БОРОТЬБА ЗА ГАЛИЦЬКУ ЗЕМЛЮ

Після смерті Романа на західних землях почалася внутріш­ня боротьба, яка тривала більш як сорок років. Протистояли основні тенденції: прагнення до збереження і зміцнення Галицько-Волинського князівства та до поділу і роздроблення території.

Прихильниками об’єднання земель під міцною владою одного князя виступали середньозаможне боярство, населення міст та селяни. Всі вони побоювалися утисків з боку бояр, які зосередили значні землеволодіння. Галицько-Волинський літопис передає вислови цих груп населення. Так отроки, тобто служебні бояри, заявили Данилові Романовичу: “вірні ми богу й тобі, нашому господареві”; соцький Микула заохочував князя до боротьби з великими боярами: жителі Галича вітали Данила вигуками: “Це наш володар, Богом о „И даний ^[400].

Ці прагнення підтримували також володимирські бояри під керівництвом Вячеслава Товстого, які брали участь в реалізації державних планів Романа і розуміли значення Галицько-Волинського князівства. Вони залишилися вірні синам Романа, Данилові і Василькові, і разом з ними пішли у довгий похід по чужих землях, добиваючи для них волості^[401]. Справами Романовичів керувала Романова вдова, надзвичайно енергійна жінка, яка вперто захищала права своїх синів*.

Проти об’єднання Галицької і Волинської земель в одне князівство виступала верхівка галицьких бояр. Після смерті Романа до Галичини повернувся прогнаний ним Володислав Кормильчич і очолив галицьке боярство*. Основним бажанням великих бояр було взяти владу в країні в свої руки. Вони вважали небезпечними для себе сильних князів, намагалися відірвати Галичину від Волині і посадити у Галичі другорядних князів, які підкорювалися б їм у всьому.

Сепаратистські устремління боярства підтримували також деякі князі з родини Романа, які вважали невигідним для себе централізоване Галицько-Волинське князівство і намага­лися здобути незалежність своїх дрібних уділів, — в першу чергу белзький князь Олександр Всеволодович^{[402] [403] [404].}

Послаблення Галицько-Волинського князівства бажали також Угорщина і Польща. Угорський король Андрій прики­нувся другом малолітніх Романовичів і на з’їзді з княгинею Романовою у Сяноці 1205 рЛ обіцяв взяти їх під свій протекторат, насправді ж підготовляв агресивні плани, прагнучи включити Галицьке князівство до Угорської держави, тому й прийняв титул короля Галичини і Володимири^[405].

Польський князь Лешко Білий, беручи під свій захист Романовичів, почав втручатися у справи Волині, підкорив дрібних волинських князів та приєднав до Польщі пограничні землі між Вепром і Бугом^[406].

За таких складних обставин розгорнулась боротьба за землі Галицько-Волинського князівства. Малолітні Романовичі були позбавлені своєї батьківщини. Місто Володимир зайняв Олександр белзький^[407], а за князювання в Галичі вели боротьбу різні претенденти**.

Першими захопили Галичину 1206 р. три сини Ігоря Святославича, героя походу на половців, Володимир, Роман і Святослав*. Вони розподілили край на чотири князівства, але чвари послабили їхнє становище. Хоч Ігоровичі завдя­чували своє князювання галицьким боярам, вони не хотіли підпорюватися їм і пішли на конфлікт з боярською верхівкою. 1211 р. князі виступали проти бояр; найголовніших верховодів було вбито. Тоді бояри закликали угорську допомогу, пере­могли Ігоровичів і взятих у полон князів Романа і Святослава повісили^.

Послаблені боротьбою бояри визнали князем малого Данила і навіть провели його “вокняження” в Галичі, але насправді задумали тримати управління у своїх руках. 1213 р. наймогутніший з бояр Володислав Кормильчич “в’їхав у Галич, вокняжився і сів на престолі”^. Це був єдиний відомий факт, коли боярин проголосив себе князем — і він викликав обурення князів: “Не личить бояринові князювати в Галичі”^{[408] [409] [410].}

У Спиші 1214 р. Угорщина та Польща домовилися про політику щодо Галичини. Андрій і Лешко, які до того часу проголошували себе протекторами Романовичів, тепер вирішили загарбати Галицьке князівство.

Угри поводили себе в Галичині, як на підкореній землі. Король Андрій, бажаючи добитися підтримки від папи, запевняв, що населення Галичини прийме унію з Римом та вишле єпископів на католицький собор^{[412] [413]. Але ці плани зустріли опозицію духовенства, і угри змушені були вдатися до насильств: король “єпископа і попів вигнав із церкви, а своїх латинських попів привів на службу”[414]. Обурене насе­лення виступило проти загарбників. Сам Андрій в листі до папи 1215 р. писав, що “народ Галичини відступився від свого короля” (тобто Коломана) та що, “зібравши військо від довколишніх русинів”, взяв в облогу галицький замок. Андрій пішов з військом на допомогу і визволив сина[415].}

Ці події виявили вороже ставлення населення Галичини до панування угрів, їх підтримувала лише боярська верхівка, яку Андрій зумів приєднати для своїх планів. Угорську партію очолював Судислав, найбагатший з галицьких бояр¹⁵.

Боротьбу проти угорського завоювання почав Мстислав Мстиславич, званий Удатним. Він походив з дрібних київських князів, але був покликаний на князівство в Новгороді, захищав незалежність міста і здобув славу хороброго рицаря. Він використав час, коли король Андрій пішов у хрестовий похід, а Угорщина прийшла у внутрішнє безладдя, здобув Галич 1219 р. і вигнав воєводу Бенедикта з угорською залогою і Судиславом. Та Андрій, повернувшись додому, вислав нове військо в Галичину і знову посадив Коломана в Галичі*. Мстислав був примушений поступитися, але, здобувши допо­могу половців, рушив на Галич і 1221 р. під містом розгромив угорське військо. Угорський воєвода, “прегордий” Філя, потрапив у полон, а угорське військо, яке зачинилося в галицькім замку, мусило здатися.

Князював Мстислав Мстиславич (1221—1228) за склад­них обставин. Галицькі бояри визнали перемогу і підкорилися йому; навіть могутній Судислав “обняв ноги його і обіцяв служити йому”^[417]. Але вони не залишили давніх намірів взяти управління у свої руки та всякими способами інтригувати проти Мстислава. Боярин Жирослав розпустив чутку, що Мстислав хоче вирізати бояр за допомогою половців, але ця інтрига відкрилась, і Мстислав прогнав Жирослава з Галичини^[418]. Мстислав увійшов у союз з Данилом Романовичем, який часто допомагав йому військом^[419].

Ця дружба була небезпечною для планів бояр, і вони намагалися її розбити, обвинувачуючи Данила у спробах вбити Мстислава^[420].

Судислав разом з іншими боярами залишався прихиль­ником угорської присутності, організував угорську партію і намагався приєднати Мстислава до угорських політичних планів. Мстислав почав піддаватися під ці впливи. 1222 р. було складено угоду з Угорщиною про визволення з полону Коломана з Соломеєю та інших угорських феодалів (вони перебували у Торчеську); король Андрій зрікся від імені Коломана прав до Галича. Але за порадою бояр, Мстислав погодився віддати свою молодшу доньку за королевича Андрія і передав йому Перемишль^[421].

Це відкрило шлях новому втручанню угорців. В 1226— 1227 рр. король Андрій, на заклик сина, увійшов з військом в Галичину і зайняв Перемишль, Звенигород, Теребовлю, повернув на Волинь, здобув Тихомль і облягав Крем’янець. Мстислав з полками прийшов під Звенигород і розбив

Наскельна дерев’яна фортеця Тустань (реконструкція М. Рожка)

угорське військо. Король був примушений відступити в Угорщину^{[422] [423].}

Незважаючи на цю перемогу, Мстислав не почував себе впевнено у Галичині і вирішив покинути Галицьке князівство. Він хотів передати Галич Данилові, але Судислав з іншими боярами умовили його відступити престол королевичу Андрієві.

Залишивши собі лише Пониззя, Мстислав переїхав у давній Торчеськ, каючись перед Данилом, що передав Галич ct∙.,JQQ

іноземцеві