РОЛЬ ДЕРЖАВ СЕРЕДНЬОВІЧНОГО КРИМУ В РОЗПОВСЮДЖЕННІ ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ НА РУСІУ XIVer.

Андрій Федорук (Чернівці)

У статті на основі писемних та археологічних джерел зроблена спроба визначити роль держав середньовічного Криму в поширені вогнепальної зброї в землях Північно- Східної і Південно-Західної Русі у X/V cm.

В статье на основании письменных и археологических источников сделана попытка определить роль государств средневекового Крыма в распространении огнестрельного оружия в землях Северо-Восточной и Юго-Западной Руси в XIPcm

Поява і розвиток вогнепальної зброї стали одним з найважливіших поворотних моментів у світовій історії військового мистецтва. Вогнепальна зброя, внесла докорінні зміни як в будівництво стаціонарних фортифікаційних споруд, так і в еволюцію загальновійськової тактики. Тому не випадково питання про виникнення « огненного боя « на Русі вже давно привертає увагу багатьох дослідників.

Незважаючи на обмеженість повідомлень в писемних джерелах, дата першого бойового застосування вогнепальної артилерії в руських землях не викликає особливих сумнівів. Це відбулося у 80-х роках XIVct. Значно складнішим залишається питання, пов’язане з шляхами початкового проникнення вогнепальної зброї на Русь. В науковій літературі висловлювалися різні версії з цього приводу, внаслідок чого вирішення питання про шляхи потрапляння вогнепальної зброї в різні частини Русі призвело до зіткнення поглядів прибічників так званого «західного» та «східного» напрямків. Однак, проаналізувавши зміст цих дискусій, можна цілком погодитися з думкою В.Б.Вілінбахова і А.М.Кирпичникова, що «сам процес розвитку нової зброї не можна зводити до впливу якоїсь однієї країни Заходу або Сходу» [4, 249]. Проте можна приблизно визначити найбільш імовірні шляхи проникнення вогнепальної зброї на землі Русі.

Зокрема, згадані дослідники зазначають як один з можливих шлях «із грецько-середземноморських центрів, швидше за все через Крим» [4, 250].

Відомо, що з другої половини XIVct. для деяких міст Північно-Східної Русі, наприклад Москви, визначальну роль в економічному житті відіграли торгівельні взаємини з Причорномор’ям, і найзначніше місце в них посідали італійські колонії - посередники в середземноморській торгівлі. Як писав М.М. Тихомиров, для Москви «зв’язки з Судаком, Кафою і Константинополем у XIV столітті були своєрідним «вікном в Європу», безпосереднім зв’язком руських земель з багатим Середземномор’ям» [32, 131].

З кримських середньовічних міст для руської торгівлі найбільше значення мали Судак (Сурож) і Кафа (Феодосія). Причини, які висунули Судак на перше місце в руській торгівлі, пояснюються його географічним положенням та значенням в політичній обстановці XIV ст. Судак з його прекрасною гаванню був найближчим пунктом до Синопи на малоазійському березі. Природно він став містом, куди з’їжджалися з півночі руські й золотоординські купці, з півдня - греки та італійці. В руських джерелах іноді навіть Азовське море називали «Сурожским» [28,15-17;32,125; 33,20-24].

Іншим містом, яке зазвичай відвідували руські купці, була Кафа. Іноді навіть увесь Крим руські люди доволі образно, хоча і неправильно, називали « Кафинской перекопью» [33,25]. Кафа була пов’язана з іншими кримськими містами і вела активну торгівлю, являючись, по суті, найважливішим середньовічним портом на північних берегах Чорного моря [32,128— 129;33,17]. Саме Кафа була, на думку дослідників, найбільшим в регіоні ринком торгівлі зброєю, - відомо, що на ринку міста продавалася найрізноманітніша зброя [20,79; 37,269].

В торгівельній діяльності руських купців, які придбавали у італійців зброю, це відобразилось у її видових назвах, з додаванням прикметників «веницейский» або «фражекий». Так, в Задонщині повідомляється, що на озброєнні московського війська, яке готувалося до походу проти Мамая, були «кончары фряжские» і «кинжалы фряжские» [6,134]. Можливо, у цей самий час великокнязівська влада подбала й про закупівлю у «фрягов» вогнепальної зброї. «Логічно припустити, - писав А.М.Кирпичников, - що новий бойовий засіб був взятий Москвою у період найбільш інтенсивних військових приготувань, які безпосередньо передували Куликовській битві» [9,77]. Для такого припущення є вагома підстава, оскільки, як зазначав М.М.Тихомиров, «питання про володіння Судаком мало неабияке значення для московських князів. Зіткнення між Мамаєм та Дмитрієм Донським пояснюється ще й прагненням Мамая накласти свою руку на руську торгівлю з Середземномор’ям» [32,126]. З цим можна пов’язати і присутність у війську великого князя московського під час походу десяти купців - «гостей- сурожан» [30,183]. Чи були ці купці «сурожанами» - торгівцями зброєю, стверджувати важко через відсутність конкретних джерельних відомостей, проте відкидати їх можливу причетність до подібних економічних операцій не слід.

Торгівля з італійськими містами, розташованими в Криму, не була винятковою справою Москви, але саме столиця Московського князівства була її головним центром, що підтверджується створенням в ній корпорації купців «сурожан» [15,43;25, 73-77]. В джерелах зафіксовані факти, що свідчать про винятково важливу роль цієї купецької корпорації не лише в економічному, але й в політичному житті Москви. Зокрема, збереглися літописні свідчення про активну роль, яку відіграла корпорація купців - «сурожан « в організації оборони міста від війська хана Тохтамиша [26, 109]. Зокрема, під 1382 р. про цю подію в Ніконовському літописі повідомляється, що «граждане же наипаче пущаху на них стрелы, и камение метаху, и самострелы, и тюфяки (...) стреляющие и каменеем шибающе, и самострелы напрязающе, пороки, и тюфяки; есть же неции и самые тыа пушки пушаху на них» [25,74-75].

Наведені літописні повідомлення цінні не лише тим, що в них вперше говориться про застосування вогнепальної зброї в Північно-Східній Русі, - згадки про «тюфяки» дають певну можливість термінологічно простежити початковий шлях їх проникнення. В науковій літературі точилася тривала дискусія з приводу етимології терміну «тюфяк», який багато дослідників вважали східним за походженням [16,69; 18,45-46; 32,89 ; 34 ; 47-48 ]. Однак, «локалізація його в значенні вогнепальної зброї, як з’ясували В.Б.Вілінбахов і А.М. Кирпичников, ймовірно, пов’язана з країнами східного Середземномор’я, в тому числі з Візантією» [4,246]. Таким чином, враховуючи думки згаданих авторів, можна вважати, що в руську артилерійську термінологію цей термін потрапив швидше за все зі східної частини Середземномор’я, ймовірно, з грецько-малоазійських або причорноморських центрів.

Вище вже йшлося про велике значення економічних зв’язків Північно- Східної Русі з причорноморським торгівельними центрами в XIV-XV ст. Крім того, слід зазначити, що одна з старовинних гармат на території сучасної України була знайдена у 1885 р. в Криму, поблизу м. Старий Крим (Солхат ) (мал. 1,1). Знайдений тут зразок гармати типологічно однозначно визначити важко. Аналогії старокримській гарматі відомі в Італії, Югославії, Німеччині, Росії та Чехії. Всі стволи, за одностайною думкою дослідників, були виготовлені приблизно між 1375 і 1425рр. [9,84]. Типологічно всі ці гармати, ймовірно, являють собою «мадфи», характерні для раннього етапу розвитку вогнепальної зброї в Європі [1,317-320; 2, 199-201; 11, 55-56; 24, 221-222; 27, 309-310].

Залізний, грубо відкований ствол старокримської гармати складається з двох частин: вузької казенної частини (довжина 290 мм, переріз канал 35 мм) і широкої короткої дульної частини (довжина 145 мм).

Дослідники досі не можуть чітко відповісти, що собою являла перша руська вогнепальна зброя - «тюфяки». Так, на думку В.В.Мавродіна, «важко сказати, чим був «тюфяк» - незвичайно громіздкою і важкою ручною вогнепальною зброєю чи порівняно легкою гарматою» [17,100]. Проте за визначенням В.Г. Федорова, «призначення тюфяка - стрільба на близькі відстані по живих цілях дробом (картеччю)» [34,75]. На підтвердження останньої думки В.Б.Вілінбахов і А.М.Кирпичников, у свою чергу зауважили, що «у візантійців та їх противників - турків «туфак» означав дрібну гармату ще в 1453 р. (під час облоги Контантинополя). В грецькій, румунській, албанській, болгарській, турецькій, перській, арабській і деяких інших мовах «тюфенкс» і тепер означає рушницю» [4,246]. Отже, можна припустити, що «тюфяк» був подібно до «мадфи» чимось середнім між ручною вогнепальною зброєю і так званою артилерією. Використання цієї вогнепальної зброї могло здійснюватися так, як це показано на сучасній реконструкції, зробленій за зразком, відомим в західноєвропейській хроніці початку XV ст. (мал. 1,2). Ймовірно, подібним чином використовувалась і старокримська гармата, яка була знайдена в районі битви, що відбулася 22 червня 1434р. між кримськими татарами хана Хаджі-Гірея та військом генуезького кондотьєра Карло Ломелліно [12,118-119].

Крім Московського князівства, вогнепальна зброя з причорноморських торгівельних центрів, ймовірно, проникала і в землі Південно-Західної Русі. Зазначимо, що інформація про вогнепальну зброю тут поширюється ще в 70-х роках XIV ст. Зокрема, в Густинському літописі під 1378 р. повідомляється, що «стрельбу огнистую и дела спижовые немец в Венеции изобрете» [5,351]. Повідомлення в Густинському літописі підтверджується й Хронікою Литовською і Жмоїтською, в якій читаємо, що» стрельбу огромную страшливую, котрую зовут делами, един немец в Венеции вымислил з спижи и меди» [35,213]. За поясненням А.П. Лебедянської, «дела спижовые» слід розуміти як лиття мідних гармат [10,63]. Наведені літописні записи є фактичним перефразом поширеної в середньовіччі чутки, згідно з якою перше ефективне застосування пороху було здійснене венеціанцями під час Кьоджинської війни ( 1378-1381 рр.), коли вони завдали нищівної поразки генуезцям в морській битві 21 червня 1380 р. [13,155; 39,98-106]. Слід мати на увазі, що в чорноморських водах Венеція та Генуя також вели між собою збройну боротьбу, і руські торгівельні кола не могли залишатися осторонь неї. «Є підстави думати, - писав М.М.Тихомиров, - що саме венеціанці, а не генуезці були тими самими фрягами, які з’явились на Русі в XIV ст.» [33,24].

Про запеклість венеціано-генуезької боротьби можуть свідчити знахідки казеннозарядних корабельних гармат типу « бомбарда « на Нижньому Дніпрі в 40-х і 70-х роках XIX ст. Близько 1840 р. мешканці острова Хортиці випадково знайшли дві невеликі старовинні гармати. Загальна довжина однієї з них, що збереглась (мал. 2,1), складає 87 см. довжина ствола - 58 см, переріз каналу - 60 мм. Правило у гармати відламане, зарядна камора відсутня. Гарматний ствол скріплено шістьма залізними кільцями. До його казенної частини приковано раму для камори, а до центральної - вертлюг для встановлення гармати на судні [19,62; 37,268].

У 1846-47 роках гармата, подібна до хортицької, була знайдена на березі Дніпра біля м.Херсона (мал. 2,2.). Довжина гармати - 82.5 см. Довжина ствола - 60 см, переріз його каналу — 53 мм. Правило також відламано. Довжина зарядної камори, що збереглась, складає 18 см, а внутрішній її діаметр - 35 мм [37,268].

В 1872 р. з дна Дніпра біля о. Хортиця було піднято ще дві подібні ковані гармати. Обидві гармати знайдено було на дні затонулої козацької чайки. Довжина однієї з них 87 см, довжина ствола - 64 см, переріз каналу - 55 мм. Правило відсутнє. Гарматний ствол скріплений шістьма кільцями (мал. 2,3). Друга гармата має загальну довжину 91 см, довжина її ствола - 69 см, переріз каналу ствола - 50 мм. Відсутні правило і задня та нижня деталі рами. Ствол скріплено вісьмома кільцями (мал. 2,4) [37,268].

Знахідки цих гармат традиційно пов’язувалися з військовою справою запорозьких козаків. Зокрема, Д.І. Яворницький, зважаючи на архаїчність конструкції та примітивність технології виготовлення описуваних гармат, вважав їх результатом «січового виробництва» [38,214]. Цю саму думку поділяв і В.О. Сидоренко [29,111]. Проте Г.І. Шаповалов стверджує, «що, описані нами гармати повинні розглядатися не просто як гармати запорозьких козаків, а як найранні гармати що ними могли користуватись козаки» [37,269]. З останнім твердженням можна погодитись, оскільки писемні джерела повідомляють про різні шляхи потрапляння гармат до рук козаків. Проте, факт випадкової знахідки ними під час існування Січі на річці Кам’янці та в Олешках (1709-1734 рр.) артилерійського арсеналу з півсотні гармат XIV-XVI ст. в урочищі Карайтебель, що нижче сучасної Кам’янки-Дніпровської, свідчить про можливе існування в цьому районі середньовічного торгівельного осередку, який продавав вогнепальну зброю. За повідомленням Г.І.Шаповалова, «біля Олішшя, в районі сучасного Цюрюпінська, у ЗО—40-х роках XIV століття знаходилась торгова факторія генуезців. Є свідчення про те, що існувала їх факторія і неподалік від урочища Карайтебель, де козаки знайшли гармати, біля сучасної Знаменки» [37,269-270]. Торгівля вогнепальною зброєю, ймовірно, проводилась під прикриттям генуезького замку Леріци, який контролював гирло Дніпра [33,4].

Виникає питання: кому і куди названі генуезькі факторії могли продавати корабельні «бомбарди»? Вважаємо, що головними покупцями вогнепальної зброї в цих торгівельних центрах були західноруські та литовські купці. На підтвердження цієї думки є ряд вагомих підстав. В XIV- XV ст. шлях по Дніпру до Чорного моря мав для торгівлі Північно-Східної Русі другорядне значення. І це не випадково. За умов розвинутого судноплавства дрібні судна - однодревки могли вмістити лише невеликий вантаж і потребували солідної військової охорони від нападів кочовиків під час подолання порогів. Такий стан речей не міг задовольнити торгівельні потреби Москви, тим більше, що і татари були значно небезпечніші за колишніх кочовиків. Тому московські купці віддавали перевагу менш небезпечному Чорноморсько-Донському шляху [33,4-8]. Водночас слід зазначити, що зросла роль сухопутних шляхів, якими кримські й східноєвропейські купці їздили з Тани (Азова) до Львова. Відомо також, що і торгівля Кафи зі Львовом в XIV ст. велась так званою «татарською дорогою» («via tartarica») - Львів-Теребовля-Кам’янець-Подільський-Кафа [3,184—185].

Проте, що вогнепальна зброя з вище згаданих генуезьких факторій продавалася саме в землі Південно-Західної Русі, свідчать і інші факти. Згідно з останніми дослідженнями період «вогнепальної епохи» в самому Криму настав у другій половині XV ст., коли починається перебудова деяких фортець з метою використання їх в умовах застосування вогнепальної зброї, хоча перша поява гармат під час штурму фортеці датується ще 30-ми роками XV ст. (штурм Чембало 7 червня 1434 р.) [20,81 ;36,306]. «Однак всі ці нововведення, - як зазначив В.Л. Миц, - були незначними на загальному фоні технічної відсталості районів Гірського Криму від загальноєвропейської фортифікації» [20,81]. Так, в замках князівства Феодоро гармати зовсім не застосовувалися, а до 1475 р. використовувалися камнемети, що іноді змушувало феодоритів звертатися за допомогою до венеціанців [8,346- 357;20,74;21,241 ;22,106]. Навіть генуезці, які володіли на морі сильними вогневими засобами, вкрай повільно нарощували артилерійську потужність своїх фортець. Судячи з положень Статуту 1449 р., крім Чембало, жодне інше укріплення, навіть такі, як Кафа, Алустон і Судак, не мали гармат [20,79- 81 ;23,157-170]. Все це стало однією з причин швидкого і порівняно легкого завоювання Криму турками-османами в 1475 р.

Крім того, для південно-західних руських земель придбання нового бойового засобу через причорноморські центри мало би бути найбільш нагальною справою. В другій половині XIV ст. в увсіх сусідніх державах, які являли для Південно-Західної Русі реальну загрозу, на озброєнні вже знаходилася вогнепальна зброя. Джерела дозволяють, зафіксувати приблизні дати, простежити поширення порохової ствольної зброї в країнах Центрально- Східної Європи наступним чином: в Німецькому ордені - 1374 р., в Угорщині - 1378-1381pp., в Литві - 1381-1382 рр, в Польщі - 1383р. [9,77-78;14,133- 134;41,4—5]. Під наведеними датами в повідомленнях писемних джерел подавалися достатньо помітні події, отже перші експерименти могли відбутися дещо раніше. Очевидно, це і змушувало князів та можновладців Південно- Західної Русі попіклуватися про швидке впровадження вогнепальної зброї, так як процес міг затягнутися на декілька років.

Насамкінець потрібно коротко розглянути питання, які саме купці могли привозити з Причорномор’я вогнепальну зброю в руські землі. За словами М.М.Тихомирова, «зв’язки Москви з італійськими колоніями в Криму були постійними. Тому фряги, або «фрязины», не були для Москви новими людьми» [32,128]. В літературі іноді можна зустріти твердження, що «фрягами» на Русі називали саме генуезців, але це не відповідає дійсності. У деяких джерелах знаходимо факти, коли генуезці фігурують під назвою «зеновицы», на відміну від венеціанців - «венедици» [33,29]. Отже під словом «фряги» слід розуміти італійців взагалі. Про правомірність такого припущення говорить і те, що Італія в деяких руських писемних пам’ятках має назву «Фругии», а самі італійці називаються «фругами». Проте, таке позначення італійців у джерелах є швидше літературним, ніж повсякденним.

З другої половини XIV в руських літописах все частіше згадуються купці «сурожцы». Спеціальні дослідження значення цього терміну привели до висновку, що «сурожанами» в руських землях називали окрему, привілейовану категорію купців. Так С.А.Секиринський слідом за В.Є. Сироєчковським вважав, що «сурожани в XIV-XV ст. складали верхівку московського купецтва» [28,29]. Можливо, термін «сурожане» відображав уже дещо застарілу уяву про роль Судака і поширювався на всіх купців, що торгували з Кримом.

Однак, вогнепальна зброя в руські землі у XIV ст. могла потрапляти не лише за посередництвом італійських купців, але й руського торгівельного населення, що проживало у генуезьких факторіях Криму. «Можемо припустити, - писала М.К.Старокадомська, - що довкола руських церков у Кафі початку XIV ст. зосереджувалась група руського торгового люду, який складав руський торгівельний квартал» [31,151]. Наявність такого кварталу в Кафі дозволяють припустити повідомлення джерел про русько-кафинську торгівлю через руських купців як таких, що регулярно відвідували Кафу, чи постійно проживали в ній і торгували з Південно-Західною Руссю і навіть Москвою. В цьому зв’язку цінним є повідомлення із «Сказання про Мамаеве побоїще» про згаданих купців «сурожан» у війську Московського князівства в 1380 р.: «Вот их имена: Василий Капица, Сидор Елферьев, Константин, Козма Коверя, Семен Антонов, Михайло Саларев, Тимофей Весяков, Дмитрий Черней, Демений Саларев, Иван Ших» [30,183]. Аналіз імен більшої частини «сурожан» свідчить про їх руське походження. Нез’ясованим залишається тільки чи були ці купці мешканцями Судака, чи це були московські гості, які торгували з Судаком.

Такими далеко не повними є відомості про можливість проникнення вогнепальної зброї через Північне Причорномор’я у землі Північно-Східної та, особливо, Південно-Західної Русі в XIV ст.. Слід наголосити, що в цей період зв’язки з причорноморськими торгівельними факторіями набули для руських земель особливої економічної та політичної ваги як транзитними центрами в контактах з багатим Середземномор’ям. Таким чином, основні тези тих дослідників, які однозначно обстоюють «західний» або «східний» шлях проникнення вогнепальної зброї на Русь, слід вважати тенденційними.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Арендт В.В. К истории средневековой артиллерии (Генезис и развитие конструкции казнозарадных пушек XIV века) // Труды Института истории науки и техники АН СССР ( далі - THHHT).-M.- Л.-1935,- Серия I: Архив истории науки и техники.-Вып.7. -С.297-323.

2. Арендт В.В. Греческий огонь (Техника огневой борьбы до появления огнестрельного оружия)// ТИИНТ.-М.-Л.-1936,- Серия I: Архив истории науки и техники - ВЫП.9.-С. 151-204

3. Бадян В.В.,Чиперис А.М. Торговля Каффы в XIll-XV вв.// Феодальная Таврика: Материалы по истории и археологии Крыма - К.-1974,- С.174-189.

4. Вилинбахов В.Б.,Кирпичников АН. К вопросу о появлении огнестрельного оружия на Руси // Сборник исследований и материалов Артиллерийского исторического музея -Л.-1958,- ВЫП.ІІІ.-С243-252.

5. Густынская летопись //Полное собрание русских летописей ( далі -ПСРЛ).- СПб - I843,-T.2.-377 с.

6.Задонщина//Сказания и повести о Куликовской битве. - Л.-1982,-С. 131-137.

7. Каргалов В.В.На степной границе.-М.-1974,-183 с.

8. Карлов С.В. Средневековая метательная артиллерия на Мангуп-Кале И Бахчисарайский историко-археологический сборник - Симферополь -1997,- Вып.І.-С.341-359.

9. Кирпичников А Н.Военное дело на Руси в XIII-XV вв. - Л.-1976,- 105 с.

10. Кирпичников АН. Военное дело средневековой Руси и появление огнестрельного оружия // Советская археология (далі - CA).- 1957,- № 3. -С.60-76.

1 !.Козловский Д.Е. Русская артиллерия XIV - XVI веков // Артиллерийский журнал - 1947,-№3.- С.55-61.

12. Колли Л.П.Хаджи-Гирей-хан и его политика // Известия Таврической ученой архивной комиссии -Симферополь - 1913 - Вып.50,- C 99-139.

13. Контамин Ф. Война в Средние века,- СПб.-2001,- 416 с.

14 Линниченко И.А. В каком году впервые появились на Руси пушки? H Киевская старина 1890,- T.28.- Январь -С. 132-134.

15. Летопись по Воскресенскому списку // ПСРЛ- СІ16.1859,- Т.8.-345 с.

16 Мавродин B B О появлении огнестрельного оружия на Руси // Вестник Ленинградского университета -Л,-1946,-№ 3.-С.66-75.

17. Мавродин В.В. О появлении «огненного боя» на Руси И Вопросы истории (далі - ВИ).- 1946, №8-9,-С.98-101.

18. Маркевич B E. Ручное огнестрельное оружие (История развития со времен возникновения до середины XX века). -СПб - М.-1995, - 592 с.

19. Монгайт А.Л. Русская артиллерия в XIV-XVI вв.// Военно-исторический журнал - 1940,-№ 7-С.62-76.

20. Мыц В.Л. Укрепления Таврики X-XV вв - К.-1991, -164 с.

21. Мыц В.Л. Средневековое укрепление Исар-Кая //CA - 1987,-С.228-245.

22. Мыц В.Л. Некоторые итоги изучения средневековой крепости Фуна // Архитектурно-археологические исследования в Крыму,- К - 1988,- С.97-115.

23. Мыц ВЛ. Генуэзская Луста и Капитанство Готии в 50-70-е гг.ХѴ в.// Алушта и Алуштинский регион с древнейших времен до наших дней,- К - 2002, -С.139-189.

24. Носов К С. Осадная техника Античности и Средневековья - СПб - 2003, - 362 с.

25. Патриаршая или Никоновская летопись // ПСРЛ,- М.-1965, - Т.Н,- VII, 254 с.

26. Рабинович М.Г. Военное дело на Руси эпохи Куликовской битвы И ВИ - 1980,- № 7-С.103-116.

27. Разин Е.А. История военного искусства: В 3-х τ.- М.-1957, - Т.2.- 654 с.

28. Секиринский С.А. Очерки истории Сурожа IX-XV веков -Симферополь,- 1955,-104 с.

29. Сидоренко В О. З історії селянсько-козацької артилерії часів Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. // Праці Київського державного історичного музею. - K.- 1958, - Вип.І -С.99-118.

30. Сказание о Мамаевом побоище // Сказания и повести о Куликовской битве.- С.174-197.

31 Старокадомская М.К. Русское торговое население генуэзской Каффы // История и археология средневекового Крыма,- М.-1958,-С.147-154.

32. Тихомиров М Н. Средневековая Москва в XIV-XV веках - M -1957,- 320 с.

33. Тихомиров М.Н. Пути из России в Византию в XlV-XV вв. И Византийские очерки - M -1961,- С.3-33.

34. Федоров В.Г. К вопросу о дате появления артиллерии на Руси,- M.- 1949,- 139 с.

35. Хроника Литовская и Жмойтская // ПСРЛ.- M - 1975,- Т.32.- 234 с.

Зб.Чиперис А.М. К истории Чембальского восстания // Ученые записки Туркменского государственного университета. - Ашхабад - 1961,- Вып.19 - С.291-307.

37 Шаповалов Г.І. Про знахідки корабельних гармат XIV-XVI ст. на Нижньому Дніпрі // Древности Степного Причерноморья и Крыма: Сборник научных трудов - Запорожье - 1993,- Вып.4 - С.268-271.

38 Яворницький Д.1. Історія запорозьких козаків: У 3-х τ.- К,- 1991. -T l - 592с.

39. Casati L A La guerra di Chioggia е la расе di Torino - Firenze - 1866. - 124 р.

40. Durdik J. Husitske wojenstwi.- Praha -1953 - 205 s.

41. Nowak T M ArtyIeria polska do konca XIV W Problematyka і stan badan H Studia і Materialy do Historii Wojskowosci. - Warszawa- 1964,- T X -Cz.2.-s.3-25.

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРА

Федорук Андрій Васильович - кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України ЧНУ ім. Ю. Федьковича.

Мал.1. Гармати типу „мадфа”: 1- м.Старий Крим (за А.М.Кирпнчниковим) ; 2 - один з варіантів використання „мадфи“ (реконструкція А.Б.Жука).

Мал. 2 Корабельні гармати типу „бомбарда” (за Г.ГШаповаловим) : 1 - о-Хортиця ; 2 - м.Херсон ; 3 — 4 - р.Дніпро біля о.Хортиці.