Цивілізація Чімор (Чіму).

Після загибелі цивілізації Мочіка централізований політико-ево- люційний процес у районі північноперуанського океанічного уз­бережжя тимчасово припинився, проте економічний потенціал регіону навіть після руйнівних соціальних катаклізмів зберіг свої фундаментальні параметри.

Цей напівдикий, невибагливий вічнозелений чагарник сімейства еритроксилових (або кокаїнових) давав унікальну продукцію — листя, котре сушили, а потім жували немов жуйку або настоювали як чайний напій. Це листя, багате на кокаїн та інші алкалоїди, чудово знімало втому, тамувало голод, викликало приплив бадьорості, а отже індіанці використовували його як унікальний стимулятор фізичної активності, який давав можливість значною мірою інтенсифікувати місцеве ви­робництво.

Надзвичайно високим залишався рівень місцевої ювелір­ної справи. За свідченням іспанського хроніста часів конкіс­ти Хуана де Торквемади, місцеві майстри "прекрасно во­лоділи мистецтвом плавлення й лиття і створювали чудові золоті та срібні прикраси, котрі багато в чому перевершува­ли вироби іспанських ювелірів. Майстри Чіму вміли виго­товляти птахів з рухомою головою, язиком і крилами. Вони виготовляли мавп та інших тварин з дрібничками в лапах, котрі, здавалося, пританцьовували разом з ними,... що при­голомшувало й захоплювало іспанських ювелірів" .

На солідну господарську базу нашаровувалися істотні дер­жавницькі традиції з сильним мілітарним ухилом. Жорстка

правнича система відігравала роль стабілізаційного чинника (найпоширенішим покаранням місцевих злочинців за най­менше порушення законів від часів мочіка було відрізання у винного різних частин тіла, починаючи з носа і завершую­чи відтинанням голови).

Лінгвісти вважають мову кінгнам спорідненою з мовою мучік. Лексичних родичів обох цих мов філологи поки шо не знайшли.

Чимало білих плям залишається навколо проблеми по­ходження кінгнамців. Самі чіморці стверджували, що їхні предки припливли в Перу на оснащених вітрилами бальсо- вих плотах з півночі.

Леревина вічнозеленого бальсового дерева (дерево охрома сімейства бомбаксових), поширеного в Центральній та Південній Америці, надзвичайно пориста, легка (вдвоє легша від пробкової) і водночас міцна та еластична, тому плоти, виготовлені з неї, вирізня­лися чудовою плавучістю і міцністю.

Очолив цей масштабний похід-переселення напівлеген- дарний вождь Такайнамо з роду Найлами (Наймлапа) із Ламбаєке, якого чіму вважали творцем своєї державності. Утім достовірними даними про прабатьківщину кінгнамців (Ламбаєке?) сучасна наука не володіє. Згідно з чіморськими міфологічними переказами, Такайнамо Наймлапа після три­валої подорожі зупинився поблизу гирла р. Факісльянги, де висадився на берег разом зі своїм гаремом та 40 помічника­ми, серед яких вирізнялися старший радник-повар Очкока- ло, глашатай Пітасофі (котрий сповістив про царське при­буття, голосно просурмивши у величезну мушлю), лікар

Ксам-Мучек, а також неперевершений кравець Льяпчіль- юльї, котрий уславився своїм умінням виготовляти кош­товні прикраси з пташиного пір'я.

Наступним кінгнамським володарем чіморська міфологія називає старшого сина Наймлапи на ім'я Сіум, який запам'ятався нащадкам тим, шо лише від своєї старшої дружини — чарівної Сольсдоньї — Сіум мав 12 синів. З них 11 розбрелися з часом по світу, ставши ле­гендарними родоначальниками кількох сусідніх з чіморцями племен. І тільки старший син Ескуньаїн продовжив славну династію.

Так виглядає процес чіморського державно-цивілізацій- ного формування у світлі місцевої міфології. Що ж до нау­ки, то вона пов'язує чергове воєнно-політичне возз'єднання північноперуанської Кости з істотними господарсько-техно­логічними змінами, що їх пережив регіон на зламі I —II тис. н. е. Річ у тім, що саме за тих часів чіму першими в Кості розкрили секрет бронзоливарництва (10 % олова + 90 % міді). Налагодивши завдяки цьому відкриттю масове виробництво "найновіших", високоефективних засобів праці, кінгнамці спромоглися спочатку активніше розвивати своє власне гос­подарство, а відтак перейти до експансії, наслідком якої ста­ло воєнно-політичне домінування Кости у регіональному масштабі. Саме спираючись на передовий потенціал бронзо­вих засобів війни та праці, чіму змогли витіснити з долини р. Моче своїх конкурентів мочіка, після чого й самі відчули смак до територіальних зазіхань.

Конкретні подробиці масштабних чімуських завоювань не збереглися, проте, судячи з їхніх наслідків, усі правителі означеної династії були політиками агресивними й енергій­ними. І кожен наступний представник "династії Найлами з Ламбаєке" (Ескуньаїн, Маскуй, Кантіпальєк, Альяскунті, Нофан-Неч, Мулумуслан, Льямеколь, Ланіпаткум, Акунта) робив свій внесок у розширення імперських володінь, спо­рудження фортець і шляхів сполучення, розбудову столиці тощо.

Своїх померлих володарів чіму ховали у їхніх власних палацах разом з багатим начинням, коштовностями та десятками чи навіть сот­нями принесених у жертву з цього приводу непорочних дівчат.

Кожен наступний владика мав будувати собі нову резиденцію, котра ставала після його смерті черговим поховальним комплексом.

Урешті-решт, утворилася досить велика держава мілітар­ного типу, що базувалася на спільності господарських інте­ресів (через поєднання каналів іригаційної системи) та військовій силі домінантного етносу чіму. Проте у XIII ст., за правління 12-го представника "династії Найлами з Лам- баєке" на ім'я Фемпельєк, Костувразив природний ка­таклізм.

Так уже склалося, що наприкінці XIII ст. поблизу Півден­ної Америки якісно змінилася хода могутніх тихоокеанських течій. Точні причини виникнення цього глобального кліма­тичного дисбалансу, названого науковцями явищем ель-ніньо (ісп. "дитина"), до кінця не з'ясовані, проте наслідки ціл­ком відомі й добре описані. Природа не терпить порожнечі, і місце холодних вод Гумбольдта поблизу перуанського узбе­режжя одразу заповнили теплі хвилі течії Тіну, що прийшли сюди від палючого екватора. / це мало катастрофічні на­слідки для мешканців регіону. По-перше, сталася масова заги­бель риби, оскільки більшість її місцевих видів (зокрема й знаменитих анчоусів) водиться у холодній воді, а в теплій гине. По-друге, тепла вода Тіну швидко випаровувалася і так само швидко конденсувалася, а отже дощі, які раніше щедро випадали в гористих Андах, тепер виливалися на Косту, не досягаючи гірських плато. В Андах це спричини­ло посуху, а в узбережній зоні після зливи, що тривала уп­родовж ЗО діб безперервно, несподівані дощові потоки пере­вершили потужності місцевих іригаційних систем, прорвали греблі, поруйнували канали. Так за царювання Фемпельєка країну вразило жахливе стихійне лихо: через кризу земле­робства та рибальства у "країні чіму" сталися неврожай і ма­совий голод. Треба було шукати винного, і владна верхівка чіму вирішила зробити "крайнім" молодого Фемпельєка.

Владна еліта пояснила підданим, що молодий правитель за своє коротке правління наробив багато поганих вчинків, чим розгнівав богів, за що має відповісти. Наслідком цієї пропаганди стали масовий бунт і переворот: нещасного Фемпельєка зв'язаним утопили в морі, владу перехопили військові диктатори, а в суспільстві відродилися страх перед богами і повага до них.

лідерів до храмового будівництва, відбудови й розширення системи пірамід тощо.

Новий правитель країни — типовий мілітарний диктатор Такайнамо — став родоначальником нової амбіційної ди­настії. Екологічна катастрофа зробила район колишньої імперської столиці Чот абсолютно непридатним для госпо­дарського, а отже й політичного використання, що змусило чіму заснувати нову столицю. Нова пишна столиця Чан-Чан

’ ... • „,ю ' ....

( Змине місто ) , збудована трохи далі на північ від гирла

ріки Моче, стала символом молодої амбіційної держави.

Назва чіморської столиці безпосередньо пов'язана з особливостя­ми релігійних уподобань кінгнамців. їхньою базовою фундацією було своєрідне синкретичне поєднання двох культових систем: обожнення та вшанування змій і поклоніння Місяцю, з яким пов'язували наявність на землі срібла ("місячного металу"). Місяць чіморці вважали сильнішим за Сонце, оскільки його (на відміну від Сонця) можна поба­чити і вдень, і вночі.

Перший культ проявлявся у дивовижній традиції утримувати в спеціальних палацових келіях Чан-Чану десятки "священних" змій, а стосовно другого — то найрадіснішою і найурочистішою подією у чіму було святкування сонячних затемнень, котрі відзначалися як свя­то Місяця, шо перемагає Сонце (місячне затемнення, навпаки, супро­воджувалось масовим прилюдним трауром). Під час цього святкуван­ня чіму приносили в жертву Місяцю своїх п'ятирічних дітей.

Релігійному чинникові у справі стабілізації соціально-політичних відносин чіморці надавали меншої уваги. Це проявилося, зокрема, у ставленні до культових споруд (сі-ан —"будинок Місяця"), які відте­пер перестали вирізнятися своїми масштабами серед інших громад­ських будівель.

Період чіморської гегемонії в історіографії іноді назива­ють "епохою будівників міст", і певного мірою це справді так. Адже на землях цієї держави археологи уже сьогодні ви­явили рештки десятків давньоіндіанських міст (Апурлек, Фадо, Кольїке, Чакма, Пакатнаму, серед руїн якого знайде­но рештки 50 чімуських пірамід, та ін.).

Наприкінці 1980-х років руїни Чан-Чана детально дослідили аме­риканські археологи. їхні наукові розвідки дали можливість здобути доволі цікаву інформацію шодо матеріальної, соціально-економічної

та релігійно-політичної складових чіморської історії. Чан-Чан займав

2 територію у 450 х 350 м (загальна плоша — 18 км ), а кількість його мешканців оцінюють приблизно у 60 тис. осіб. Окраїнні квартали "зміїного міста" являли собою напіваграрні міські райони, мешканці яких обробляли свої земельні ділянки, розмішені серед житлових спо­руд. Однак центральна густо заселена частина Чан-Чана не мала що­найменших ознак сільськогосподарської активності. Огляд споруд та аналіз археологічних знахідок дали підстави зробити єдино можливий висновок, шо в центральній частині міста (плоша — 6 км , населен­ня — 20 тис. чол.) мешкали представники чіморської соиіально- політичної верхівки з обслугою, а також ремісники, які професійно були зайняті лише своїми промислами і зовсім не мали нічого спільно­го з сільськогосподарським виробництвом.

1 ще один факт. Кожен столичний квартал мав власне водоймище (або якесь інше джерело води), свій окремий цвинтар, але ніде у Чан-Чані так і не знайшли слідів хоча б якогось ринку. А отже, за наявності розвиненої виробничо- галузевої спеціалізації єдиним засобом забезпечення столич­ного центру продуктами харчування могла бути тільки сис­тема централізованого, контрольованого владою, планового, командно-адміністративного обміну між містом і селом. Влада була цілком спроможною за допомогою в'ючних лам організувати постачання Чан-Чана продовольчими товарами та відповідний вивіз і розподіл серед сільських громад ви­робів ремесла (насамперед, знарядь праці з напівсекретної бронзи). Усе це й визначило специфіку внутрішнього уст­рою Чіморської держави. (Про наявність у кінгнамців то­тально одержавленої економіки свідчать також і добре опи­сані у джерелах інкські реалії.) Належну інтенсивність тако­го обміну між селом і містом у загальнодержавних масшта­бах забезпечувала розгалужена система вимощених камін­ням шляхів, ширина яких залежала від інтенсивності транс­портного навантаження (5 — 8 м на периферії і майже 25 м поблизу Чан-Чана). І хоча чіму не знали колеса, густа мере­жа в'ючного транспорту з використанням лам і альпак цілком забезпечувала тогочасні потреби в перевезеннях.

Ще одна проблема, яку мали вирішувати чіморці, полягала у сто­сунках із сусідами, насамперед — з первісною периферією. Адже, об'єднавши потужні в економічному відношенні, а тому потрібні для Чімору з цілком прагматичних міркувань райони, чіму зовсім не вика­зували бажання завойовувати слаборозвинуті землі первісної пери­ферії, оскільки з економічного погляду це не мало сенсу. Та в Південній Америці, як і скрізь у давньоіндіанському світі, бідніша

первісна периферія постійно тиснула на багатші цивілізаційні вогни­ща, а тому навіть за наявності продуманої військової організації чіморці змушені були посилено укріплювати свої зовнішні кордони, що завершилося створенням у долині Санта 80-кілометрового "Вели­кого Чіморського (Перуанського) муру". Він являв собою фортифіка­ційну систему із 14 чімуських фортець, з'єднаних потужним кам'яним муром у 3 м заввишки і в 5 м завширшки.

На жаль, доволі уривчастими залишаються наші уявлен­ня стосовно державно-політичного устрою Чімору. Наявність у Чан-Чані десяти кварталів наштовхує на думку про існу­вання десятифратріальної структури чімуського етносу, а, можливо, й Чіморської держави. Не викликає сумніву необ­межене всевладдя правителя, бо лише надзвичайно центра­лізована та деспотично організована влада могла забезпечи­ти ефективне функціонування об'єднаної іригаційної систе­ми, мобілізувати маси селян-простолюдинів на споруджен­ня багатокілометрових захисних мурів тощо. Знайдені архе­ологами коштовні прикраси чіморського походження (золо­ті та срібні маски, сережки тощо) наводять на думку про існування чіткої соціально-майнової стратифікації у кінг- намському суспільстві, яке цементувала надзвичайно жор­стока система покарань за будь-яке порушення соціальної стабільності.

Так, за крадіжку чужого майна страчували не лише самого злодія, а й усіх його братів та батька, шо не дбав про виховання свого сина. За зваблення чужої дружини винуватця скидали з високої скелі, а за невиконання наказів державного чиновника — живцем закопували в землю. Жорстоко карали за непрофесіоналізм недбалих лікарів, котрі вважалися державними службовцями: якшо після невдалого лікуван­ня хворий помирав, його ховали разом із прив'язаним до мертвого тіла живим лікарем-"убивцею".

Зовнішньою ознакою представників чіморської еліти (фішлька —"високородні") був одяг: лише вони мали право носити прикраси із золота та унікальні плащі із пір'я колібрі та папуг (золотавого, зеленого або синього кольору). Прос­толюдини (яна —"слуга") вдягалися значно скромніше і но­сили небарвистий одяг з вовни або бавовнику.

Що ж до політичної історії Чімору, то більш-менш док­ладну інформацію про неї маємо лише завдяки інкам — найзапеклішим ворогам і переможцям чіму.

Наступники Такайнамо — син правителя Гусері-Каур, а після нього — Ньянсен-Пінко, зосередили свої зусилля на

воєнній експансії, оскільки пограбування сусідів давало мо­жливість покривати негативні наслідки регіонального еко­логічного дисбалансу, а також забезпечувало чіморців бран­цями, яких масово приносили в жертву, щоб умилостивити богів. Унаслідок активної експансії кінгнамці захопили значну частину перуанської Кости (від долини Пасасмає на півночі до ріки Санта на півдні).

Доколумбові цивілізації Південної Америки передінкської доби

1 — Держава Чімор (Чіму); 2 — Царство Кіто (ИІирі); 3 — Лимарські князівства;

4 — Ранні інки; 5 — Цивілізація чібча-муїсків

Та кардинальні воєнні успіхи й релігійно-політичні зміни не могли вплинути на природу, ель-ніньо продовжував свою руйнівну дію, а крах законної династії, усобиці й госпо­дарські негаразди перманентно послаблювали Чіморську державу. Влада метушливо шукшіа виходу із кризової ситу­ації. У Чан-Чані спорудили гігантське жертовне кострище, на якому живцем спалювали сотні людей, однак богів це не умилостивило. Чімор невпинно йшов до свого занепаду, і тільки відсутність серед узбережних сусідів сильних конку-

рентів та потреба в централізованому керівництві іригацією утримували чімуську державність від загибелі. Аж доки у 1476 р. чіморськими землями не зацікавилися інки.

На цей момент у Чіморі правив четвертий вождь-воєна- чальник другої чіморської династії Мінчансаман — лідер агресивний та ініціативний. Вихід із кризи він бачив в успішних завоюваннях, і за лічені роки встиг додатково захопити кілька десятків кілометрів узбережної смуги на півдні (аж до сучасної Ліми). Тут, у межиріччі Патівільки і Фортшіесу, для оборони південних кордонів імперії від мож­ливих варварських набігів чіморцями була споруджена по­тужна кам'яна фортеця Парамонга, котра могла завдяки ав­тономному водозабезпеченню витримувати будь-яку облогу. Північні кордони країни Мінчансаман також міцно тримав під контролем, успішно відбиваючи спроби "варварських" вторгнень за допомогою потужних оборонних мурів.

Щоправда, у районі Тумбеса чіморська армія, очолена полковод­цем Керрутумімом, зазнала від "північних варварів" нищівної пораз­ки, після чого Керрутумім від сорому наклав на себе руки, але це був лише прикрий епізод. Тепер чіму контролювали тихоокеанське узбе­режжя Кости довжиною в 1000 км з півночі на південь.

Однак інки прийшли до Чімору зі сходу, з боку гір, звідки чіму вторгнень не чекали. Мінчансаман змушений був прийняти бій під стінами власної столиці на приоке- анічній рівнині, фактично — в чистому полі. Інків, якими керував "великий інка"Тупак Юпанкі, виявилося значно _. . . .11 більше, аніж чіморських вояків , тому, незважаючи на героїч­ний опір, військо Мінчансамана зазнало цілковитої пораз­ки, а сам він потрапив у полон.

Інки вивезли Мінчансамана до своєї столиці Куско, де одружили його з інкською принцесою.

Отож у 1476р. царство Чімор припинило незалежне існу­вання, проте авторитет Чан-Чана серед навколишніх міст- держав був настільки високим, що навіть інки не зважили­ся одразу на кардинальні заходи, і спочатку їхня війна з Чімором завершилася відносно почесним миром. Зокрема, Чан-Чан, визнавши загшіьне панування інків, управлявся й надалі своїм, чімуським, правителем з тієї ж самої династії, а його статус відповідав рангові інкського васала, а не прос­того намісника-функціонера.

Спочатку в Чан-Чані як інкська маріонетка керував улюблений син Мінчансамана на ім'я Чумун-Куар. Після його смерті владу успад­кував уже його первісток Уаман-Чуму, слідом за ним чан-чанський престол посів Анко-Куюч (старший син Уаман-Чуму).

Чіморці зберегли свою мову та релігію, а безпосереднім наслідком поразки стало лише вилучення інками державної чіморської скарбниці, позбавлення Чіму всіх володінь за ме­жами долини р. Моче та виведення інками до своєї столиці Куско кращих кваліфікованих ремісників Чан-Чана. Та з ча­сом, коли Чан-Чан остаточно занепав, інки змінили свою позицію, а коли чіму відмовилися забути свою релігію вша­нування Місяця та прийняти інкське сонцепоклонство, переможці організували в Чан-Чані погром, після чого саме місто Чан-Чан, як і рештки чіморської державності, оста­точно припинили своє існування. Відтоді землі Кости були уніфіковані згідно з інкськими імперськими канонами і нев­довзі майже втратили етнічну специфіку, зберігши лише гос­подарські особливості, пов'язані з іригаційним рільництвом.