Термінологічний словник

Августали — колегія римських жерців, у обов’язки яких входила відправа культу імператора або культів ларів. Її члени складалися, переважно, з вільновідпущеників^[1112].

Агіографія — життєписи святих, які охоплюють діяльність мучеників та житіясвятих.Пізніше життєписи були зведені у збірки для літургічного ужитку, при чому імена мучеників та святих послідовно відносилися на окремі дні місяця. Західна та візантійська агіографія виступає джерельною базою при вивченні не лише державної політики щодо релігії, а й системи соціальних, політичних, культурних відносин загалом. Виокремлюють народну (анонімну) та авторську агіографію. Оскільки у пізній Римській імперії під час судових процесів проти християн велися протоколи допитів (проконсульські акти), окремі дослідники вважають, що грецька агіографія ІІІ — IV ст. ґрунтується на них ^[1113].

Альмохади (аль-муваххідун) — „унітарії”, „єдинобожники”, правителі військово-теократичної держави, засновником якої був берберський релігійний реформатор ібн Тумарт (1081 — 1130 рр.), послідовник релігійно-філософського та етичного вчення аль-Газалі (1058 — 1111 рр.), в основі якого лежала теза про суворе єдинобожжя — таухіде'.

Амон — спочатку бог Гермополя, де пошановувався як Бог-Творець, носій плодючості. З часу ХІ династії його культ поширився у Фівах. З посиленням Фів Амон став вважатися загальноєгипетським державним богом, главою загальноєгипетського пантеону, а його священною твариною був баран. У І тис. до н. е. Амон став головним богом в Куші. Греки називали його Аммоном і ототожнювали зі своїм богом Зевсом. В оазі Амона жив знаменитий оракул Амона. Олександр Македонський був названий ним сином Амона^{[1114] [1115].}

Амон Напатський — державний бог Куша, вшановувався у столиці Куша Напаті, з ІХ ст. до н. е. — біля Гебель Баркала (Чистої гори).

Амон-Ра — поєднання фіванського Бога Амона із загальноєгипетським Богом Сонця Ра. В епоху Нового царства став загальноєгипетським богом та пошановувався як покровитель і божественний батько фараонів^[1116].

Амфіктіонія (грец. amphiktiones — той, хто живе в іншій півкулі) — у Давній Греції релігійно-політичний союз племен, які жили поряд зі святилищем спільного божества й об’єднувалися для його захисту. У межах амфіктіонії могли існувати спільна скарбниця і правила ведення війни. Спірні питання, що виникали між його членами, владновував третейський суд. Найвідоміші Дельфійський і Делоський союзи.

Ансари (араб. „помічники”) — мешканці Йатріба (Медіни), які в 622 р. уклали угоду з Пророком, визнавши його своїм верховним вождем і погодившись прийняти з мухаджирами у своєму місті^[1117].

Апіс — у давньоєгипеській міфології бог плодючості в образі бика, пов’язаний з культом мертвих, який вважався биком бога Осиріса. В елліністичному Єгипті культ Апіса злився з культом Осіріса в інтегративний культ Серапіса^[1118].

Ардвісура-Анахіта — головне жіноче божество, богиня води і плодючості, дух джерела світових вод, що стікали зі світової гори. Пізніше вважалася донькою Ахурамазди. Виступає на стороні богів та героїв— космоупорядників¹.

Ахав — титул правителя (царя) давніх майя, використовувася також у формі кухуль-ахав (живий бог)^{[1119] [1120].}

Ахеменіди — династія давньоперських царів, яка бере початок від міфічного царя Гахаманіса (грец. Ахеменес). Згідно з перською традицією Дарію передувало вісім правителів з роду Ахеменідів, зокрема Кір ІІ та Камбіз^[1121].

Ахмад б. Ханбал, Абу Абдаллах (780—855 рр.) — епонім — засновник релігійно-політичного руху і догматично-правової школи ханбалітів. Народився у Багдаді, куди родина переїхала з Хорасану, незадовго до народження сина. З 15— 6-річного віку до 816 р. вивчав хадіси та фікх, відвідав головні центри мусульманського богослів’я, зустрічався з провідними ‘улама’ свого часу, зокрема Абу Йусуфом і аш-Шафі. Розквіт його діяльності припадає на період активізації боротьби традиціоналістичного богослів’я з мутазилітським каламом. У перший рік міхни („випробування”), заснованої халіфом ал-Ма’муном, який намагався нав’язати мусульманській громаді низку му’тазилітських норм (зокрема догмат про створення Корану) потрапляє в окрему групу випробовуваних. Упродовж 833—834 рр. утримувався в ув’язненні. Халіфи ал-Мамун та ал-Мутасім виявили особисту зацікавленість у його справі, однак після покарання, побоюючись народних заворушень, Ахмада б. Ханбала змушені були відпустити. Високий авторитет Ахмада б. Ханбала сприяв згуртуванню навколо нього найрішучіше налаштованих багдадських традиціоналістів. Халіф ал-Мутаваккіл, який відновив позиції традиціоналізма, намагався заручитися його підтримкою. Формально, відкидаючи дружбу халіфа, Ахмад б. Ханбал пішов на співпрацю з ним у боротьбі му’тазилітами. На прохання халіфа він склав список найактивніших му’тазилітів Багдада і Басри, став ініціатором прямих виступів проти му’тазилітів та інших прихильників каламу^[1122].

Ашвамедха — жертвопринесення коня, один з найвеличніших ритуалів ведичної доби. Спеціально відібраного коня упродовж року варта супроводжувала, де б він не подорожував. Раджа мав підкорювати всі ті землі, які минав кінь. Ритуал завершувався принесенням коня у жертву богам. В окремих, особливо урочистих, випадках, пов’язаних із розширенням володінь раджі, який претендував на титул верховного володаря, церемонія присвоєння йому високого звання включала освячені традицією ритуали та народні звичаї¹.

Ашшур — верховний бог Ассирії, бог-покровитель міста Ашшура. У найдавніші часи — бог полювання та племінне божество ашшурської групи східних семітів. У середньоассирійську добу за статусом прирівнюється до Елліля і набуває його рис, у новоассирійський період — вважається вище Анну і домінує над усіма богами. Зображувався у вигляді крилатого сонячного диска^{[1123] [1124].}

Бакуфу — сьогунська ставка, яка розташовувалася у місті Камакура на березі затоки Сагамі^[1125].

Ван — титул правителя у державних утвореннях Східної Азії (Кореї, Китаю). Спочатку вани були виборними військовими вождями і не мали права передачі влади у спадщину. Часто також виконували функції верховного жерця. Поступово, за підтримки родової аристократії (племені, громади), набувають нових повноважень і починають домінувати в політичних та державних об’єднаннях і виступати як представники вищої сили, провідники Бога, або його живі втілення. За правління династії Хань цей титул отримували залежні від імператора князі^[1126].

Гаруспік (лат. haruspex) — член етруської колегії жерців, посвячених у таємниці Disciplina etruska. Гаруспіки передбачали майбутнє, головним чином за нутрощами (печінкою тощо) жертовних тварин (огляд нутрощів тварин — haruspicina). Римський уряд викликав їх до столиці, отримуючи від них різноманітні свідчення. Передбачення гаруспіків мали бути засвідчені рішенням Сенату. Гаруспіки знаходилися у почті римських полководців. Гаруспіціана була поширена і у провінціях пізньої Римської імперії^[1127].

Гемма (лат. gemma) — буквально „брунька на виноградній лозі”, дорогоцінний чи напівдорогоцінний камінь з врізаним (інталія) чи виступаючим (камея) зображенням міфологічних або побутових сцен. Завдяки потребі елліністичної бюрократії у печатках східного типу вони набули значного поширення в елліністичну добу. Активно використовувалися етрусками та римлянами. Наприкінці 80-х років ХХ ст. одним з найбільших фондів гемм володіли Ермітаж — понад 500 рельєфних гемм, Національна бібліотека (Париж) — 350 камей, Державний музей (Берлін) — 315, Археологічний музей (Флоренція) — 273, Національний музей Неаполя — 250, Художньо-історичний музей (Відень) — 123, Музей Метрополітен у Нью-Йорку — 52¹.

Гієрофант (грец.) — вищий жрець при Елевсинських містеріях, походив з роду Евмолпідів. Гієрофанти урочисто відкривали елевсинські містерії та проголошували священні одкровення. В Афінах вони користувалися певними привілеями^{[1128] [1129].}

Дівела — одна з форм земельних надань церкві у Середньовічній Ланці VII-Х ст.^[1130]

Джашн-і-сада — царський ритуал в іранській середньовічній традиції^[1131].

Джихад (араб. „зусилля”) — повністю джихад фі сабіллі-ллах („боротьба на шляху Аллаха”). Спочатку під джихадом розуміли боротьбу за захист та поширення ісламу. Щодо цієї боротьби в Корані містяться неоднозначні вказівки, які відображають конкретні умови діяльності Мухаммада в мекканський та мединський періоди його життя:

1. не входити з багатобожниками у конфронтацію та схиляти їх до істинної віри мудрістю і гарним напутнім словом;

2. вести з ворогами ісламу оборонну війну;

3. нападати на невірних, але так, щоб ці напади не випадали на священні місяці;

4. нападати на них у будь-який час та повсюдно.

У розроблених пізніше факіхами концепціях термін „джихад” набуває нового змісту. Розрізняється:

• джихад серця (боротьба з власними поганими нахилами);

• джихад мови (бажання схвалюваного та заборона засуджуваного);

• джихад руки (вжиття дисциплінарних заходів щодо злочинців та порушників норм моралі);

• джихад меча (збройна боротьба з невірними, загиблим у ній вже уготовлена вічна насолода ув раю).

Синоніми цього слова — фатхта газават. Однак, уже в ранньому халіфаті ці тези не сприймалися однозначно. Так, Суфйан ас-Саурі (715— 777/78 рр.) стверджував, що джихад — акт лише рекомендований мусульманам, який стає їхнім обов’язком тільки тоді, коли вони зазнають нападу¹.

Девалі — індуїстський храм^{[1132] [1133] [1134].}

Дельфи — грецьке місто біля підніжжя гори Парнас у південно- західній частині Фокіди (Середня Греція), релігійний центр з храмом та оракулом Бога Аполлона.

Декрет (лат. decretum) — „рішення”, постанова римської посадової особи (передусім імператора), а також колективних органів (колегії жерців понтифіків, сенаторів, ради громади)^[1136].

Децемвіри (decemviri sacris faciundis) — колегія жерців з десяти осіб, які здійснювали нагляд за сивіллиними книгами^[1137].

Донатизм — церковна схизма, яка отримала свою назву від Доната, обраного в 313 р. єпископом Карфагена. Виникла на ґрунті розбіжностей між берберійським, з одного боку, та римським і романізованим населенням (переважно землевласниками та міщанами) Північної Африки — з іншого. Засуджений рішеннями більшості соборів та зазнавав переслідувань. За Августина під тиском державного апарату донатисти були змушені перейти до католицизму^[1138].

Дхармамахаматри — особливі чиновники, які відповідали у Стародавній Індії за поширення дхарми, правил поведінки для мирян, викладених на основі буддистського вчення, у його практичному вимірі^[1139].

Зайдити — спільна назва релігійно-політичних угруповань, які визнали імамат Зайда б. ‘Алі, найбільш поміркована гілка шиїтів. Виділення зайдитської течії із загального напряму шиїтів припадає на 30-ті роки VIII ст., коли частина шиїтів Куфи, не задоволена політичною пасивністю шиїтських імамів, підтримала прагнення Зайда б. ‘Алі силою довести своє право на імамат. Після розгрому повстання і загибелі Зайда б. ‘Алі (740 р.), а потім і його сина Йахйї, зайдити розпалися на кілька угруповань (громад), найвідомішими з яких були джарудіти (сурхубіти), бутріти (саліхіти), сулайманіти (джаріріти). імамату після Пророка, що після ал-Хасана і ал-Хусайна імамат залишається у потомстві ‘Алі і Фатіми і виступ проти „тиранів” (незаконних з точки зору правовірних правителів) обов’язок кожного істинно віруючого¹.

Закят (закат) — податок на користь нужденних мусульман. Мусульманські правознавці розглядали цей термін як „очищення” (сплата очищує, робить безгрішним користування людиною багатством). Генетично закят пов’язаний з доісламським племінним звичаєм розподілу захопленої здобичі і створення відповідного фонда племені для взаємодопомоги. Регламентація закяту, наймовірніше, зроблена на початку правління ‘Умара І. Закят платили тільки дорослі дієздатні чоловіки з: 1) посівів; 2) виноградників і фінікових пальм; 3) худоби; 4) золота і срібла. Мінімум, що підлягав обкладанню податками (нісаб) складався з продукції землеробства — 5 васків (975 кг); худоби — 5 верблюдів, 20 корів і 40 овець (коні і раби обкладалися лише при продажу); золота і срібла — 20 динарів чи 200 дирхамів; товарів — на відповідну вартість. Збір закяту з продуктів землеробства у розмірі 1/10 врожаю проходив одразу по завершенні збору врожаю, а з іншого 1/40 — по закінченні календарного року^{[1140] [1141].}

Зіммії (Ахл аз-Зімма) — іновірці, які визнали владу мусульман та сплачували подушні податки (джизью), отримавши натомість покровительство (зімму) мусульман: захист від зовнішніх ворогів та гарантію недоторканості особи і майна нарівно з мусульманами. Уперше термін зімма зустрічається у посланнях Мухаммада до арабських племен (629-630 рр.) та у 9-й сурі Корану, яку датують цим самим періодом, по-перше, у формулі „зімма Аллаха та його посланця”, у значенні покровительства, яке надається за договором сильною стороною. Однак уже в договорі з християнами Наджрану (632 р.) слово зімма вжито у розумінні покровительства іновірцям при дотриманні ними умов договору. Згідно з текстами договорів І століття гіджри основними її умовами було: сплата подушних податків (джизьї), певної грошової чи натуральної данини, надання мусульман приміщень для розміщення військ та зобов’язання не допомагати їхнім ворогам. За це гарантувалася „зімма Аллаха, його посланця і еміра віруючих” (іноді до цього додавали ім’я полководця, який уклав угоду), забезпечувалася недоторканість особи, житла та майна. Розпорядження носити знаки відмінності, заборона будувати нові храми, проводити хресні ходи, розміщувати релігійні символи там, де їх можуть побачити мусульмани, з’явилися у центральних областях Халіфату, найімовірніше, на початку VIII ст., одночасно з уведенням податку на духовенство. Свідчення про ці обмеження зафіксовані за ‘Умара II (717 — 720 рр.). Вже з кінця VIII ст. існували повсякденні обмеження. Абу Йусуф рекомендував Харун ар-Рашиду, зобов’язати зімміїв, носити, окрім свинцевих бірок, відмінний від мусульман одяг, не їздити на породистих конях, не продавати на мусульманських базарах вино і свинину. Починаючи з халіфа ал- Мутаваккіла зімміїв заборонили приймати на державну службу¹.

Ерарій (лат. аеrarium) — державна скарбниця у Стародавньому Римі. Зберігалася у храмі Сатурна. В період Республіки перебувала у віданні Сенату, за дорученням якого за неї відповідали квестори. Імператор Август перебрав ерарій у власне відання, залишивши Сенату фіск — право карбування та зберігання дрібної монети^{[1142] [1143].}

Ехнатон — „бажаний Атону”, нове особисте ім’я фараона Аменхотепа IV (близько 1372—1354 рр. до н. е.), взяте на честь Бога Атона^[1144].

Ієродули (гієродули) (грец. „священні раби”) — раби та рабині, які належали божеству та несли службу в храмі. В окремих святилищах (храмах Афродіти в Коринфі та на Ериксі) рабині займалися храмовою проституцією^[1145].

Імамат (ал-Імама) — інститут верховного керівництва мусульманською громадою, в якому об’єднані духовна та світська влада. Саме проблема влади зумовила розкол у мусульманській громаді, а потім і у всьому мусульманському світі, на шиїтів та сунітів. Це зумовило формування двох доктрин верховної влади. Шиїти проголосили Імамат „божественною настановою”, не залежно від бажання людей і належним винятково до роду ‘Алі. Основні докази необхідності Імамату та його належності до родів ‘Алі та Фатіми шиїтські богослови брали з Корану та хадісів, застосовуючи алегоричні роз’яснення окремих коранічних висловлювань. Уявлення шиїтів про верховну владу ґрунтувалося на уявленнях про продовження божественного керівництва громадою через Алідів. Ідею обожнення Алідів почали проповідувати крайні шиїти. Кожна з шиїтських гілок (зайдити, ізма‘їліти, імаміти) обстоювала право на Імамат свого представника^[1146]. Імаміти (ал-Імамїйя) — одна з головних гілок шиїтського ісламу, „помірковані” шиїти, які визнавали дванадцять імамів з роду ‘Алі б. Абі Таліба. Ідейними попередниками імаматів були ті шиїти, які проповідували, що унаслідок „божественної настанови” Імамат належить винятково роду ‘Алі і передається шляхом ан-нас („ясної вказівки”) вустами Пророка чи попереднього імама. Прихильники цієї думки називали себе спочатку шиїтами чи турабітами, пізніше джа‘фарітами чи рафідітами. Назва імаміти з'явилася приблизно на початку ІХ ст. Першими імамітами названо шиїтських богословів ‘Алі б. Ісмаїл ат-Таммар і Мухаммад б. Халіл ас-Саккак. Після смерті 11 імама ал-Хасана ал-‘Аскарі, прихильники передачі імамату за прямою лінією визнали своїм 12 імамом його малолітнього сина Мухаммада, який невдовзі зник. Його проголосили „прихованим” імамом та очікуваним махді. Наприкінці ІХ ст. розрізнені угруповання шиїтів-рафідітів організаційно об’єдналися на основі вчення про 12 імамів і стали називатися імамітами. Про успішне поширення цієї доктрини свідчить прихід до влади та діяльність імамітської династії Буїдів в Ірані та Іраці¹.

Канефори (грец. „ті, які несуть священні кошики”) — учасники святкових процесій на честь богів (на кшталт Панафінейської ходи у Афінах). Відомі з VI ст. до н. е. Канефори несли на голові кошики, часто виготовлені з дорогоцінних металів з речами для жертвопринесень. Канефорат виступав як почесна, але не жрецька служба. До неї допускалися лише цнотливі дівчата родовитого походження^{[1147] [1148].}

Каястха — каста писарів та чиновників у середньовічній Індії^[1149].

Констянтин УІІБагрянородний (905—959 рр.) — візантійський імператор з 913 р. (але фактично з 945 р.). Написав низку праць, які дають можливість простежити вплив релігії на державну політику Візантії та сусідніх народів. Це насамперед історичний трактат „Про управління імперією”, трактат про провінції Візантійської імперії „De thematibus”, зведена праця „Про церемонії візантійського двору”^[1150].

Курандо — особистий секретаріат японського імператора, через який вирішували державні справи, оминаючи регентів-канцлерів. Запроваджений наприкінці Х ст.^[1151].

Лари (Lar familiaris) — божества у Стародавньому Римі, які охороняли домашнє вогнище і родину, а також господарів будинку під час польових робіт і подорожей, тому їх ще називали Lar wmpitales ^від лат. rnmpitum — перехрестя). Їм приносили жертви у ларарії, їх наряджали, на їхню честь організовували свято — компіталію. За наказом імператора Августа у дні компіталіїв на вівтарях ларів прославляли геній імператора^[1152].

Літургія — державна грошова повинність багатих громадян давньогрецьких полісів. У випадку війни це була трієрархія (спорядження військового корабля трієри), напередодні свята— хорегія (оплата хорів, які виступали на святкуванні Діонісія), упродовж року — гімнасіархія (утримання гімнасії). В Афінах згідно з законодавством Солона її несли пентакосіомедімни, пізніше її наклали і на метеків. З І ст. н. е. численні адміністративні посади не оплачувалися, а розглядалися як відповідник літургії мунера, що зумовило падіння престижу державної служби, зростання її корумпованості. З ІІ ст. н. е. літургія виступала християнським богослужінням¹.

Луперкалії — у Стародавньому Римі свято очищення і плодючості. Святкувався аж до пізньої античності 15 лютого на честь Бога Фавна. Жерці-луперки в шкурах закланих на вівтарі козлів бігали навколо Палатинського пагорба. Починалися у Луперкалі — святилищі Фавна Луперка^{[1153] [1154] [1155].}

Маат (давньоєгипет. „істина”) — фундаментальнее поняття давньоєгипетського світогляду, яке означало космологічний соціальний порядок, підтримуваний верховним богом та фараоном на противагу ісефет (тенденціям хаосу). Це поняття символізувало і богиню, яку зображували з пером на голові^[1156].

Маги — жерці і представники правлячої еліти Мідії та Персії. Їхній склад поповнювався з окремого племені, яке вирізнялося особливими обрядами і віруваннями. Ймовірно, що територією цього племені була область Раги, одного з головних міст Мідії. Авеста вказує, що у Разі сам Заратуштра був управителем області (пехлевійський переклад означає „Заратуштра” як /агаїи її т — „найбільш подібний Заратуштрі”, тобто „Верховний жрець зороастрійців”). Верховний жрець виступав як духовною владою (главою магів-жерців), так і світською (главою племені магів). Тому згодом його наступник за світською владою над цим районом називався „главою магів”. В античних джерелах магами також називали індійських брахманів^[1157].

Ману („людина”) — в індійській міфології перша людина, цар людей. За індійською космографією циклічні періоди поділяються на кальпи, які складаються з юг. Юга діляться на чотири періоди, останній з яких називається калі юга (повний занепад у всьому). Своєю чергою кальпа діляться на 14 Манвантар (періодів Ману). Налічується 14 Ману (7 колишніх і 7 майбутніх), від кожного з яких бере свій початок людство у відповідний період. Першим з них уважається Ману Сваямбхува, син Сваямбху („самосутнього” = Брахми)^[1158].

Мардук — спочатку бог-покровитель Вавилона, після XVIII ст. до н. е. — верховне божество усього вавилонського пантеону^[1159].

Містерії — обряди езотеричних релігійних громад. Тільки місти (посвячені) могли брати участь у дроменах (ритуальних діях). моральне очищення, духовне відродження та спокій у потойбічному житті. Містерії включали у себе хрещення та причащання (елемент культу Мітри). Елевсинські містерії на честь Деметри, вакхічні містерії у Фракії походили від світувань плодючості, що виникли ще в доелліністичну добу. Східні містерії (на честь Ісіди, Аттіса і Кібели, Мітри, Адоніса і Афродіти) поширилися у всіх країнах елліністичної цивілізації. Християнська церква безжально їх переслідувала, як і правителі Римської республіки. Розквіт містерій припадає на правління Юліана Відступника¹.

Монту — давньоєгипетський бог війни, покровитель військових успіхів та перемог фараона. Зображувався з головою сокола і пошановувався у містах Гермонт та Фіви, де згодом був витіснений культом Амона^{[1160] [1161].}

Мухаджири (араб. „здійснивші ґіджру”, переселенці) — близько сотні дорослих чоловіків, які разом з Пророком переселилися у Медину до завоювання ним Мекки^[1162].

Наги — напівбожественні істоти з комплексу добуддистьких уявлень Південної Індії та Ланки^[1163].

Насара — назареяни, християни. Звичне позначення християн у Корані та мусульманській літературі. З’являються у Корані в мединських сурах, як ахл ал-Кітаб („люди Писання”). Поступово термін нас ра замінюється на ахл ал-кітаб та ахл аз-зімма. Для християн поза арабським світом використовують етнополітичні позначення на зразок іфрандж (франки). Завоювання підпорядкували мусульманському пануванню значну масу християнського населення колишніх провінцій Візантійської імперії та сасанідського Ірана. З християнським населенням міст мусульмани укладали угоди, зразком для яких була угода Мухаммада з мешканцями Наджрана (за халіфа ‘Умара, однак, майже все християнське населення виселили з Аравійського півострова). За умови сплати податків за християнами залишали право сповідування своєї віри, право володіння землями та майном. Зазвичай їх позбавляли права на будівництво нових церков, але суворість дотримання цієї норми коливалася. Поступово держава відчужувала територію великих церковних споруд, як це відбулося з церквою біля усипальниці Іоанна Хрестителя в Дамаску наприкінці VII ст. Мусульманські володарі визнавали духовних керівників християнських громад їх адміністративними та політичними вождями. Останні здійснювали всі офіційні контакти з мусульманською владою, гарантуючи сплату відповідних податків. Практика управління релігійною сферою щодо християнського населення мала свої особливості у різних ісламських державах: від гонінь на християн за фатимідського халіфа ал-Хакіма (996—1021 рр.) до століть мирного співіснування у мусульманській Іспанії¹.

Обидві Володарки — богині Нехбет і Уаджіт. Вважалися покровительками влади фараонів^{[1164] [1165] [1166].}

Правий голосом — епітет, яким фараон ототожнювався з Богом Гором; за легендою останній, ведучи боротьбу з Сетом за спадщину свого батька Осиріса, виграв справу на суді богів (тобто „став правим голосом”) і оволодів Єгиптом^[1167].

Понтифіки — римські священики. Їхня колегія займала центральна місце в римському державному культі, здійснюючи нагляд за іншими жрецькими колегіями, відаючи складанням календарів, обрядами, жертвопринесеннями, поховальним культом, сакральним правом тощо. Спочатку складалася з 5 членів, пізніше була розширена і сягала 15 осіб. На чолі колегії понтифіків стояв Верховний понтифік. Понтифіки давали свій висновок у всіх сакральних справах (при заснуванні храмів, поясненні будь-яких знамень) з тим, щоб погодити державну політику Риму з волею богів, забезпечити зичливе ставлення останніх у справах війни та миру^[1168].

Ра — давньоєгипетський Бог Сонця, верховне божество — Творець і вищий володар Світу. З IV—V династій — державне божество, батько новонародженого фараона. Центр культу — місто Геліополь. Ототожнювався з місцевими божествами, які піднялися до загальноєгипетського пошанування (Ра-Атум, Амон-Ра, Себек-Ра)^[1169].

Рібат (рібат) — особливі укріплення релігійного характеру, „борців за істинну віру”, які споруджувалися у районах протистояння мусульман з місцевим населенням у Малій та Середній Азії, Північній Африці у VII—Х ст. Після Х—ХІ ст. нерідко перетворюються просто у військові поселення. Залишки цих укріплень і до цього часу можна знайти на поселеннях Парау, Меана, Чугундор у Туркменистані. Відповідно, ті, що мешкали в рібаті, називалися аль-Мурабітун. Мешканці рібатів проходили вишкіл перед війною з невірними. Свої функції рібати зберегли у Х—ХІ ст. у Магрибі. У 1050 р. один з рібатів, де мешкали послідовники Абдаллаха ібн Ясіна, став центром руху Альморавідів^[1170].

Салії — колегії жерців Марса в Стародавньому Римі, встановлені царем Нумою Помпілієм (палатинська та коллінська). Кожна з них складалася з 12 осіб, які обиралися із середовища патриціїв. Щорічно процесії по місту, вдаряючи списами по священних щитах. Процесія супроводжувалася піснями релігійного змісту і танцями¹.

Єивілла — провидиця, яка отримала від богів у дарунок передбачення. Пророцтва робляться у стані екстазу, спонтанно і були, зазвичай, зловісні. Сивілли походять зі Сходу, дослідники називають їх більш як десять. Найвідоміші ерітрейська та кумська сивілли. Оракули Сивілли являють собою збірки передбачень грецькою мовою, написані гекзаметром. Під іменем Сивілл пророцтва створювалися різними авторами. Книги Сивілл таємно зберігалися у Римі, де перебували під державним контролем у храмі Аполлона, і могли залучатися тільки спеціальною колегією за рішенням Сенату на випадок нагальної потреби. Окремі релігійні установи беруть свій початок від вказівок, знайдених у цих пророцтвах. Зверталися до них за порадою і в добу Імперії. У 400 р. Стиліхон наказав їх спалити^{[1171] [1172] [1173].}

Синойкізм (грец. sinoikismos — спільне поселення) — у Давній Греції об’єднання в єдиний поліс кількох, раніше незалежних, громад^[1174].

Сонячна Богиня міста Арінни — хаттська і хетська богиня, покровителька хетських цариць^[1175].

Сохей — спочатку монахи-воїни із стародавніх буддистських монастирів Енрякудзі на горі Хіей поблизу Кіото та дочірнього монастиря Ондзьодзі (Міїдера) поблизу Оцу, а також південніших храмів Нара, Кофукудзі та Тодайдзі. Згадуються у джерелах Х ст. Упродовж наступних двох століть армії вели справжні війни між собою та з імператорським двором, часто виступаючи на боці самурайських храмів^[1176].

Султан — титул незалежного світського правителя. У Корані слово султан уживається у початковому розумінні „влада”, „могутність”; у хадісах та оповіданих історіях — „політична влада”. Водночас у Х ст. правителів починають метафорично називати у третій особі „султан” у розумінні „його величність”. При сельджукідах султан стає титулом, значно вищим ніж малік чи амір, на кшталт іранського шаханшаха. Факіхи першої половини ХІ ст. (зокрема ал-Маварді) ще вбачали під цим державну владу, але через півстоліття ал-Газалі розглядав під цим лише світського володаря на противагу духовному володарю — імаму (халіфу)^[1177].

Супрематія (від лат. supremus — вищий) — верховенство представника духовного сану чи до володіння земельними угіддями). Особливої гостроти питання супрематії між римськими папами і імператорами Священної римської імперії німецької нації набуло у XI—XII ст.¹.

Такульту — ритуал багатоденного банкету ассирійських правителів, під час якого вони приймали у себе богів^{[1178] [1179].}

Тамплієри, храмовники—члени духовно-лицарського ордену, заснованого близько 1118 р. французькими лицарями Гуго де Пейном, учасником Першого Хрестового походу, та Годфреєм де Сент Омером для захисту пілігримів на їхньому шляху із Яффи до Єрусалиму^[1180].

Тхера — старший монах у буддистській громаді^[1181].

Удзігамі — духи-покровителі роду, вшановувалися у давніх синтоїстських святилищах^[1182].

Удзідера — кланові буддистські храми у Середньовічній Японії^[1183].

Улуг хасс-хаджиб—головний чиновник у державі Караханідів, підзвітний особисто правителю. Керував придворною адміністрацією, наглядав за дотримання законів, звичаїв та традицій, офіційних церемоній при дворі, дипломатичним етикетом^[1184].

Фіас — релігійне об’єднання в елліністичних державах^[1185].

Фікх (ал-Фікх) — „глибокерозуміння”, „знання”, ісламська доктрина щодо правил поведінки мусульман (юриспруденція), ісламський комплекс соціальних норм (мусульманське право у широкому розмінні). Фікх склався з виникненням ісламу та оформленням мусульманської держави — халіфату^[1186].

Флавії (лат. Flavius) — старе позначення римських імператорів^[1187].

Хан сюбігі (вождь війська) — офіційний титулом правителя у давніх болгар до прийняття християнства¹.

Харадж (ал-Харадж) — поземельний податок. Спочатку означав будь- який податок і данину з підкорених земель, використовувався як синонім джизьї, особливо коли йшлося про данину, що надходила за договорами, збирання якої здійснювали васальні правителі, яку насправді не можна було відрізнити від подушного податку. Система обкладення хараджем у більшості областей відходить від візантійських податкових традицій. У перші десятиліття вважалося, що харадж платять лише іновірці, а мусульмани — ‘ушр. Збільшення кількості новонавернених загрожувало істотним скороченням надходжень до державної скарбниці, тому закріпили незмінний статус хараджних земель, попри зміну релігії власником чи орендарем землі. Факіхи кінця VIII — ІХ ст. трактували харадж як фай' (плату, яку збирала мусульманська держава з мешканців завойованих земель за користування ними)^{[1188] [1189] [1190].}

Шаньюй („найвеличніший”) — тилул правителя у хунну (сюнну)^[1191].

Шиїти (аш-Ши‘а) („прихильники”, „партія”) — загальна назва різних угруповань та громад, які визнавали ‘Алі б. Таліба та його нащадків єдино законними спадкоємцями пророка Мухаммада. Невдовзі після смерті Мухаммада частина його соратників (Салман ал- Фарісі, Абу Зарр ал-Гіфарі, ал-Мікдад) виступили за спадковість ‘Алі, за збереження верховної влади в родині Пророка, визнавши незаконною присягу Абу Бакру. У боротьбі за владу на початку другої половини VII ст. виникло релігійно-політичне угруповання аш- Ши‘а прихильників передачі верховної влади ‘Алі як найближчому родичеві та духовному спадкоємцю Пророка. Це угруповання стало ядром руху, який порушив релігійну єдність мусульманської громади. Після вбивства ‘Алі його прихильники почали боротьбу за повернення імамату (верховної влади) у родину Пророка, під якою вони розуміли винятково Алідів (нащадків ‘Алі). Основна маса шиїтів вважала, що право Алідів на імамат ґрунтується на родинній близькості ‘Алі з Пророком та його духовних якостях. Окремі шиїти (зокрема його маула Канбар, Абдаллах б. Саба) почали проповідувати божественність імамату, стверджуючи що Пророк призначив ‘Алі васі (своїм духовним наступником). Після військово-політичних поразок (загибелі ал-Хусайна, розгрому виступу ал-Мухтара) шиїти спрямували діяльність на релігійну сферу, насамперед у нещодавно завойованих східних провінціях Халіфату (Ірані, Іраці). Шиїти виходили з божественної природи верховної влади і їхні заклики до повернення верховної влади зустріли підтримку широкого загалу, незадоволеного політикою Омейядів. Уже у VIII ст. шиїтський рух розділився на дві основні течії: помірковані (зайдити, джаварити, нуктавіти, імаміти) та крайні (аліди, ізмаїліти)¹.

Юпітер (лат. luppiter) — у давньоримській міфології верховний Бог, володар богів і людей (те саме, що у давньогрецькій міфології Зевс). У римському державному культі Юпітер називався luppiter Optimus Maximus (Юпітер Кращий Найвеличніший). Храм на його честь стояв на Капітолії, разом з храмами Юнони та Мінерви, становлячи Капітолійську трійцю. Як luppiter Victor дарував перемогу. На Альбанській горі знаходився храм luppiter Latiaris, Бога союзу латинських племен. Найважливіші акти державного управління (жертвопринесення, відправа полководця на війну (оскільки при цьому складалася його присяга), перше засідання Сенату в новому адміністративному році) проходили в капітолійському храмі Юпітера. Тріумфальна хода переможного полководця завершувалася на Капітолії, де переможець в одязі Юпітера передавав свій лавровий вінок у храм Юпітера^{[1192] [1193].}