Давньоруські писемні джерела (літописи)
Важливе значення у групі писемних джерел посідають давньоруські літописні матеріали. Однак відомості, наведені у літописах, здебільшого мають загальний характер і відображають лише основні тенденції становлення, принципи існування монастирів на українських землях.
Зазначимо, що автори літописів намагалися головну увагу звертати на стан справ у митрополії, а далека периферія залишалася, здебільшого, поза їхнього увагою.На жаль, найдавніші літописні джерела містять дуже мало згадок про появу чернецтва та перших монастирів на Русі. Тому і в історіографію питання ввійшло чимало припущень та домислів про перших ченців на українських землях. Найдавніша згадка про українське чернецтво наведена у “Повісті временних літ” лише у 1037 р. У літописній згадці зазначено, що в часи князювання Ярослава Володимировича “чорноризци почаша множитися и монастирове починаху бити”[16].
Писемні джерела дають змогу лише у загальних рисах простежити історію середньовічного українського чернецтва. Близькі за реальним змістом до літописних повідомлень “Повісті...” писемні відомості про давньоруське чернецтво наведено також на сторінках Воскресенського[17], Новгородського[18], Лаврентіївського, Псковського, Софійського та інших давньоруських літописів. Зокрема, у Воскресенському літописі зазначено: “Того же лѣта (1037) великий князь Ярославъ митрополію установи и двѣ церкви постави, на Златѣхъ вратѣхъ Благовѣщенніе и святаго Георгія, и ины многы церкви постави, и манастыри устрой’”[19].
Варто підкреслити, що після офіційного прийняття християнства світська княжа верхівка Київської Русі зайняла провідне місце в процесі створення монастирів. Аналіз літописних повідомлень дає змогу висловити припущення, що в багатьох випадках монастирські комплекси засновували як родинні релігійні осередки, що значною мірою сприяло появі світського опікунства над монастирями.
“Въ лѣто 6594 (1086). Всеволодъ заложи церков святого Андрѣя и сотвори у нея монастир въ немъже пострижеся и дми его дѣвою, именемъ Янка; и сувокупи черноризци многы, и пребываше съ ними по монастырскому чину”[20].Проте, в часи Давньої Русі монастирі були не лише центрами духовного життя, культури, мистецтва, шкільництва та освіти, паломництва, покути, самітності, соціальної опіки, “вічного спочинку”, а й, у зв'язку з огляду на слабкий розвиток державної інфраструктури навіть слугували княжими в'язницями “и оковавъ и посла Переяславлю, и всади в порубъ в монастырь святаго Іоана”[21]\ Це свідчить про певне спотворення світськими особами основної місії монастирів.
Найчастіше над монастирями опікувалися багаті світські особи держави - князі, бояри. Князі, що ставали засновниками монастирів, надавали їм значну фінансову та матеріальну допомогу, підтримку, пільги та привілеї, що сприяло піднесенню окремих монастирів до рівня багатих господарів феодального характеру та великих землевласників. У Київському літописі зазначено, що в 1159 р. дружина київського князя Гліба Всеславовича подарувала Києво-Печерському монастирю “5 селъ и съ челядью”[22]. Згодом князь Гліб Всеславович зробив ще більший подарунок ченцям Києво- Печерського монастиря, який становив 700 срібних і 100 золотих гривень, що на той час, як зазначає відомий український історик М. Брайчевський, було надзвичайно великою грошовою сумою[23].
Автори давньоруських літописів, по-суті, не висвітлюють чернечого життя. Воно ніби залишається закритим завісою таємничості. В одному з випадків, описуючи життя ченця Феодосія, літописець зауважив, що заради божого благословення до нього “князи и боляре прихожаахоу къ великоумоу Феодосию приношаахоу емоу нічъто мало отъ имінии своихъ на оутішение братии, на състроение манастырю”[24]\
Слід зазначити, що організаційна інфраструктура монастирів була доволі строкатою та неоднорідною. Тривалий період чернече життя на землях Русі організаційно залишалося розпорошеним.
Багато монастирів самостійно вели своє господарство, будували навколишні захисні укріплення (частокіл, вали та рови), засновували невеликі виробництва, проте були й такі, в яких чернече життя не виходило за рамки статутного існування та богослужебних справ.У період феодальної роздробленості Київської Русі (ХІІ ст.) українські монастирі часто ставали жертвами світських збройних конфліктів, розбоїв та грабежів. “И розъграбиша кіяне съ Изяславом домы дружины Игоровы и Всеволожъ, и села, и скоты, взяша имънья много въ домъхъ и в монастыряхъ'”[25].
Ще більшої шкоди давньоруським монастирям та населенню завдавали періодичні напади половецьких орд, які завдяки міжусобицям та княжим суперечкам отримували добру нагоду для грабежів та безчинств на землях Київської Русі “...и зажгоша домы около града, и возвратившися на монастыре о пожгоша Стефанъ монастир, и Деревлі, и Германечъ. И пріидоша на монастирь Печерскый...”[26].
В іншому літописному повідомленні зазначено, що “.безбожныи же сынове Измаилове высі келыямъ, высекающее двери, и износяху еже аще обрітаху въ келиях; и посем пожгоша домъ святыя Богородица Владычица, и пришедъ ко церкви и зажгоша двери, и влъзше во притворъ у гроба Феодосиева емлюще иконы зажигаху... ”[27] [28]. Як зазначено на сторінках літопису, в часи половецьких нападів “.князи вси и вои ихъ моляхуся Богу съ слезами, обіеты воздающе ему и пречистій его Матери, с віещами и просфирами, и милостинею ко убогим »28 монастыремъ. Для відображення основної проблематики нашого дослідження важливим є визначення на засадах писемних джерел характерних ознак монастирських будівель, підтвердження їх археологічними матеріалами, порівняння отриманих результатів з вимогами Типікону, виявлення особливих рис та характеристик чернечих пам'яток. Такого роду матеріали •29 дають змогу виділити печерні монастирські оселі, а також монастирі, збудовані з каменю, цегли[29] [30], дерева[31] [32] та інших будівельних матеріалів. Важливе значення мають фрагментарні літописні свідчення, які вдалося підтвердити здобутими під час археологічних досліджень умов середньовічного побуту ченців. Зокрема, відомості про функціонування при монастирях культових приміщень, розмежованих між собою житлових споруд, кладових, комор, кухонь, пекарень, невеликих “харчевень”, спільних 32 монастирських трапезних та інших приміщень. Літописні джерела також засвідчують, що багато давньоруських монастирів слугували правителям держави та князям важливими опорними пунктами. Зокрема, з Галицько-Волинського літопису дізнаємося, що у 1241 р. князь Данило Романович, повертаючись з “угрів”, зупинявся на ночівлю в монастирі Пресвятої Богородиці, що у Верхньому Синьовидному, яке розміщене поблизу Сколе[33]. Особливої уваги цьому історичному повідомленню надавав відомий український історик М. Грушевський, який вважав, що багато давньоруських монастирів слугували надійною опорою державної влади[34]. Вірогідно, що крім добре укріплених світських дворів - важливих опорних пунктів княжої влади, про існування яких наголошує чимало сучасних українських дослідників (В. Грабовецький[35], Л. Войтович[36], М. Брайчевський[37], О. Корчинський[38], П. Толочко[39], І. Крип'якевич[40] та ін.) у Галичині існували і добре укріплені монастирі, які при першій потребі ставали надійним місцем захисту та перебування князів і інших представників суспільної еліти38 39 40 [41] [42]. Неопубліковані архівні документи становлять надзвичайно важливу складову частину писемних джерел. Цінні писемні джерельні матеріали про правову, господарську, виробничу та іншу діяльність середньовічних монастирів Галичини виявлено у фондових збірках ЦДІАУ у Львові. Проте, зазначена група архівних документів належать до порівняно пізнього часу (XV-XVI ст.). Відсутність більш ранніх документів зумовлена втратою історичних джерел унаслідок періодичних набігів монголо-татарських орд, міжусобних конфліктів, пожеж, грабежів, втрати державності і навіть відсутності в Україні у середньовічні часи відповідних державних інституцій, покликаних турбуватися про збереження історичної спадщини, а також інших • 42 чинників. Важливі історичні документи щодо існування монастирських осель у Галичині виявлено у відділі рукописів Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. У матеріалах літописного характеру з історії василіанських монастирів, зокрема, “Annales Monasterii Sti Onuphrii Basilii Magni Leopoli”[43], “Historica notitia de restauratione Metropolice Halicien”[44] є важливі історичні відомості про перші львівські монастирі, які появилися поблизу захисних укріплень міста. Серед них виділяються: монастир св. Івана Богослова, що утворився у залісненому передмісті Тарнавка під Високим замком; монастир св. Івана Хрестителя, який був розташований на передмісті “Сѣнавчинъ” на місці сучасного однойменного костьолу; монастирі св. Миколая, св. Онуфрія та св. Михайла, які діяли на Жовківському передмісті Львова. Вірогідно, як висловлюють припущення автори документа, що фундатором багатьох львівських монастирів була Констанція - дружина львівського князя Лева[45]. Багато дослідників до княжих часів зачисляють створення монастиря св. Юрія (Георгія), який був розташований на одному з пагорбів у недалекій південно-західній околиці середньовічного Львова. Частково відомості, почерпнуті з писемних джерел, вдалося підтвердити результатами археологічних досліджень пам'ятки, які проводив Я. Пастернак у міжвоєнний період та сучасні львівські дослідники наприкінці ХХ - початку ХХІ ст.[46] [47] [48] У фондових збірках Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника також знайдено цінні фактологічні статистичні відомості про загальну кількість мешканців в окремих середньовічних галицьких монастирях, про різне матеріальне, фінансове та економічне становище монастирських осель, про монастирі з правами та без прав, з фундушем та без фундуша і т. п 4 Окрема група архівних документів присвячена висвітленню буденного чернечого побуту, суспільній поведінці ченців, правилам вживання їжі, вимогам виготовлення одягу, взуття та їхнього носіння, особливостей ведення у монастирях ремісничих та господарських занять, кодексу проживання у келійних приміщеннях, міжусобним відносинам, етикету та іншим сторонам життя чернецтва. Помітне місце у групі архівних джерел посідають привілеї та грамоти правителів Польщі, Угорщини та Речі Посполитої, видані галицьким монастирям або окремим світським та духовним особам на право володіння монастирями[49]. Серед джерельних матеріалів цієї групи зазначимо про важливі історичні документи актового характеру, які видані найвищими середньовічними державними канцеляріями. Серед них особливу значення отримали королівські грамоти та привілеї на право опікунства над монастирями, дарчі майнові грамоти на пасовиська, землі, ліси, дозволи на заснування та розбудову монастирських осель[50], право та узаконення монастирських маєтків[51], на будівництво при монастирях водяних млинів[52] та інших виробничих споруд, на вільний помол зерна у млинах[53], вирубування лісу для власних потреб[54], володіння ставами, пасовищами, орними земельними та лісовими угіддями[55], спорудження оборонних укріплень та мурованих будівель монастирів[56], монастирське бортництво[57], на право добування солі[58], виробництво спирту, броварство та багато інших виробничих занять[59]. Цінні актові документи виявлено у фондових збірках Центрального державного історичного архіву України у Львові. Серед них знайдено унікальні історичні матеріали, які відображають ставлення влади до українського чернецтва. Вони являють собою різні за походженням і підвидами писемні джерела. Особливе місце посідають так звані копіарії (Copia Tabularis Vidimata) та виписки з Литовської метрики[60]. На сторінках копіаріїв знайшли відображення різні сторони монастирського життя. Наприклад, про виробничі заняття ченців, зокрема, промислове добування соляної ропи та виробництво солі у монастирі в Старій Солі, яка належала до складу Старосільської жупи. В архівних книгах львівського гродського суду є цінні відомості та матеріали, які відображають реальне суспільне становище українського чернецтва наприкінці XV - початку XVI ст., а також про існування монастирських осель на різних організаційних принципах (кіновії, келіотства, ідіоритмії і т. п.).[61] [62] Серед документів цієї групи писемних джерел важливе місце посідають чернечі та світські скарги, угоди, донесення, судові позови та рішення, які відображають реальне становище багатьох галицьких монастирів у 62 суспільному житті краю. Важливу інформацію мають історичні відомості та матеріали стосовно світського та духовного ктиторства над галицькими монастирями, яке виходило з боку суспільної верхівки та духовних осіб[63] [64], а також про боротьбу власників монастирів, ктиторів та галицького духовенства за владу над монастирями, про монастирську власність та опікунство над монастирськими 64 оселями. У процесі вивчення побутових умов та виробничо-економічної діяльності середньовічних галицьких монастирів важливою була діловодська документація, у якій особливе значення мають статистичні дані про кількість ченців у монастирях[65] [66] [67], фінансові звіти та документи про грошові прибутки та витрати монастирів, інвентарні описи рухомого та нерухомого майна, відомості про чернечі виробництва[68], торговельну діяльність[69] [70] [71] [72] тощо. Багато документів стосуються внутрішнього господарського характеру монастирів, а саме: монастирські звіти та книги про отримання натуральних прибутків та видатків7, про проведення сівби, обмолоту та збору врожаю у монастирях, оцінку стану тваринницького стада, підсумки виробничої •71 діяльності. В архівних фондах також виявлено господарські щоденники окремих монастирів, які відображають їхнє щоденно буденне, побутове та 72 господарське життя. Важливе значення для оцінки становища середньовічних монастирів Галичини мають майнові посмертні заповіти мирян та духовних осіб, які надавали монастирям право набувати власність[73], а також дарчі записи на нерухоме та рухоме майно[74], описи господарського реманенту[75], побутового інвентарю[76], договори на оренду монастирських виробництв[77], документи про ремісничу, торговельну і іншу діяльність ченців[78] та багато інших сторін чернечого життя. Автор уважно вивчав опубліковані архівні джерела, які містять цінні відомості з історії середньовічного українського чернецтва Галичини. За змістом це матеріали, що відображають принципи створення та діяльності галицьких монастирів, висвітлюють різні сторони їхнього історичного минулого, ставлення державних інституцій до чернецтва тощо. Багато цінних матеріалів виявлено у багатотомній збірці історичних писемних джерел, яку ще в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. видавав архів бернардинського костьолу у Львові під загальною назвою “Akta grodzskie i ziemskie z czasow Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardynskiego we Lwowіe ”. Деякі документи збірника належать до середини XIV ст. Серед них виявлено групу документів польського короля Казимира ІІІ, які підтверджують грамоти галицького князя Лева на заснування окремих галицьких монастирів, а також надання монастирям або їхнім ктиторам певних привілеїв. Чимало матеріалів до опублікування було взято з фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові[79] [80]. Варто зазначити, однак, що М. Грушевський ще на початку ХХ ст. висловив сумнів щодо автентичності багатьох опублікованих документів[81] [82], називаючи їх фальсифікатом пізнішого походження. Цікавим є документ, датований 4 серпня 1439 р., що належав польському королю Владиславу. Він стосується надання галицьким ченцям офіційного дозволу займатися господарськими заняттями та ремеслами. Чимало документів багатотомного збірника переконливо засвідчують значне поширення світського ктиторства та володарювання вищої суспільної еліти над галицькими монастирями. Зокрема, наприкінці 1378 р. Хонка - дружина Васька Дядьковича, за 20 гривень сріблом продала монастир Калеників (“Calienikow Monasterium”) протодияконові церкви св. Івана Хрестителя в Перемишлі Іванові Губці[83]. Серед архівних матеріалів XV-XVI ст. особливу увагу привертають численні судові матеріали про розмежування монастирських, сільських та міських територій[84], спроби звільнення українського духовенства з-під світської опіки[85] [86] [87] [88] [89], дозволи монастирям на скуповування великих земельних володінь, сплату монастирських податків та її розміри, також різні заяви, 88 89 скарги, донесення, угоди тощо. Подібні документи з історії галицьких монастирів опубліковані на сторінках збірників документальних видань, присвячених висвітленню історичного минулого Тернополя[90], Золочева[91], Дрогобича[92], Самбора[93] та інших галицьких міст. Окремі відомості з історії чернецтва почерпнуто із сторінок багатотомного видання документів “Архивъ Югозападной Россіи, издаваемый Временною Комиссией для разбора древних актов”, що було започатковане в Києві в 60-х рр. ХІХ ст.[94] Серед публікацій архівних матеріалів є багато документів про багатолітні судові спори світських осіб за право володіння монастирями. Зокрема, помітно виділяється судова “тяганина” між Івашком-Ваньком Лагодовським та львівським старостою Яном Тарнавським за право ктиторства над Унівським монастирем. Наголосимо, що судові спори тривали аж три роки (1539-1541) і завершилися перемогою львівського старости[95]. Проте згодом, у 1548 р., ктиторство над монастирем перебрав Марко Балабан, який походив з Стрятина[96] [97]. Звичайно, зазначені матеріали мають порівняно відносне значення для тематики нашого дослідження, але вони дають змогу реальніше та багатогранніше уявити тогочасну епоху та місце у ній українського чернецтва. До числа найновіших видань архівних документів належать “Привілеї міста Львова (XIV-XVIII ст.)”, хоча чернечій проблематиці на сторінках публікації надано невелику увагу. В 1998 р. було започатковано спеціальну серію “Львівські історичні пам'ятки”, під гаслом якої вийшов перший том 97 видання.