки Калки. Мстислав Удашний вигнався вперед, звелів Данилові перейти Калку і сам перейшов слідком за ним.

Великий, страх напав на всю Русь. Ніхто не знав, що то за страшний народ прийшов з Азії, і якої віри він, і якого племья. Всі говорили, що той народ на­віть не похожий на всіх людей, і що сам Бог наслав его на людську кару. Тим часом Татари повернули на­зад і счезли десь у степу. Вони вернулись до свого Чингис-Хана в Азію, і довго не було про їх ніякої чутки на Русі.

Тим часом в Азії вмер Чингис-Хан і перед смер­тю розділив Велику Орду миж синами. Старшого сина Угедея він настановив на своє місце великим ханом над усією Ордою, двом менчим синамъ дав по орді, а своєму внукові, Батиєві дав Кіпчакську орду, що була коло Каспійського моря, і всю землю Половецьку, з усі­ма степами коло Чорного моря, і всею землею на за­ході сонця, Ту землю треба було ще завоювати, і Ba- тий рушив свою орду на захід сонця, на Русь.

ІЦо ж робили руські князі, ждучи таких страш­них гостей до себе? Те, що робили й попереду: кня­зі спихали з місця один другого, неначе в тісної баби грались, а про землю, про народ, про оборону царства піхто і в голову не покладав, доки но накрила їх звер­ху татарська сарана і не вигубила таки самих же кня­зів з їх дітьми і жінками, з їх боярами і дружиною.

Як тоді гралися князі в тісної баби, ми зараз по­кажемо в історії про галицького*князя Данила, що са­ме тоді був князем в Галичі і в Еиїві.

Галицький князь Роман після своєї смерти поки­нув молоду вдову з двома маленькими синами: старшо­му Данилові минуло чотирі роки, менчого Василька ще мамка носила на руках. Галичане зоставили в себе кня­зем старшого Романового сина Данила, але в его за­раз таки одняв Галич тодішній києвський князь Рюрик. Молода вдова почала просити помочі в свого приятеля, венгерського короля Андрія. Андрій знав її покойного чоловіка і любив ёго сина Данила. Він прогнав Рю- рика.і знов посадив на престолі Данила. Але через рік кілька князів знов пішли добувати Галича, і вдова мусіла втікати з Галича з малими дітьми в свій дру­гий город, Володимир на Волини. Тим часом галицький боярин Володислав, довго пробуваючи в Сіверіцині за Черніговом, закликав в Галичину трёх сіверських кня­зів. Старший з їх Володимир захопив Галич і сів на княжому престолі, анайменчпй Святослав підступив під Володимир і послав в город якогось священника сказать городянам, шоб вони оддали ему город. Княгиня довіда­лась про те і тихенько в ночі, з боярином Миросла­вом, втікла з дітьми з города через дірку в стіні, бо йти через ворота боялась. Мирослав ніс на руках Да­нила, а мамка несла Василька. З ними був і якийсь священник. Вона втікла аж у Польщу до князя Лешка. Лешко прийняв їх ласково, зоставив у себе Василька, а вдову і Данила одіслав в Венгрію до її приятеля, короля Андрія. Данило з матірио жив в Угорщині, до­ки сидів в Галичі Володимир.

Але в Галичі були дуже значні й богаті бояре і так усім верховодили, що князь нічого не міг вдіяти. Володимир задумав вигубити бояр, але один боярин Во­лодислав довідався про те, втік в Угорщину, взяв з со­бою Данила, взяв у короля війська, забрав галицькі города, вигнав Володимира, і двох ёго братів повісив, і знов посадив на княжому престолі малого Данила.

Трудно було малому Данилові всидіти на престолі с> зред бояр, которі сами хотіли всім правити. До Дани­ла приїхала в Галич мати. Данило не впізнав матері,

-ІЗ- бо довго не бачився з нею. Бояре довідались про її приїзд і зараз хотіли її випровадити, щоб вона їм не перебаранчала мати силу над малим князем. Данило сів на коня і кинувся, плачучи, слідком за матіръю. Один боярин вхопив за поводи ёго коня. Данило вдарив ме­чем коня, аж поранив его, і сама мати вирвала з его рук меч, впрохала ёго зостатись в Галичі, а сама виї­хала з Галича. Тоді венгерський король Андрій прибув з військом, вернув княгиню до Галича, а боярина Bo- лодислава закував в кайдани і одвів в Угорщину. Але якъ тільки Андрій поїхав до дому, бояри з пере- сердя покликали до себе другого князя Мстислава. Да­нило мусів втікати в свої города на Волинь, а боярин Володислав, недовго думаючи, сам сів на княжому пре­столі і сидів доки ёго не зопхнули з місця. Швидко після того прийшов з Новгорода Мстислав Удашний, став князем в Галичі, помирився з Данилом, віддав за ёго свою дочку Ганну та й був князем в Галичі до самої смерти, як ми вже попереду говорили. Тим ча­сом Данило забірав на Волині города один за другим, завоював Берестя і всю землю миж Польщею і Бугом, котра тоді вже звалась Україною. Саме в той час він ходив з Мстиславом Удашним і инчими князями на Та­тар, де на річці Калці ранили ёго в груди. Вернувшись з походу, він взяв Луцьк, одняв у пінських князів Чар- торійск, а далі забрав і всю Пініцину, а як умер Мсти­слав Удашний, він забрав частку ёго землі і почав до­бувати Галича. В Галичі заперлись бояри і не пуска­ли ёго. Данило стояв за Дністром, на которому вже

став лід. Бояри вислали з города військо, і Данило бив­ся. з ними на ладу. Тим часом лід почав роставати, а щоб Данило не перейшов через Дністр, бояри звеліли запалити город навкруги. Народ збігався до Данила з усієї землі, бояри мусіли оддати ему город, і тільки те­пер Данило знов став князем в Галичі після того, як княжив у ему ще малою дитиною.

Ставши князем, Данило ніяк не міг погодитись з боярами. Галицькі бояри були такі сильні й сміливі, що раз один боярин на бесіді линув Данилові вином в лице. Раз бояри хотіли заманити Данила на бесіду в село Вишню і вбити его, але Данило якось довідався про те і не поїхав. Він поїхав до Київа набірати собі війська, а бояри тим часом посадили на престолі в Галичі вен- герського королевича. Вертаючись до дому, Данило му­сів знов добувати з військом свою столицю. Данилові так настирились бояри, що він задумав збудувати собі нову столицю. Раз якось бувши на вловах, він вглядів дуже добре місце і спитав, як зветься те місце; ему ска­зали, що воно зветься Холм. „То нехай же тут буде го­род Холм!“ промовив Данило і заклав тут город Холм, збудував собі дворець і церкву святого Івана Златоус- того. На те місце почали збіратись люде, і з того часу став город Холм в теперішній Люблиньскій цуберні. Тут уже не було старих бояр, що так ему допікали в Га­личі; ему було легче дихати. В кінець усёго Данило взяв і Київ, котрий князі так само перекидали з рук у руки, наче мъяч, як і Галич і всі тодішні города. Він одначе не схотів зістатись у Київі і посадив там свого намісника, воеводу Дмитра. Саме в той час скоїлось Be-ⁱ лике лихо на Україні: прийшла з Азії велика Батиева орда.

Батий вів свою орду не просто на Київ: вище од Каспійського моря він перейшов річку Волгу і вдарився на північ, де тепер живуть руські, чи великороси. Він попалив усі города: Рязань, тоді ще невеличку Москву, Владимир, Суздаль, Торжок, вирізав велику силу народу і дійшов аж до Новгорода. Батий не взяв Новгорода тим, що кругом его були великі болота, а тоді почалася весна, і розлилися ріки. Зруйнувавши північну Русь, Батий в 1239 році рушив на нашу Україну.

З великого степу прийшла татарська орда 1239-го року, напала на Переяслав, вирізала половину города, а другу погнала в степи в полон. Одну частку свого війська Батий послав на Чернігов. Черніговський князь, Мстислав виступив проти Татар з військом; Татари роз­били его військо, і сам князь втік в Венгрію. Після того Татари спалили город, вирізали всіх людей, тілько не вбили архієрея, бо татари поважали всяку віру і духовенство. Хан Мевгу, Батиїв небож, поїхав з Чер­нігова подивитись на Київ і став за Дніпром проти Київа в Пісочному городку. Менгу дивився на-Київ з за Дніпра і милувався городом. Високо на горі стояв Київ, підперезаний білою мурованою стіною; з-за стіни блищали золотими верхами Св. Софія, Михайловський манастир, Десятинна церква, виглядала покрівля княжих теремів з черепиці всякого коліру. Внизу над Дніпром стояв Подол з сотнею церков. На полудень од Київа на горі стояв Миколаевський манастир, Печорський, Виду- бицький. Миж ними скрізь на горах тоді ріс густий ліс. Менгу послав в Київ послів і велів оддати ему город. Кияне вбили послів, а тодішній київський князь Михай­ло, не діждавши татарського війська, мерщій дав дра­ла в Венгрію, покинувши Київ на волю Божу. Менгу вернувся до Батия, і через рік зімою перед Різдвом в 1249 році Батий прийшов під Київ з усією ордою і пе­рейшов Дніпро по лёду. Татари облягли як хмара те­перішній Старий Київ. Татарські гарби скрипіти, вер­блюди ревли, коні иржали, і од того гуку й скрипу в городі неможна було чути й слова. Татари почали при­ступати до города од полудня, де ріс густий ліс, і ста­ли брати Лядські ворота. День і ніч вони били в стіни деревъяними таранами і таки розбили їх. В Київі князя не було; Михайло втік в Венгрію, а Київ забрав собі Данило галицький, але сам не зостався в Київі, а поса­див тисяцького Дмитра. Дмитро сміливо одбивався од. Татар на розваляних стінах, а кияне тим.часом наси­пали позад стіни нові вали. Татари прогнали киян в город і зостались спочивати миж стінами і тим валом до вечора і цілу ніч. Тим часом городяне втікли в Де­сятинну церкву, позносили туди своє добро, збудували кругом' церкви деревъяні стіни, позлазили навіть на церкву. Татари вступили в город, а тим часом од вели­кого^- натовпу людей на церкві і в церкві завалились сті­ни і побили багато народу; на святого Миколая, 6 декаб­ря Татари спалили ввесь город, вирізали всіх людей, тільки не вбили тисяцького Дмитра за те, що він так сміливо обороняв город. „Мати городів руських" вкрилась руїнами і кровью і на довигй час стала маленьким містом.

З Київа Ватиєва орда рушила на захід сонця, на Волинь, забіраючи городи і вирізуючи людей. На Во­лині Татари довго стояли під городом Колодязним, те­перішнім Лодижином, над Бугом, і не могли его взяти. Тоді вони почали намовляти городян, щоб вони оддали їм город, і обіцяли їх помилувати. Але як тільки ло- дижипьці одчинилй ворота, Татари вирізали всіх людей до малої дитини. Так само вирізали вони всіх до ос­танку в городі Володимирі Волинському, взяли Берестя, Камъянець, тільки ніяк не могли взяти Кремъянця, бо він стояв на високій недоступній горі. З Волині Татари пішли на Галичину, зруйнували всі городи. Галицький князь Данило саме тоді поїхав з сином до венгерського короля. Татари взяли Галич. Тисяцький Дмитро поба­чив, що Татари так страшно руйнують Україну, і на­раяв Батисві швидче поспішати далі, щоб Венгри не зібрали великого війська. Тоді орда розділилась на двоє: одна частка пішла через Карпатські гори на Венгрію, а друга повернула на Польщу. В Польщі і в Венгер- щині Татари розваляли і спалили городи і вже хотіли вдарити на Німців, але тут проти їх вийшов чеський княз Въячеслав з військом і вперве двічі розбив Та­тар. Тоді Батий повернув назад, дійшов до річки Вол-, ги і осівся з усією ордою там, де Волга втікає в Кас­пійське море. Там на одному острові, миж рукавами Волги, він збудував своє становище і назвав его Сарай,

а его орда почала зватись Кипчаком або Золотою Ордою. Після татарського нападу У країна стала пустинею. Городи стали руїнами, люде порозбігались в ліса на Полісся, поля заросли бурьяном, до Берестя не можна було наближитись—так смерділи в городі трупи. В Воло­димирі не було ні одного живого чоловіка, а вся цер­ква' була повна кісток; коло Київа лежали вели­кі купи.польських та кіньських кісток, а самий Київ, що колись був такий великий і гарний, що его можна було прирівняти до Цареграда, став невеличким містом. В Київі колись було чотлріста церков, а після Татар в ёму ледве зосталось двісті хат. Татари вигубили ве­лику силу народу, побили й розігнали князів. Од-чого ж Татари так легко розбивали наше військо і брали горо­ди? Од-того, що князі вміли брати й руйнувати свої городи, а як прийшли Татари, то вони не зібрались усі до-купи та не вдарили разом па Татар, а оборонялись кожний на-різно од другого. Татари побили їх одного по другому, бо вони все собі змагались за городи та за престоли, не хотіли дати помочі один другому, а де-які з переляку повтікали з городів і покидали своїх людей на волю Божу. Татари вміли добре битись, а князі не вміли, або не хотіли боронитись. І сталося так, як про­рокував киевський князь Ярослав: князі занапастили і себе, и всю Українську землю.

' Сівши в новому місті, Сараї, Батий послав своїх урядників, чи як вони звались, баскаків, щоб вони по­записували. всіх людей на Україні од десяти літ, окрім женщин, і по тим книгам збірали податі; всі мусили да- вати дожгу часть свого добра: товару, овець, коней бі- - лих, гнідих і вороних, платити подать од ставів, од озер, од млинів, і за всяке ремебтво. Татари брали собі в орду десятого хлопця і десяту дівчину, а хто не міг платити податі, того або вбивали, або брали в орду. Татари не брали ніякої податі тільки з духовних та з манастирів, бо поважали всяку віру. Од-того тоді стало дуже багато манастирів, бо тільки въ манастирях можна було спокійно прожити. Багаті люде одписували на ма- настирі землі й гроші і сами постригались в ченці, і тим-то манастирі стали дуже багаті, мали дуже багато землі і грошей. В самому Сараї був цілий куток, де жили христіане: там була навіть христіянська церква і архіерей, а де-які хани слухали службу Божу і хри- стіянську. і магометанську, і свою язичеську. Один хан сказав, що всякі віри межи людьми все одно, що пальці на одній руці: кожна віра веде до Бога.

В самий час татарського нападу галицький князь Данило поїхав до венгерського короля з своїм сином Левом: він хотів засватати венгерську королівну за сво­го сина. Сватання якось не скоїлось і Данило вертався до дому, а на Карпатських горах встрів велику силу сво­го народу. Тепер тільки він довідався, що татарська ор­да розігнала народ, забрала й зруйнувала его городи. Данило пішов шукати своєї жінки і брата Василька і знайшов їх аж у польського короля Болеслава. Тут Да­нило пересидів лиху годину, доки Татари повернулись назад, і вернувся до дому. Він приїхав в свій город Дрогичин на Бугові, хотів там стати, а намісник не пустив в город свого князя. Данило поїхав на Берестя, на Володимир, і знайшов тільки руїни, та купи трупів в церквах. Данило почав скликати народ в городи, по­правляв їх і велів знов будувати доми й церкви. Другі галицькі городи, Перемишль, Коломия, були в боярсь­ких руках. Данило мусів віднімати свої городи в бояр і виганяти їх. А тим часом в городи повертались князі і знов почалася миж ними колотнеча на руїнах сел та городів. Черніговський князь причепився до Данила і хотів одняти од его Галичину, оженився з дочкою вен- герського короля Бели, навів Венгрів і хотів взяти Га­личину. Венгерський воєвода Фільній, которого Русини дражнили „прегордим Філею“, з Ростиславом, підступив під Ярослав. Ростислав чванився, що колиб він знав, де те­пер Данило з братом Васильком, то він пішов би на їх з десятьма воїнами. Тим часом Данило з Васильком ве­ли військо проти Ростислава й Фільнія. Над ними кру­тилася ціла хмара орлів та ворон. „Се добрий знак!" про­мовили Русини. Данило вдарив на ворогів, Русини видер­ли коровгу в Фільнія і розідрали. Молодий Лев, Дани­лів син, поламав свій міч об Фільнієву залізну одежу. Венгри навели іце й Поляків. Поляки крикнули: „проже­німо великі бороди!" і кинулись на Василька. Але Руси­ни розбили Поляків і Венгрів і вони всі кинулись на­втікача. Фільнія полонили, привели до Данила і тут его вбили. Ростислав мусив втікати назад.

Данило одпочив і почав будувати свої городи, пакли- кав віх чужих людей, армян, жидів, німців, од-чого й тепер в галицьких городах живе багато чужого народу. Да- нило вже думав, що его не потревожить Татари... а тим: часом в 1250 роді прийшли до его посли од Ватия і грізно сказали: „давай Галич!“

Данило зажурився. Воюючи з Венграми, Ля­хами і руськими князями, він не мав часу • збуду­вати в городах добрих стін і твердинь. Всі князі вже їздили в Орду кланятись ханові до землі. Дани­ло мусив і собі їхати в Сарай, щоб поклонитись ха­нові. Татарська сила була страшна. В-восени, на Дми­тра, Данило поїхав в Золоту Орду. Прибувши до Київа, Данило став в Видубицькому манастирі, попросив до се­бе ченців, просив молитись за себе Богу, просив одпра- вити молебінь Архистратигу ЛІихаїлу, потім сів на чо­вен і поплив до Переяслова. Тут его стріли Татари. Ханський воєвода, Куремса, повів его через степи. Тяж­ко було Данилові, що Татари панують на Україні. Він чув,, як Татари принижували князів, силували їх ставати пе­ред ханом на коліна, кланятись ему до землі чолом, ще й по-татарській молитись: кланятись кущеві й огневі. Данило доїхав до Волги. Тут его стрів татарин Сунгур і сказав ему: „твій брат кланявся кущеві, і тобі дове­деться кланятись!"—„Чорт говорить твоїми устами! бодай тобі Бог заціпив рот, бодай я не чув такого слова од. тебе!" промовив Данило.

Данило приїхав в ханську столицю Сарай і мусив іти кланятись Ватисві. Батий жив не в дворці, як живуть царі, а в здоровому шатрі, наче багатий циган,, і вся его столиця була похожа на циганський табір. Его шатро було вистлане дорогими килимами. Батий сидів на троні. Данило був самий значний князь, і хан: не звелів вести его миж двома багаттями, не силував его,кланятись кущеві і огневі, мабуть тим, що ёго поважав..Данило поклонився Батпеві, і Батий промовив до ёго: „чом ти, Данило, так довго не приходив до мене? Те­пер ти добре зробив, що прийшов. Чи пьсш ти наше молоко, наш кобилячий кумис?“—„Не пив до сёго часу, а як- ти скажеш, то буду пити“, одказав Данило. „Ти тепер татарин, то й пий наш напиток“, сказав ёму Ба­тий. Данило напився кумису і попросив Батия, щоб він-дозволив ёму поклонитись ханші. „Іди“, сказав ёму Батий, і Данило ходив кланятись ханші, а Батий по­слав ёму вина і велів сказати: „не звикли ви пити ку­мис: пий вино”'.

Данило був двадцять пять день в орді, і Батий ласкаво пустив ёго до дому, давши ёму право бути кня­зем в своїх землях. Его стріла рідня і знайомі; вони були раді, що Данило вернувся живий і здоровий, але плакали, що Данило, князь Київа і Волині й Галичини, мусив ставати перед татарином навколішки, зватися хань- ським наймитом, ше й платити Батисві подать. Татар­ське ярмо було дуже тяжке для народа, а для князів воно було трохи вигодне: Батий забрав собі всю землю и тепер роздавав землі з своїх рук князям, даючи їм грамоти, чи по-татарській ярлики па княжество. По­переду народна громада чи віче, а часом і бояри, могли.вигнати князя і вибрати собі другого; тепер князі сі­ли на престолах міцніше, з ханської ласки, і вже ніхто не мав права їх вигнати. Другі князі були тому й раді і часом татарськими руками брали наші городи і вига­няли нелюбих князів; та Данило був не з таківських. Він був дуже чесний і гордий для такого поганого діла* він нехтував ханською ласкою, що его самого принижала, схиляла его горде чоло до землі перед диким татарином.

І він задумав думу: скинути татарське ярмо і ви­зволити Україну з татарської неволі. Та думка не кида­ла ёго до самої смерті, і цілий свій вік він тільки га­дав і дбав, що одбитись од Татар.

Щоб добути собі проти Татар помочі ще од инчих народів, Данило почав дружити з венгерським королем Велою і з Німцями. Вепгерський король Бела просив у Данила помочі проти Німців. Данило сам поїхав до Бели з своєю дружиною і здивував Венгрів і Німців своїм доро­гим убранням. Під Данилом був чудовий дорогий кінь, вкри­тий дорогою упряжю: сідло на коні було оббите щирим золотом. Стріли й шабля в Данила були позолочені і дуже гарно обцяцьковані малюнками. На Данилові був дорогий кунтуш з грецької матерії, обшитий оборками і золотими стрічками, а зелені сапъянці були повиши­вані золотом. „Твій приїзд дорогший мині од тисячі сріб­ла*! промовив до Данила венгерський король. При дво­рі венгерського короля жила вдова, одна Німецька кня­гиня. Данилів син Роман побачив її і оженився з нею. В Данила була думка посадити князем в Німців свого сина, щоб добути білше сили на Татар. Одначе Роман не добув княжого престола у Німців, а венгерський ко­роль не дав Данилові помочі на Татар. А тим часом на

Поліссі Ятвяги, що жили в теперішній Гродняпщині, почали нападати на Данилові городи й села, забірали людей в неволю і гнали в свою землю. Данило напав на їх села в болотах та лісах, визволив багато народу, вбив ятвязького князя Стеконта, забрав собі его зем­лю-i накинув на Ятвягів подать. Од того часу Ятвяги почали счезати: мабуть переробились на Українців, бо тепер в Гроднянщині нема й сліду того давнего народу.

Разом з Ятвягами зъявився ще один ворог: то була Литва. Тепер у нас на Україні литвинами звуть біло­русів та чорнорусів, що живуть на далекому Поліссі, в Минській, АІогилевській, Витебській та Вил енській гу­бернії. Але білоруси не Литва: білоруси, що плавають на Дніпрі на плотах та на байдаках, в білих свитах і білих повстяних шапках, то частка українського наро­ду. Вони говорять українським язиком, тільки вимовля­ють українські слова по-своєму, чи як у нас кажуть дзекаютъ. Литва то таки особливий народ, і живе аж за Польщею та Білою Русью. Ота Литва стала напа­дати на Білу Русь. Один литовський князь, Миндовг, збудував собі столицю Новогродок па Білій Русі в Мінщині. Один ёго небож, Тевтивілл, став князем по­лоцьким, другий, Едивід, став князем смоленьским, а їх дядько, Викінт, завоював Вітебськ. Миндовг хотів одня­ти в родичів їх землі, а вони почали просити помочі в Данила, бо Данило, після смерти першої жінки Ганни, оженився вдруге па сестрі Тевтивілла й Едивіда. Да­нило пішов з війсь ком на Міндовга, повів проти его Ятвягів. Миндовг почав тоді благати Німців,, і щоб запо­бігти їх ласки, вихрестився і став католиком. Але як Німці не дали ему помочі, він покинув католицьку віру, знов став язичником, помирився з небожами і з Дани­лом і оддав свою дочку за меншого Данилового сина,. ІПварна. Миндовгів син, Войшелк, вихрестився, прийняв православну віру і наветь постригся в ченці. Войшелк дуже любив Данила, і сам привів свою сестру до Данила, щоб віддати її заміж за Шварна; Литва помирилась, поріднилась з Данилом, а Данилів- син, Роман, став князем на Білій Русі, в Новогородку,. Слонімі і в Волковийську. Але од того часу Литва, починає напирати на Україну. Воюючись зЯтвягами і з Литвинами, Данило не кидав давнеї своєї думки: скину­ти татарське ярмо. Данило почав шукати собі помочі і запобігати ласки в римського папи Иннокентія четвер­того. Папа був тоді дуже могучий: він мав своє царство,, був царем і его слухали всі німецькі і инші королі, а. хто его не слухав, того він проклинав і одбірав коро­лівську корову. Данило почав в 1246 року перемовля­тись з папою і просити в его помочі на Татар. Папа ласкаво обізвався до Данила, але. в его була думка ку­ди инче: ему хотілось, щоб Україна прийняла католиць­ку віру, або ж унію, а замість війська, папа прислав до Данила католицьких ченців, посадив уже в Галичі католицького архієрея, Альберта, назвав Данила коро­лем і обіцяв оставити православну службу божу, аби тільки Данило покорився папі і підхилив Україну під. его руку. Данило не того ждав од папи і промовив до- папського посла: „нащо мині королівський вінець, коли одтого Татари не перестануть чинити лихо на Украї­ні*?' Після-того Данило вигнав католицького архієрея, одіслав назад папського посла. Через кілька років вен- герський король помирив Данила з папою, і папа по­слав проповідувати миж усіма католицькими народами, щоб вони встали на Татар і прогнали їх в Азію. Папа прислав Данилові золотий королівський вінець і ски­петр і обіцяв дати поміч проти Татар. Данило довго не йняв віри, не хотів брати вінця, але ёго вговорила ёго мати і польскі князі, обіцяючи од себе поміч на Татар, як тільки він надіне вінець од їх папи. Данило згодився, і 1255 року папський архієрей коронував его королівським вінцем в городі Дрогичині, на ріцці Бу­гові, в Гроднянщині. Данило почав будувати в своїх городах кріпості і насипати вали, щоб рушити на Татар.

Тим часом Татари догадались, що задумує Данило. Ханський воєвода, Куремса, підступив під город Бакоту. Якийсь чоловік, на призвіще Милій, оддав город Тата­рам, і вони настановили его там своїм баскаком. Да­вило був тоді в Литві і послав на Бакоту свого мен- чого сина, Лева. Лев одібрав Бакоту од Татар, поло­нив Милія і одіслав до Данила. З радости Милій од- прохався у доброго Данила; Лев взяв его па поруку і випустив, а Милій вернувся, та знов оддав Бакоту Та­тарам. Куремса підступив під Кремьянець, але не міг его взяти. Знайшовся й український князь, що пристав до Татар і просив в їх помочі проти Данила; то був новгородсіверський князь, Изяслав, котрого дядьків повісили колись в Галичі. Данило послав проти їх си­на Романа, а сам пішов па влови до Грубзшова і вбив списом своїми руками трёх диких кабанів. Роман на­пав па Изяслава так несподівано, що він ледви втік, виліз па,церкву і там сидів три дні без хліба і води, а на четвертий день здався. Куремса не пішов далі, бо боявся Данила. Татари вгамувались і про їх довго не було чутки.

Тоді Данило задумав одібрати од Татар свої го­роди до самого Київа. Литовський князь Миндовг обі­цяв стати з ним проти Татар, і Данило послав своє військо на Татар з своїми синами Шварном, Левом та воєводою Данилом Павловичем. Павлович одняв од Та­тар Межибожже, Лев завоював землю по над річкою Бугом і вигнав звідтіля Татар, а Шварн забрав всі городи по річку Тетерев до Жидичева. Один тільки го­род Звягель зрадив і не здавався. Тоді сам Данило пі­шов на Звягель, взяв его, а городян порозселяв в инчі городи. А тим часом Литвини, замість того, щоб помо­тати Данилові і йти з ним на Київ, почали грабувати, город Луцьк. Данило послав проти Литвинів свого двір­ського, Олексу. Олекса прогнав Литвинів і потопив їх в озері. Татари побачили, що се ке жарти, і послали: свого воєводу Куремсу па Луцьк. Луцьк стояв на ост­рові: кругом его текли ріки, а городяни, розламали міст на Стпрі. Татари почали кидати через річку в город пороками- чи таранами каміння, але знялася така здорова буря, що поламала їх тарани. Куремса вернувся назад, а на его місце 1260 року хан прислав воєводу Бурандая, дуже лютого татарина. Бурандай прийшов на Волинь з вели­кою силою Татар.

Данило ждав помочі од папи, що обіцяв підняти на Татар всі європейські народи, а тим часом помочі не було. Тоді Данило побачив, що він розпочав з Тата­рами войну, роздратував їх, і мусив сам мати з ними справу. На Данилове щастя хитрий Бурандай, вступив­ши на Волинь, послав приказ Данилові, щоб він ішов з-ним воювати на Литву. Данило був дуже радий, од­наче сам не поїхав, а послав свого брата Василька. Він був сердитий на Литвпнів за їх недавню зраду. Та­тари спалили і зруйнували Литву, і Вурундай одіслав до дому Василька. Але на другий 1261 рік, вертаю- чисеЛз Литви, Бурандай прислав Данилові і синам, его грізний приказ: „стрічайте мене, коли ви хочете мири- thc⅛⅞3O мною: а хто не вийде мині назустріч,' з тим я будгвоюватись!" Василько саме тоді справляв весіл­ля своєї дочки; він покинув весілля і поїхав з покло­ном до Бурандая; Данило сам не поїхав, а послав сво­го сина Лева і холмського Владику Івана. Лев і вла­дика Іван пішли до Бурандая. і понесли ему дари. Бу­рандай почав грозити і кричати на їх. В кінець усёго Бурандай звелів князям роскидати і розваляти збудова­ні кріпості й стіни в городах.

Помочі не було де взяти, і князі мусили сами роз­валювати свої кріпості. Лев збудував тоді город Львов в Галичині і зробив в ему кріпость. Тепер він мусив ■сам її роскидати. Василько послав розваляти стіни в Кремъянці і Луцьку. Сам Бурандай поїхав з Василь­ком до Володимира, щоб подивитись своїми очима, як будуть розвалювати стіни. Він послав Василька вперед себе, і Василько звелів запалити стіни і будівлю крі- пості, щоб скоріше все зруйнувати, доки не приїхав ще Бурандай. Бурандай застав, як стіни вже гасли, пообідав у Василька і звелів роскопати до останку і вали. Взявши з собою Василька, Бурандай пішов далі на столицю Данилову Холм. Данила вже там не було. Владика Іван приїхав раньше і все росказав Данилові. Данило не хотів кланятись Татаринові і виїхав в Вен­грію. Кругом Холма були добрі стіни, і городяне хті- ли оборонятись. Бурандай послав Василька під город, щоб він вговорив городян оддати город, а з ним по­слав і татарина, щоб він слухав що Василько буде го­ворити городянам. Василько прийшов під город, на­брав у жменю камінців і закричав: „гей ти, наймите Косцянтине, і ти наймите Луко Івановичу! се го­род мого брата і мій! здавайтесь!" Промовивши сіслова, він тричі кинув камінцями на землю. Боярин Костян­тин, стоячи на стіні з городянами, зрозумів, навіщо Василько кинув тричі камінцями на землю. То був знак, щоб він не робив того, що говорив Василько при Татарах. Ббярин Костянтин закричав до Василька: „йди собі геть, а то ми дамо тобі каменем в лице; ти вже не брат своему братові, а ворог"!

Татари росказали Бурандасві, як говорив Василь­ко, і Бурандай похвалив его за вірність, одначе побо­явся підступані під Холм і, обминувши его, пішов на

— зо —

Польщу, потягши і Василька з собою. Татари забрали, де-які польські городи, попалили їх і вирізали людей. Після того Бурандай вернувся з Татарами на Дніпро.

Данило вернувся до дому, стративши останню на­дію на иноземну поміч на Татар. Городи стояли без стін. Україна стала ще слабішою, а дикі Литвини, щоб зігнати злість за те, що Українці приходили з Татара­ми на Литву, почали вчащати на Україну. Василько розбив їх і прогнав назад. Тим часом в самій Литві бу­ло не спокйно. Раз Миядовг їхав лісом, і его вороги підстерегли і вбили его. Тоді Миндовгів син, Войшелк, що був уже ченцем, зняв з себе чернечий клобук, став князем, страшно покарав батькових ворогів, та й знов пішов в манастирь, оддавши литовський престол Давидо­вому синові, Шварнові. В той час 1264 року, Данило вмер в своїй столиці, в Холмі, і его поховали в церкві Богородиці.

Миж усіма князями свого часу Данило галицький був найлуччий князь. В ёго руках була тодішня Укра­їна по самий Дніпро, і він один був найдужчим князем. Тоді як другі князі руйнували свої таки городи, щей Та­тар кликали на поміч, Данило стояв за Україну. Гор­дий, сміливий, нехитрий і добрий він часто прощав своїх ворогів, а найбільше галицьких бояр, і ёго ніколи не покидала думка визволити Україну з татарського ярма. Татарський хан витав его з честю, папа запобі­гав ёго ласки, коронував ёго королівським вінцем. Его шанував веягерський король, німецькі, чесські й поль­ські князі. Миж дрібними зажирливими на чужі землі

тодішніми князями Данило був найлуччим князем чи королем України.

Після смерти Данила, на Волині був князем брат его Василько, але й він швидко вмер. Данилові сини розділили миж собою Україну: Мстислав був князем на Волині і в Київщині, Лев в Перемишлі, а Шварн на Поліссі, на Білїй Русі. Лев збудував в глибокій долині, миж горами, город Львів, не підіймався на Татар і часто ходив з ними на Польщу і Венгрію. Шварн умер бездітним, а Лев убив Миндовгового. сина Войшелка, щоб забрати собі Віл у Русь і Литву. Син Лева Юрій знов став князем на всю Галичину й Волинь, а після ёго ще були князями в Галичині потомки Данилові. Во­ни часом звали себе в грамотах руськими королями і підписувались разом з боярами. Такі могучі були бо­яре в Галичині, що правили землею нарівні з князями. В Чернігові, в Переяслові і в Київі і в инчих україн­ських городах і до того часу ще були князі, але вони не мали сили, бо їх княжества були малі. Татарські хани стояли над усіма князями і збірали з.людей по­даті.

Тим часом зъявився новий ворог України: то була Литва. Литва жила на північ од Польщі Lna захід од Білої Русі. Вона дробилась на кілька родів: на Литви­нів, Жмудь, Латишів і Пруссів, і займала землі аж до Балтійського моря, де Пімапь і Двина втікають в море. Литвини були біди’, дикі, жили в страшних лісах, пу­щах та потрах і були такі слабі й бідні, що платили Русинам податі ликами та віниками. Вони довго були язичниками, тоді вже, як на Україні скрізь Сула хри- стіянська віра. Найстарший литвинський бог звався Перкун: то був бог грому й блискавки, як в Україн­ців Перун. В їх були язичеські храми, чи церкви. Во­ни стояли в густих лісах. При тих храмах були язи­чеські жреці, чи священники і звались кривіти, і вай- делоти, а над ними був найстарший жрець, наче б то архієрей, і звався Epiec-Kpueciimo. В їх храмах день і ніч горів святий огонь, що звався зніч, і в тих хра­мах жреці держали гадюк, бо думали що гадюки святі.

З того часу, як на Литві стали князі, вона стала грізним народом і почала нападати на Україну. Пер­ший литвинський князь був Миндовг. Він почав напа­дати на Україну і навіть збудував собі столицю Новогро- док в Мінщині. Миндовгова рідня почала виганяти ■українських князів і помаленьку забірала собі їх городи. Один Миндовгів небож, Тевтивілл, став полоцьким князем, вигнавши потомків Рогволода; другий Едивід став смо­ленським князем. Правда, Миндовгів син, Войшелк, прий­нявши православну віру, був приятелем Данилу і его синові, віддав свою сестру за Давидового сина Шварна, і Bhy Русь знов забрали потомки Рюрика, але не на­довго. Литовські князі поріднились з руськими і сіда­ли князями в руські городи: так один володимирський волиньський князь прийняв до своєї дочки вприйми зя­тя литовського княжевича Любарта.

Після смерти Миндовга, Литва вибрала собі вели­ким князем язичника Тройдена, а після его Вітеяа. Обидва вони воювались з Левом галицьким за Литву.

1315 року Литвини вибрали собі за великого князя брата Вітена, Гедимина.

Гедимин основав могуче литовське царство, і од его почався довгий ряд литвинських князів, як од Рю­рика ряд українських і московських.

Гедимин збудував в долині, миж високими горами, свою столицю і назвав її Вільно; одтого часу Вільно став столицею Литви, як Київ був столицею Русі чи Ук­раїни, а Москва столицею Московського царства.

Гедимин, ставши князем над усею Литвою, почав нападати на Україну. Так 1320 року Гедимин прий­шов з військом на Волинь під Володимир. В его вій­ську було не стільки Литвинів, скільки городян з По­лоцька, Новгородка й Гродна. Володимирці одчинили ему ворота і оддали ему город, а після в Володимирі і Луцьку сів князем его син, Любарт. 1321 року Гедимин пішов далі, на Київ; в Київі тоді сидів якийсь князь Станіслав. Він просив помочі в переяславського князя, Олега, і брянських князів, Святослава і Василя. Вони вийшли з військом і стрілися з Гедимином за Київом над річкою Ирпеню. Гедимин розбив їх військо, розі­гнав князів, взяв город Вілгород і обступив Київ. Два місяці кияне не давали города, але не маючи ні князя, не ждучи ніякої помочі, віче впустило Гедимина в Київ. Він въіхав в город через Золоті ворота в Київ і після того забрав другі городи до самого Дніпра і переяслав­ське княжество за Дніпром. Гедимин вернувся на Лит­ву, і посажав в українських городах своїх намісників з військом. В Київі він посадив намісника Монтвида

- Я4 - увязя Голыпаньського. Од того часу Україна зосталась в руках литовських князів. Через двадцять років пі­сля ирпенської битви Галичину забрала Польща. В Га­личі сів князем польський князь Болеслав, которого ма­ти Марія була русинка з роду Данила. Галицькі боя­ре его отруїли, і 1340 року польський король Казімір забрав Галичину. Од того часу Галичина зосталась за Полщею, доки не забрав її з Польщею цісарський чи австрійський, німецький царь.

Гедимин вмер язичником 1339 року і покинув сім синів од трёх жінок, з котрих дві остатні були русин­ки. Він оддав Вільно найменчому синові, Євнуту, а дру­гим синам пороздавав городи на Україні. Любарт став князем на Волині, Kapiar в Новогродку, Наримунт в Пінську. Старший син, Ольгерд вітебський, і Кейстут, що був князем в Троках, вигнали Євнута з Вільна, і Оль­герд став великим литовським і українським князем. На місце давніх князів, потомків Рюрика, посідали литовські князі, потомки Гедимина. Попередні князі то повтікали, то були побиті, то поставали незначними князями в маленьких містечках, і навпісля перейшли на значних поміщиків. Наша земля, замісць давнего при- звіща Русі, часто звалась од того ^! асу Литвою, а най­більше польські землі, чи Білорус ля, що на Україні і тепер звуть її Литвою.

Литовські князі, як і татарські хани, не змінили давніх порядків на Україні; все зосталось, як було, тіль­ки на місці князів давніх стали князі литвини, та й вони зараз таки перестали бути литвинами. Неможна навіть сказати, щоб Литва завоювала Русь, як от наприклад Татари. Давні князі поприймали.де-котрих литовсь­ких князів до себе в-прийми до своїх дочок, асам l¹e- димин прийшов воювати Волинь та Київ не тільки з своїми литвинами, але і з русинами, городянами з Грод­ні, Полоцька і їїовгородка. Гедиминови сини й внуки прийняли православну віру, почали говорити.україн­ським язиком, писали свої закони не политвинські, а поукраїнські. В самій столиці, Вільні, при дворі великих князів, говорили поукраїнські. А тим часом Литва допо­могла Україні скинутитатарське ярмо! Вісімдесят літ па­нували Татари на України. Од того часу Татарии не зачіпа­ли України, хоч іще двісті літ панували на Московщині.

Після Татар і за литовських князів, давні руські княжества розбились на дві частки. Теперішня Украї­на і Біла Русь одділились і почали зватись Литов­ською Русью, а давні княжества Суздальське, Влади­мирське, Ростовське і Московське зоставались ще довго під Татарами і потім; московські князі збили всі кня­жества до-купи, згубивши усіх князів, і збудували ве­лике Московське царство з столицею в Москві, де те­пер в тих 'Краях живут великорусси, чи як тепер на Україні їх звуть—руські. Новгород давно був часткою України; в ему жив такий самий народ, як на Україні, бо й тепер під Новгородом народ дуже закидає по- українському. а часом і говорить таким язиком, як вЧер- ніговщині. В Новгороді ще давно було, народне віче, чи громада, і він не приставав ні до України, ні до Московського царства. Але московські князі таки зло­мили віче, вигубили багато народу, перевели половину городян в Москву, а з Москви перевели людей в Нов­город і прилучили его до Московського царства. Од то­го часу стало на сході бвропи Московське царство, по над Волгою та річкою Окою, і Литовська Русь, чи теперішня Україна з Білою Русью, на Дніпрі та на Двині. Од того часу наш край починає зватись Украї­ною, і -в народніх наших піснях вже скрізь споминаєть­ся Україна; тільки в Галичині і тепер народ зве свій край Русью, а себе зве Русинами.

Після смерти Гедимина, як ми казали, великим князем над усею Литвою і Україною став ёго син, Оль- герд. Він був дуже розумний чоловік, вмів говорити на всяких чужоземських язиках, не любив гаяти часу на розвагу й забавки, не пив ні вина, ні пива, ні ме­ду, був сміливий, любив воюватись і розширив далеко своє царство. Він був хитрий, обережний, як москов­ські князі, і тим не був похожий на князів коліна Pio- рикового.

В Україні, на Подоллі ще сиділи Татари. Ольгерд вигнав їх, забрав Подоль, а потім і Черніговщину. Вся тодішня Україна, окрім Галичини, була в ёго руках. Він посадив у Київі свого сина Володимира, а після его був Володимирів син, Олександер чи Олелько. Олель- кови потомки княжили в Київі більше ста літ і звались Олельковичами. Всі Ольгердови сини прийняли право­славну віру і поставали зовсім україньцями. Як тільки давня Русь розділилась на двоє царств, зараз мйж ни­ми почалася колотнеча. Ольгерд кинув очима на Мос­ковське царство і хотів его завоювати. Він хотів побо­роти московського князя татарською силою і 1349 ро­ку послав свого брата Коріята в орду до хана Чані- бека просити в его помочі на московського князя Се­мена Гордого. Семен сказав ханові, що Ольгерд одбив у его Україну, і хоче одняти й Московщину. Хан не дав ему помочі, і Ольгерд помирився з Семеном і по­сватав его родичку, тверську князівну Уляну. Ольгерд помирився з Семеном моя;е тим, що в его під боком був могучий ророг, німецькі лицарі. Вони напали на Литву, попалили багато городів, і побили багато людей. Оль­герд ледви одбився од німців з литовськими і україн­ськими полками, але часто нападав на московські сусід­ні городи і хотів забрати їх собі. За московського кня­зя Дмитра Донського Ольгерд підходив під саму Мо­скву, одначе не взяв города, тільки забрав багато то­вару і погнав в полон багато народу. Ольгерд умер 1377 року ченцем і схимником і розділив своє княже­ство миж синами. Найменчого сина, Ягелла, він наста­новив великим князем над усею Литвою і Україною.

Ставши великим князем, Ягелло пооднімав кня­жества у своїх родичів, порозгонив їх в чужі землі, свого рідного дядька Кейстута велів задавити в тюр­мі під землею в одному палаці, а сина его Вітовта за­пер в тюрму. Ягелло став православним і звався Яко­вом. Але в той час не стало короля в Польщі, і Ягел- лові захотілось стати польським королем.

Польский король Людовик умер і не зоставив сина наслідника, а тільки молоду дочку Ядвигу, чи Явдоху. Яд- визі було тільки пятнадцать літ. Багато женихів сва- тало Ядвигу, але вона любила одного німецького, авст­рійського князя, Вільгель'ма, і хотіла вийти за его за­між. Тим часом Ягелло послав своїх сватів до Крако­ва, що був тоді столицею Польщі. Ягелло обіцяв при­лучити до Польщі Литву й Україну, дати поміч Поля­кам проти Німців, прийняти католицьку віру і вихри- ститп на католиків усю Литву з панами і народом, ще й привезти до Кракова все своє добро. Польським панам і духовенству дуже сподобався Ягелло, та не уподобав­ся він Ядвизі. Вона чула, що Ягелло був поганий з ли­ця, лихий норовом і дикий. Вильгельм тихенько при­їхав до Кракова і потайно повінчався з Ядвигою, але як тільки пани довідались про те. то Вильгельм мусив -утікати з Кракова. Ядвига стала дибки: не хотіла йти за Ягелла. Пани й духовенство вговорили її, що Бог дасть її душі спасения, як через неї ввесь литовський народ вихреститься на католицьку віру. Ядвига згодилась, і Ягелло рушив в дорогу. Вона послала посла назуст­річ роздивитися на Ягелла; її трохи піддурили, що Ягелло непоганий, довгообразий, рівний, здоровий. Яд­вига повінчалась з Ягеллом, і він зостався в Кракові королем Польщі, Литви й України 1386 року. Після того католицькі попи наїхали в Вільну, порозва­лювали язичеські церкви, погасили святий огонь, поби­ли святих гадюк. Народ думав, що на їх спаде з неба огонь за таке діло; але огонь не спав, і Литвини поча­ли викришуватись на католицьку віру. Русини були вже православні і не хотіли ставати католиками. Де­які князі з Ягеллової рідні стали католиками, а де-які

- зо -

зостались православними. Сам Ягелло став католиком, і ему дали ймення Владислава.

Од того часу потроху починається велике лихо для України. Польща почала ’потроху запускати руки в Україну, доки зовсім хитрощами не забрала України. А продали Польщі Україну й Литву князі та україн­ські й литовські пани. Те лихо одначе прийшло не зараз, а перегодя. Ставши польським королем, Ягелло зоставсь жити в Кракові милі польськими панами. Ли­твинам се не сподобалося, і син Кейстута, Вітовт, дво- юродний Ягеллів брат, став великим князем на Литві й Україні.

Вітовт вирвався з Ягеллових рук, як Ягелло по­садив его в тюрму: він убрав в свою одежу одну най­мичку, що приходила в тюрму з его жінкою, поклав її на ліжко, а сам перебрався в її одежу і втік з тюрми до німців-лицарів, завоював Вільно, і Ягелло мусив на­звати его великим,князем Литви й України. 1392 ро­ку Полякам не вдалося забрати Литву й Україну зо­всім, і Україна ще пожила трохи сама по собі. Вітовт, хоч і s' ув сам католиком, був українським великим кня­зем і одбивався од Польщі цілий свій вік.

В товт був далеко розумнійший од Ягелла, гоно­ровитий і дуже сміливий. Ставши великим князем, він хотів розширити своє царство, одняв од московського царства смоленське княжество. Він ходив на Татар в Полтавщину, але Татари розбили его військо на березі Ворскли 1399 року. Зате ж він розбив німецьких ли­царів 1410 року так, що вони після того вже ненапа-

дали на Литву. З ним бились Русини з усіх українських княжеств, анайдужче бився смоленський полк. Через три роки після того, 1413 року, Вітовт зовсім погодився з Ягел- лом і вони в двох зьїхались з польськими, литовськими і українськими князями в Городно над Бугом на сейм чинараду.ТутЯгелло дав литовській і українській шляхт білщі права, такі які мала польська шляхта, і всі по­становили у всіх ділах зьїзжатись на раду, не воюва­ти одним без других і вибірати в загальній думі кня­зів. Але з того нічого не вийшло, ■Вітовт хотів зовсім одбитись од Польщі, зробити з Литви і України само­стійне царство і більше не їздив до Поляків на раду. Тоді на Україні не було митрополіта, бо київські ми- трополіти перейшли в Москву після татарської руїни і з Москви правили українським духовенством. Щоб зо­всім одрізнити українське духовенство од Московського царства, Вітовт звелів архієреям вибрати собі особливо митрополіта в Київ, і вони вибрали вченого болгара Григорія Цамблака. В кінець усёго, Вітовт задумав ста­ти королем, послав до німецького императора Сигиз­мунда за королівською короною і вже напросив до се­бе князів на коронацію. Поляки довідались проте, зло­вили дорогою Сигизмундових послів і одняли од їх ко­рону. Старий Вітовт після того швидко вмер 1430 ро­ку великим князем Литви й України. На Україні од­наче его не любили, за те що він був католиком і тро­хи держав руку за поляками, а не за народом, хоч він і дбав про самостійність Литви й України і таки був зовсім самостійним великим князем.

Після Вітовта був ще один великий князь Литви й України. То був рідний брат Ягелла, -Свідрігелло. Він був православної віри і держав православну тверську князівну Уляну. Далеко розумніший од Вітовта, Свідрі­гелло цілий свій довгий вік одбивався од Польщі, щоб зробити Україну з Литвою зовсім самостійним царст­вом. Він обпирався не на панів, а на народ, которий був одної з ним православної віри, і народ любив ёго. Не хитрощами, а просто й сміливо, як самостійний український князь, він став проти Ягелла й проти Поль­щі і хотів одібрати ті українські землі, що Польща вже загарбала собі. Поляки і литовська католицька шляхта не любили ёго і скинули ёго з велико-княже- ського престола. Великим князем на Україні і Литві став Вітовтів брат, Сигизмунд, католик. Але за Свідрі- гелла стояла православна Україна, і миж ними поча­лася довга боротьба на кіньці літ. Правда, Сигизмунда вбив один князь, Чарторийський, але Свідрігелло не міг стати знов великим князем і вмер бездітним 1459 року, зоставшись тільки князем луцьким на Волині. Свідрігелло був остатнім великим князем України. Він цілий свій вік стояв за православну віру,.за особність і самостійність України од Польщі. Після ёго смерти великий князь України, Казімір, був разом і польським королем, і од того часу вже не було великого князя на Україні. Польща таки дійшла хитрощами до свого; не силою, не войною, а хитрими словами, заманюван­ням українських панів вона притягла до себе Литву і всю Україну.

Од того часу почалося для України більше лихо, ніж було татарське ярмо. Разом з Свідрігеллом 1452 року надовго замерла Україна. Свідрігелло був остат­ній, самостійний, український великий князь.

КІНЕЦЬ.