КАМ’ЯНИЙ ВІК У ЄВРОПІ.

Вивчення Наука про долю та життя, людства на землі старовини, зветься історія. Науці цій дуже легко зібрати ба­гато ріжних відомостей про часи, близькі до наших. Освічене суспільство дбає про те, щоб залишити пам’ять про пе­режите, зоставляе нащадкам записи про події та людські зви­чаї.

За 3000 років до нашого часу, цеб-то за 1000 років до Хри­ста, в Європі ніхто не складав ніяких записів про події або умови життя та звичаї своїх сучасників. Коли ми хочемо довіда­тися про ті часи або віки, ще стародавніші, нам треба копатися в землі, відкопувати засипані шари її, на яких жили люде кілька тисяч років тому. Тоді перед нами відкриваються останки житла й могил, знаряддя й зброї, спрятку, одягу, оздоби, забавок ста­ровинних людей і, нарешті, кістяки самих їх та тих тварин і рослин, які їм служили. На підставі цих слідів життя, можна уявити собі, якою була природа, що оточувала людину, яке в неї було господарство, як вона одягалася, як працювала й роз­важала себе. Науку, що вивчає ці останки, ми звемо археологією (цеб-то описом старовини).

Печерні лю- Від найстародавніших людських селищ до наших де. днів багато десятків тисяч років. В Європі був ко­лись теплий і вохкйй клімат. Про людей цих часів ми майже нічого не знаємо; в глибоких шарах землі знаходять купи загострених кам’янців, подібних до знаряддя, але ще не відкрито людських кістяків. Пізніше величезні криги на довгий час вкрили більш як половину Європи; останки льодовиків до цього часу лежать на високих шпилях Альп.

Коли лід відійшов на північ, в наших країнах іце де-кілька тисяч років було холодно. В той час в Європі водилися великі звірі, які тепер зовсім зникли або трапляються дуже рідко: но­соріг, мамонт, цеб-то великий слон з густою довгою шерстю і дуже загнутими иклами, бізон величезний—стародавній бик, вепр, великий (так званий тепер північний) олень, печерний лев та печерний ведмідь.

Диких людей тих часів можна уявити. В глибоких засипа­них печерах відкопують їхні кістякі, купи скалок, що були зна­ряддям, покидь, з якої видко, що вони їли. Життя цих людей

було дуже небезпечне; засоби споживання дуже бідні. Чоловіки виходили на полювання, виглядали звіря, загонили та убивали дубцем, кілком, гострою кісткою або камінням. Вони кидались на тільки-но забиту звірину, вирізували кістки й пожадливо ви­смоктували з них теплий мозок. Жінки залишалися біля оселі, збирали ягоди, дикі овочі й насіння, викопували з землі коріння. Самі печери, де чоловік переховувся від холоду та негоди, були небезпечні: иноді йому щастило відбити житло від звірюки, але й сам він часто мусив віддавати місце сильнішому та страшні­шому суперникові. Печерна людина не знала одягу. Від холоду вона вкривалася зідраною з тварини шкурою; вітер роздував довге її волосся. Своє тіло вона намазувала фарбою або наколю­вала на ньому малюнки. У неї не було постійного місця; коли вона знищувала дичину в сусідньому лісі, вона мусила кидати житло й шукати нового.

Одна велика перевага перед звіринами була в неї. Вона знала вогонь і вміла його здобувати через тертя сухих шматків де­рева. Огнище, розпалене всередині печери, зібрало сім’ю після важкого полювання; біля нього грілися й проводили ніч; на вогні готували їжу.

Довго люде вживали дерево, каміння, кістки, роги й зуби тварин в такому вигляді, як їх находили в природі. Потроху вони стали обробляти знаряддя, стругати, точити й загострювати свій матеріял. З каміння кремінь має дуже гострі краї, а до того ще ці краї-гостряки добре попрацювавши, можна ще краще зрівняти. Коли бити об край креміня иншим камінем і одбивати дрібні шматочки, можна мати стрілу, лезо або клинок; вставивши обороблений так кремінь в розколюватину палки і прив’язавши його жилою з тварини, матимемо сокиру, ніж, скре­бачку, шило, свердло. Таким знаряддям можна різати м’ясо, зні­мати шкуру з тварини, скребти й проколювати шкуру; протягу­ючи в такі дірки жилу або висушене волокно рослини, людина могла пошити собі одежу.

Серед такого дикунського побуту минало життя багатьох по­колінь. Археологи назвали стародавні часи камінним віком, щоб відріжнити од пізнішого мідного або бронзового, коли люде навчилися вже здобувати метал. Обробка каменю довго була груба й недосконала. Через те архесцгоги відріжняють ще найдавні­ший, старий камінний вік (пал еолітичний) од нового, пізнішого (неолітичного).

Одна дивна здібність була в людини стародавнього кам’яного віку. На кістках і рогах, які були її знаряддям, на скелях і внутрішніх стінах печер вона дряпала яким-небудь гостряком ма­люнки, в більшосте зображення тварин: мамонта, оленя, бізона, дикого коня. Контур вона обводила чорною фарбою, середину за­мальовувала червонуватою, жовтою або сірою. Ці малюнки свідчать, що людина мала здібність спостерігати й вірне око. Ось два олені загрожуюче наставили роги один на одного: ось скажений бізон настовбурчив волосся і зігнув свою величезну горбату

спину. Або ще: з кістки, иклів мамонта, з каміню вирізано фі­гуру чоловіка,Цдикого коня, що ірже, оленів, що присіли до землі. В цих малюнках і фігурах—початок людського мистец­тва. Воно не давало якої-небудь користи, дикун бавився, розва­жав себе, прикрашував, чим міг, своє сумне життя: уважливий і [відважний^ мисливецьрмалював те, що стояло^ перед його очима

Знаряддя стародавнього кам’яного віку: шкрябка, клинок сокири; голова людини, вирізана золенячого рогу, прокручений оленячий ріг з зображенням на ньому коней.

Початок Через кілька тисяч років клімат у Європі знову скотарства змінився. Стало більше тепла, вохкости. Зникло ба- fl оброблен- гато великих звірів: мамонт, печерний ведмідь, старо- ня землі, давній величезний бик і розплодилися тварини, що живуть і за наших часів. Люде почали жити на від­критих місцях, по долинах річок, багатих на рослини, на околи­цях лісів, на березі моря. Вони не шукали більше нових місць, Де було багато дичини. Вони'намагалися сісти на довше й наз-

бирати запасів на голодну пору року.

Розвинулася так само й давня старовинна жіноча праця— добування рослинної ;їжі. Замісць того, щоб ходити й розшуку­вати випадкову траву й коріння, жінки почали пересаджувати й розводити недалеко від житла ті види рослин, які більше при-

Посуд для переховування останків вмерлого; має вигляд старовин­ної хати.

датні для їжі; овочеві дерева, збіжжя: ячмінь, просо, пшеницю. Щоб збіжжя краще росло, землю зрушували заступом, цеб-то ломакою^: з загнутим назад кінцем, або з прив’язаним гострим ка­мінцем. Це ще не було хліборобство; таке господарство можна назвати городнім. Спочатку не вміли пекти хліба. Зерно або смажили, або мололи жорнами, які складалися з' двох камінів, один над одним, і варили ще аби як роз­терте борошно. На знак того, що працю здобування їжі було поділено, в Могилу чоловіків клали знаряддя до полювання, жінці клали жорна.

Будівлі на ’ Скотарі й городниці ’ палях, вже не шукали випад­кового притулку в ске­лях і на деревах. Вони почали бу­дувати хати подібно до тих при­становищ, які знаходили в природі.. Або складали самі з великих ка­менів печеру, або викопували яму, землянку, і ставили над нею круг­лий дах з щільно переплетеного

гілля й хворосту. Або, нарешті, будували дерев’яну хату на па­лях серед води на озері та болоті. Один вигляд цих будівель уже вказує, як далеко ці люде відійшли від печерних жителів.

У дно недалеко від берега забивали палі; кінці їхні над во­дою з’єднувались поперечніми бантинами; на них стелили по­міст з бантин, ця нерівна підлога покривалася глиною, піском і диким камінем, а на ній становили кілька халуп.

Не скрізь є значні озера; коли, проте, люде сели­лися в таких мі­сцевостях, де не було великої во­ди, вони будували свої житла на зра­зок, до якого звик­ли. Так з’явилися на землі хуторці на палях; буду­вали їх близько до річки, де вона могла заливати бе­рег, або' на лісних прогалинах, де бу­ло вирубано де­рево. Хуторець, збудований на землі, обгорожували для захисту. Копали рів і насипали вал; вал робили з косо-навхрест вбитих палів, на які насипали землю, з середини приставляли до насипу довгі бантини, прогалини між ними наповнювали глиною, в’язками хмизу, а зверху насипали піску й каміння. Виходила чотирі- кутна кріпость, яка боками своїми була звернена на чотирі сто­рони світу. Хатки на помостах були невеличкі, півтора-два сажні завширшки, з прямих бантин, обкручених гіллячками та хмизом і обмазанйх сірою глиною. Печей і димарів не було; які раніш, серед хати розводили огнище; дим від нього виходив у дірку, зроблену вгорі або збоку. Житло поділялося на двгдоловини: в одній люде держали худобу, в другій жили самі; тут посередині робилося мостовиння з каміню для огнища.

Вохкою й брудною здавалися-б нам тепер слобідки на палях. Навкруги скрізь стояла вода, ріжну покидь, сміття кидалося просто вниз з помосту. Усієї цієї покиді збирались величезні купи аж до самої підлоги. Легко могла й згоріти така тісна хво­ростяна слобідка; тоді на старій купі, змішаній з попілом, знову закріпляли палі й будували нову слобідку.

Будівля на палях на озері.

Знаряддя нового кам’яного віку: пилка, спис, обтесані сокири, прив’язані до ралок; глиняний посуд, зроблений самими руками,

Новий кам’я- Для того, щоб рубати дерево, тесати його на _ний вія.

Люде доби будівель на палях, дуже добре вміли об­рублювати й обточувати каміння; вони робили дірки в кам’яній сокирі, щоб засунути в неї держака з кістки, рогу, дерева, ви- довблювали навкруги молотків борозночки, щоб прив’язати до них держака жилою тварини або волокнистою травою, клинці не рідко були рівненько виглажено. Тепер уже були найріжноманітніші струменти, знаряддя й зброя: пилки, кинжали, стріли, списи, ве­ретена та т. и.

Виготовлення знаряддя й будівля стає важливою, правильною працею, ремеством, яке потрібувало особливого вміння й сили. Цю роботу робили чоловіки. Місцями відкривають тепер сліди майстерень, де разом працювало багато каменотесів, зброярів і токарів. Для них було потрібно багато свіжого матеріалу. Ліп­ший кремінь глибоко в землі; через це, щоб здобути його, ко­пали глибокі колодязі або шахти. Поруч з ремествами чолові­чими, з’явилися ИНПІІ—жіночі. Жінки плели кошики з ситнику та з гіллячок. Таку плетінку не можна було поставити на во­гонь просто; але коли обмазати її глеєм, у ній можна вже зва­рити й навіть не розілляти окропу; разом з тим глей висохне й ствердне. Такий був перший посуд, що робили жінки. Поба­чивши, що плетінка всередині не потрібна, почали робити горшки, глечики, миски та т. ин. з самої глини; їх потім сушили на сонці. Ще на одне ремество навело жінок знайомство з рослинами. Вони помітили волокнисті стовбури льону й конопель. Навчи­лися здобувати прядиво, прясти нитки, сукати мотузки й, на­решті, ткати полотна. В хаті з’явилися прялки й верстат, жінки почали ткати полотно.

Люде нового кам’яного віку одягалися в довгу сорочку з ру­кавами й підперізували її; зверху ще одягали плащ; так чоло­віки, як і, особливо, жінки прикрашували шию, руки, ноги, го­лову намистом, обручками, голками й перснями з ріжнокольоро- вих блескучих камінців, зубів, черепашок та ин. Ремесники нового кам’яного віку місцями виробляли стільки знаряддя й посуду, що лишок почали збувати в инші місцевости. Торго­вельні валки потяглися вздовж річок, гірними стежками й прохо­дами; вироби несли на плечах, везли на возках, в’ючили на верблюдів і коней, навантужували на човни. Торгівля зано­сила крам дуже далеко від майстра. Також з далеких країн привозили гарні породи каміння, яке було матеріялом для виробів.

Печаток хлі- Людина помітила, що хліб росте краще, коли боробства й глибше скопати землю, тому побільшила мотику бронзового (заступа), зробила міцніший, гострий наконешник, віку. подовжила держака; з’явився плуг. Плуг треба тягти через усе поле, не спиняючись; замісць корот­кої грядки буде довга борозна. Спочатку хлібороби самі тягли плуга, Потім стали запрягати дужого вола, а чоловік став ззаду,

щоб керувати плугом, давити на нього й цим поглибшувати бо­розну. Цей новий спосіб праці, з сильним знаряддям і з робочою твариною, уже е наше хліборобство. Не скоро приручили дикого бика; але, коли вже чоловік переміг його, на ньому почали пе­ревозити важкі речі, запрягати його у віз. Для того самого чо­ловік захопив і прудкого коня. Ці роботи, що були недалекі від полювання на звіря й скотарства, здебільшого були не по силі жінкам, яким в старовину випадало обробляти землю, але не рідко скотар вважав працю, коли доводилося нахилятися до землі, за низьку й образливу для вільної людини й посилав у поле несильних жінок, підлітків та старих.

Разом з хліборобством пішло вперед і скотарство. Ще нову їжу винайшов чоловік. У дикої корови молока ледве вистачало для теляти; в неволі при кращій годівлі з’явився лишок молока, цей лишок люде брали собі. Пам’ять про цю новину залишилась на довго. Молоко стало святковокГїжою, яку ділили з божеством, ви­

ливаючи йому частину на зем­лю. Пристосу­вали до госпо­дарства й дріб­ну худобу: кіз, овець; з кра­щих пород по­чали стригти вовну й вироб­ляти міцні й гарні тканини. У всьому вжит­кові людини сталася велика

Стародавній плуг, вгорі—ярмо.

зміна; людина розуміла, скіль­ки нового багатства дало їй приручення тварин. Через це в ба­гатьох місцях почали шанувати бика, або теля, яко божу силу, Й уявляти собі, ЩО . божество ВТІЛЮЄТЬСЯ В! це могутнє й благо­дійне створіння. ,

' Те саме, що з тваринами, пощастило зробити і з де-якими дикими рослинами; люде перенесли їх з лісу або степу до себе за загорожу, пололи на грядках бур’яни, прищеплювали кращі породи гіршим; цим саме люде поліпшили породу. З прищепле­них рослин найголовнішими зробилися виноград і маслина.

У великих господарствах стали потрібні кошари для худоби, комори для хліба, для плодів і овочів. Кам’яне знаряддя було дуже дрібне й крихке для нових робіт. Треба було знайти дуже міцний матеріал, щоб робити з нього великі, міцні леза для плу­гів, важкі сокири й молотки, великі заступи. Таким матеріалом були метали. Метали дуже рідко трапляються у вигляді само­родків; звичайно вони змішані в руді з иншими породами ка-

_міння й землі, треба велике вміння, щоб розпізнати руду, випла­вити з мішанини метал і надати йому ріжнйх форм: для цього необхідно вживати вогню.

З усіх металів найростоплистий—мідь. Але мідь дуже мняка. Мідний спис або лезо дуже скоро гнеться й робиться тупим. Через це до міди стали примішувати оливо; ця мішанина—бронза. Для виготовлення бронзових річей треба було або зробити форму з каміню, глини і вливати в неї розтоплений метал, або бити довгі гарячі мнякі бруски молотком і надавати їм вигляду лез, гвіздків, гострих ломачок та т. и.

Виникли великі майстерні металевих виробів; до цього часу, ще в де-яких місцях видко сліди старовинних/ кузень. Вони були поблизу від тих місць, де здобувалося руду. Коли нарід переходив на инше місце, ковалі й ливарники залишалися па старому місці; їм доводилося працювати уже на чужих людей. Яко до чужинців, до ковалів одні народи ставилися з призир- ством; инші, навпаки, дуже шанували їх, вважали за вищих людей, бо їхня важка робота в той самий час здавалася хитрою й таємничою.

Віетря спису й ножі з бронзи.

Разом з виробами з металів з’явився й новий вид роскопіів і багатства. Блискучі, рівнень­кі і дзвінкі, жовті, білі й чер­вонасті річі з металів дуже подобалися людям; за ними пожадливо тяглися всі. За кра­щу прикрасу вважалося об­ручки, намисто, браслети, пер­сні, защіпки з бронзи, золота й срібла. Металевими штаба­ми почали оббивати будинки з надвору й стіни зсередини, пороги й лутки. Помершим клали на обличчя машкару з тоненьких золотих листочків. Хто хотів похвастати, казав, що в нього вдома багато вся­ких металів. Ми не знаємо ані того, коли кам’яний вію почав² ся, ані того, скільки часу він тривав. Що-ж до початку вжи­вання металу в Європі, то зви­чайно рахують його за 3000 років до Христа.

Союзи лю- Печерні люде жили вроздріб, поодинокими сем’я- дей. ми. Лише для великого полювання збирались вони , невеликими загонами по кілька десятків чоловіка. Люде нового кам’яного віку жили більшими громадами та сели­щами. Скотарі складали великий табор; коли худоба об’їдала

домів, аоо старшини сходилися

Стародавній глечик.

пасовисько в окрузі,^ табор увесь пересовувся разом. Хлібороби складали- громаду’ поділяли між собою прогалину, оточену лісом, або частину річної долини. Кожна сім’я була окремо; доки жив і мав сина старий батько, дорослі й'ого жонаті сини не роз­ходилися, вважаючи його за владику дома. Коли виникало яке питання, важливе для всього табору або громади, владики ’ ’ на раду.

Суворі й задиркуваті скотарі не в миру жили з сусідами, і часто робили наскоки, щоб заб­рати здобич. Хлібороби були мнякшої вдачі й боялися війни, під час якої толочилися поля й городи, й гинула праця кількох літ. Одним для нападу, другим для захисту треба було об’єдну­ватися в союзи (спілки), збирати дужих людей з скількох таборів, з скількох селищ. Вступивши до союзу, обірали вождем, на час наскоку або оборони, якого- небудь сильного й спритного чо­ловіка, відомого всім. Його слу­халися тільки під час бою, ко- ли-ж розходилися до дому, ва­тажок знову ставав тим самим звичайним чоловіком, і владу кожен у своїй сем’ї, забирали знову старшини.

Союзи ці були дуже невеликі в порівнянні з державами, або навіть краями наших часів. Союзы, торгівля й мандрівки ремес- ників зближували, правда, людей з ріжних місцевостей; вони зви­кали говорити одне з одним, у них з’явилася спільна мова. Люде однакової мови й схожих звичаїв складали одне плем’я, розу­міли свою взаємну близькість. Але плем’я, здебільшого, не підля­гало одному “наказові. В мирнцй час плем’я не підлягало спіль­ному наказові, кожне село жило своїм відокремленим життям. Коли між сусідами виникала суперечка, або один чоловік обра­жав другого, суперники могли надіятися лише на власні сили; кожен оборонявся, як міг; збирав своїх кревних, мстився, дбав про те, щоб зробити шкоду ворогові. Але иноді зверталися до суду посередника, якого-небудь розумного старого діда, або чоловіка, що його вважали за віщуна. .

Там, де часто доводилося воювати, виникали тісні братства між однолітками, особливо молодими й сильними, приблизно від 18 до ЗО років. Союз свій вони скріплювали яким-небурь таєм­ничим обрядом, наїґр., випускали кожен собі кілька краплин крови й змішували в одній ямочці; після цього вони вважалися за

братів. Юнаків, перш ніж прийняти до. братства, старші това­риші брали на важку спробу; посилали по одинці на небез­печне полювання, прив’язували до дерева, засипали стрілами та т. ин. Коли серед ударів та глузування юнаки були мужні, їх визнавали за гідних вступити до братства. Названі брати, зде­більшого, залишали свої сем’ї й окремі оселі, і жили разом всім товариством, в одному великому чоловічому будинкові. Це була велика будівля, в якій разом спали й їли всі брати, з дашком і нерідко вкріплена; в ній також переховувалася зброя. Окремий член союзу мусив у всьому підлягати бажанню това­ришів і часто, напр., не міг одружитися й мати сім’ю, поки за­лишався в братстві. ’

У братства, або „дружини", був звичайно свій обраний вата­жок. Иноді здібний, відважний отаман приваблював багато нових людей до дружини; після вдалих наскоків у нього з товаришами збиралася велика здобич. Чутка про нього поширювалася по всій країні. Йому догожали; з усіх усюдів надсилали йому уклони й подарунки. Він міг повести за собою ціле плем’я, коли, напр., в окрузі не вистачало їжі. Тоді опановувало велике за­хоплення, велика кількість семей з жінками й дітьми, знімалися з місця, збірали своє добро й рушали в дорогу за могутнім вож­дем: утворювалося переселення народу, сам він становився князем, ханом або царем, цеб-то постійним володарем, що високо підносився по-над инших людей.

Старовинні Найдавніші люде ховали померших біля своїх вірування й огнищ у печері й, мабуть, скоро забували про них. обряди. Могили людей нового кам’яного віку—вже на від­окремлених від житла місцях, і викладені дуже старанно. Кістяк похованого часто знаходять, наче він сидить з пригнутими до підборіддя колінами; навкруги в порядкові по­кладено ріжні речі. Видко, що в тих, що ховали, було певне уявлення про життя на тому світі.

Явище смерти найбільш вражало людей. Воно наводило їх на такі думки. Чоловік, який вмер, ще не що давно рухався, гово­рив, їв, працював. Тепер його тіло лежить нерухоме й холодне. „Він пішов", говорив собі кревний, залишилося тільки житло, в якому він жив. Але в рисах мертвоґо є подібність до живого. З цього виводилося, що. той, що пішов, був двійник тієї істоти, яка залишилася тепер нерухомим тілом. За життя двійник був усередині тіла; від нього йшло тепле дихання, він був „дух". Через те думали, що двійник, або дух подібний до пари, і як пара, або вітер, легко вилітає.

Коли настане смерть, дух або душа зовсім виходить з тіла. Під час сну—залишає тіло тимчасово, сон це те, що він бачить у своїй мандрівці, поки тіло нерухомо лежить на місці. Дух може виходити з тіла, але жити без тіла не може. Згубивши своє по­переднє тіло, він шукає иншого. З чоловіка він може перейти в звіря, птаха. Лихо йому, коли нема притулку, коли він мусить

довго тинятися по світу. Але дахо тоді й кревним помершого: він буде їх мучити, душити вночі, лякати уві сні, під час бурі вити вітром над хатою та т. и. Через це треба, або позбавитися його, цеб-то заперти йому вхід до хати, відігнавши його гала­сом, або хитро обдуривши, або треба пеклуватися ним, заспокоїти його, цеб-то дати йому знову жити в попередньому тілі. Для цього потрібно добре поховати тіло в землі або в міцному кам’я­ному склепі. Але там треба дати помершому все, що потрібує чоловік у звичайному житті: покласти туди знаряддя й зброю, одяг, оздоби, треба час від часу ділитися з душею помершого їжею й питвом, цеб-то або носити їжу на могилу, викладати і виливати там, або в особливі дні відділяти частину з домашньої їжі, виставляти на двір і згадувати помершого за їжою. Помер­шого кладуть, зігнувши подібно до того, як народжується ди­тина, бо вірять,' що він знову народиться.

Духи й боже- Коли померший був сильнийч оловік, напр., воло- ства. дар великої сім! або віждь, тоді дух його надто вже шанували. Його боялися тепер ще більше, ніж за життя: він міг тепер невидимо перелітати; всяке лихо на думку кревних походило від його гніву. Віра ця до цього часу збере­глася в понятті про „домовика", що живе в димарі або під по­рогом хати. Думали також, що духа можна принадити й поса­дити у високій кам’яний стовп, поставлений на могилі, або на розпутті. Для могутніх духів будували цілий кам’яний бу­динок; вони мали жити далеко довше, ніж живі люде, їм по­трібне міцне вічне житло.

З величезного каміння, яке щільно одно до одного пристав­ляли, складали великий покій, далеко більший, ніж звичайна хата; один з кам’яних покоїв, відкритий в наші часи в Іспанії, завдовжки мав мало не 12 сажнів і завширшки 3 сажні. Зверху клали дах з важкого каміння; до дверей був довгий хід, скла­дений з меншого каміння, яким не можна було йти, а тільки

Могильна галерея з великого каміння.

Могила над кам’яним склепом.

лізти; такі великі кам’яні склепи часто засипано землею, що під­носиться над ними могилою. Підніжок могили обкладався камін­ням. Здибаються також правильні кола з величезного священ­ного каміння й цілі поля, вставлені рядами і вуличками кам’я-

них стовпів та брил. Будівлі з великого каміння (мегалі­тичні) можно побачити в Криму, на Кавказі, в Іспанії, Італії та Греції, але найбільше їх збереглося в Бретані, ц. т. на пів­нічному заході Франції та в південно-західній Англії, що ле­жить як-раз проти неї. Будівлі ці мають назви, які дано їм в Брітанії—м е н х і р—це великий стовп, д о л ь м е н—накрите жит­ло, кромлех—коло з кам’яних брил.

Люде вірили, що навкруги них літає багато духів. Ці духи вийшли не тільки з людей. Все живе людина уявляла собі схо­жим на неї. Духи живуть в тваринах, особливо в тих, що зда­валися таємничими, напр., в гадині. Але духи також живуть у деревах, у струмочках, річках і навіть у каміннях. Ці духи бу­ли то добрі, то лихі до людини, вони то допомогають йому знайти що-небудь, напр., дичину, яку він ловить, стежку в лісі загублену; або вони заважають йому, напр., зводять його з до­роги, ламають стрілу, кинену в звіра, тягнуть людину в кручу, коли вона потопає та т. и. Хвороба походила від того, що лихий або неспокійний дух вселився в людину.

Між духами є й сильніші божества. Ласку божества люде добували позбавленнями себе того чи иншого й муками; напр., не їли смашної їжі, на протязі кількох день не їли зовсім, або самі робили собі рани. Йому віддавали на жертву, цеб-тодля їжі, найліпше, що мали, сильного бика або теля, яке тільки-но народилося. Кров задізаної тварини, вилляту на землю, відда­вали духові. Думалщ що, коли дух нап’ється теплої крови, цеб­то того, в чому він попереду жив, він знову оживе, набереться сили, щоб говорити й відкриватися живим людям. Коли людей охоплював великий жах, вони ладні були віддати духові людсь­ку кров, убити для цього полоненого, або навіть кревного; напр., батько забивав свою дитину.

Ворожбити. Не кожен умів відгонити духів і виманювати їх з людського нутра, щоб вилічити людину. Коли трапля­лося лихо, напр., здихав товар або захворіла людина, кликали ві­щуна, ворожбита, і він тряс хворого, щоб витрясти духа, давав йому особливе питво, промовляв страшні або таємничі слова, яких боїться дух, або які, навпаки, йому подобаються. Коли стояла посуха, ворожбита кликали „зробити доіц“, принадити духа, що живе в хмарі. '

Коли не видко було, де саме дух сидить, або незрозуміло було, що йому треба, ворожбит починав ворожити: кидав камінці й ломачки й дивився, як вони лягають, різав тварину*й дивився на її тельбухи,—все це були для нього знаки, що їх. він один міг розуміти і з’ясувати. Або ворожбит сам кликав у себе духа: оглушав себе дзвоном і тріском бубона, скажено стрибав, кру­тився, падав знесилений і кричав в безтямі; його вереск вва­жався за вищу мову самого духа. Таким чином можна було до­відатися, яку жертву треба було принести, щоб вмилостивити духа, можна було дізнатися, як звуть таємного ворога, або того злодія, який викрав коней та т. и.

Ворожбитом бував не рідко дуже розумний, талановитий чо­ловік, який складав пісні, знавець трав і квітів; його особливий розум люде вважали за волю самого духа. Віщун міг показати шлях, дати натхнення в бою, иноді він був ватажком. Часто во­рожив сам голова дому, батько; він знав домашнього духа або духа, що був близько. Вірили, що біля огнища, яке горить в кожній хаті, живе дух—покровитель цього житла. Через це ог­нище було святим місцем. Щоб не згубити допомоги духа, чо­ловік дбав про те, щоб зберігати на вогнищі невгасимий вогонь.