Становлення ранньої інкської дер­жавності.

За даними інкських переказів, Манко Капак пра­вив як перший сапа-інка 30—40 років (можливо, трохи біль­ше). За цей період він започаткував інкську державність, запровадив закони, що передбачали найсуворіше покарання за вбивство, розпусту й крадіжку, почав формувати державні запаси харчів на випадок неврожаїв чи інших катаклізмів, заборонив полігамію (мати, окрім дружини, узаконених ко­ханок дозволялося лише імператорові та усім наступним сапа-інкам) і навчив одноплемінників жувати листя коки.

Кока — специфічний вічнозелений чагарник сімейства кокаїно­вих (або еритроксилових), шо росте у тропіках Південної Америки кушами в 1,5 — 3 метри заввишки. Його листя містить до 2,5 % чисто­го кокаїну та багато інших алкалоїдів, завдяки яким ця рослина є колосальним стимулятором фізичної активності людини. Жування кокаїнового листа (або вживання його настою) миттєво знімає втому, втамовує почуття голоду та викликає приплив бадьорості. Водночас постійне вживання коки загрожує перетворити людину на хронічно­го наркомана.

Саме Манко Капаку інкська традиція приписує збага­чення господарського комплексу регіону технологіями зро­шувального рільництва й терасування крутих схилів. На шостому чи сьомому році царювання він висунув вдалу ідею створити постійну мілітарну гвардію з професійних вояків — "людей війни, озброєних та навчених для захисту від усяко­го, хто нападав би на нього, і навіть щоб силою приводити [до покори] тих, хто не хотів... Він навчив їх виготовляти зброю для наступу: лук і стріли, списи й палиці та інше..." .

Невдовзі для новоствореної гвардії знайшлася "робота". Проти зміцнення регіональних позицій інків спробувало виступити сусіднє плем'я гуальяс, за шо одразу ж і поплатилося: як повідомляв хроніст Сармієнто де Гамбоа, будучи "швидким на розправу і жорстоким" лідером, Манко Капак наказав поголовно вирізати всіх гуальяс, „ .

включаючи малюків у черевах їхніх матерів .

Започаткував активну територіальну експансію інків на землі сусідів первородний син Манко Капака, його спадко­ємець — другий сапа-інка Сінчі Рока("Хоробрий Прави­тель"?), якому вдавалося спочатку хитрими дипломатични­ми кроками уникати прямих бойових зіткнень, доки сусіди виснажували один одного в постійних сутичках.

Про Сінчі Року індіанці завжди відгукувалися із захопленням: "Він був [людиною] відважної душі та великої сили... У боротьбі, бігу й стрибках, у киданні каменя і списа та в будь-якій іншій силовій вправі він не мав собі рівних серед усіх [людей] свого часу" .

Своє царювання Сінчі Рока розпочав з упровадження офіційного поховального комплексу імператорів та утверд­ження системи передання влади в державі інків. На тризні з приводу смерті першоінки Манко Капака було принесено в жертву "безліч лам, вікуній і ягнят, і домашніх кроликів, і птахів, і злаки, і овочі". Тіло засновника династії забальза-

. „ . и

мували. Воно стало святинею, якій поклонялися надалі як богові, сину Сонця" . Тоді ж було проведено офіційну цере­монію коронації другого сапа-інки, під час якої на голову Сінчі Роки надягли червону ляуту — стрічку з бахромою, що виконувала відтоді у державі інків функцію, абсолютно тотожну коронам європейських монархів.

Особливу увагу приділив Сінчі Рока зовнішній політиці, запропонувавши найближчим соратникам "збільшити своє царство" . А коли заручився їхньою цілковитою підтрим­кою, ще й уклав вигідний династичний союз із вождем

сусіднього селища Саньо (Сінчі Рока одружився з дочкою правителя-союзника — Сутік Вамані). Після цього до спра­ви приступила вже інкська армія (точніше народне ополчен­ня всіх інків).

Раптова атака на знекровлених внутрішніми чварами сусідів виявилася надзвичайно успішною. Буквально за кіль­ка років інкам вдалося розгромити й поневолити народи са- усірай, антасая та алькавіса. Після цих перемог інки стали регіональними мікрогегемонами долини Куско.

Після смерті Сінчі Роки його тіло також забальзамували, а всіх його слуг і дружин принесли в жертву богам. З тих часів поховання інкських володарів здійснювалися в такий спосіб за однаковим цере­моніалом.

Проте наступні масштабні війни виявилися надто обтяж­ливими для інкського господарства, тому після смерті вели­кого войовника Сінчі Роки серед інкської аристократії взя­ла гору "партія миротворців", які прагнули припинити згуб­ний для незміцнілої держави агресивно-войовничий курс. Так, унаслідок складних політико-династичних інтриг на престол зійшов Льоке Юпанкі (лъокеозначає "лівша", оскільки "через помилку, що її припустилися його вчителі, котрі виховували його, він став лівшею, і це ім'я стало його власним [ім'ям]" ), який, можливо, навіть не був первород- ним сином Сінчі Роки. Навіть його коєю (дружиною-імпе- ратрицею) стала жінка, що мала глибоко символічне ім'я Мама Кава —"Поміркована Жінка".

Утім, новий правитель спочатку спробував продовжити активні завоювання, наставляючи підданих, що "зброя та сила мають виконати свою частку [завоювань], хоча б суп­роти твердих й упертих" . Однак уже перший його похід, що розпочався вдалим приєднанням до інкських володінь земель племені кана, завершився вкрай виснажливою вій­ною з народом аявірі. Останні виявилися "такими суворими й бунтівливими, що не сприймали ані умовлянь, ані обіця­нок, ані прикладу інших поневолених індіанців" й "уперто готові були гинути, захищаючи свою свободу" . Війна, фак-

тично, завершилася нічиєю, внаслідок чого інки змушені були на якийсь час перейти до відносно мирного співісну­вання з сусідами (гуаро, вамай, сако та ін.), аж доки Льоке Юпанкі не заступив на троні четвертий сапа-інка Майта Капак.

Лише на схилку свого царювання Льоке Юпанкі вдалося таки здолати опір аявірі. Шантажуючи сусідів загрозою нападу своєї 10-ти- сячної армії, він домігся бодай формальної покірності від кількох аймаромовних племен народу колья — хатун-колья, іляві, чульї, пума- та й сіпіта. Проте, як показали наступні події, "покірність"колья вия­вилася доволі сумнівною...