Загибель цивілізації астеків.

Замор- ські землі одразу ж стали об'єкта­ми зазіхань європейських монархів, тому ділити їх між собою вони по­чали ще до власне відкриття Аме­рики X. Колумбом та прямого морського шляху до Індії Васко да Гамою.

угоди між Кастилією і Португалією остання віддала кастиль- цям Канарські острови в обмін на ексклюзивне право ко­лоніальної активності на південь від них — насамперед в Африці з прицілом на Індію. В 1481 р. цю угоду освятив спеціальною буллою "Аеіегпі ге§і$" від 21 червня папський престол римо-католицької церкви (папа Сікст IV, 1471 — 1484), однак трансокеанічна подорож X. Колумба змусила піренейських сусіді в-конкуренті в переглянути минулі до­мовленості. Справа ледь не дійшла до іспано-португальської війни, і тоді у конфлікт знову втрутився святий престол Ватикану.

Римським папою на той час був виходець із Іспанії одіозний Александр VI Борджіа (Родріго Борха, 1492—1503), тому справу попервах вирішили на користь іспанців. Спо­чатку проголосили, що видана "між іншим" нова папська булла "Іпіег саеїега" від 4 травня 1493 р. умовно поділила світ на східну і західну половини від уявної лінії, що прохо­дила меридіаном на відстані 100 ліг (318 морських миль) на захід від Азорських островів: східна півкуля визнавалася зо­ною виключно португальських інтересів, права на ново­відкриті землі на захід від цієї лінії мали належати іспанцям.

Тепер уже ошуканою відчула себе Португалія, і в 1494 р. внаслідок тривалих іспано-португальських прямих перего­ворів в іспанському місті Тордесільяс 7 червня була підпи­сана ще одна угода про поділ світу, згідно з якою, визнаю­чи сам принцип папської булли про поділ світу на східну (португальську) і західну (іспанську) зони інтересів, сторони, за наполяганням португальського короля Жуана II (1481 —

Поділ світу між Іспанією і Португалією за папськими буллами 1481 й 1493 рр., атакожзаТордесільяською угодою 1494 р.

1495), "домовилися й погодилися заради уникнення сумні­вів і суперечок щодо островів і земель, уже відкритих, чи тих, які будуть відкриті в морі-океані", відсунути означену уявну лінію ("папський меридіан") на відстань у 370 ліг (1175 морських миль) на захід від Азорських островів. "І щоб усе, що вже відкрито чи буде відкрито королем Порту­галії або його кораблями, чи то острови чи материки на схід від цієї лінії та всередині її на півночі й на півдні, належало названому сеньйору — королю Португалії та його наступни­кам на віки-вічні, і щоб усі острови й материки, як відкриті, так і ті, що будуть відкриті королем і королевою Кастилії й Арагону чи їхніми кораблями на захід від названої лінії, на півночі й на півдні, належали означеним сеньйорам — ко­ролю й королеві та їхнім наступникам на віки вічні" .

Інші європейські держави одразу спробували поставити під сумнів ексклюзивні колоніальні повноваження іспанців і португальців.

Як заявив французький король Франциск I (1515—1547): ’’Нехай мені покажуть той пункт у заповіті Адама, в силу якого Новий Світ має бути поділеним між моїми братами, королями Іспанії та Порту­галії, а мене мають позбавити моєї долі спадку” . Але тиск Ватикану та військово-морські реалії іспано-португальського трансокеанського домінування зробили на тому етапі історії саме іспанців найакти­внішими учасниками трансатлантичної КОНКІСТИ (“Завоювання”) індіанських земель.

Першими жертвами колоніального європейського бандитизму в Новому Світі стали мешканці ЕспаньйолиТаїті, Антильських (включа­ючи знамениту Кубу) та інших островів Вест-Індії. Дії колонізаторів призвели до тотального винищення усіх місцевих індіанців, якому не змогла завадити навіть папська булла 1537 р., в якій римський пон- тифік Павло Ш (1534 —1549) наголошував, шо мешканці Нового Світу — це “справжні люди”, душі яких потребують слова Христово­го. Вже на середину XVI ст. на островах регіону не лишилося жод­ного корінного аборигена, і для забезпечення місцевих плантацій ро­бочими руками масово ввозилися чорношкірі раби із Африки. Однак золота й срібла нові землі майже не давали, і в 1517 р. іспанський губернатор Куби “товстий та неповороткий” Лієго Веласкес де Ку- ельяр (1464 — 1524) дозволив бажаючим поширити експансію далі на захід. Так розпочалося іспанське завоювання Мезоамерики, яке ініціював багатий кубинський землевласник Франсиско Ернандес де Кордова.

Того ж року (1517) Ф. Е. де Кордова організував напад на Юкатан, але очікуваних золотих трофеїв він знову не приніс (оскільки "в усьому Юкатані немає ані жильного, ані річко-

„6

вого золота ), зате коштував конкістадорам значних жертв, бо войовничі майя зустріли непрошених гостей вкрай вороже.

Навіть затоку, де іспанці вперше зіткнулися з майя, конкістадори справедливо прозвали “Затокою злої битви” (ВаЬіа сіє таїа реіеа), оскільки наслідком цього зіткнення стали 75 убитих конкістадорів, включаючи й самого Ф. Е. де Кордову, котрий помер від ран на Кубі.

ЕІаступного року до берегів материкової Мезоамерики вирушили чотири каравели під командуванням Хуана де Гріхальви — племінника іспанського губернатора Куби Дієго Веласкеса де Куельяра, Учасники цієї масштабної (4 ко­раблі, 240 солдат) експедиції, крейсуючи уздовж мексикан­ського узбережжя, вперше дізналися про якусь "Мексику" в глибині континенту на заході — казково багату країну "з ве­ликими поселеннями і кам'яними домівками, де населення •• • „7

одягається у паперові тканини, вирощує маїс і має золото . Проте, керуючись суворими інструкціями дядька-губернато- ра та побоюючись пастки з боку індіанців, X. де Гріхальва

не зважився вирушити вглиб континенту, за що після повер­нення на Кубу був позбавлений права брати участь у по­дальших заморських експедиціях. На Кубі швидко зібрали охочих грабувати невідому золотоносну країну, і в 1519 р. загін іспанців вирушив до Мексики. Очолив його інший родич губернатора, його колишній секретар, родовитий ідаль­го Ернандо (Ернан) Кортес (1485 — 1547) , у якого "було ма­ло грошей, зате багато боргів" .

Е. Кортес походив з родини небагатого естремадурського дворя­нина. Свого часу батько відправив його у Севілью до Саламанксько- го університету вчитися на юриста, однак до наук Е. Кортес особли­вого завзяття не виказав, а за час навчання уславився лише тим, що зламав ногу, намагаючись забратися на балкон до однієї з севільських красунь. Щоправда, в університеті Е. Кортес опанував латину й навіть пробував писати прозу та вірші, але більшого на ниві інтелектуальної діяльності досягти не зміг. Уже в 1504 р. (у рік смерті іспанської коро­леви Ізабелли — покровительки X. Колумба) він опинився на Ес- паньйолі як колоніальний чиновник, потім брав активну участь у підкоренні та колонізації Куби, виявивши при цьому особливу жорс­токість до індіанців.

Для морального згуртування підлеглих Е. Кортес наказав виго­товити для свого війська пишний прапор із чорного, гаптованого золотом, оксамиту. На прапорі вишили червоний хрест в оточенні біло-блакитних променів та гордий напис-гасло: ’’Брати! Рушаймо за Хрестом! Вірячи в його силу, ми переможемо!”

У квітні 1519 р. загін Е. Кортеса, що налічував півтисячі конкістадорів (з них 16 вершників), десантувався на мекси­канський берег поблизу індіанського поселення Куетлашт- лан у районі сучасного міста Веракрус, що бере свій поча­ток з форту Вілла-ріка-де-ла-Веракрус("Багате місто істин­ного Хреста"), заснованого знаменитим конкістадором. Той факт, що, прибувши до Мексики, іспанці відразу ж почали будувати фортецю, переконливо засвідчує: на гостинність аборигенів вони аж ніяк не розраховували. Однак мешканці тогочасної Мексики — непереможні астеки — не виявляли щодо прибульців ніякої ворожості, скоріше навпаки: Е. Кор­теса вітала пишна процесія астецьких можновладців, котрі цілували перед ним землю та дарували прибульцям щедрі

дарунки, про що з захопленням оповідав один із учасників цього походу Берналь Діас.

’’Першим був круглий диск розміром як звичайне колесо до воза, шо зображував сонце, — із чистого золота, дивної роботи, вартістю більш як 20 тисяч пезо. Другим був срібний диск, ше більшого розміру, який зображував місяць з променями та різноманітними фігурками. Потім каска, ушерть наповнена золотим піском прямо з копалень; його вартість перевищувала 3 00 0 пезо, проте нам цей да­рунок здавався безцінним, оскільки давав упевненість, шо в цій країні дійсно видобувається золото. Далі йшли різноманітні зображення, та­кож із масивного золота, звірів і тварин, майстерно виготовлені й дуже красиві; десятки качок, мавп, тигрів, фазанів.

. . . ..10

частково з пір я дивних кольорів

Майже усю цю здобич Е. Кортес тут же навантажив на корабель і відправив до Іспанії у дарунок королю, а сам од­разу проголосив себе королівським намісником Мексики, чим перевищив свої повноваження і поставив себе поза за­коном з огляду на прогнозовану реакцію Дієго Веласкеса. Проте спроби "веласківців" відсторонити Е. Кортеса від керівництва мексиканським походом були жорстко припи­нені: двох найгаласливіших "заколотників" повісили, одно­му відрубали ногу, а решта дістали по 200 ударів шпіцруте­нами , після чого за наказом Е. Кортеса було спалено всі кораблі конкістадорів, аби ні в кого з них навіть надії не лишилося повернутися на Кубу без перемоги.

Золото, шо прибуло до Мадрида у супроводі довірених осіб Е. Кортеса — Алонсо Ернандеса Пуертокарреро та Франсиско де Монтехо, — змінило королівські настрої на користь Кортеса, проте шлях до остаточного визнання у конкістадора номер один був ше неблизьким.

Були серед цінних дарунків і 20 чарівних красунь-ра- бинь, одна з яких (за словами іспанців, "красива, немов бо-

12

гиня" ) невдовзі стала коханкою Е. Кортеса. Вона швидко оволоділа іспанською мовою і стала незамінним помічни­ком лідера конкістадорів, працюючи як перекладач. Звали її Малінче (Малінцин). Після того, як вона прийняла христи-

янство, її стали називати донья Марина, але термін "малін- чизм", що прижився у подальшій політичній термінології Мексики як символ зради національних інтересів, пішов від першого, дохристиянського імені цієї жертви власних пристрастей.

Малінче була дочкою правителя міста-держави Пайнала (Паїналлє), в області Коацакуалько, завойованого астеками (раніше Пайнала перебувала під контролем тлашкаланців). Батько її після ас­тецької агресії помер (чи загинув), а мати швидко знайшла собі ново­го "судженого" і знову вийшла заміж, причому її чоловік став унаслідок цього шлюбу новим лідером Пайнали (хоча й залежним від мешиків). Після того як у матері Малінче народилася ще одна дитина, дівчина стала для свого вітчима небезпечною конкуренткою у боротьбі за владу в племені, тому її спочатку "віддали для виховання" до сусіднього міста-держави Шикаланго, а пізніше й узагалі оголоси­ли померлою (прилюдно поховавши замість неї якусь іншу померлу дівчину). Після цього вождь Шикаланго вже як рабиню продав її до міста-держави Потончай (обл. Табаско). Так колишня царівна стала безправною невільницею чужоземців і в числі інших рабинь була по­дарована іспанському "Кецалькоатлю"— Ернану Кортесу.

Причини такого гостинного прийому лишалися незро­зумілими конкістадорам (хоча Е. Кортес сповна скористав­ся ситуацією, що склалася). А вони були простими і для астеків справді трагічними. Рік 1519 за християнським ка­лендарем — за традиційним астецьким календарем називав­ся "Один Тростина", а отже був одним із тих самих років, коли, за індіанськими переказами, обіцяв із-за моря повер­нутися до Мексики сумнозвісний божественний реформатор Се-Акатль Накшитль Торпільцин Кецалькоатль. І, врахову­ючи, що царювання Мотекусоми II супроводжувалося цілою низкою жахливих природних катаклізмів, багато хто з астець­ких можновладців вважав іспанських загарбників посланця­ми таємничого бога, а самого Е. Кортеса — власне богом. Це паралізувало волю астеків до опору, оскільки, дізнав­шись про прибуття загадкових блідолицих бороданів, Моте­кусома II не став мобілізовувати армію, а лише, як свідчили інформатори Б. де Саагуна, вимовив: "Наш пан Кецалько­атль прибув, бо забажав він повернутися до нас, прийти і знову в землях наших воцаритися" .

Утім, далеко не всі астецькі лідери вважали прибульців богами. Зокрема, брат Мотекусоми II Куїтлауак (правитель міста Істапалапан) запропонував на засіданні Великої Ради

Троїстого Союзу раптово напасти на іноземців й усіх їх зни­щити, однак впливовий глава міста Тескоко на ім'я Кака- мацин був налаштований прийняти прибульців з почестями, і забобонний Мотекусома II, на свою біду, пристав на цю пропозицію.

Як справедливо зазначає з цього приводу індіанський епос ’’Заги­бель народу мешиків":

"Зрілої мудрості вожді не показали

і, як прийшов випробувань час,

..14 лише піснею один одного укріпляли

Ситуація ускладнилася ще одним прикрим для астеків фактом: убачаючи в іспанцях природних визволителів від кривавого домінування "Троїстої конфедерації", до загону Е. Кортеса приєдналися "нещодавно з великою жорстокістю мексиканцями підкорені й уярмлені" тотонаки, яких очо­лив вождь міста Семпоали на ім'я Тлакочкалкатль , а, ке­ровані своїми лідерами Текоаком (Тлауешолоцин), Шико- тенгою (Шикотенкатль) та Масе-Ескасі (Машискацин), тлаш­каланці, котрі не лише підтримали завойовників матеріально, а й забезпечили їх сотнями добровільних носіїв і влилися до лав конкістадорів зі зброєю в руках.

Тлашкаланці спочатку сприйняли іспанців як астецьких союз­ників і намагалися воювати проти них, обіцяючи всім інтервентам . . .... , 17

відділити їхнє м ясо від їхніх кісток , однак переконавшись, шо прихід Е. Кортеса не є своєрідною "воєнною хитрістю" теночків, улилися в армію колонізаторів. Тих своїх "радників-чарівників", котрі закликали до антиіспанського опору, тлашкаланці "принесли у спо- ..18

кутну жертву

Що ж до астеків, то їхнє наступне посольство, намагаю­чись умилостивити "новоприбулого бога Кецалькоатля", організувало перед очима шокованих іспанців показове жертвопринесення двох бранців на честь "зустрічі з богами". Першою справжньою жертвою кортесівців стало місто-дер­жава Чолула — один із союзників астеків.

Конфлікт розпочався, коли тлашкаланці запропонували Чолулі приєднатися до антиастецького походу і разом з іспанцями знищити Теночтітлан. Чолулці вирішили астеків не зраджувати і на доказ своєї рішучості зняли з обличчя та рук тлашкаланського посла Патлауацина шкіру, після чого ще живого відправили назад до Тлашкали. Однак "божественних" іспанців чолулці ображати не наважилися і впустили їх до свого міста.

Увійшовши без бою до міста, Е. Кортес, запідозривши, що чолулці готують його загонові пастку , підступно запро­сив усю місцеву знать на переговори, а коли ті прийшли, наказав розстріляти їх упритул з гармат і фальконетів, зни­щивши 3 тис. чоловік. Іспанські втрати обмежувались кіль­кома пораненими, котрі "обмили свої рани і, не маючи мас­ла, змазали їх жиром, витопленим з убитого індіанця". Тіла вбитих та поранених астеків іспанці спалили в Тланіуальте- петлі — центральному храмі Чолули, за іронією долі прис­вяченому тому самому богу Кецалькоатлю.

Завоювання Мексики Кортесои (151 9—1521 рр.) Похід Кортеса на Теночтітлан

Різанина в Чолулі остаточно збила Мотекусому з панте- лику. "Нажаханий", він "став слабкодухим, невпевненим і в'ялим", а тому не наважився зупинити інтервентів силою зброї. До того ж мешканці знаменитого Тескоко, ображені на астеків за нещодавню зраду, з ініціативи партизанського ватажка Іштлільшочитля (котрий переховувався у місті Отом- пан), також перейшли на бік іспанців та ще й масово прий­няли християнство. 8 листопада 1519 р. Е. Кортес зі своїми вояками (350 іспанців, близько семи тисяч індіанців-союз- ників) увійшов до "могутнього стольного граду Теночтітла­на" , ворота якого, за наказом тлакатекухтлі, були відчи­нені перед військом конкістадорів. Більше того, Мотекусо­ма разом з братом Куїтлауаком вийшов зустрічати "божест­венних" прибульців особисто, провівши інтервентів після нетривалих переговорів до одного з найпишніших палаців астецької столиці — Ашаякатля, де конкістадори, недовго думаючи,схопили його (разом із лідером Тлалтелолько Іцко- уацином), закували у кайдани та "приставили до нього 80

чоловік охорони". 1 навіть прийняття бідолашним тлакате­кухтлі християнства не вплинуло на його долю. Тієї ж ночі іспанці розжилися астецьким золотом, пограбувавши пала­цову скарбницю, мистецькі шедеври якої (за словами згада­ного Берналя Діаса, "там були зібрані усі багатства світу" загальною вартістю в 600 тис. золотих песо ) за три доби загарбники переплавили на безликі золоті зливки.

Скориставшись гостинністю астеків, Е. Кортес кілька місяців прожив у палаці, утримуючи Мотекусому як заруч­ника, та раптом ледь не втратив усе, що мав. На початку 1520 р. астеки, обурені нахабством прибульців, почали ак­тивно готуватися до штурму палацу. Конкістадори пересва­рилися між собою при розподілі здобичі, а тут іще до Тено­чтітлана дійшла звістка про те, що Дієго Веласкес надіслав на 18 каравелах до Мексики новий загін конкістадорів, що налічував близько 900 вояків (з них 80 кавалеристів, 80 піщальників і 150 арбалетників) на чолі зі своєю довіреною особою — генерал-капітаном Панфіло де Нарваесом — із наказом заарештувати Е. Кортеса. Кубинський губернатор був ображений тим, що Кортес проігнорував його як на­чальника, надіславши золото до Мадрида. Однак утілити в життя свій план Д. Веласкес не зумів. Вирушивши назустріч воякам П. Нарваеса, Кортес просто перекупив їх награбова­ним астецьким золотом. Самого П. Нарваеса він заарешту­вав і закував у кайдани. У сутичках між самими іспанцями загинуло 12 вояків П. Нарваеса і шість кортесівців. Здавало­ся, що Е. Кортес цілком контролює ситуацію, та в цей мо­мент його знахабнілі соратники, залишені у Теночтітлані, спровокували, нарешті, теночків на антиіспанське повстан­ня. Скориставшись моментом, коли вся знать Теночтітлана (600 осіб) зібралася в палаці Ашаякатля для вшанування сво­го головного бога Уіцилопочтлі, іспанці влаштували своїм гостинним господарям криваву баню.

Вони напали на свяшеника-розпорялника церемонії і вілрубали йому руки та голову. Лалі, за свідченнями Саагуна, "вони напали на всіх учасників святкування, рубаючи їх мечами. Вони напали зненаць­ка, і люди палали на землю, а ... вони (іспанці) відрубували голови та розрубували на частини... Ніхто не зміг урятуватися".

Ця травнева різанина стала останньою краплею, що пе­реповнила чашу терпіння астеків — і вони повстали проти загарбників. Визвольну війну свого народу проти конкіста-

дорів очолив племінник полоненого правителя — син покій­ного Ауїсотля Куаутемок ("Орел, що падає"), який, за свід­ченнями самих конкістадорів, "був хоробрим і настільки

22 грізним, що піддані тремтіли від одного його погляду" . Отож, коли Кортес зі значним підкріпленням повернувся до палацу, розпочався його штурм астецькими загонами.

Намагаючись заспокоїти збуджених астеків, іспанці зму­сили своїх поважних бранців — закутих у кайдани Іцкоуа- цина й Мотекусому — звернутися до них із примирливими промовами, але мешики закидали їх камінням із криками: "Ми більше не твої піддані!". Лише тепер конкістадори усвідомили, що потрапили в халепу.

Закуті в залізо та озброєні вогнепальною зброєю, іспанці усе ж розуміли, що перед таким численним військом їм не встояти, тому, знищивши непотрібного більше Мотекусому, вони з великими втратами (800 вояків-іспанців, 2 тис. тлаш- каланців, уся артилерія і більша частина награбованого зо­лота) вирвалися 1 липня з Теночтітлана.

Полонених іспанців разом із захопленими кіньми астеки принес­ли в жертву своїм богам, після чого цілий тиждень годували їхніми тілами хижаків (ягуарів, койотів, різноманітних змій тошо) знаменито­го "імператорського" теночтітланського зоосаду.

Цю втечу іспанці з гіркотою прозвали "ніччю суму" — і було за що. Від цілковитого розгрому їх знову врятувала міжіндіанська ворожнеча: в долині Отумби до поріділого на три чверті загону Е. Кортеса знову приєдналися тлашка­ланці, за ними прийшли сапотеки Косіхоеси (давнього во­рога астеків), а потім прибуло несподіване підкріплення і від губернатора Веласкеса. Правитель Куби був переконаний у тому, що Е. Кортеса давно заарештовано, а походом керує його ставленик П. Нарваес, тому на допомогу не поскупив­ся: прислав кілька каравел з озброєними солдатами, поро­хом, кіньми та гарматами. Кортесівцям удалося поповнити свої порохові запаси й завдяки спеціальній експедиції, спо­рядженій ними на димлячу гору Попокатепетль: там було роздобуто сірку, з якої виготовили 25 пудів пороху. Щоправ­да, Е. Кортесу періодично досаждали змови веласквців, але надто агресивних із них повісили, решті пообіцяли багаті зо­лоті трофеї після взяття астецької столиці — і військо знову опинилось під цілковитим контролем естремадурця.

Цього разу Е. Кортес зібрав під своїм хрестоносним зна­меном потужні сили: майже 1000 іспанських солдатів (із них близько сотні вершників і понад дві сотні арбалетників і піщальників), більше тридцяти гармат. Крім того, конкіста­дорів підтримували 25—30 тис. індіанців — їхніх союзників.

Куаутемок (Куатемоцин) намагався привернути колишніх васалів Астекії на свій бік. Він активно звільняв сусідні індіанські народи від данницьких виплат Теночтітлану й обіцяв персональну винагороду кожному індіанцеві, який особисто уб'є іспанця, але ті добре пам'ята­ли, шо собою являє кривава влада теночків, і ше не встигли відчути на своїх шиях усю "принадність" іспано-католииького колоніального ярма, тому підтримувати мешиків не поспішали, а шочімільки узагалі приєдналися до антиастецької коаліції. Представники інших ображе­них теночками племен також активно вливалися у військо Е. Кортеса, і невдовзі Теночтітлан опинився в облозі 150-тисячної ворожої армії.

Щоправда, перед самим штурмом Теночтітлана частина тлашка­ланців спробувала покинути військо Е. Кортеса, але це вже не могло принципово змінити ситуацію. Тим більше, шо іспанці енергійно при­душили спроби індіанського самоуправства: тлашкаланців повернули обіцянками шедрої здобичі, а ініціатора антиіспанської змови Шико- тенга (Шикотенкатля) стратили. Е. Кортес пояснив свій учинок прос­то й переконливо: мовляв, Шикотенкатль "був завжди ворогом іспанців, спочатку в полі, а опісля в раді, то відкрито, то таємно, — але 23

завжди невблаганним ворогом" , а тому смерть він цілком заслужив.

Вигнавши іспанців зі своєї столиці, астеки вважали, що питання вирішено остаточно, тому спокійно обрали собі на­ступного тлакатекухтлі — брата загиблого Мотекусоми, "розважливого та надзвичайно розсудливого" Куїтлауака — і навіть заходилися відбудовувати поруйновані храми Те­ночтітлана. Страчені були також усі лідери місцевих "кола­бораціоністів" — астецькі царевичі та священнослужителі (Ашаяка, Шошопеуалок, Циуакпопокацин, Тлалокан, Аман- тлан та ін.), котрі свого часу проявили найбільшу активність у забезпеченні конкістадорів продовольством і фуражем. Але наступним ударом по імперії стала епідемія віспи, котру за­несли до Америки європейці. Від смертоносної пандемії, що 24 тривала, за свідченням Саагуна, "60 скорботних днів" , ви­мерли тисячі людей (включаючи самого Куїтлауака), і в цей момент конкістадори разом зі своїми союзниками вдруге атакували Теночтітлан. Останнім вождем Астекії став син грізного Ауїсотля Куаутемок ("Орел, що падає") — герой і мученик антиіспанського опору теночків.

У грудні року "Один Ніж" (1520) упав Тескоко, а 13 трав­ня 1521 р. розпочався генеральний штурм Теночтітлана. Те­ночки відбивалися несамовито: навіть їхні жінки "відкину­ли свої спідниці та вбралися в одяг війни" — тобто взяли безпосередню участь у бойових діях. Завзятість боїв підтвер­джує анонімний "Літопис із Тлалтелолько": "Скрізь вояки були напоготові, скрізь ішли бої... З обох сторін були поло­нені, з обох сторін були вбиті" . Однак сили були нерівни­ми. Від жахливої віспи, принесеної на континент європей­цями, голоду (захисники Теночтітлана поїли у місті ледь не усіх ящірок і пацюків) та наступної різанини мешканці ко­лись людної астецької столиці гинули десятками тисяч.

Астецький епос жанру ікнокуїкатль ("скорботна пісня") так опи­сує Теночтітлан в облозі:

"Поламані списи лежать на шляхах. Від горя ми рвемо волосся своє. Споруди без дахів тепер, а їхні стіни Червоними стали від крові. На майданах і вулицях черви рояться, І кров'ю бруківка забризкана.

Немов пофарбовані стали червоними води, І коли ми їх п'ємо, Смак морської води вони мають".

Страждання астеків зворушили навіть самого Ернана Кортеса, який так описав у своїх "Донесеннях" іспансько­му двору різанину в Теночтітлані: "Такі чулися голосіння й ридання дітей і жінок, що не було жодного, в кого не роз-

г „26 . . .

ривалося б серце . За свідченнями сучасників, під час штурму загинуло близько 240 тис. мешканців столиці, дві тисячі тлалтелольків і ЗО тис. тескокців.

Куаутемок наказав винести з обложеного Теночтітлана держав­ний архів астеків, завдяки чому збереглося 14 астецьких кодексів, які залишаються, мабуть, найціннішим джерелом з історії цього народу. Що ж до золота й інших коштовностей, то все це за наказом того ж Куаутемока мешики утопили в озері Тескоко.

13 серпня 1521 р. (в день "Один Змія" року "Три Буди­нок", який іспанці іменували "Днем Святого Іполита") Те­ночтітлан упав. Його маріонетковим "правителем" іспанці призначили лідера астецьких "колабораціоністів" Тлакоци- на. Після завершення вуличних боїв з Теночтітлана вийш­ли і здалися на милість переможців ЗО тис. астеків-чоловіків і 150 тис. жінок і дітей. Потрапив у полон і Куаутемок, але

навіть під тортурами (йому палили ноги на багатті) він не показав місце, де астеки вкинули в озеро свої золоті скарби. Тому збагатилися від пограбування Теночтітлана лише ліде­ри конкістадорів (сам Е. Кортес, кілька наближених до ньо­го офіцерів, представники Святого Престолу, що нажилися на торгівлі індульгенціями серед солдатів) та іспанська ко­рона (їй виділили "законну" п'яту частину здобичі).

Підсумкова частка рядових учасників кортесівського походу вия­вилась доволі скромною — менше 100 песо на брата. За свідченням одного з ’’ошуканих”, Берналя Ліаса, щоб хоч якось винагородити себе за смертельний ризик попередніх боїв, іспанські солдати вдали­ся до тотального пограбунку нечисленних уцілілих мешканців Те­ночтітлану: ’’Іспанці хапали, відбирали собі гарних жінок, тих, у кого була світла, золотава шкіра. І деякі жінки, дізнавшись про це, обмащу­валися глиною, прикривали стегна й груди лахміттям. Та християни скрізь шукали жінок... Хапали й чоловіків, міцних дорослих чоловіків, і юнаків, шо мали стати їхніми слугами. Декому тут же ставили тавро на підборідді або на щоці, чи біля губ” .

Фіналом битви за Теночтітлан стало офіційне проголошення ко­лишньої астецької столиці християнським містом: цю церемонію пиш­но провів на руїнах заваленого трупами міста католицький священик Бартоломе Ольмедо.

Пробувши у полоні кілька років, Куаутемок лише у 1528 р. прийняв мученицьку смерть від рук конкістадорів.

Не кращою виявилась доля найближчих соратників останнього астецького лідера: ’’Повісили Макуїльшочитля, правителя Уїцилопоч- ко, а потім і Піцоцина, правителя Кульюакана... А тлакатекатля із Куаутітлана й управителя Чорного Будинку зацькували собаками” .

Імперія астеків припинила своє існування, а на її улам­ках було утворено колоніальне віце-королівство Нова Іспанія. Його столицею став Мехіко (колишній Теночтіт­лан), у якому Е. Кортес, діставши від корони почесний ти­тул "маркіз дель Вальє" — "маркіз Долини", оселився разом зі своєю коханкою Малінче.