Структура роботи та її формальні засади

Територія. Дослідження охоплює майже всю територію сучасної України, за виключенням Закарпаття. За первісної доби територія Закарпаття входила до складу регіонів розповсюдження культур дунайського кола, які суттєво відрізня­лись від північнокарпатських культур.

Матеріал (озброєння) розглядається по періодах, територіях, культурах або ж культурних групах. У тих випадках, коли озброєння не співпадає за деякими по­казниками з традиційними культурами, воно розглядається у виділених мною “групах озброєння”, суть яких я пояснюю в кожному випадку окремо. Військова справа включає в собе такі категорії: зброя, будова військових сил, структура вій­ськової техніки та фортифікації, тактика та стратегія.

Хронологічні рамки, хронологія та періодизація. Первісний період історії України поділяється на палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт, добу бронзи та початок доби раннього заліза. У цій роботі розглядається тільки період від неоліту до початку доби раннього заліза.

Процес неолітизації Східної Європи, що охоплює кілька тисячоліть, розділе - ний в українській археології на дві стадії: неоліту та енеоліту [Археология Укра­инской ССР, 1985]. Нам це розділення видається штучним, воно не відбиває суті історичного процесу того часу, а розриває його. Енеолітична доба — це заключна стадія цієї епохи, епохи становлення відтворювальної економіки. Зародження металургії (що вважається головною відзнакою енеоліту) в той час ще суттєво не вплинуло на економіку та розвиток знарядь праці. Такі зміни стають помітними лише в наступний період — за доби ранньої бронзи. Не видається можливим роз­ділити і зброю доби неоліту та енеоліту. Суттєво розрізняються лише зброя неолі­тична (тобто, зброя доби неоліту та енеоліту, розглянуті разом) та зброя доби ран­ньої бронзи. Тож, зброю періодів неоліту-енеоліту я розглядаю одним розділом, в межах одного історичного періоду (нео-енеоліту), який датується 5000-2800 рр.

Доба пізнього енеоліту — 2800-2500 рр. до Р.Х. за складом озброєння, факти­чно, є перехідною між добою нео-енеоліту та раннім періодом доби бронзи. Цей період представлений Усатівською і Софіївською культурами, пізнім Трипіллям Західної Волині, культурою кулястих амфор та “доямними” культурами північ- нопричорноморського степу.

Ранній період бронзової доби датується 2500-1900 рр. до Р.Х. представлений ямною і катакомбною культурно-історичними спільностями, Кемі-Обінською культурою та культурами шнурової кераміки.

Доба середнього бронзового віку є, фактично, відносно коротким перехідним періодом між раннім і пізнім періодами бронзового віку і датується 1900-1600 рр. до Р.Х. Представлена Тшинецькою, Комарівською культурами, культурою багато- валикової кераміки та Покровською зрубною культурою.

Пізній період доби бронзи на території України поділяється на два етапи — “Сабатинівський” (1600-1200 рр. до Р.Х.) та “Білозерський” (1200-900 рр. до Р.Х.). Сабатинівський період охоплює культури Східнотшинецьку (пізній етап), Біло- грудівську (ранній етап), Ноа, Сабатинівську, зрубну (Бережнівсько-Маївську). До білозерського періоду відносяться культури Гава-Голіградська, Висоцька, Бі- логрудівська, Білозерська, Бондарихінська, пізньозрубна.

Перехідний період від доби бронзи до ранньозалізної доби називається “Кіме- рійським” і датується 900-700 рр. до Р.Х. Він охоплює Чорноліську культуру, Чор- ногорівську та Новочеркаську групи пам'яток, пізні етапи Висоцької, Лужицької та Гава-Голіградської культур.

Датування періодів виведені мною з урахуванням традиційних уявлень та ви­готовлених на сьогодні радіовуглецевих дат і є попередніми. Абсолютна хронологія первісного періоду України не є темою даної роботи і потребує окремої розробки.

Класифікація зброї

Зброю складають особисті засоби ураження ворога та засоби захисту від ура­ження ворогом, тобто зброя поділяється на наступальну та захисну.

Наступальна зброя:

Лук і стріли — це один із найпоширеніших видів давньої зброї.

Лук — метальна зброя дальньої дії, призначена для метання стріл. Він скла­дається з вигнутої дерев'яної основи, що закінчується з обох кінців “рогами”, на яких кріпиться тятива. Середня частина основи, за яку тримається стрілець, на­зивається руків'ям. У археологічних знахідках цей вид зброї представлений дуже рідко через погану збереженість деревини. Луки поділяються на три типи: прості, що являють собою вигнуту дерев'яну основу, з'єднану тятивою; посилені, основа яких укріплена жилами, шкірою, тканиною чи берестою; складні, склеєні з різних порід дерева, іноді з доданням кістяних чи рогових елементів. Кожний елемент конструкції складного лука призначений для виконання певної функції. Під час стрільби руків'я та роги лука повинні залишатись непорушними, а вся енергія при натягуванні зосереджується в його гнучких “плечах”.

Стріла — тонка дерев'яна спиця, загострений кінець якої іноді посилювався кам'яним, кістяним або ж металевим вістрям. За способом насадки вістря поді­ляються на черешкові та втульчасті. Задній кінець стріли має роздвоєння — вушко, куди вставлялася тятива та біля якого подеколи кріпився стабілізатор з пір'я (оперення). Стріли зберігалися у сагайдаку — футлярі, виготовленому з кори, шкіри чи дерева. У археологічних знахідках представлені, як правило, кременевими, кістяними та металевими вістрями (наконечниками). Довжина стріли повинна відповідати довжині лука у натягнутому стані. Початкова шви­дкість польоту стріли визначається роботою, витраченою на натягування лука з урахуванням маси стріли. Дальність польоту стріли та її вбивча сила залежить від потужності лука. Але можливості нарощування потужності лука обмежують­ся його раціональними розмірами та фізичними особливостями стрільця [Klopsteg, 1960].

Узагальнена еволюція лука являє собою розвиток від простого типу до склад­ного [Анучин, 1887; Окладников, 1940; Медведев, 1966; Rausing, 1967; Черненко, 1981]. Саме на збільшення потужності лука без збільшення його розмірів і було направлено використання жил, наклеювання дерев'яних, кістяних та рогових накладок. З урахування усіх цих чинників простий довгий лук та короткий скла­дний можуть мати однакову потужність при різній масі та розмірах. Теж саме відбивається і на довжині та масі стріл, призначених для довгого простого лука (стріли довгі та важкі, з великими та важкими вістрями) та короткого складного лука (стріли короткі та легкі, з маленькими та легкими вістрями). Проте, існує виняток — наприклад, маленький простий лук австралійських аборигенів з до­сить короткими та легкими стрілами та потужний складний лук “гунського” типу з досить великими бронебійними стрілами. Але в конкретній історії людства за­міна простих луків складними відбувалась дуже повільно і не повсюди. Дуже ча­сто різні народи одночасно використовували луки різних типів, що було і дани­ною традиціям, етнічною ознакою і відбитком виробничо-господарського типу суспільства. Найбільшого розповсюдження складні луки отримали з початком залізного віку у степових кочовиків, що пов'язано з появою кінноти.

Спис — древкова колюча зброя середнього радіуса дії. Складається з де­рев'яного древка довжиною не менш 1,5 м та кам'яного або металевого вістря. У археологічних знахідках представлені переважно вістрями (наконечниками).

Дротик — спеціалізований метальний спис, зброя дальнього радіуса дії з по­легшеними древком та вістрям.

Палиця — найвірогідніше, є найдавнішим і найпоширенішим в давнину ви­дом зброї. Вони виготовлялися переважно з дерева, зрідка — з кістки та рогу, пі­зніше — з металу. У археологічних знахідках представлені зрідка. Подальшою модифікацією палиці є молоти, сокири-молоти, булави, сокири, клювці.

Булава — коротка ударна древкова зброя ближнього бою з ручкою завдовжки 50—80 см та з масивним елементом ураження — навершям, найчастіше кулястої або грушоподібної форми.

Сокира — універсальна древкова ударно-рубальна зброя ближнього бою. Найбільшого поширення набула у часи енеоліту — ранньої бронзи. Різниться способами кріплення ударної частини (навершя) до ручки. У археологічних зна­хідках дерев'яні руків'я зберігаються дуже рідко, здебільшого сокири представле­ні кам'яними, кременевими, кістяними, роговими та металевими навершями.

Клювець (або чекан) — коротка древкова ударна зброя ближнього бою з вузьким “клювом”. Призначалася для пробивання захисного обладунку. У археологічних знахідках представлена кістяними, роговими, кам'яними та бронзовими навершями.

Меч — клинкова зброя ближнього бою колючої та рублячої дії з клинком до­вжиною більше 50 см, з дерев'яною, кістяною чи металевою рукояткою. Найдав­ніші мечі виготовлялися з дерева та кременевих пластин, а пізніше — з металу.

Кинджал — клинкова зброя ближнього бою здебільшого колючої дії з двосіч­ним клинком довжиною до 50 см. Виготовлялися з кременю, кістки, рогу, металу.

Ніж — клинкова зброя ближнього бою здебільшого ріжучої дії.

Бойовими (тобто, ножами, за допомогою яких одним ударом можна нанести смертельну рану) за сучасними стандартами є ножі з лезом не коротшим 13 см та товщиною спинки не меншою 3 мм. Найбільшого поширення набули металеві ножі.

Захисна зброя:

Щит — плаский захисний обладунок, що тримали у руці. Виготовлявся з де­рева, шкіри, пізніше — з металу. В археологічних комплексах зустрічається дуже рідко.

Панцир — захисний обладунок, який надівали на тулуб, руки та ноги бійця.

Шолом — захисний обладунок голови бійця. Виготовлявся з тих же матеріа­лів, що і панцир. Археологічні знахідки дуже нечисельні.

Застосування людиною захисного обладунку почалось задовго до використан­ня металу, про що свідчать залишки панцирів доби неоліту. Але перші засоби за­хисту тіла існували вже в мезоліті, коли, судячи з наскельних зображень [Gamber 1978, abb. 27], окремі групи людей вели між собою бойові сутички з використанням лука та стріл, а також, вірогідно, списів, дротиків, простих та метальних палиць. Етнографічні дані надають багато свідоцтв про захисний обладунок різних етніч­них угруповань, які ще недавно знаходились на стадіях розвитку від мезоліту до неоліту. З цих даних видно, що матеріалами для виготовлення захисного обладун- ку слугували дерев'яні платівки, плетіння з лози, лубу та ліан, кістяні платівки, шкіра великих тварин — більш тонка і м'яка, з великих шматків якої вирізався обладунок, або товста та тверда, з великих шматків якої обладунок формувався в сирому вигляді, або зшивався з невеликих деталей. Використовувались також бро­ні плетені вузликами з товстих рослинних волокон, а також виготовлені з таких екзотичних матеріалів, як шкіра акул, скатів, шипастих риб або рогових панцирів черепах, панголинів та ін. Деякі з цих органічних матеріалів настільки міцні, час­то еластичні і досить легкі, а головне, доступні і прості у вжитку, що металеві виро­би так і не витіснили їх аж до новітнього часу, у досить розвинутих суспільствах.

До комплексу захисного обладунку відносяться панцири, захисті деталі, що не складають цілого з панциром і носяться окремо (пекторалі, поножі (кнеміди), наручі, паси, прикриття стегон та живота, шоломи, щити). Повний комплект ви­дів захисного обладунку зустрічається досить зрідка, до того ж вироби з органіч­них матеріалів погано зберігаються в археологічних пам'ятках.

Проте, про наявність захисного обладунку в тому чи іншому суспільстві мо­жуть бути і непрямі свідчення — це, перш за все, певні зміни у конструкції тра­диційної наступальної зброї, поява нових, спеціалізованих типів наступальної зброї, спрямованих на подолання захисного обладунку. Адже філософський зміст розвитку зброї з глибокої давнини і до сьогодення полягає в постійній боротьбі засобів нападу та захисту.