ДОДАТОК

ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ

УКРАЇНСЬКОГО ВЧЕНОГО-ПАТРІОТА

Народився Михайло Іванович Марченко 19 вересня 1902 р. у с.Гатному (нині Києво-Святошинського району Київської об­ласті) у селянській родині.

Виходець з незаможної родини, у 1918 р. М. І. Марченко за­кінчив земську двокласну школу. У лютому 1919 р. він був об­раний секретарем ревкому та комбіду у рідному селі. Під час денікінщини брав участь у повстанні проти «білих» російських окупантів. У 1920-1923 рр. працював у своєму господарстві й вод­ночас у Боярській сільськогосподарській профшколі. Цілком умотивованим виглядав і наступний крок юнака — 1922 р. два­дцятирічний Михайло став членом Комуністичної спілки молоді України (КСМУ).

У 1923 р. комітет незаможних селян с.Гатного направив Марченка вчитися до Київської військової артилерійської шко­ли. До 1926 р. Михайло Іванович перебував у війську: червоноар- мійцем 3-го радіобатальйону у Києві, згодом служив у військовій частині у столичному тоді Харкові, обирався депутатом міської Ради (1925-1926 рр.). Після відбуття служби він працював головою правління споживчої кооперації у рідному селі (1926-1928 рр.), очолював сільськогосподарську комуну ім. Г. І. Петровського у с.Гостомелі Київської округи (1928-1930 рр.), обирався головою сільради с.Ново-Петрівського Київської області (1930-1932 рр.), якийсь час був заступником завідувача відділом комунальної секції Київської міськради. У 1927 р. М. І. Марченко вступив до ВКП(б) — КП(б)У, в 1927-1928 рр. був членом пленуму Будаївського райкому (Київська округа), у 1928-1929 рр. — пле­нуму Київського сільського райкому КП(б)У.

V 1929 р. у житті Марченка трапився прикрий випадок: під час чергової партійної чистки його виключили з партії, але неза­баром поновили — за необґрунтованістю обвинувачень.

На початку 1930-х років життєві інтереси Михайла Івановича різко змінилися: його більше не приваблювали ані кар'єра вій­ськового, ані сільська кооперація, ані лаври ватажка земляків-не- заможників, ані господарська робота. Натомість ним опанувало бажання здобути освіту. Зокрема, він цікавився історичною на­укою. У 1932-1937 рр. М. І. Марченко навчався в Інституті чер­воної професури (ІЧП) при Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітетові Рад (ВУЦВК) (Харків — Київ). Оскільки потрібних систематичних знань учорашньому вихідцеві з села вочевидь бракувало, спочатку історику-неофіту довелося закін­чити тогочасний аспірантський робітфак — Інститут підготовки кадрів до ІЧП (дворічний курс підготовчого відділу), а потім трирічний курс основного (історичного) відділу Інституту чер­воної професури. Спеціалізувався Михайло Іванович з історії України.

Після переможного для себе завершення громадянської ві­йни більшовицька влада вкрай потребувала кваліфікованих на­уковців, викладачів, працівників ідеологічного та радянського апаратів, які б обслуговували потреби пануючої партії. З цією метою було засновано мережу відповідних установ: у Москві — Комуністичну академію (1918-1936), Комуністичний університет ім. Я. М. Свердлова (1918-1932), Інститут червоної професури (1921-1936), Російську асоціацію науково-дослідних інститутів суспільних наук (1924-1930); у Харкові — Комуністичний універ­ситет ім. Артема (1922-1938), власний Інститут червоної професу­ри (1929-1937), Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів (ВУАМЛІН) (1931-1936) та ін.^[12]

Показово «революційною» символічною назвою — Інститут червоної професури — більшовицька адміністрація робила сві­домий наголос на протиставленні «червоних професорів» профе­сорам звичним/нормативним, яких було оголошено «старими», «буржуазними».

Зважаючи на життєво важливі для влади завдання ІЧП, 22 серпня 1932 р. з метою дальшого розгортання підготовки науковців, викладачів й теоретично підготовлених практичних працівників, на основі навчальних частин інститутів ВУАМЛІН було вирішено створити окремі самостійні навчальні інститути червоної професури, зокрема й Інститут історії^[13].

У вересні 1934 р. ІЧП був переведений з Харкова до нової столиці УССР — Києва, куди переїхав увесь викладацький склад і слухачі. З 15 вересня 1934 р. у Києві розпочалися заняття в ІЧП. Інститут розташувався по вул.Жертв/Героїв Революції, 12. У Харкові тимчасово залишилися підготовчий відділ, відділ кадрів та заочний сектор. 15 лютого 1935 р. було ухвалено по­станову ЦК КП(б)У про переведення і цих установ до Києва у 1935/36 навчальному році^[16].

Інститут червоної професури був вищим навчальним закла­дом УССР, який був покликаний готувати висококваліфіковані марксистські кадри для наукової, викладацької і практичної ро­боти у народному господарстві й різних ділянках культурного будівництва, в галузі політекономії, «цивільної» історії, історії ВКП(б) і КП(б)У, філософії, совєтського будівництва і права та літератури.

Зрозуміло, що у вивченні праць К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна та Й. Сталіна, а також партійних ідеологічних поста­нов вимоги були на порядок вищими.

Остання обставина суттєво вплинула на подальше життя Михайла Івановича Марченка: «червоно-професорське» перма­нентне студіювання творів «класиків» марксизму-ленінізму-сталі- нізму й «історичних» рішень ЦК ВКП(б) — КП(б)У полегшувало своєчасне пристосування до мінливої ідеолого-пропагандистської кон'юнктури 1930—1950-х років й допомагало у викладацькій роботі. Вільне оперування потрібними цитатами й професійна пам'ять стали у нагоді Марченкові навіть у в'язничних каме­рах Томської тюрми №3, де восени 1941р.

Розглядаючи Інститут червоної професури як джерело по­повнення партійно-совєтської номенклатури, влада дбайливо піклувалася про матеріально-технічне забезпечення викладачів і слухачів цього навчального закладу. При ВУЦВК діяло спе­ціальне Управління по справах ІЧП. Навіть у найтяжчий для українців період Голодомору 1932-1933 рр. професорсько-викла­дацький та студентський склад інституту (разом з родинами) користувався послугами закритого розподільника, їдальні, кра­вецької майстерні, майстерні по лагодженню взуття (існували навіть спеціальні талони на ремонт калош), регулярно одержував путівки до будинків відпочинку й санаторіїв.

Але очевидно, що комфортні умови, створені для харківських і київських слухачів Інституту червоної професури, істотно тьмяніли при порівнянні з релятивними розкошами, в яких перебували їхні московські колеги. На цьому, зокрема, наголо­шувалося у зверненні керівництва ІЧП до Держплану VCCP від 10 жовтня 1935 р. У документі, серед іншого, йшлося (текст документу дещо виправлено згідно вимогам сучасної україн­ської мови. — Aem.): «Інститут Червоної Професури в сучасний момент, у зв'язку з відсутністю достатньої кількості учбової й житлової площі, перебуває в надзвичайно тяжких умовах [...]. Прийом слухачів на 1935/36 учбовий рік ставить Інститут під загрозу зриву учбового року за відсутністю аудиторій й житла. ІЧП в цьому році охоплює в Києві 205 аспірантів на основних відділах і в Харкові на Підготовчому відділі — 100 чол. В по­рівнянні з аспірантами московського ІЧП, наші аспіранти пере­бувають в незрівнянно гірших умовах. Так, наприклад, у той час, коли аспіранти Московського ІЧП розміщені в двокімнатних квартирах (сімейні) й однокімнатних квартирах (одинокі), в на­шому ІЧП частина аспірантів Основного відділу живе в гурто­житку по 2, а в окремих випадках і по 3 чол. в одній кімнаті.

Суспільствознавці-марксисти різного гатунку становили основне ядро викладачів ІЧП, особливо серед керівників семі­нарів з історичного матеріалізму. У перший рік роботи ІЧП в Інституті історії серед педагогічного персоналу нараховувало­ся 12 професорів і 7 доцентів, які працювали за сумісництвом^[19], що свідчило про ще недостатню кількість висококваліфікованих кадрів викладачів.

У наступні роки штати історичного відділу ІЧП значно збіль­шилися. Так, у 1934/35 навчальному році на кафедрі історії партії було 13 викладачів і асистентів, на кафедрах історії України, історії народів СССР та всесвітньої історії нараховувався 21 співробітник і аспірант, по 7 — на кожній з цих трьох кафедр. Серед них були відомі вже на той час історики Г.Ю. Немирова, М.М.Пакуль та ін.^[20] Згодом на історичному відділі історію партії викладав директор Інституту історії України AH УССР С.М.Бєлоусов, історію народів СССР — Ф.Ю.Шерстюк. У різний час в ІЧП працювали: секретар ЦК КП(б)У Микола Миколайович Попов (1891-1938), який очолю­вав кафедру історії партії та народів СССР; заступником керівника цієї ж кафедри був працівник відділу партійної пропаганди і агі­тації ЦК КП(б)У, директор Інституту історії партії при ЦК КП(б)У Анатолій Миколайович Гусєв (1899-1939?). Викладачем кафедри політичної економії ІЧП був ще один партапаратник — Михайло Миколайович Середенко (1906-1983)^[21]. Його тогочасний студент Михайло Іванович Марченко пригадував 1943 р.: «Середенка я знав з 1932 р. Тоді він працював викладачем політичної еконо­мії в Інституті червоної професури у м. Харкові. Два навчальних роки я слухав його лекції, тобто до 1934 р.»^[22].

Майже після кожного нового випуску слухачів ІЧП, згідно з постановами ЦК КП(б)У, склад викладачів поповнювався моло­дими випускниками. Так, у 1936 р. викладачами з історії народів СССР на історичний відділ ІЧП прийшли його колишні слухачі, які читали курси лекцій з історії України XVI-XVII ст. та історію Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр., курс історії України з середини XIX ст., закінчуючи його подіями революції 1905-1907 рр.^[23]

Для піднесення рівня викладання в Інституті червоної про­фесури ЦК КП(б)У неодноразово ухвалював рішення щодо попо­внення викладацького складу інституту не лише працівниками апарату ЦК Компартії України чи новоспеченими «червоними професорами», але й справжніми науковцями, які мали власний авторитет у наукових колах й не потребували для його підсилен­ня титулу «марксист» («історик-марксист», «філософ-марксист» тощо) чи принаймні партквитка у кишені. Так, згідно із серпне­вим рішенням ЦК КП(б)У 1936 p., Інституту червоної професури було дозволено, наприклад, «притягнути до читання окремих лекцій з історії України» Миколу Неоновича Петровського (1894-1951) та Олександра Петровича Оглоблина (1899-1992)^[24]. Отже, вже на аспірантській лаві М. І. Марченко познайомився з відомими українськими істориками, а через рік, вже в Інституті історії України AH УССР, вони навіть стали колегами.

Серед тих, «автентичних» професорів, чиї лекції слухав Марченко, слід згадати й Н. Ю. Мірзу-Авак янц (уроджену Дворянську; 1888-1940), талановиту дослідницю української іс­торії XVIIct. та революційних рухів селянства України на по­чатку XXct., яка у 1935-1938 рр. завідувала кафедрою історії України у Київському державному університеті, викладаючи там, поряд з історією України, й українську мову. У 1935/36 на­вчальному році Наталія Юстівна читала в інституті курс лекцій з джерелознавства, а наступного року — викладала третьокурс­никам історичного відділу (серед них був і М. І. Марченко) курс історіографії^[25].

Цілком пристойним слід вважати й рівень викладання літера­турознавства в ІЧП. Так, серед професорів був один з найкращих вітчизняних знавців українського і західноєвропейського крас­ного письменства Олександр Іванович Білецький (1884-1961), майбутній академік AH УPCP (з 1939 р.) й директор Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка AH УРСР (1940-1941, 1944-1961 рр.). З 1 вересня 1936 р. він був зарахований викладачем всесвітньої літератури на Літературному відділі ІЧП^[26]. Тим самим вищезга­даним серпневим рішенням ЦК KΠ(6)V 1936 р. було визнано «за потрібне притягти для читання окремих лекцій m[oβapuιuiβ] Тичину, Бажана»^[27]. Зрозуміло, що названі у партійній постанові майстри слова таки були «притягнуті» до викладання «червоним професорам».

Попри вищезгадані житлово-побутові проблеми з улашту­ванням викладачів таки непоодинокими були випадки, коли керівництво ІЧП при ВУЦВК запрошувало для читання лекцій відомих спеціалістів з Москви та інших міст УССР та БССР. Так, наприклад, у грудні 1936 р. — січні 1937 р. у київському Інституті червоної професури слухалися лекції московських про­фесорів В. І. Авдеева, знаного вже на той час фахівця з історії Стародавнього Сходу, зокрема історії Давнього Єгипту, та його колеги В. Ф. Асмуса (1894-1975), відомого працями з історії філо­софії, теорії й історії логіки тощо. У тому ж 1936/37 навчальному році в ІЧП лекції з історії утворення Московської держави прочи­тав член-кореспондент AH BCCP С.А.Піонтковський (1891-1937), професор Московського університету В.К.Нікольський — курс лекцій з історії докласового суспільства, професор Одеського уні­верситету К.П.Добролюбський (1885-1953) виступив з лекціями з історії стародавнього світу та середніх віків. Низку змістовних фахових лекцій з історії прочитали київським «червоним про­фесорам» професори Московського університету С. В. Бахрушин (1882-1950), Ю. В. Готье (1873-1943), професор історії з Білорусії В. К. Щербаков та ін.^[28]

У стінах ІЧП Михайло Марченко не зарекомендував себе ані дисидентом-опозиціонером, ані тим, хто пасе задніх у навчанні. Швидше за все, він навіть належав до кращих з погляду акаде­мічної успішності слухачів, яких відзначало начальство. На ко­ристь саме такого припущення свідчить, зокрема, той факт, що М. І. Марченко, згідно з постановою ЦК КП(б)У від 22 червня 1936 р., був включений до складу бригади викладачів, які у лип­ні — вересні 1936 р. залучалися до викладання на двомісячних курсах перепідготовки завідувачів культпропвідділами райкомів КП(б)У. Поряд зі своїми старшими колегами, які мали прочитати 65 партноменклатурникам районного рівня лекції з історії на­родів CCCP₇ історії ВКП(б), з'ясувати їм актуальні питання парт- пропаганди та вивчити працю В. Леніна «Держава і революція», Михайло Іванович мав розтлумачити курсантам «вікопомне» значення й ідеолого-пропагандистську вагомість тогочасної но­винки радянського історіографічного ринку — першого тому «Истории гражданской войны в СССР»^[29].

Якщо М. L Марченко на той час був цілком законослухняною людиною і користувався, вочевидь, прихильністю академічного і партійного керівництва, то цілком протилежною була доля його колег, які наважувалися діяти на власний розсуд й несанк­ціоновано викладати, до того ж не маючи ще належної фахової підготовки.

Каральні накази по особовому складу Інституту червоної про­фесури вочевидь, як у дзеркалі, відбивали суспільно-політичну та ідеологічну атмосферу тогочасного совєтського суспільства з прикметними для неї пошуками усіляких «контрреволюціо­нерів», «шпигунів», «дворушників» із партквитком у кишені чи принаймні осіб з сумнівним з погляду більшовицької ортодоксії минулим. За цих обставин шлях від упривілейованого стано­вища «червоного професора» до статусу суспільного маргінала, табуйованого пропагандистським апаратом і суспільною думкою, чи навіть в'язня максимально скорочувався.

Лаконічні рядки у наказах керівництва інституту засвідчують стрімку зміну соціального статусу багатьох викладачів і слухачів цього елітного навчального закладу, а саме: «Епеля — слухача ПІ-го курсу відділу Радбуду — виключити зі складу слухачів ІЧП, як виключеного з партії за троцькізм — з IX 1936 р.» (на­каз №52/182 від 1 жовтня 1936р.); «Лейбмана Я., виключеного з партії, як активного контрреволюціонера — ворога народу, виключити зі списку викладачів ІЧП» (№ 55/185 від 15 жов­тня 1936р.); «Ермолова — викладача з історії нового часу на III курсі Історичного відділу — виключити зі складу викла­дачів ІЧП, як ворога народу, з 17X36 р.» (№57/187 від 20 жовтня 1936 р.); «Камінського, слухача П-го курсу Підготовчого відді­лу, який проявив примиренське ставлення до брата-троцькіста та одержав за це партстягнення, — виключити зі складу слу­хачів ІЧП з 11.ХІ.36 р.» (№ 67/197 від 11 листопада 1936 р.); «Ашрафяна — керівника кафедри Радбуду та Права та виклада­ча з Ленінізму — зняти з керівництва кафедрою та виключити зі складу викладачів ІЧП як заарештованого Проценка, слухача III курсу Радбуду, виключити зі складу слухачів ІЧП за сокриття від партії та при вступі до ІЧП, що його рідний брат служив у петлюрівських бандах, а брат дружини позбавлений ви­борчих прав» (наказ № 74/204 від 22 листопада 1936 р.)... ^[30].

Утім, до Михайла Івановича Марченка доля поки що була прихильною. Підтвердження вищезгаданому релятивно уприві- лейованому становищу М. І. Марченка знаходимо і в матеріалах розподілу, який відбувся 1937 р. (третьокурсники отримували призначення як такі, що закінчили навчання, решта слухачів — у зв'язку з ліквідацією республіканського ІЧП).

Згідно з протоколом засідання комісії ЦК КП(б)У по розподі­лу слухачів Інституту червоної професури від 13 червня 1937 р., М. І. Марченко мав одержати призначення на роботу в Інститут історії партії при ЦК КП(б)У (за попереднім розподілом, до Академії наук УССР передбачалося спрямувати слухачів ІЧП — економістів та літературознавців, але жодного історика).

Цікаво порівняти це призначення з долею однокурсників Михайла Івановича, які разом з ним навчалися у семінарі «Історія України». До п'ятірки цих осіб, крім Марченка, належали: Анна Іванівна Котовська, Кирило Васильович Максимчук (1903-1941), Олександр Митрофанович Мамотенко та Антоніна Михайлівна Новоскольцева. Ніхто з них не одержав призначення на наукову роботу. Так, К. В. Максимчук був направлений на педагогічну роботу до Вищої школи пропагандистів при ЦК КП(б)У (згодом працював старшим науковим співробітником Інституту історії України, загинув на фронті); А. І. Котовська надіслана на редакцій­ну роботу; викладачем партійних курсів при Харківському обкомі КП(б)У була призначена А. М. Новоскольцева; О. М. Мамотенка розподілено на посаду керівника кафедри історії партії Дніпропетровської філії Українського інституту масової заочної освіти.

Пояснення таким направленням, безперечно, слід шукати в результатах і якості навчання згаданих осіб. Так, наприклад, на початку вересня 1937 р. А. І. Котовська й А. М. Новоскольцева одержали в ІЧП ідентичні довідки, де зазначалося, що вони за­кінчили трирічний курс історичного відділу, державних іспитів не склали й вибули на практичну роботу^[31].

Цікава подальша доля А. І. Котовської. Зарахована з 22 липня 1937 р. до штату редакції республіканської газети «Комуніст», вона вже 8 серпня того ж року (тобто пропрацювавши за роз­поділом лише два тижні!) звернулася з листом на ім'я першого секретаря ЦК KΠ(6)V С. В. Косіора, в якому, зокрема, зазнача­ла: «Мою роботу в редакції може виконувати гарний корес- пондент-робітник, здебільшого моя робота полягає в тому що я направляю одержані матеріали до обкомів, міськкомів, райкомів для вжиття заходів.

Toe. Kociop, я п'ять років вчилась в ІЧП і, хоча вороги мені заважали, але я вивчала класиків марксизму, два роки я вчила історію народів CPCP і дуже втяглась в цю науку.

Прошу Вас, тов. Kociop, послати мене на роботу, де б я мо­гла далі вивчати історію народів CPCP, якщо це неможливо, то на практичну роботу в район».

Під «ворогами, які заважали» учорашній слухачці Інституту червоної професури належним чином опанувати курс норма­тивних дисциплін, малися на увазі не власні недоліки — брак належної загальної освіти й іманентної наполегливості у на­долужуванні прогалин виховання, а винятково усі ті викладачі й керівники навчального закладу, які були «викриті», мовляв, як «контрреволюціонери» й «шкідники» й потрапили невдовзі за ґрати чи вже були вбиті за вироками судових/позасудових органів тоталітарної сталінської держави.

Попри вочевидь безпідставні нарікання прохачки, 1 вересня 1937 р. Секретаріат ЦК КП(б)У затвердив А. І. Котовську редакто­ром з історичних дисциплін видавництва «Радянська школа»^[32].

Інакше складалася доля Михайла Івановича Марченка. 28 серпня 1937 р. відбулося рішення Секретаріату ЦК КП(б)У щодо остаточного розподілу групи з 13 осіб слухачів Інституту червоної професури. Дванадцятим у списку був Михайло Іванович, щодо якого зазначалося: «Командирувати тов. Марченка М. І. на роботу до Інституту історії Академії наук УРСР». На до­кументі розгониста резолюція першого секретаря ЦК КП(б)У: «За. С.Косіор»^[33].

Створений у липні 1936 р. (23 липня відбулося відповідне рішення ЦК KΠ(6)V, підтверджене у «совєтському порядку» Президією AH УССР 27 липня, про створення у республіканській Академії Відділу суспільних наук і його складової — установи історичного профілю), Інститут історії України AH УССР первісно складався з трьох відділів: історії феодалізму, історії капіталізму та історії совєтського періоду. У ньому працювали 16 науков­ців — переважно молодь, за віком та стажем наукової роботи, яка не мала вчених ступенів і звань, як, зрештою, й наукових здобутків. Як зазначала історіограф ВУАН (і колишній співро­бітник установи) Н.Д.Полонська-Василенко, «склад Інституту історії був укомплектований переважно партійними істориками, частина яких перейшла із ліквідованого ВУАМЛІНу, а частина з молоді, початкуючих на історичному полі комсомольців»^[34].

Лише поступово інститут поповнювався науковими кадрами «з іменем». Так, наприклад, із січня 1937 р. у ньому, як вже зазначало­ся, почав працювати вже досвідчений історик М. Н. Петровський^[35]; з 26 листопада 1937 р. до виконання обов'язків старшого науко­вого співробітника Інституту історії України приступив високок­валіфікований учений О. П. Оглоблин^[36]. Того ж року старшим науковим співробітником — консультантом (за договором) було зараховано знаного фахівця з економічної історії Росії, України, Західної Європи, зокрема економічної історії селянства, історії кадастру, податків та податкової політики, професора Євгена Дмитровича Сташевського (1884-1938). З 14 серпня 1938 р. старшим науковим співробітником установи працювала відома дослідниця, професор Наталя Дмитрівна Полонська-Василенко (1884-1973)^[37]. Наступного року до штату інституту увійшов об­раний 22 лютого 1939 р. членом-кореспондентом AH УССР Серафим Володимирович Юшков (1888-1952), який досліджував соціально-економічні відносини доби Київської Русі^[38].

Проте водночас відбувався і зворотний процес вимивання/ вибивання кадрів співробітників установи: в умовах сталінського терору розгорталися, зокрема, і репресії проти науковців. З по­сади був усунутий перший директор Інституту історії України А.Х.Сараджев (1898-1937). 27 грудня 1936 р. його взяли під варту як «учасника троцькістської терористичної організації», а 10 бе­резня 1937 р. Військова колегія Верховного Суду СССР засудила Арташеса Хореновича до страти. Марченко особисто знав ре­пресованого з часів навчання в Інституті червоної професури, оскільки А.Х.Сараджев очолював в ІЧП кафедру філософії.

Натомість рішеннями Політбюро ЦК КП(б)У від 23 листопада та Президії AH VCCP від 26 грудня 1936 р. керівником Інституту історії України був призначений секретар Бобринецького райко­му КП(б)У Одеської області, орденоносець Сергій Миколайович Белоусов (1897-1985). Виходець з російської пролетарської роди­ни і сам робітник, він з 1920 р. перебував на партійно-комсомоль­ській роботі, згодом навчався у Москві у Комуністичній академії та Інституті червоної професури. Вже аспірантом-третьокурсни- ком московського ІЧП, який спеціалізувався з партбудівництва та історії ВКП(б), він у лютому 1933р. був мобілізований на партій­ну роботу й призначений начальником політвідділу Грушківської MTC Одеської області. Наступного року, за успішне виконання планових завдань, був відзначений орденом Леніна^[39]. Наприкінці 1936 р. його енергія і наполегливість у виконанні владних ди­ректив знадобилися більшовицькій адміністрації УССР на іншій ділянці «прориву» «фронту соціалістичного будівництва» — у галузі історії. У січні 1937 р. Сергій Миколайович приступив до виконання своїх обов'язків директора Інституту історії України AH УССР^[40].

Упродовж 1937 р. зазнали репресій також інші працівники Інституту історії України. Так, завідувач відділом історії феодаліз­му Трохим Тимофійович Скубицъкий (1901-1937), заарештований у ніч з 11 на 12 червня, у закритому судовому засіданні виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СССР у Києві 3 верес­ня 1937 р. був засуджений до розстрілу й того ж дня страчений; старший науковий співробітник Микола Федорович Трегубенко (1902-1937) опинився за ґратами 23 вересня, 25 жовтня тим самим судовим органом засуджений до вищої міри покаран­ня, наступного дня розстріляний. У ніч з 24 на 25 вересня був ув'язнений старший науковий співробітник Григорій Якович Слюсаренко (1904-1937), який з моменту організації інституту працював заступником директора, а після усунення А.Х. Сараджева тимчасово виконував обов'язки керівника установи. 17 листопада виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СССР засудила Г. Я. Слюсаренка до страти. 18 листопада 1937 р. його позбавили життя. Восени 1937 p., майже водночас з колегами, був страчений і старший науковий співробітник Інституту історії України AH УССР Василь Васильович Гуристримба (1899-1937)^[41].

Обвинувачення на їхню адресу були водночас і стандартними, і звично безглуздими. Г.Я.Слюсаренко, наприклад, обвинувачу­вався у тому, що, мовляв, «провадив серед співробітників AH УССР контрреволюційну фашистсько-націоналістичну агітацію» та вербував нових членів до «антисовєтської фашистсько-націо­налістичної диверсійно-терористичної організації»^[42].

Принагідно зазначимо, що згадані працівники Інституту історії України водночас з науково-дослідною роботою (друго­рядною для них) переважно займалися й викладанням. Так, у 1936/37 навчальному році у київському Інституті червоної про­фесури Т.Т.Скубицький читав лекції й проводив семінари з історії України — серед цієї генерації «істориків-марксистів» він був, ймо­вірно, найдосвідченішим й вже встиг зажити сумної слави як «зна­ний погромник» історичних шкіл академіків М.С.Грушевського та Д.І.Багалія^[43]; Г.Я.Слюсаренко та М.Ф.Трегубенко (поряд з неве­личким лекційним навантаженням) переважно вели семінарські заняття й консультації з курсів історії СССР та України. Немає сум­нівів, що на останньому курсі ІЧП Михайло Іванович Марченко мав нетривале знайомство й слухав виклади цих науковців, яких у стінах Інституту історії України він вже не застав.

Складаючи реєстр втрат вітчизняних істориків внаслідок тота­літарного терору 1930-х років, Н. Д. Полонська-Василенко слушно зауважувала: «Звичайно, список жертв «єжовщини» неповний. З одного боку, тоді боялися надто докладно оповідати про за­слання (а рівно — страти. — Aem.), а з другого, відсутність лю­дини, добровільна зміна місця перебування викликали тривогу й натяки на заслання. Тепер, на еміграції, дуже тяжко переві­рити точність відомостей»^[44].

Тож виявлені останніми роками документальні матеріали до­зволяють уточнити фрагментарну інформацію Наталії Дмитрівни щодо репресій проти працівників установи. Так, вона згадувала зо­крема: «В 1937 р. було заарештовано професора Є. Д. Сташевського»^[45]. Насправді ж Євгена Дмитровича ув'язнено 12 червня наступно­го — 1938 р., а через півтора місяці (26 липня) він загинув під час чергового допиту внаслідок брутальних методів слідства. Під час трусу й арешту у науковця вилучили рукописи двох моногра­фій: «Історія докапіталістичної ренти на Правобережній Україні у ХѴПІ-ХІХ ст.» та «Шляхетсько-буржуазна фальсифікація коло­нізації Правобережної України у XVIII ст.»^[46]. Перша із згаданих праць історика опублікована у 1968 р.^[47]

Репресії, що знекровлювали колектив науково-дослідної уста­нови, одним із своїх наслідків мали потребу поповнення штату співробітників Інституту історії України АН УССР. Так, у допо­відній його директора С. М. Белоусова до ЦК КП(б)У щодо стану справ в інституті та ходу підготовки підручника з історії України (середина червня 1937 р.) зверталася увага, зокрема, на потребу зміцнення кадрового складу установи. Пропонувалося створити «нормальну аспірантуру при інституті у кількості 15 осіб», укомплектувавши її випускниками Київського державного університету та Інституту червоної професури, які мали нахил і бажання досліджувати проблеми історії, а також направи­ти до інституту «на постійну основну наукову роботу трьох професорів-комуністів»^[48].

Цей документ значною мірою пояснює причини зміни по­переднього (від 13 червня) рішення комісії ЦК КП(б)У щодо розподілу М.І.Марченка до Інституту історії партії та його наступне направлення до Інституту історії України AH УССР. Згаданими обставинами зумовлений і той факт, що випускник ІЧП Марченко, ще не маючи дисертації та наукових здо­бутків, тільки переступивши поріг інституту, одразу одержав призначення на посаду завідувача сектором феодальної доби новоствореної академічної установи. Крім того, у 1937-1939 рр. науковець обирався секретарем парторганізації Інституту історії України, депутатом Київської міської ради.

Звичайно, на це призначення вплинув статус М.І.Марченка як «червоного професора» і члена партії, завдяки чому влада при заміщенні керівної посади віддала перевагу початкуючому науковцю, аніж його старшим за віком і досвідом наукової ро­боти колегам, серед яких були й вищезгадані М. Н. Петровський та О. П. Оглоблин. Обидва вони, до речі, стали підлеглими Михайла Івановича. Сумнівне, з погляду влади, «ідеологічне обличчя» цих авторитетних науковців, наявність у кожного з них попередніх обвинувачень у «протягуванні» «націоналізму» й «антисовєтчини» на історичному «фронті» не дозволяли їм претендувати на будь-яку керівну посаду^[49].

І якщо з О. П. Оглоблиним (своїм майже ровесником —1899 р. народження) у М.І.Марченка склалися товариські стосунки, то з М.Н.Петровським взаємини були прохолодні, якщо не біль­ше: розбіжності у наукових поглядах поєднувалися з особистою взаємною неприязню (чи навпаки — міжособистісна антипатія слугувала детонатором жорсткої наукової полеміки). Із часом конфлікт М.І.Марченка з Миколою Неоновичем Петровським не згас, а, навпаки — лише загострився.

І для того були свої причини.

Погром українства 1933 р. під орудою Постишева позна­чився й на долі професора М. Н. Петровського. Через місяць після промови другого секретаря ЦК КП(б)У П. П. Постишева на листопадовому (об'єднаному) пленумі ЦК та ЦКК КП(б)У 1933 р. — наказом по Ніжинському Інституту народної осві­ти №324 від 26 грудня 1933 р. Миколу Неоновича позбавили посади професора «за вияв у наукових працях буржуазно-на­ціоналістичних поглядів»^[50]. 1934 р. він перебрався до Києва, де став співробітником відділу стародруків Бібліотеки ВУАН, а з січня 1937 р., як вже зазначалося, працював в Інституті історії України AH УССР.

V цій ідеологічній інституції його становище позапартійного науковця що походив з родини «служителя культу», свого часу співробітничав з М.С.Грушевським й піддавався критиці за «укра­їнський буржуазний націоналізм», було хистким й уразливим од­ночасно з кількох боків. V вищезгаданому меморандумі для ЦК КП(б)У про стан справ в Інституті історії України й підготовку підручника з історії (червень 1937 р.) тогочасний директор устано­ви, він же секретар парткому АН УССР, С. М. Белоусов негативно атестував Петровського. Микола Неонович, мовляв, не «виявив бажання усерйоз включитися у роботу по підручнику», натомість розробляє «приватну» тематику й, зокрема, заходився перекладати з французької «книгу Боплана, у якій наявні ганебні антинаукові висновки та узагальнення». Резюме було категоричним: «Проф. Петровський не може бути надалі залишений працювати в Інституті історії Для нього Інститут історії є ширмою для продовження його старої націоналістичної лінії»^[51].

Водночас до оцінки діяльності С. М. Белоусова на посаді ке­рівника інституту та його причетності до репресій проти спів­робітників установи слід підходити з урахуванням усіх наявних щодо цієї особи відомостей. Як слушно зазначає з цього при­воду сучасна київська дослідниця О. В. Юркова: «Осібно стоїть тема про участь С. М. Белоусова у репресіях проти науковців Інституту історії України. Вже загальновідома його доповідна записка до ЦК КП(б)У про стан справ в Інституті історії України від 19 червня 1937 р., що може бути названа простим словом «донос». Та одночасно є й інші свідчення [...]. С.М.Белоусову вистачало сміливості в рецензіях підтримувати колишнього грушев'янця М. Н. Петровського, а також заплямованих у буржуаз­ному націоналізмі О. П. Оглоблина та Н. Д. Полонську-Василенко. Все це переконує у тому, що оцінювати С. М. Белоусова як ди­ректора Інституту історії України у 1936—1941 рр. треба зважено і не однобічно»^[52].

За влучною характеристикою його колишнього колеги, подібні «большевицькі „прижими" примусили Петровського „перебудува­тися", щоб здаватися корисним для „соціялістичного будівни­цтва" СССР». Така кон'юнктурна «перебудова» виявилася доволі органічною й не такою складною справою для нього, оскільки спиралася на деякі не зовсім привабливі риси вдачі історика, адже «в приватному житті й відносинах Петровський відзначався великою практичністю, що часом межувала з цинізмом»^[53].

Так, зокрема, сталінську настанову 1937 р. щодо оцінки уго­ди Б. Хмельницького з Московщиною 1654 р. як «найменшого зла» для України М. Н. Петровський беззастережно сприйняв як керівництво до дії, яким слід неухильно послуговуватися. Відтак він неодноразово досить різко виступав проти свого безпосереднього керівника — завідувача сектору історії фе­одалізму Інституту історії України М. І. Марченка. Молодший за Петровського випускник Інституту червоної професури, «партієць» Марченко був людиною іншого формату, аніж його старший колега, уже наляканий репресивним тиском. Відтак Михайло Іванович дозволяв собі вільно висловлюва­тися, зокрема обстоюючи апокрифічний погляд («улюблену теорію», за М. Н. Петровським), що «приєднання України до Росії у 1654 р. було найбільшим злом для українського на­роду». Оцю «теорію» Марченка й поборював завзято Микола Неонович^[54].

Професор Б. Крупницький (1894-1956) у своєму огляді укра­їнської совєтської історіографії зауважував з цього приводу: «Ще порівнюючи недавно Москва не знаходила слів, щоб осу­дити діяльність великого українського патріота. Пригадаймо собі те, що писала «Большая Советская Энциклопедия» в 1935 p., по­даючи біографію і характеристику Б. Хмельницького. Офіційне трактування особи Б. Хмельницького опиралося тут на соціяльну тезу, що гетьман був «зрадник і заклятий ворог повставшого українського селянства». Підкреслювалося, що вже ніби з старих часів, ще до повстання 1648 р., він був заступником інтересів верхів української февдальної козацької старшини, яка прагнула осягнути тих самих прав, що й февдали Польщі — польська шляхта. З монографії М. Петровського, надрукованої новозасно- ваним Інститутом історії AH VPCP^[55] [...], починається нова доба в трактуванні Б. Хмельницького. М. Петровський, хоч і не ко­муніст, все ж таки був примушений робити так, як наказував Кремль [...]. Після нього маємо вже виразну ґльоріфікацію Хмельницького [...]>>^[56].

Михайло Іванович Марченко, всупереч виразним партійним настановам, зберігав доволі прохолодне ставлення до особи Б. Хмельницького, що пояснювалося деякими особливостями біографії учорашнього «червоного професора» й набутими під час навчання в ІЧП знаннями, які він вочевидь критично переосмислював.

Як вже згадувалося вище, згідно з постановою ЦК КП(б)У від 22 червня 1936 р., М.І.Марченка включили до лекторської бригади, що у липні — вересні 1936 р. забезпечувала курси пере­підготовки завідувачів культпропвідділами райкомів КП(б)У. Як і його старші колеги, Михайло Іванович мав окрему ділянку пра­ці — повинен був ретельно вивчити з курсантами тогочасний «бестселер» совєтського історико-пропагандистського ринку — перший том «Истории гражданской войны в СССР» (1935)^[57].

У спілкуванні з завідувачами культпропвідділів райкомів КП(б)У, яким М. І. Марченко розтлумачував «Историю граж­данской войны», він вочевидь не порушував ідеологічних настанов, дотримуючись жорсткої партійної дисципліни. Принаймні, закриті партійні постанови не зафіксували по­рушень з його боку. Але власне враження про це видання він таки склав.

Як майбутнього історика України його не могли не заціка­вити відповідні розділи видання, в яких йшлося про перебіг революційних подій 1917 р. у національних районах Російської держави, зокрема на її українських теренах. Привернув увагу Марченка й розділ книги, що характеризував «буржуазні наці­ональні формування», зокрема українські/українізовані зі зна­чним, мовляв, «відсотком куркулів» у перших українських військових формуваннях^[58]. Оскільки принагідно згадувався

й сформований у Києві 1917 р. «особливий український імені Богдана Хмельницького полк»^[59], упорядники книжки не полі­нувалися вмістити у додатках й характеристику цього контро- версійного українського гетьмана. Зрозуміло, що оцінювався він з погляду тогочасних більшовицьких соціологічних на­станов: «Хмельницкий Богдан (род. в конце XVIb., ум[ер] в 1657 г.) — сотник реєстрового украинского казачества, тесно связанный с шляхетской средой. В 1648—1654 гг. стоял во главе крестьянского движения на Украине, но предал его, заключив соглашение с крепостнической Москвой»^[60] (виді­лення наше. — Авт.).

Коротенька біографічна довідка цілком відповідала спряму­ванню ширшої статті про Б. Хмельницького, що її було вміщено в «Большой Советской Энциклопедии» (1935) й на яку покли­кався згодом Б. Крупницький: «Хмельницкий, Богдан Зиновий Михайлович [...], политический деятель середины 17 в. в Польше и на Украине, имя κ[oτo]poro связано с крупнейшей крестьянской войной на Украине, именуемой в дворянско­буржуазной историографии «хмельничиной» [...]; предатель и ярый враг восставшего украинского крестьянства [...]. В 1651 Х[мельницкий] отправил послов в Москву для пере­говоров о союзе с Московским государством о протекторате последнего над Украиной [...]. Переговоры с Москвой тяну­лись три года и завершились в 1654 известным Переяславским договором, который знаменовал собою союз украинских фео­далов с русскими и по существу юридически оформил начало колониального господства России над Украиной [...]»^[61] (виді­лення наше. — Авт.).

Зрозуміло, що з обома цими публікаціями (і, очевидно, з ба­гатьма іншими аналогічними) Михайло Марченко був ґрунтовно ознайомлений, а стосовно першого тому «Истории гражданской войны» маємо й безпосередні документальні докази, оскільки він 1936 р. виступав навіть офіційним ретранслятором змісту й спрямованості цього видання на аудиторію партноменклатури районного рівня.

Як і багатьох інших його колег, М. L Марченка не могла не зди­вувати раптова зміна ідеологічних координат й історіографічних оцінок постаті Б. Хмельницького вже наступного — 1937 р.

У рішенні журі комісії по конкурсу на кращий підручник з іс­торії СССР для середньої школи (серпень 1937 р.) зазначалося, зо­крема, що автори конкурсних підручників розглядали приєднання (властиво — захоплення) нових територій до Московщини/Росії (насамперед йшлося про Україну й Грузію) як абсолютне зло. Попри те, що це відповідало не лише історичній правді, але й по­переднім настановам ЦК ВКП(б) й «канонічним» оцінкам біль­шовицької історіографії, кремлівський диктатор, аби виправдати новий курс на жорстку централізацію/русифікацію державного й культурно-освітнього життя країни, вирішив-таки закинути конкурсантам «недалекоглядність» — «короткозорість».

Відтак у цьому документі, за лаштунками якого стояв Й. Сталін, наголошувалося: «Автори не бачать жодної пози­тивної ролі у діях Хмельницького у XVIIcm., у його боротьбі проти окупації України панською Польщею й султанською Туреччиною. Факт переходу, скажімо, Грузії наприкінці XVIIIct. під протекторат Росії, так само як факт переходу України під владу Росії, розглядаються авторами як абсолютне зло, поза зв'язком з конкретними історичними умовами того часу. Автори не бачать, що перед Грузією стояла тоді альтернатива — або бути поглиненою шахською Персією й султанською Туреччиною, або перейти під протекторат Росії, так само як перед Україною стояла тоді альтернатива — або бути поглиненою панською Польщею і султанською Туреччиною, або перейти під владу Росії. Вони не бачать, що друга перспектива була все ж таки найменшим злом»^[62] (виділення наше. — Aem.).

Характерне використання прикметників у тексті рішення журі, а саме: «панська Польша», «султанська Туреччина», «шах­ська Персія». Натомість у тому ж документі козацька Україна прилучалася до «просто» Росії — безприкметникової, а не (як належало би за логікою й традиційною російською більшовиць­кою ідеологічною риторикою) до «азійської», «феодально-крі­посницької» чи Росії — «тюрми народів».

Відтоді сталінська теорія «найменшого зла» на тривалий час запанувала в офіційній совєтській історіографії, ставши зручним знаряддям завуальованого виправдання колонізаторської політи­ки царату та його квазіцивілізаторської місії^[63].

Далеко не всі тогочасні українські історики оперативно зо­рієнтувалися у стрімкій зміні системи владних історіографічних координат. Ця неквапливість містила у собі смертельну небезпе­ку, загрожуючи ймовірністю стати черговою жертвою репресій. Втім, у репресивний вир потрапляли й ті науковці-гуманітарії, які, здавалося б, вчасно зорієнтувалися у мінливій пропаган­дистсько-ідеологічній кон'юнктурі. Так, вищезгаданий стар­ший науковий співробітник Інституту історії України AH УССР В.В.Гуристримба під час допиту 8 жовтня 1937 р. подавав такі «свідчення» щодо власної та колег «шкідницької діяльності» на «історичному фронті»: «Моя шкідницька діяльність полягала у наступному: як один з авторів зі складання підручника «Історія України», я, за безпосереднім завданням Гребенкіна, як учас­ник організації навмисно ідеалізував партію боротьбистів, писав про неї як про «революційну» партію й вихваляв окремих бороть­бистів (Любченко, Хвиля), виставляючи їх у світлі віддано став­ших на позиції більшовизму. Учасник організації Скубицький як автор розділу «Селянська війна 1648-1654 рр.» ідеалізував українське козацтво й наклепницька відгукувався про Богдана Хмельницького як про зрадника за спілку з Московською дер­жавою проти європейських варварів» (виділення прізвищ — у документі; виділення по тексту — наше. — Aem.).

З не зовсім зрозумілих причин Михайло Іванович Марченко не забажав вчасно «перебудуватися» й майже неприховано (ледь завуальовано) відстоював вже відкинуту Кремлем теорію «най­більшого зла».

Виходячи з власного розуміння вітчизняного історич­ного процесу й зокрема фатального для України кроку Б. Хмельницького 1654p., М. І. Марченко вельми критично оці­нював вищезгадану працю М. Н. Петровського «Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєд­нання України до Росії (1648-1654 рр.)» (1940). Рукопис її об­говорювався на засіданні сектору, який очолював Марченко. Згодом він пригадував: «Праця була визнана в основному задовільною, але з окремих питань, що зачіпалися у цій ро­боті, виникли суто наукові суперечки — це стосовно оцінки історичних подій, пов'язаних з приєднанням України до Росії у 1654 р. й характеристики Богдана Хмельницького як істо­ричної особистості».

За оцінкою М. І. Марченка: «Професор Петровський спрощено й вульгаризаторсько-однобічно висвітлював питання приєднан­ня України до Росії у 1654 р., а також спрощено та однобічно й не зовсім науково правильно висвітлював роль особистості в історії, зокрема роль Богдана Хмельницького. Приєднання України до Росії у 1654 р. розглядалося як абсолютне благо для українського народу, у праці була абсолютно усунута перспек­тива національно-колоніальної політики російського царату в Україні»^[64].

Відповідаючи на закиди щодо власних «неодноразових ви­словлювань українського націоналістичного характеру» під час цієї полеміки з М. Н. Петровським, Марченко наводив розгорнуту аргументацію на обґрунтування власної позиції: «Я не виступав проти спорідненості й союзу двох братніх народів — російського й українського, але щодо розв'язання цього питання історич­ної науки [...] у мене були дещо інші погляди й розходжен­ня з деякими окремими науковими співробітниками нашого інституту».

Наголосивши, що підпорядкування України російсько­му самодержавству започаткувало її колоніальну залежність від «держави російських поміщиків, бояр та купців», давши початок національно-колоніальному гнобленню українського народу, Михайло Іванович з'ясовував своє ставлення до руко­пису праці М. Н. Петровського: «Питання приєднання України до Росії у 1654 р. професор Петровський у первісному варіанті тлумачив так, що тут, мовляв, відбулося цілковите возз'єднання двох народів, настало повне братерство цих «єдинокровних», як часто говорилося у роботі, народів». «Навіть цей термін «єдинокровний», — наголошував колишній завідувач сектору феодальної доби, — на мій погляд, є не зовсім правильним з наукової точки зору, тому що тут береться якийсь абстрак­тний біологічний момент, а не соціальний, класовий й іс­торичний характер єдності й братерства народів. Крім того, Петровський надмірно й без потреби наполягав на питанні єдності релігії російського та українського народу. Проти ототожнення двох різних моментів, а саме: підпорядкуван­ня України російському самодержавству з моментом братніх зв'язків двох народів — я й виступав у наукових дебатах проти книги Петровського»^[65].

У цій науковій суперечці й приватних бесідах М. І. Марченко переконував колег/співбесідників, що за наявності й існування феодально-кріпацького суспільного ладу й навіть ладу прогре­сивнішого — капіталістичного, за владарювання російського самодержавства як уособлення державної й політичної влади поміщиків і буржуазії, не могло й бути реальної єдності та бра­терства народів. Водночас він не був би «істориком-марксистом», якби не доводив, що реальну єдність і братерство народів за­початкувала лише Жовтнева революція, яка, мовляв, звільнила народи колишньої імперії Романових від будь-якого, зокрема й національно-колоніального ярма^[66].

Із кон'юнктурних міркувань погляди М. Н. Петровського підтримав і професор О. П. Оглоблин, який позаочі — у при­ватних розмовах зі своїм приятелем М. І. Марченком визнавав слушність його критичних зауважень. Марченко пригадував: «Слідом за Петровським пішов один з наукових співробітни­ків — професор Оглоблин, який був незгодний з Петровським у цьому питанні, але у своїй книзі «Україна у часи Петра І»^[67] припустився тієї ж помилки. Коли я його запитав, як же це ви­ходить, що Ви виступали проти помилок Петровського й самі ж впадаєте у вульгаризацію й спрощенство, він мені заявив, що...не бажає й боїться, аби його не обвинувачували у будь-яких гріхах, оскільки директор інституту Бєлоусов стоїть на такій точці зору. Я йому сказав, що це безпринципність у науковій роботі, що Ви носитесь з цим братерством двох народів до ну­доти, вульгаризуючи його»^[68].

Суперечки перенеслися з сектора історії феодалізму на за­сідання Ученої ради установи, що нею керував C. М. Белоусов, який вочевидь з посадового обов'язку підтримував у цих питан­нях кон'юнктурну працю М. Н. Петровського. На жаль, за оцінкою М.І.Марченка, тогочасний директор Інституту історії України не мав належної фахової кваліфікації й неспроможний був аргу­ментовано впливати на позицію наукових співробітників. Як на­слідок — утворилося два угруповання: одне на чолі з Марченком, інше — кероване С. М. Бєлоусовим та М. Н. Петровським.

В той же час Михайло Іванович Марченко у цій конфліктній ситуації категорично відмовився вдатися до послуг сторонніх арбітрів — чи то «старших братів» — московських істориків, чи то місцевих апаратників з ЦК КП(б)У. Він слушно вважав, що наукові суперечки повинні вирішуватися у науковій устано­ві — Інституті історії України AH УССР. Ймовірно, що саме під час цих дискусій Марченко необережно зауважив, що «питання історії має вирішувати не політика, а наука»^[69].

Отже, на керівній посаді в Інституті історії України AH УРСР М. І. Марченко виявив себе людиною самостійно мислячою, яка не схилялася беззастережно перед науковими авторитетами, аргументовано відстоювала власну думку, а в разі потреби ладна була вступити у конфлікт «навіть» з орденоносцем — директо­ром установи С. М. Бєлоусовим.

З початком Другої світової війни, 7 вересня 1939 р. М.І.Марченка покликали до лав РСЧА — на посаду стар­шого інструктора відділу пропаганди Політуправління Київського особливого військового округу, частини якого (вже як Українського фронту) 17 вересня перетнули польський кордон і вступили на західноукраїнські землі. А ще через мі­сяць — 16 жовтня 1939 р. — Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило: «Затвердити ректором Львівського університету тов. Марченка Михайла Івановича, звільнивши його від роботи в Інституті історії Академії наук.

Просити ЦК ВКП(б) затвердити»^[70].

Стратегічний курс сталінського керівництва СССР на що­йно приєднаних територіях полягав у намаганні якнайшвид­ше інтегрувати їх у тоталітарну радянську систему шляхом нівелювання місцевої специфіки, «зміцнення» кадрів місцевої інтелігенції та керівників завдяки надсиланню численних уповноважених і фахівців зі сходу. І якщо пересічна якість таких приїжджих була невисокою, то все ж таки траплялися й щасливі винятки. До останніх належав і М. І. Марченко.

З вересня 1939 р. у регіоні розпочалися й радикальні перетво­рення у галузі науки, освіти та культури. У січні 1940 р. урядовим рішенням Львівському університету було присвоєне ім'я Івана Франка (за Польщі носив ім'я Яна Казимира). Всією Західною Україною, звільненою червоними, розширювалася мережа ви­щих і середніх навчальних закладів. У них дістали можливість навчатися діти трудящих. Були скасовані національні обме­ження для українського населення. Навіть вельми скептично настроєні до совєтської влади галицькі інтелігенти визнавали кардинальність цих змін: «Залунало скрізь і всюди в публічному житті Західної України нове українське слово. Почала виходити нова українська преса. Появились нові українські видавництва. Повстало нове українське шкільництво, від українських народ­них шкіл до українського університету у Львові [...]. Основано театр ім. Лесі Українки у Львові й віддано спершу до його роз­порядження великий будинок міського театру, яким досі корис­тувались лише поляки. Повстали українські бібліотеки й музеї. Не місце говорити тут у подробицях про це будівництво нової української культури. Вистачить сконстатувати факт, що больше- вицька влада піклувалася нею дбайливо»^[71].

Особливо раділо місцеве громадянство з українізації Львівського університету. «Зараз після приходу Червоної Армії київський професор Марченко, призначений совєтською владою ректором Львівського університету, почав доповнювати універси­тет новими силами, — свідчив один з викладачів ЛДУ. — Було з чого радіти: наново в цьому університеті повстали катедри української мови, літератури, історії, всі студенти мусили вивча­ти українську мову. Львівський університет розрісся втроє [...]. Величезна більшість студентів одержувала щомісячні стипендії, безплатне мешкання, дешевий харч, і молодь просто вдиралась ліктями до святині науки»^[72].

Варто зауважити, що попервах у своїй політиці «українізації» культурно-освітнього життя регіону нова адміністрація навіть припускалася деяких «новацій». Зокрема, під час ув'язнення М. І. Марченко визнавав такі «перекручення національної політики ВКП(б)» у своїй роботі на посаді ректора: «1) 3 моєї санкції, без відому вищестоящих органів совєтської влади, було вивішено вивіску на університеті українською мовою: «Львівський український державний університет», тоді як, за затвердженим згодом статутом університету, слід було називати — «Львівський державний університет» Й після затвердження статуту ви­віску цю я не знімав аж до вказівки про це обкому КП(б)У. Це призводило [...] до розпалювання національної ворожнечі поміж студентством, професурою та іншим складом Львівського держуніверситету. 2) На початку травня м[іся]ця 1940 р. мною була вивішена на дошці наказів ректора й розіслана деканам факультетів постанова колегії Наркомосу УССР, в якій пропо­нувалося мені, як ректорові, збільшити відсоток складу студентів з числа українців»^[73].

Проте саме згадані заходи першого совєтського ректора ЛДУ здобули йому щирі симпатії місцевої української молоді, яка по­ступила до вузу у 1939/40 навчальному році. Одна з тогочасних першокурсниць пригадувала у 1983 р. на шпальтах часопису «Свобода» (США): «Вперше я побачила ректора М.Марченка під час його зустрічі із студентами філологічного факультету. Ще зовсім молодий (приблизно 35 років віку), русявий, синьо­окий, елегантно одягнений. Делегація польських студентів дома­галася викладів польської історії і літератури польською мовою. На це Марченко дослівно відповів: «Якщо бажаєте викладів польською мовою, переїдьте — будь ласка — до Варшавського університету. Тут є український університет і виклади відбувати­муться українською мовою...»^[74].

Та назвати самочинними ці дії М.І.Марченка (хоча жор­сткий курс на «українізацію» перших місяців «совєтизації» Західної України, безперечно, імпонував йому) немає підстав. На початку січня 1940 р. в університеті з'явився другий секре­тар ЦК КП(б)У Михайло Олексійович Бурмистенко (1902-1941) (до речі, одноліток науковця — наслідки сталінської «кадрової революції» кінця 30-х років), який у супроводі ректора оглянув аудиторії та кабінети, звернув увагу Михайла Івановича, що поодинокі вивіски й оголошення все ще пишуться польською, й запитав: «Чому Ви нерішуче переводите роботу університету на українську мову? Не бійтеся Вас не обвинувачуватимуть у на­ціоналізмі! Чому Ви досі не наголосили, що це університет український?»^[75]. У ті часи усна вказівка секретаря ЦК дорівнюва­ла наказові, її невиконання загрожувало репресіями. Як резуль­тат цієї розмови і з'явилася згадана вивіска. Так само і документ, що його М. І. Марченко вивісив на дошці об'яв, був постановою HKO УССР, а не ректорським наказом.

Наведені (та численні інші) факти свідчать про виразну про- типольську лінію партійно-державного керівництва республіки (без сумніву, санкціоновану Москвою) у перші місяці після при­єднання Західної України. На місцях же ця лінія втілювалася у таких діях регіональної адміністрації, що фактично спрямо­вувалися проти польського населення. «Тотальна антипольська пропаганда після введення військ у Західну Україну й Західну Білорусію» закарбувалася у пам'яті представників молодої гене­рації СССР, яких офіційна комуністична ідеологія традиційно виховувала на інтернаціоналістських гаслах: «Роздмухувалася ненависть вже не проти польських панів, не проти капіталістів й куркулів (все це ідеологія дозволяла), а проти поляків взагалі. Дивно й прикро виглядав цей рух до світової революції»^[76].

Толерантнішим курс щодо польського населення західно­українських земель став лише після ухвалення 6 серпня 1940 р. постанови ЦК КП(б)У «Про незаконні дії, припущені місцевими органами влади у Львові». У ній, зокрема, зазначалося, що міські партійні і совєтські органи припускають «затиснення польської мови (були факти заборони лекторам читати лекції польською мовою в аудиторії, яка не розуміє української мови)», було багато випадків «перешкоджання прийому на роботу поляків, у відно­шенні до польського населення припускаються і інші хиби, які грають на руку ворогам народу». Документ засуджував свавільні дії працівників міліції, які «пропонували лікарям об'яви про го­дини прийому хворих, написані на польській мові і поміщені на дверях приватних квартир, замінити об'явами, написаними на українській мові, що свідчить про грубу сваволю робітників міліції і нерозуміння ними основ ленінсько-сталінської націо­нальної політики»^[77].

За рецептами відомої сталінської статті «Запаморочення від успіхів» хиби «генеральної лінії» перекладалися на завзя­тих місцевих адміністраторів та місцевих націоналістів: «З при­ходом частин Червоної Армії визволений народ на землях Західної України установив радянську владу і прогнав експлу­ататорів, організаторів міжнаціонального розбрату. В братській співдружбі все населення західних областей УРСР активно включилось в будівництво нового соціалістичного життя. Але вороги — польські і українські буржуазні націоналісти — намагаються штовхати наших робітників на прикрощі у відношенні місцевого, почасти, польського населення, про­довжують всякими засобами розпалювати національний розбрат між українцями і поляками, використовуючи з цією метою сваволю і порушення революційної законності, яке при­пускається партійними і радянськими робітниками»^[78] (виділен­ня наше. — Aem.).

З перших же кроків сталінська адміністрація мала на меті якнайшвидше інтегрувати регіон у загальносоюзну систему. При цьому в галузі освіти, науки і культури поряд з поміт­ними здобутками (особливо вражаючими порівняно з часами польського владарювання) виразно простежувалася тенденція до насаджування тогочасних совєтських організаційних струк­тур (далеко не зразкових) та відвертого нехтування місцевими особливостями і традиціями. Стосувалося це, зокрема, й ор­ганізації навчального процесу у вузах, де неухильно запро­ваджувалася притаманна системі освіти в СССР дріб'язкова регламентація.

«Значне місце у моїй роботі перших місяців після прийняття обов'язків ректора зайняла перебудова організаційного та на­вчального процесу, — згадував М. І. Марченко. — Справа по­лягала у тому, що принцип роботи наших совєтських вищих учбових закладів докорінно відрізняється від порядків, що іс­нували у Львівському університеті й взагалі в університетах Польщі. Навчальний процес треба було будувати за суворо вста­новленим навчальним планом, забезпечивши виконання його на основі докладно розроблених ВКВШ (Всесоюзний комітет у справах вищих шкіл) програм, встановити й забезпечити по­вністю обов'язкове відвідування занять студентами, чого не було в польських університетах [...]»^[79].

І якщо Михайлові Івановичу такий порядок навчання зда­вався природним і не викликав заперечень, то цілком інакше сприймала його місцева професура: «Народний комісаріят осві­ти почав засипати наш університет розпорядками, плянами, анкетними листками та обіжниками. Те, що ми відразу пови­нні були достосуватись до нової системи навчання, — не було найприкріше. Ми мусили звикнути за одну ніч до того, що університет у розподілі своєї праці зовсім нагадує серед­ню школу з примусовими щоденними лекціями [...]. За совєт- ським законом, на кожного викладача в університеті припадала означена кількість годин у рік, яку він мусив відробити, щоб одержати визначену йому місячну плату. Професор мусив мати принаймні 12 годин викладів тижнево. Крім цього, він мусив приймати раз у тиждень студентів на т. зв. консультації, перед іспитами вести окремі підготовчі лекції (т.зв. оглядові), мусив виказатись, що веде для себе наукову роботу, мусив бувати на засіданнях своєї катедри, на зборах, мітингах і доповідях, ор­ганізованих різними гуртками, секціями і проводами універ­ситетських товариств, мусив раз у раз робити письмові звіти з своєї праці й давати докази, що не відтягається від громад­ської роботи»^[80].

Після багатьох років автаркії і примусового курсу сталінського керівництва на самоізоляцію країни від навколишнього світу, совєтські люди, які потрапляли на західноукраїнські землі піс­ля вересня 1939 р., прилучалися до більш високого рівня життя й побутової культури (хоча міжвоєнна Польща далеко не на­лежала до найбагатших країн Європи).

Прилучалося й керівництво України, щоправда, іноді у дещо анекдотичній формі. «Привезла я своїх родичів до Львова, до па­лацу воєводи, де квартирував М[икита] Сергійович], — зга­дувала дружина Хрущова, Ніна Петрівна. — Стали вони ходити по кімнатах, дивувались усьому. Наприклад, покрутив мій батько водопровідного крана й гукає матері: «Підійди, поглянь, вода ллється із труби!». Усі прибігли, дивилися, ойкали, лише брат Іван Петрович сказав, що він бачив водогін, коли відбував вій­ськову службу»^[81].

Прилучалося до здобутків «західної цивілізації» й рядове громадянство совєтської України. Тогочасний київський стар­шокласник, а в майбутньому відомий поет і нещадний критик тоталітаризму, свідчив 1991 p.: «Була ще обставина, що пови­нна була би змусити мене замислитися, — потік речей звідти. Хлопчаки вимінювали у польських полонених на хліб авторучки, які у нас вважалися предметом розкоші. Ми майже цілий рік потім писали у реквізованих польських зошитах. Все це показува­ло, що звільнені жили значно заможніше, ніж визволителі»^[82].

Та найбільше скористалися із своїх тимчасових переваг чис­ленні урядовці нової адміністрації, їхні родини, а також особи, які діставали відрядження до Західної України. «За армією хлинула у Львів маса урядовців та їх родин. На автах або заліз­ницею приїздили напівоголені люди, без порядних черевиків, без білизни [...], примітиви, які не вміли поводити себе, які не зазнали людського життя [...] — ділився враженнями міс­цевий педагог. — Але ж приїжджі були тільки людьми. Через тиждень у Львові почалась справжня погоня за мануфактурою, за конфекцією, за черевиками [...], анахорети повдягались у єв­ропейське вбрання. Жінки, як мухи до меду, почали липнути до мод, до костюмів, гарних черевиків. Незабаром пішла сла­ва по цілому Совєтському Союзі, що Львів — рай мануфак­тури. І хлинули бідні люди з Одеси, Києва, Харкова, Москви до Львова на «командировку», очевидно, щоб закупити декіль­ка купончиків на одяг, декілька пар черевиків [...]. Большевики захворіли на культуру, на люксус, на західні речі. Приїжджі стали шукати за комфортними помешканнями, вибагливими меблями, килимами, порцеляною, сріблом. Одним словом: «да­вай Європу!»^[83].

Не пасли задніх у цьому відношенні й співробітники орга­нів внутрішніх справ, які, послуговуючись серпанком таємни­чості, що оповивав їхню діяльність, мали більше, ніж будь-хто, можливостей для зловживань. Так, наприклад, співробітник служби охорони партійно-совєтського керівництва, старший лейтенант держбезпеки М. В. Савельев у Західній Україні у 1940 р. придбав легкову автомашину за півтори тисячі рублів, а наступного року перепродав її вже за п'ятнадцять тисяч. Працівник Чернівецького управління НКВД України В.О.Ларкін «сигналізував» першому секретареві ЦК КП(б)У М.С. Хрущову 20 жовтня 1940 р., що керівництво УНКВД, ко­ристуючись сприятливою кон'юнктурою перших місяців після приєднання Північної Буковини, понабирало «собі стільки, що, слово честі, зробилися тими самими старими миршави­ми міщанами, у яких «мотлоху» вистачає на десятки років». Більшість начальників відділів позаймали «панські кварти­ри» по 6-8 кімнат, забезпечили себе відрізами на костюми (по 5-10 на кожного) та ін. Особливо «відзначився» началь­ник адмінгоспвідділу Управління Л.А.Левітін, який займався незаконними торговельними операціями, а власного сина, котрий завітав до Чернівців, відправив додому, у Київ, служ­бовою машиною, завантаженою вщерть «барахлом». У даному випадку винних покарали. Але це був, швидше за все, ви­няток — мародерство й спекуляція приїжджих були назагал буденним явищем.

Випадки «негідної поведінки окремих членів партії, що по­слані на роботу у західні області УРСР», були настільки числен­ними, що Політбюро ЦК КП(б)У в одному з тогочасних рішень вважало за необхідне «нагадати комуністам, що працюють там (тобто у Західній України. — Aem.), про своєрідність умови і об­становку, в яких вони працюють, що тим більш зобов'язує їх бути для оточуючого населення прикладом, гідним радянського гро­мадянина і члена більшовицької партії»^[84].

Більш високий рівень життя населення західноукраїнських земель за Польщі, ніж при більшовицькій адміністрації жителів УССР справив враження й на Михайла Івановича Марченка. У своїх відвертих розмовах з ув'язненими (про що останні не забарилися повідомити «органи») Марченко розповідав про свої враження з 1939-1940 рр., пригадував ціну костюма, який при­дбав тоді у Львові, свідчив, що вузівський викладач у II Речі Посполитій жив непогано, принаймні, набагато краще за свого совєтського колегу.

Обіймаючи ключову посаду, М. І. Марченко, проте, не став на шлях зловживань службовим становищем і самозбагачен­ня. Певні фінансові порушення, яких припустився тоді ректор Львівського державного університету, пішли на користь керова­ній ним установі. Так, у листопаді 1939 р. він одержав від обл­виконкому мільйон злотих, котрі були зараховані на поточний рахунок вузу, та одночасно неформальну рекомендацію якомога швидше витратити їх: польська валюта, котра упродовж перших місяців після прилучення західноукраїнських теренів функці­онувала нарівні з рублем, незабаром мала виводитися з обігу. За вказівкою Марченка господарники університету придбали паливо на зиму, п'ять вантажівок та дві легкові автівки, на­вчальні посібники, будівельні матеріали для ремонту, меблі для гуртожитку, продукти для студентських їдалень, 60 тисяч злотих витратили на придбання квартир і меблів для них, що призна­чалися приїжджим викладачам. І хоча гроші були вкладено блискавично, навіть без санкції HKO VCCP (за що згодом ректор одержав догану), але на момент скасування злотого все ще за­лишалося близько 200 тисяч невитрачених коштів, які довелося повернути банкові^[85].

Михайло Іванович з вдячністю згадував сприятливі можли­вості для наукової праці, що були у нього у Львові: «Умови для цього у Львові були не лише не гірші у порівнянні із Києвом, а, навпаки, значно кращі. До моїх послуг були добре обладнані кабінети як у мене вдома, так і в університеті; велетенські кни­гозбірні не лише університетські, але й цілого Львова, архіви, музеї, до моїх послуг був увесь науковий апарат підлеглого мені навчального закладу. Щодня по кілька годин вранці та ввечері у мене було присвячено науковій роботі. В результаті цієї роботи я захистив дисертацію на початку травня 1940 року. У Київський державний університет було представлено мною дисертаційну роботу на тему: «Боротьба Росії і Польщі за Україну в перше де­сятиріччя після приєднання України до Росії. 1654-1664 рр.» [...]. Ця робота була цілковито схвалена, й Учена рада історичного факультету Київського державного університету одностайним рі­шенням, шляхом закритого голосування присудила мені вчений ступінь». Офіційними опонентами під час захисту виступали член-кореспондент АН СССР (з 1946 р. — академік) В.І.Пічета та О. П. Оглоблин^[86].

Із завзяттям неофіта М. І. Марченко знайомився з книжкови­ми багатствами Львова, насамперед — здобутками польської та української немарксистської історіографії, збирав власну науко­ву бібліотеку. Абсолютна більшість цих видань була заборонена в СССР і зберігалася (у разі наявності) у так званих спецхранах. Перевезена до Києва, ця приватна книгозбірня спричинилася у подальшому до обвинувачень на адресу М. І. Марченка у збе­ріганні у себе вдома та поширенні серед знайомих «контррево­люційної націоналістичної літератури». Слід зазначити, що під час арешту 12 червня 1937 р. Т. Т. Скубицького було, зокрема, вилучено як заборонену літературу «Історію України», видану у Львові 1935 р.^[87]

Хоча М. І. Марченко був «червоним професором», а його тогочасний менталітет мав виразні ознаки способу мислення ідеологічно «зашореної» людини (чого варте хоча б авторитар­не закриття ректором, без відповідної вказівки з Києва, теоло­гічного факультету Львівського університету!), проте такі риси науковця, як толерантність, відкритість до спілкування, добро­зичливість, навпаки, викликали до нього симпатію у місцевих галицьких інтелігентів.

Під час товариських зустрічей тубільної та приїжджої інтелі­генції (звичайно, йдеться про осіб, котрим довіряли) не йшло­ся про тлумачення того чи іншого місця з «Короткого курсу історії ВКП(б)» або про кількість в'язнів у розгалуженій мережі ГУЛАГу. Занадто гострих кутів все ж таки намагалися уникати. Натомість сакраментальним питанням під час таких вечірок було: «Чому у містах України панівною мовою й превалюючою є російська, чому навіть більшість українців у містах, навіть у побуті, розмовляють лише російською, а не українською, чому більшість професорів та викладачів у вищих учбових за­кладах України читають лекції російською, а не українською мовою?». На це М. І. Марченко цілком щиро, але у дусі ор­тодоксального менталітету «совєтської людини» пояснював: «Довелося відповідати, що в містах України ще залишилися як спадщина значні рештки старих, русифікаторських по­глядів, культивованих російським царатом, з політикою якого наша партія та уряд нічого спільного не мають, пояснювати неуцтвом окремих осіб, котрі знають українську мову й не ба­жають вживати її у побуті, а тим більше читати лекції, хоча їх і зобов'язують у вузах викладати мовою місцевого, корінного населення, ну, й останнє, що українцям російська мова не є чужою, а тому вона легко ними сприймається й поганого тут нічого немає»^[88].

Таким чином Михайло Іванович демонстрував чудеса пропа­гандистської риторики. Щоправда, залишається незрозумілим, на­скільки задовольняли його співрозмовників такі «аргументи».

У листопаді 1940 р. перебування Марченка у Львові закінчило­ся. Здавши ректорські повноваження, він повернувся до Києва на посаду завідувача сектором феодальної доби Інституту історії України АН УССР^[89]. А 23 травня 1941р. рішенням Президії АН УССР М.І.Марченка разом з відомою дослідницею, доктором історичних наук Н. Д. Полонською-Василенко було затверджено членом Вченої ради Інституту історії України AH УССР^[90].

Повернення до Києва було важким для Михайла Івановича з багатьох причин. З точки зору кар'єри він спустився на кілька щаблів донизу по службовій драбині. Як наслідок — незадо­вільні побутові умови (утім, звичні для нього — дольвівські): він з дружиною та трьома дітьми розмістився у колишньому бу­динку Інституту червоної професури по вулиці Жертв Революції, 12. Робочий кабінет вдома та/чи на роботі (як це було у Львові) став нині недосяжною мрією. Стосунки з директором Інституту історії України АН УССР С. М. Бєлоусовим, м'яко кажучи, не складалися, а, навпаки, ще більше загострилися. Складними вони були і з підлеглим М.І.Марченка — М.Н.Петровським, який у 1939 р. у Москві захистив докторську дисертацію й відтак резонно претендував на лідерство — наукове й посадове, ви­користовуючи необережні (з погляду більшовицької ортодоксії й чергових настанов ЦК ВКП(б)) висловлювання свого безпо­середнього керівника.

Позірна «лібералізація» совєтського тоталітарного режиму 1938 р., коли інспірована згори хвиля масового терору почала загрожувати підвалинам псевдосоціалістичного ладу, спричи­нила формальне засудження сталінським керівництвом СССР попередньої практики ведення «кримінально-слідчих справ», згідно з якою об'єктивні покази заарештованих не фіксувалися, натомість протоколювалися винятково «добровільні зізнання» ув'язнених та ін. Влада вирішила за доцільне засудити чергові «викривлення партійної лінії» — цього разу у «слідчій роботі», покаравши низку безпосередніх виконавців жорстких директив Кремля.

Таємна постанова Ради Народних Комісарів СССР і ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 р. «Про арешти, прокурорський нагляд й ведення слідства» в якості «найбільшого недоліку роботи органів НКВД» визначала «глибоко вкорінений спро­щений порядок розслідування, за якого, як правило, слідчий обмежується одержанням від обвинувачуваного визнання своєї провини й цілковито не турбується щодо підкріплення цього зізнання необхідними документальними даними (покази свід­ків, акти експертизи, речові докази тощо)». У документі також зазначалося: «Доволі часто протокол допиту не складається доти, поки арештований не зізнається у скоєних ним злочи­нах. Непоодинокі випадки, коли у протокол допиту взагалі не записуються свідчення звинувачуваного, котрі спростовують ті або інші дані обвинувачення»^[91].

З червня 1941р. нарком держбезпеки УССР старший майор державної безпеки П.Я.Мешик затвердив висновки службового розслідування випадків «порушення соціалістичної законності у практиці слідчої роботи у 1938 р.» групою працівників ко­лишнього Управління держбезпеки НКВД УССР. За застосу­вання «методів фізичного впливу» до в'язня, внаслідок чого, зокрема, під час допиту 26 липня 1938 р. загинув професор Є. Д. Сташевський, був підданий попередньому арешту на де­сять діб з подальшим цілковитим звільненням з органів НКГБ його вбивця — молодший лейтенант Г.С. Гармаш (у 1938 р. — оперуповноважений 3 відділу УГБ НКВД УCCP). Обставини загибелі професора Є. Д. Сташевського колишній кат-слідчий Г.С.Гармаш пояснював зі зворушливою простотою: «Після застосування до Сташевського фізичного впливу (sic!) він сів на стілець й одразу ж звалився зі стільця, вдарившись головою о залізний ріг груби, й помер»^[92].

Більше поталанило тим репресованим, хто витримав «фі­зичний вплив» й вижив у тюрмах і таборах, потрапивши під реабілітацію ще напередодні війни. Так, 28 травня 1938 р. заарештований за обвинуваченням у «націоналістичній ді­яльності», 5 квітня 1939 р. Військовим трибуналом Київського особливого військового округу був засуджений до десяти років таборів колишній викладач Марченка по ІЧП М. М. Середенко. 29 лютого 1940 р. Військова колегія Верховного Суду СССР ска­сувала вирок й спрямувала справу на дослідування. 10 листопа­да 1940 р. справу щодо Середенка було припинено, 11 листопада його звільнили. Відтоді він працював в Інституті економіки AH УССР. У січні 1941р. Михайло Миколайович Середенко випадково зустрів на вулиці у Києві свого колишнього слухача з ІЧП — М. І. Марченка, якому й розповів у деталях свою гула- гівську одіссею^[93].

Відтак, під тягарем вищезгаданих проблем М. І. Марченко постійно нервував, а загострено-критичне світосприйняття, зба­гачене критично осмисленим львівським досвідом й набутими під час передвоєнної берієвської «відлиги» знаннями, спри­чиняло його непоодинокі невдоволені репліки у присутності колег щодо «деяких загальних, можливо, не зовсім характер­них моментів у країні». Вочевидь до таких саркастичних ви­словлювань шодо цих ізольованих й «нехарактерних», мовляв, моментів суспільно-політичного життя СССР належало й таке сакраментальне вже для Марченка львівських часів питання, як — «чи не занадто захоплюються репресіями» так звані «компетентні органи»?^[94]

Необережні висловлювання ученого оперативно фіксувалися волонтерами-чекістами з-поміж колег — наукових працівників, а відтак ретельно підшивалися до його «справи», що зберіга­лася у «компетентних органах», які взяли Михайла Івановича на особливий облік як особу потенційно небезпечну для влади. Очевидно, саме цей компрометуючий матеріал згодом дав при­від для його арешту й обвинувачень у «контрреволюції», «анти- совєтчині» та «націоналізмі».

З достатньою повнотою нині важко сказати, наскільки рі­шучі зміни відбулися у світосприйманні першого совєтського ректора Львівського державного університету внаслідок зна­йомства з рівнем і способом життя населення тієї частини української землі, котра ще нещодавно була «близьким за­рубіжжям», а також завдяки ретельному опрацюванню чис­ленної немарксистської історіографічної літератури та іншим чинникам. Проте наявність таких зрушень не викликає сум­нівів. Ось яким чином характеризував їх онук науковця, дис- идент-сімдесятник Валерій Марченко у відомому «Листі до діда» (1975): «Галичина — цей український П'ємонт упро­довж останніх 50 років — пробудила свідомість багатьох східних українців. Безсумнівно, лібералізм сьогоднішнього професора Київського державного університету Михайла Марченка формувався великою мірою під час його перебу­вання на Західній Україні. Знайомство з ученими світо­вої слави Ф.Колессою, В.Щуратом (я ще сьогодні не можу без пошани вимовляти ці дорогі імена), а головне — доступ до антимарксистської літератури, посіяли зерна зневіри до ладу, якому Ти до того часу служив незаперечне й сліпо. Й не випадково, після приїзду додому, Ти ділився з братом Степаном своїми сумнівами й при чарці заспівав «Ще не вмерла Україна» [..φ>^[95].

Отже, близький родич Михайла Івановича виокремлював два чинники, що сприяли формуванню «лібералізму» його діда. По-перше, знайомство з місцевою інтелектуальною елітою (на нашу думку, характеристика «учені світової слави» щодо поважних дослідників Ф.Колесси і В.Щурата є певним пере­більшенням В. Марченка, філолога за фахом). По-друге, доступ до апокрифічної (з погляду совєтської пропаганди) літератури. Проте таке спрощено-схематичне пояснення не розв'язує ціл­ковито проблеми й не дає вичерпної відповіді на питання, чому учорашній ватажок КИС, «червоний професор» та один з чіль­них виконавців західноукраїнської «совєтизації» раптом почав обурюватися «не зовсім характерними моментами» у житті тоталітарного совєтського суспільства. Занадто категоричне й твердження автора «Листа», що дід «служив незаперечно й сліпо» більшовицькому ладові. '

На час призначення на посаду ректора Львівського універ­ситету М. І. Марченко був уже сформованою людиною, з жит­тєвим досвідом і непоганою освітою (як вже зазначалося, недаремно серед випускників ІЧП певну кількість становили противники Сталіна та тоталітаризму більшовицького зразка; як приклад варто згадати відомого випускника московсько­го ІЧП А. Авторханова). Його лояльність до влади не була «незаперечною» і «сліпою» й не заважала науковцю критично оцінювати дії нової адміністрації на приєднаних західноукра­їнських теренах. Власні думки щодо тих чи інших аспектів політики радянської влади в західному регіоні УССР у 1939— 1940 рр. він досить відверто висловлював і під час ув'язнення. Не схвалював М. І. Марченко форсування радгоспного й кол­госпного будівництва у Західній Україні, засуджував дії наді­сланих із східних областей УССР працівників, які нехтували місцевою специфікою, масові ж арешти, що їх здійснювало у регіоні НКВД, викликали у нього внутрішній спротив: «Чи не занадто захоплюються репресіями?» Владний злочин го­лодомору в Україні 1932-1933 рр., причини й наслідки яко­го також турбували науковця (і цими роздумами Марченко необачно ділився пізніше, перебуваючи в ув'язненні), мали для нього й особистий підтекст — голодного 1933 р. помер батько, Іван Кирилович.

З початком совєтсько-німецької війни, за умов жорстокої таємної війни, розв'язаної в тилу Червоної армії нацистськими спецслужбами, органи держбезпеки СССР значну увагу приді­ляли охороні тилів діючої армії, боротьбі з ворожою агентурою. Проте в умовах сталінського режиму ці загальноприйняті захо­ди, до яких тією чи іншою мірою вдавались усі уряди воюючих держав, набрали традиційних для тогочасної совєтської сис­теми форм масових і, насамперед, необгрунтованих репресій як до поодиноких громадян, так і до цілих народів, які були депортовані у східні райони СССР.

Вже 22 червня 1941 р. на території, котра вже стала чи мала найближчим часом перетворитися на зону бойових дій, за за­здалегідь підготовленими списками розпочалися і тривали упродовж кількох тижнів масові ув'язнення «неблагонадійних». Органи держбезпеки піднімали слідчі справи тих, хто раніше був репресований і вже відбув покарання. Нашвидкуруч фабри­кувалися нові обвинувачення^[96].

Правовим підґрунтям для таких дій слугувала Директива Наркомату державної безпеки СССР №127/5809 від 22 черв­ня 1941р. про заходи органів держбезпеки у зв'язку з по­чатком воєнних дій з Німеччиною. Згідно з цим таємним документом, спецслужбы на місцях зобов'язувалися «провести вилучення контрреволюційного й шпигунського елементу, що розробляється»^[97]. Поряд із звичним «антисовєтським елементом», який традиційно перебував «у розробці» енкаведистів, у поле зору НКГБ потрапила й нова репресивна категорія громадян­ства — особи, які, мовляв, «неправильно» зреагували на початок військових дій.

Так, спеціальне повідомлення наркома держбезпеки VCCP П.Я.Мешика першому секретареві ЦК КП(б)У М.С. Хрущову щодо реагування киян на початок війни зафіксувало, зокрема, «негативне реагування» з боку соліста Державної опери, на­родного артиста VCCP Михайла Івановича Донця (1883-1941), який не лише вважав загарбницьким «визвольний похід» до Західної України у вересні 1939 р., а й покладав на керів­ництво СССР відповідальність за провокування збройного конфлікту з Німеччиною^[98]. 2 липня 1941 р. уславлений спі­вак потрапив за ґрати за обвинуваченням в «антисовєтській діяльності» та «націоналізмі» й наприкінці того ж місяця був страчений^[99].

Серед тих, хто потрапив у перші ж дні війни до проскрипцій­них списків сталінської спецслужби, був і завідуючий сектором доби феодалізму Інституту історії України AH УССР Михайло Іванович Марченко. 22 червня 1941р. НКГБ України видав по­станову про його арешт, а наступного дня науковець опинився за ґратами. М.І.Марченку інкримінувалося те, що він, мовляв, «висловлює націоналістичні погляди й виявляє тенденції до організованої контрреволюційної боротьби проти радянської влади», що в період роботи ректором Львівського державного університету ім. Івана Франка (1939-1940 рр.) «брутально спотво­рював національну політику нашої партії», що нібито виявляє «терористичні та еміграційні (!) настрої»...

Отже, 23 червня 1941р. М.І.Марченка було взято від вар­ту, а 8 липня етаповано з Києва у тил. По дорозі, у вщент переповненому вагоні (110 осіб) на прохання колег-бранців він прочитав популярну лекцію «Східні слов'яни та їхній побут»^[100]. 15 серпня 1941р. колишній львівський ректор опинив­ся у томській в'язниці №3. Тут восени — взимку 1941/42 р. Михайло Іванович прочитав в'язням цикл популярних іс­торичних лекцій: «Київська Русь», «Створення й піднесення Московської держави», «Нашестя татар», «Новгород Великий», «Завоювання Єрмаком Сибіру» та ін.^[101] Важко сказати, наскіль­ки вплинули на Марченка бесіди з львівською професурою та її незручні запитання щодо упослідженого статусу україн­ської мови в УССР (на нашу думку, селянський син — особис­то він не мав потреби «українізуватися» й природною мовою спілкування для нього була рідна, українська), але тюремні ви­клади (за категоричною умовою самого лектора) відбувалися виключно українською мовою.

Серед циклу в'язничних лекцій Михайла Івановича Марченка було й кілька популярних викладів, що їх можна було б об'єднати загальною темою на кшталт — «Історичні проходи по Києві». Зазначена тематика була вочевидь ремінісценцією зі львівських часів біографії київського історика. Тут він, безперечно, на­слідував досвід свого підлеглого — завідувача кафедри історії України Львівського державного університету ім І. Франка Івана Петровича Крип'якевича.

У 1920-ті рр. І. Крип'якевич був одним із засновників гурт­ка, що влаштовував екскурсії історичним Львовом, і належав до числа організаторів туристського товариства «Плай». Він став активним дописувачем перших українських туристсько- краєзнавчих часописів «Туристика і краєзнавство» (додаток до щоденної газети «Діло»), а пізніше «Наша Батьківщина» (місячник, що його видавав Степан Щурат у Львові 1937­1939 рр.). У 1930-1931 рр. журнал «Життя і знання», орган то­вариства «Просвіта», видрукував цикл статей І. Крип'якевича, написаних у формі опису історичних прогулянок старим містом. 1932 р. «Просвіта» видала їх окремою книжкою під назвою «Історичні проходи по Львові», яка була зустрінута громадськістю з великим зацікавленням. Значну увагу в ній приділено давньому періоду Львова, який історик добре знав з архівних документів^[102].

Отже, київський історик у вкрай несприятливих в'язничних умовах творчо використав досвід свого старшого львівського колеги. Ось як згадував один із зеків, що разом сидів у тю­ремній камері із Марченком, про цей виклад: «В этой лекции он очень много говорил об истории Украины времен древних святых, перечисляя этих святых, перечислял в г. Киеве церк­ви, монастыри и часовенъки, говоря, что где теперь стоит какое-либо новое современное здание, ранее был исторический памятник, уничтоженный строительством. Говоря о разных святых и разных церковниках, хвалил их и доказывал, что благодаря им развивалась Украина».^[103]

Цікаво, що під час ув'язнення київському професорові довелося витримати історико-політичний двобій з колегою- в'язнем, колишнім доцентом Ленінградського університету Володимиром Юлійовичом Гессеном, представником числен­ної родини асимільованих російських євреїв, які обслуговували російську імперську ідею. Праці батька опонента Марченка — Юлія Ісидоровича Гессена (1871-1939) — були помітним явищем у російській історичній науці^[104]. В. Ю. Гессен з позицій великодержавної російської історіографії не лише піддав кри­тиці популярні в'язничні виклади М. І. Марченка, а й прина­гідно інформував про «націоналістичні збочення» київського колеги «компетентні органи»^[105].

Згодом М. І. Марченко перебував у тюрмах Маріїнська та Новосибірська. Упродовж всього ув'язнення Михайло Іванович вперто заперечував обвинувачення у «контрреволюцій­ності» та «націоналізмі», визнавши лише певні «викривлення національної політики ВКП(б)» з свого боку під час ректорства у Львівському університеті.

Кадрові втрати серед істориків України (поряд з втрата­ми інших представників інтелектуальної еліти), спричинені репресіями, привернули увагу першого секретаря ЦК КП(б) У М.С. Хрущова у час, коли треба було відновлювати партійно- радянський апарат у республіці, повертати до Києва з евакуації Академію наук УССР. 31 жовтня 1943 р., напередодні вирішальних боїв за столицю УССР, помічник Хрущова П.М.Гапочка надіслав з доручення шефа меморандум до наркома держбезпеки VCCP генерала С. Р. Савченка. У документі містилися прізвища 48 ви­значних діячів науки і культури, зокрема 10 вчених-істориків.

Складене прикметною для тих часів езоповою мовою, звер­нення починалося таким чином: «Подаю список людей, від­носно яких слід було б з'ясувати, чи є можливість притягти їх до роботи в тому або іншому науковому чи мистецькому закладі УРСР.

По Інституту історії AH УРСР:

В цьому інституті відчувається гострий брак наукових робітників. Багато досить кваліфікованих істориків року [19] 32-37 виїхали з України. Певна частина з них була зв'язана зі школою М.Грушевського.

Виїхавши з України, вони влаштувались на роботу в іс­торичних закладах інших міст: Москва, Ленінград, Куйбишев тощо. Репресіям вони не підлягали. Певна частина лю­дей з цього списку репресіям (адміністративна висилка, а то й ув'язнення) підлягала, але зараз звільнена і працює в тих або інших радянських установах».

Далі перераховувалися прізвища й наводилася коро­тенька характеристика Л. О. Окіншевича, М. Є. Слабченка, В. О. Пархоменка, В. С. Євфімовського та інших відомих свого часу українських дослідників^[106]. Попри доволі оптимістичний тон звернення, відповідь НКГБ VCCP була реалістично-маловтіш­ною: репресивний вир поглинув свої жертви, ті ж, хто дивом уцілів, назавжди вже були втрачені для історичного україноз­навства^[107]. Втім, наявність цих документів слугувала, на нашу думку, своєрідною «охоронною грамотою» для Михайла Івановича Марченка, оскільки він потрапляв до переліку цих репресованих, вивезених поза межі республіки, але ще живих українських істориків, яких вочевидь потребувала більшовиць­ка адміністрація, що слідом за РСЧА просувалася по території VCCP й прагнула відновити довоєнний статус-кво.

Відтак, за недоведеністю обвинувачення та вочевидь з огляду на фантастичні втрати професорсько-викладацького й наукового складу республіки М. І. Марченко був звільнений 12 лютого 1944 р. й до завершення совєтсько-німецької війни викладав у Новосибірському педагогічному інституті, читав лекції з історії СССР на курсах підвищення кваліфікації вчите­лів та у місцевому військовому училищі. Згодом він повернувся до Києва, де викладав у столичному педінституті^[108].

Спроб відновитися в Інституті історії України AH УССР, на­скільки нам відомо, Марченко не робив. На те, очевидно, були вагомі причини: упродовж 1942-1947 рр. наукову інституцію очо­лював М.Н.Петровський, стосунки з яким у Михайла Івановича, м'яко кажучи, не склалися ще з передвоєнних часів.

Навпаки, у роки війни навіть відбулася заочна ескалація кон­флікту між двома непересічними вченими.

25 лютого 1942 р. керівник відділу історії України об'єднаного Інституту суспільних наук AH УССР М.Н.Петровський адресу­вав конфіденційну «доповідну записку» президентові Академії О. О. Богомольцю. Позиція автора простежується вже з пер­ших рядків цього документа, що його можна класифікувати як донос: «У цій війні, яку радянський народ веде проти ні­мецьких загарбників, особовий склад Інституту історії України AH УРСР не весь виявився на належний висоті. Як відомо, уже в першу добу війни був заарештований органами HKBC, як німецький шпигун, зав. сектором феодалізму, колишній парторг інституту, член партії М. Марченко. Першим бургомі­стром Києва від окупантів став зав. сектором історії капіталізму проф. Оглоблин О.».

Зміст меморандуму свідчив, що Микола Неонович викорис­товував своє перо науковця і в інших видах «літературної твор­чості»: «Як найстарший нині з істориків України, я і вважаю своїм обов'язком звернутися до Вас, оскільки нам потрібно за­раз прагнути до того, щоб у майбутньому в нашому інституті не було ґрунту, тільки на якому і могли діяти Марченко, Оглоблин і K^q [...]. Ці типи, що хотіли, те й робили в інституті, вчений секретар інституту М.Супруненко (нині секретар парткомітету Академії) в усьому проводив політику Оглоблина, Марченка, політику, спрямовану до зриву наукової роботи інституту».

За характеристикою М. Н. Петровського, «Оглоблин, Марченко і K^q (під «компанією» малося, насамперед, на ува­зі «клеврета цієї шайки» — члена-кореспондента АН СССР В.І.Пічету та М. І. Супруненка. — Авт.) фактично панували в Києві на історичному фронті і в Інституті історії України Академії наук VPCP₇ і в університеті, де Оглоблин заправ­ляв присудженням ступенів кандидатів історичних наук». Знеславлювалася у доповідній кандидатська дисертація Марченка, таврувалася «улюблена теорія» Михайла Івановича, що «приєднання України до Росії у 1654 р. було найбільшим злом для українського народу»^[109] (як вже вище зауважувалося, Марченко й справді поділяв цю, ще Шевченкову, тезу, яка, зрештою, цілком відповідає історичним реаліям).

Як уже зазначалося вище, між М. І. Марченком та О. П. Оглоблиним, дійсно, з перших днів знайомства скла­лися приязні, товариські стосунки, які тривали аж до арешту Михайла Івановича. До речі, за сприяння Марченка (під час його ректорства у Львові) у «Записках ЛДУ» 1940 р. була надрукована розвідка О. П. Оглоблина про боротьбу старшинських угрупо­вань на Гетьманщині наприкінці XVIIct.^[110] Ректор М. І. Марченко навіть пропонував Оглоблину очолити у Львівському держав­ному університеті кафедру історії України. Одначе Олександр Петрович відмовився від цієї пропозиції, зауваживши нато­мість, що єдиною гідною кандидатурою на цю кафедру в ЛДУ є професор Іван Петрович Крип'якевич. Ректор прислухався до цієї поради^[111].

Проте ця спільність наукових інтересів та особиста приязнь трактувалися М. Н. Петровським як контрреволюційна антира- дянська змова й «прорив» на фронті історичної науки. Обидва науковці під прискіпливим поглядом Миколи Неоновича по­ставали з фахової точки зору баластом, цілковитими нулями. Принагідно згадувалося про ледь не щоденну «пиятику Марченка й Оглоблина у ресторанах Києва на невідомі гроші», що, мовляв, навіть привернуло увагу органів кримінального розшуку^[112].

Зрозуміло, що «науковий баласт» — М. І. Марченко — навіть після звільнення й реабілітації був вочевидь зайвим на кораблі академічної історичної науки, керованому М. Н. Петровським. Втім, можливо, що спрацьовували й негласні інструкції — «за­борона на професії», тобто таємно табуювалося обіймання науко­вих посад колишніми ученими-істориками, які зазнали репресій тоталітарного режиму.

У 1956 р., за доби хрущовської «відлиги», на партзборах у Київському педагогічному інституті Михайло Іванович по­ділився з присутніми своїми спогадами про перебування у сталінських в'язницях. Критичне спрямування промови та гострота оцінок Марченка дали привід згадати про цей ви­ступ (поряд з іншими аналогічними випадками) в інформації «Про проведення зборів по підсумках роботи XX з'їзду КПРС та про непартійні заяви і дії окремих комуністів у вищих уч­бових закладах і творчих організаціях м. Києва», яку перший секретар Київського обкому партії Г. Є. Гришко 10 квітня 1956 р. відправив на ім'я першого секретаря ЦК КПУ О. І. Кириченка: «Так, на партійних зборах в педагогічному інституті ім. О. Горького викладач тов. Марченко в своєму виступі за­явив, що між 1917-1956 роками ми пішли недалеко, бо ці роки були зв'язані з культом особи. Марченко висловив думку, що українська культура за роки радянської влади розвивала­ся менше, ніж в дореволюційні роки, що зараз немає майже українських шкіл і ми маємо факти, коли в школах діти не можуть навчатися українською мовою. Марченко вважає, що наша цензура у видавництвах більш сувора, ніж це було при царській владі. Такі непартійні заяви тов. Марченка не були розвінчані і гостро засуджені комуністами на збо­рах парторганізації інституту»^[113].

Очевидно, що ніхто з присутніх на партійних зборах «гостро засуджувати» й «розвінчувати» вищезгадані «не­партійні заяви» свого колеги, який мав власний сумний гулагівський досвід, й не збирався: чи то надзвичайно пе­реконливим був виступ Михайла Івановича, чи спрацьову­вав шок від «закритої» доповіді М.С. Хрущова на XX з'їзді КПРС, чи обговорення делікатних партійно-державних справ викликало болючі запитання ледь не у кожного з присут­ніх. Вірогідно, що спрацювала низка цих та інших чин­ників, комплекс яких й спричинив рецепцію критичного виступу М. І. Марченка його однопартійцями з педінституту як нормативно-конструктивного.

Того ж року (після несподіваної ліквідації владою історичного факультету КДПІ) Марченко перейшов на роботу до Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.

Тогочасні наукові інтереси М.І.Марченка спрямовувалися на дослідження вітчизняної, історії в період феодалізму і капі­талізму, чимало уваги приділяв він, зокрема, історії визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського панування. У сфері зацікавлень Марченка перебували також проблеми розвитку української історіографії та історії націо­нальної культури, яким учений присвятив окремі монографії^[114]. Цікаво, що в «Історії української культури» науковця левову частку ілюстративного матеріалу складають фото архітектурних споруд західноукраїнських земель, що слід вважати ремінісцен­цією життєвого досвіду автора 1939-1940 рр., коли він працю­вав у Львові й вперше на власні очі побачив його численні пам'ятки історії та культури.

9 лютого 1961 р. на засіданні Вченої ради історичного факуль­тету Ленінградського державного університету М. І. Марченко за­хистив докторську дисертацію на тему: «Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.)». Офіційними опонентами дисертанта виступали академік АН УССР І. П. Крип якевич (дис­ертант познайомився з ним особисто у Львові пам'ятної осені 1939 р.), доктори наук, професори О.Л.Шапіро, А. О. Введенський та В. В. Мавродін.

Розвідки Михайла Івановича Марченка набули розголосу не лише серед вітчизняних дослідників, а й у закордонному українознавстві. «Праця М. Марченка, присвячена українській історіографії, вирізняється серед видань українських радян­ських істориків», — зауважував на шпальтах «Українського іс­торика» його головний редактор Любомир Винар. Розглянувши роботу київського професора, рецензент дійшов такого висно­вку: «В цілому праця Марченка терпить на ту саму недугу, що й більшість творів радянських істориків — партійність, суб'єктивізм і тенденційність в насвітленні історичних явищ й історичних творів. Проте, незважаючи на ці основні хиби, в книжці Марченка чимало цікавих думок та гіпотез. Зокрема, доволі сильно підкреслено в деяких місцях імперіялістичну суть політики царської Москви супроти українського народу».

«Історіографія» Марченка, наголошував Л. Винар, «свідчить про частинну переоцінку радянськими істориками недавніх історичних концепцій «меншого лиха», згідно з якими прилу­чення України до Росії вважалося відносним добром і таким чином виправдувало русифікаційну політику царату супроти українського народу»^[115].

Заокеанський учений не міг знати, що згадану «частинну переоцінку» Михайло Іванович почав здійснювати за двадцять років до появи своєї «Української історіографії» — під час бурхливих засідань сектора феодальної доби Інституту історії України AH УCCP наприкінці 1930-х років. Один з присутніх на цих засіданнях — Олександр Петрович Оглоблин, який з 1951р. мешкав у м. Лудлов (штат Массачусетс, США) і був не лише колегою, але й близьким знайомим Любомира Винара, при нагоді міг би чимало розповісти про наукове життя в Інституті історії України 1937-1941 рр., зокрема про тогочас­ні погляди Марченка. Але, очевидно, такої нагоди не трапи­лося. Принаймні у біографічній студії Л. Винара, присвяченій О. П. Оглоблину, відсутні навіть згадки про М. І. Марченка, а передвоєнній праці самого Оглоблина в інституті відведено раптом пять рядків^[116].

Земний шлях Михайла Івановича Марченка скінчився 22 січня 1983 р.^[117]

Мініатюра 346

Занесення пам'яті Феодосія Печерського в Синодик

МІНІАТЮРИ РАДЗИВІЛІВСЬКОГО ЛІТОПИСУ

Радзивілівський літопис — ілюстрований рукопис XVct_z що належав у XVIIct. польсько-литовським магнатам Радзивілам. Літопис містить «Повість минулих літ» і літописні статті до 1206 року. Манускрипт відомий кольоровими мініа­тюрами (всього 617), що є копіями з більш старих малюнків, можливо ще ХІст.

Хоча ці зображення рясніють анахронізмами та історич­ними неточностями, (над ними працювали принаймні троє художників у різний час), вони є найстарішим відомим істо­ричним зображенням подій, описаних у цій книзі.

Мініатюра 340

Небесні знамення (складні гало) в 1104 р.

Мініатюра 11

Вимога хозарами данини з полян;

рішення останніх платити від «диму» по «мечу»

Мініатюра 78

Битва військ Святослава Ігоревича з військами хозарського князя Кагана, що закінчилася перемогою Русі

Мініатюра 81

Спроба печенігів захопити гінця-отрока, що пробирався із обложеного Києва до руського табору

Мініатюра 82

Втеча печенігів, наляканих можливим прибуттям Святослава Ігоревича з дружиною. Зустріч дружини, що прибула на човнах, Ольгою з внуками і наближеними людьми на берегах Дніпра

Мініатюра 83

Тимчасове перемир'я печенізького князя з руським воєводою Претичем

Мініатюра 97

Убивство Святослава Ігоревича печенігами біля Дніпровських порогів

Мініатюра 141

Походи Володимира Святославича проти печенігів

Мініатюра 144

Зустріч військ Володимира з печенігами на ріці Трубіж біля броду, де згодом побудовано Переяслав

Мініатюра 147

Перемога руського воїна (Кожум'яки) над печенізьким воїном, втеча печенігів від військ Володимира

Мініатюра 223

Перемога половців над військами Ізяслава Ярославича Київського, Святослава Ярославича Чернігівського і Всеволода Ярославича Суздальського

Мініатюра 281

Нашестя половців на Русь в літо 6601 (1094 р. н.е.), полон і розправа з населенням

Мініатюра 282

Половці підпалюють захоплений ними Торчеськ і йдуть з міста

Мініатюра 298

Напад половецького війська князя Боняка на Київ, підпал князівських і монастирських будівель

Мініатюра 334

Битва передових загонів руських військ з половцями, пе­ремога руських і захоплення Алтунопи (1103 р.)

Мініатюра 335

Втеча половців з поля бою

Мініатюра 343

Перемога військ Святополка Ізяславича, Володимира Всеволодовича Мономаха та інших на половцями на ріці Сулі (1111 р.)

Мініатюра 547

Київський воєвода Дмитро Іворович захоплює половецькі вежі біля Дону в літо 6617 (1105 р.)

Мініатюра 556

В літо 6624 (1116 р.) - похід Ярополка Володимировича проти полов­ців і захоплення половецьких міст Балина, Чешуїва і Сугрова

Мініатюра 397

Похід на Київ чернігівських князів Олеговичів в союзі з половцями проти князів Мономоховичів

Мініатюра 485

Війська Юрія Довгорукого і Святослава Ольговича з половцями підходять до Чернігова, спалення половцями остро­

га, оборона міських мурів чернігівцями

Мініатюра 486

Битва чернігівського пішого ополчення

з дружиною Андрія Боголюбського і половцями

Мініатюра 489

Перемога Мстислава Ізяславича над половцями і захоплення в полон їх веж, коней і жінок

Мініатюра 531

Битва і розгром половецького загону дружиною Михалка Юрійовича

Мініатюра 584

Початок битви військ Ігоря Святославича з половецькими військами на берегах Каяли

Мініатюра 585

Побиття і полон половцями залишків новгород-сівер- ських полків, полон Ігоря Святославича

Мініатюра 590

Втеча Ігоря Святославича із половецького полону і погоня половців

Мініатюра 598

Захоплення половецьких веж

Романом Мстиславичем Галицько-Волинським, приведення полонених в Русь

Мініатюра 599

Пограбування Києва, його монастирів і церков військами Рюрика Ростиславича, чернігівських Ольговичів і половців

¹ Див., напр.: Новые документы о совещании историков в ЦК ВКП(б) (1944 г.) Il Вопросы истории. — 1991. — № 1. — С. 188-205; та іи.

Ця проблематика останнім часом доволі активно розробляється й сучасними укр. істориками. Див., напр.: Юсова H. M., Юсов С. Л. Проблема «приєднання» України до Росії в оцінці істориків УРСР кінця 30-х — першої половини 40-х рр. // Укр. іст. журн. — 2004. — № 5. — С. 96-121. Доводиться лише пошкодувати, що мо­лоді автори, подавши представницьку бібліографію питання, з незрозумілих причин якось проминули публікацію документів з архівно-кримінальної справи М.І.Марченка (див.: Укр. іст. журн. — 1996. — №№1-3), хоча саме там докладно висвітлений перебіг полеміки Марченка contra Петровський/Бєлоусов 1939-1940 рр. якраз з проблем «приєднання» й оцінки історичної ролі Б. Хмельницького.