Культури фінальної бронзи

Доба фінальної бронзи дала новий спектр археологічних культур, порушу­ючи пріоритети південно-східного та північно-західного векторів впливу. За­непадає традиційно потужний Донецький регіон.

Білозерська культура була найпотужнішою серед утворень доби фінальної бронзи (XII—X ст. до н. е.). Її комплекси поширені у степовій смузі України та Молдови, спорадично — на Нижньому Доні та в Надкубанні. Виділена ук­раїнськими дослідниками (В. П. Ванчугов, В. В. Отрощенко, І. Т. Черняков) у середині 80-х років XX ст. Назва культури походить від поселення на Біло- зерському лимані в м. Кам’янка-Дніпровська Запорізької області, досліджено­го О. О. Кривцовою-Граковою. Склалася на базі культур доби пізньої бронзи (сабатинівської, бережнівсько-маївської зрубної, Hoya). Серед пам’яток — по­селення на берегах річок і лиманів (Тудорове, Воронівка, Зміївка), могили (Ши­рока Могила, Заповітне-Степний, Кочковате), могильно-грунтові (Брилівка, Широке, Будуржель-Плавні) та грунтові (Верхньохортицький, Федорівський) цвинтарі, комплекси ливарних форм (Завадівка, Новоолександрівка), май­стерні ливарників (Кардашинка II, Олешшя-Цюрупинськ), скарби металевих речей (Новогригор’ївка). Відкрито більш як 150 поселень та понад 800 похо­вань. Матеріальну культуру репрезентують кераміка, знаряддя праці, талькові ливарні форми, зброя, прикраси (рис. 33). Основні форми господарства — ско­тарство, землеробство, металообробка. Білозерські майстри першими в Україні налагодили серійний випуск залізних та біметалевих знарядь праці усталених форм.

Білогрудівську культуру локалізовано у Правобережному Лісостепу, на північ від білозерської. Вона сформувалася на базі тшинецької, комарівської культур і пам’яток малополовецького типу за участі витіснених на схід носіїв культури Hoya. Датується XII-IX ст. до н. е. Дослідження культури розпоча­лося із розкопок зольників у Білогрудівському лісі поблизу Умані (П. Курін­ний) у 1918—1927 рр. Нині відомі поселення, зольники та поховання. Най­більш грунтовно досліджене селище поблизу Великої Андрусівки на Дніпрі, де виявлено десять жител прямокутної форми, розташованих в один—два ряди. Житлові споруди двох типів — наземні, зі стінами, сплетеними з лози й обма­щеними глиною, та землянки з вогнищем у центрі (Собківка). Характерною ознакою культури є зольники — могилоподібні насипи, утворені скупченням золи й насичені кістками тварин та дрібними речами. На думку дослідників, є всі підстави вважати, що ці споруди мали ритуальне призначення (культ вог-

ню та хатнього вогнища). Кожна сім’я зсипала золу та побутові відходи у відведеному їй місці, здійснюючи при цьому певні ритуальні дії. Поховальний ритуал передбачав інгумації, рідше — кремації на стороні, під могилами (Пе­чери, Макіївка) та на грунтових цвинтарях (Білий Камінь). До білогрудівської культури відносять Гордіївський могильник на Вінниччині (35 насипів) із по­хованнями у склепах, що супроводжувалися численними виробами з бронзи та золота, посудом (розкопки С. С. Березанської та Б. А. Лобая). Керамічний по­суд мав тюльпаноподібну форму з валиком на плічках. У тісті наявні домішки жорстви, зокрема потовченого граніту. Серед основних типів посуду — горщи­ки, глечики, кухлі, миски, жаровні, друшляки. Набули поширення мініатюрні посудинки культового призначення, дрібні зоо- та антропоморфні фігурки, ви­явлені на зольниках (рис.

Лужицька культура входила до масиву культур поховальних урн. Відкрита на початку XX ст. у Нижній Лужиці (Німеччина), звідси й назва. Її ареал охоп­лював Східну Німеччину, Польщу, Чехію, Словаччину. В Україні пам’ятки лу­жицької культури займали вузьку смугу вздовж Західного Бугу, з виходом на верхів’я Стиру та Серету. Вони належать до ульвівецької і тарнобжегзької ло­кальних груп, що сформувалися на базі тшинецької культури Польщі. До тар­нобжегзької групи віднесені два пункти (Терновиця, Скварява), а всі інші складають ульвівецьку. Це грунтові цвинтарі, де поховані урни з прахом кре- мованих небіжчиків. На цвинтарі у Млинищі Волинської області розкопане кремаційне багаття поруч із похованнями в урнах. Проте відомі й біритуальні цвинтарі (Ульвівек, Рованець), де випростані інгумації переважають. Вражає розмаїття форм керамічного посуду: тюльпаноподібні горщики із рустованою поверхнею, амфори з вушками, глеки, кубки на високій ніжці, слоїки, посу-

Puc. 33. Матеріальний комплекс білозерської культури:

/, 32 — Зміївка; 2, 10, 55, 60 — Ушкалка, верхній шар; 3, 5, 18—20, 23—25, 27—29, 35, 54, 58, 64, 65, 69, 73, 74 — Брилівка; 4, 33 — Верхньохортицький цвиїгтар; 6, 41, 46, 76, 82—86 — Кірове; 7, 11—14, 21, 44, 56, 62, 68, 77, 80— Широке; 8, 9, 15—17, 22, 26, 31, 38, 45, 78— могильник Степний-Заповітне; ЗО, 47, 79 — Кочкувате; 34 — Дереївка; 36 — Усатове; 37, 59 — Струмок; 39 — Василівка; 40 — Берислав; 42, 61, 66 — Бабине IV; 43 — Кошниця; 48, 49— Кардашинка II; 50— Новоолександрівка; 51 — Завадівка; 52— Будуржель-Плавні; 53— Приозерне 1; 57— Огрінь; 63 — Чорноморка-Люстдорф; 67— Компанійці; 70 — Каховка; 71 — Федорівка; 72, 81, 82 — Каїри; 75 — Нижній Рогачик (1, 2, 4, 6—17, 21, 22, 26, 31— 34, 36, 38, 40—46, 48—51, 55-57, 60-63, 66-68, 70-72, 75-78, 80-86 - за В.

1, 2 — плани жител; 3—5 — плани поховальних споруд; 6, 7, 13, 14, 16, 17, 21, 22, 34—36, 40—42 — кістка; 8 — перламутр; 9 — бурштин; 10, 15 — скло; 11, 19, 27, 28, 31—33, 38, 39, 44, 45, 54, 56—58 — бронза; 12, 37, 47, 59 — золото; 18, 20 — гагат; 23—26, 55 — камінь; 29 — залізо; ЗО — бронза, залізо; 46 — кремінь; 48—51 — тальк; 52, 53, 60—86 — кераміка

Рис. 34. Матеріальний комплекс білогрудівської культури:

У, 11, 28, 33, 34; 37, 39—41, 43—48— Велика Андрусівка; 2, 4—6, 10, 12—15, 20, 24, ЗО, 38, 57 — Гордіївка; З, 7, 8, 16, 18, 19, 21, 22, 25-27, 29, 31, 32, 35, 36, 42, 50-55 - Собківка; 9,23 — Білогрудівський ліс;

17 — Віта-Литовська; 49 — Ворошилівка; 56 — Макіївка; 58 — Печерський могильник (1, 11, 28, 33, 34; 37, 39—41, 43—48 — за Є. Ф. Покровською, Є. О. Петровською; 2, 4—6, 10, 12—15, 20, 24, ЗО, 38, 57 — за С. С. Березаиською, В. І. Клочком);

3, 7-9, 16—19, 21—23, 25-27, 29, 31, 32, 35, 36, 42, 49-56, 58 - за С. С. Березаиською.

1 — план житла; 2, 8, 10, 11, 16—20 — бронза; 3, 9, 28 — кістка;

4—6 — бурштин; 7, 21, 22, 25—58 — кераміка; 12—15, 24 — золото; 23 — кремінь

дини пташиних обрисів, ритуальний, мініатюрний посуд, брязкальця тощо. Серед інших речей — бронзові прикраси, намисто, однолезові ножі. Похо­вальні пам’ятки лужицької культури в межах України датуються 1100—900 рр.

до н. е.

Культура Гава — Голігради сформувалася у Карпатському басейні, а потім поширилася на Закарпаття та в Наддністрянський регіон. Входила до числа культур фракійського гальштату. Назва її походить від могильника Гава в Угорщині та поселення Голігради на Середньому Дністрі. Відомо близько 300 пам’яток Гава-Голігради, датованих XI — серединою VII ст. до н. е. Основні напрями господарства: землероб­ство, скотарство, гончарство, мета­лургія бронзи, видобуток солі, тор­гівля.

Лебедівська культура (XI-VIII ст. до н.е.) виділена в 70-х роках XX ст. С. С. Березанською. Лебедівські па­м’ятки займали Київську Наддні- Погріби, Гостомель). Керамічний посуд — грубостінний, виготовлений із гли­ни з домішкою піску, потовченого граніту, слюди. Розмаїттям форм він не вирізнявся (горщики яйцеподібної форми з маленьким дном, тюльпаноподібні посудини, слоїки). В основному посуд орнаментований бідно й одноманітно — наколами, перлинами, рідше — шнуром і відбитком гребінки. Бронзові виро­би представлені широким асортиментом знарядь праці (кельти, ножі, шила), зброї (наконечники списів), прикрас (шпильки, кільця, підвіски). Зрідка трап­ляються й залізні речі, але переважають вироби з кременю і каменю (серпи, зернотерки, наконечники стріл). Носії лебедівської культури були землероба­ми і скотарями. Склалася культура на базі сосницької, за впливу північно- східних культур Волго-Кам’я — поздняківської, приказанської. Як наслідок розвитку Лебедівки виникли культури підгірцівсько-мілоградсбкого кола. Ет­нос племен лебедівської культури викликає дискусії. Цілком можливо, що во­ни були близькими як прабалтам, так і праслов’янам.

Puc.

1, 2, 4, 6, 8, 9 — кераміка; 3, 5, 7, 10—13 — бронза (за Е. А. Балагурі)

прянщину, пониззя Прип’яті, межи­

річчя Десни і Сейму. Культуру репрезентують поселення та грунтові цвинтарі. Невеликих розмірів селища будували неподалік водоймищ, у заплавах та на дюнних підвищеннях (Козинці, Лебедівка, Гостомель). Житла наземні або тро­хи заглиблені, прямокутної форми. Небіжчиків ховали поруч із поселеннями. Зафіксовано єдиний поховальний обряд — тілоспалення. Перепалені кістки зсипали до неглибоких ямок або в урни. Поруч із прахом завжди лежала вели­ка кількість розбитого посуду і поламаних прикрас (Залісся, Богданівка,

Бондарихинську культуру виділила В. А. Іллінська у 50-ті роки XX ст. Упро­довж XI-IX ст. до н. е. вона поширилася від Дніпровського Лівобережжя до верхньої і середньої течії Сіверського Дінця, а на сході й північному сході до­сягла Донщини та Мордовії. Формувалася Бондариха на основі мар’янівської культури та пам’яток малобудківського типу за участі поздняківців із Волго- Окського басейну та носіїв бережнівсько-маївської зрубної культури. Назва походить від поселення, розташованого в урочищі Бондариха на Сіверському Дінці. На заключному етапі розвитку культури з’являються городища. Відомі наземні й напівземлянкові житла, з дерев’яним каркасом стін, здебільшого — однокамерні. Поховальні пам’ятки вивчені мало. Це — грунтові цвинтарі з рештками кремацій в урнах та окремі інгумації. Показовим є керамічний по­суд із пласким дном, декорований відбитками зубчастого штампу, вдавлення­ми кінцем палички, що іноді утворюють “виноградні грона”. Виробів із мета­лу обмаль, є одиничні знахідки кам’яних ливарних форм, з’являються вироби із заліза. В етнічному відношенні носії бондарихинської культури пов’язані, найімовірніше, з прафінно-уграми, хоча, на думку деяких дослідників, вони могли належати і до прабалтів.

Таким чином, впродовж V-II тис. до н. е. населення України пережило епохи енеоліту і бронзи. Це був час великих зрушень на ниві суспільного розвитку, прогресу технологій давнього виробництва, мистецтва й культури загалом. За строкатістю численних культур і типів пам’яток простежуються глибинні процеси творення нових етнічних груп населення, що відображають диференціацію індоєвропейської та фінно-угорської мовних спільнот. У під­сумку прогресивного розвитку пізнього первісного суспільства палеометалевої доби населення регіону наблизилося до межі цивілізації, перетнутої вже за наступної доби раннього залізного віку в І тис. до н. е. Наголосимо, що зміна бронзового віку залізним супроводжувалася й кардинальною зміною господарчої системи пасторалізму, що розвивалася впродовж енеоліту — бронзової доби, номадизмом. Ідеться про перехід від різновидів осілого тваринництва до кочового скотарства.

Жорстка прив’язка викладеного матеріалу до археологічних культур та спільнот залишає поза полем зору низку явищ надкультурного плану. Серед них, зокрема, видатну пам’ятку давнього мистецтва — Кам’яну Могилу поблизу м. Мелітополя Запорізької області, яку досліджували видатні архео­логи М. І. Веселовський, О. М. Бадер, М. Я. Рудинський, В. М. Даниленко, В. М. Гладилін. Нині петрогліфи Кам’яної Могили продовжує вивчати Б. Д. Михайлов. Варто зауважити, що датування конкретних зображень, а тим більше абстрактно-схематичних композицій Кам’яної Могили викликають гострі дискусії серед фахівців. Пов’язання згаданих петрогліфів з тими чи іншими археологічними культурами є справою майбутнього.

Не менше проблем виникає з культурною ідентифікацією кам’яних антро­поморфних стел, найкращі зразки яких виявлено поза археологічним контекс­том. Таке помітне явище, як скарби металевих речей, характерне для бронзової доби, також не завжди вписується в чіткий культурний контекст. Це, зокрема, стосується проблеми найбагатшого Бессарабського (Бородінського) скарбу, виявленого майже сто років тому Е. фон Штерном. Жвава дискусія серед дослідників різних країн щодо його культурної належності й датування все ще триває. Це повною мірою стосується й фігурних кам’яних товкачиків та ступок, бронзових клепаних казанів, віднесених до кола “кіммерійських” (В. О. Городців, В. С. Бочкарьов). Тут ідеться про серії випадкових знахідок, виявлених переважно на теренах України. Кількість їх множиться, що сукупно з матеріалами новітніх археологічних досліджень обіцяє нам вихід на новий рівень пізнання проблематики енеоліту та доби бронзи вже в недалекому май­бутньому.

Рекомендована література

Археологія. 1993. № 3 (до 100-річчя відкриття трипільської культури).

Археологія Української PCP: У 3 т. Київ,

1971. Т. 1.

Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья. Энеолит, бронза и раннее железо. Киев, 1990.

Археология Украинской ССР: В 3 т. Киев, 1985. Т. 1.

Балагури Э. Население Верхнего Потисья в эпоху бронзы. Ужгород, 2001.

Березанская С. С. Средний период бронзового века в Северной Украине. Киев,

1972.

Березанская С. С. Северная Украина в эпоху бронзы. Киев, 1982.

Березанская С. C., Отрощенко В. В., Чередниченко H. H., Шарафутдинова И. Н. Культуры эпохи бронзы на территории Украины. Киев, 1986.

Березанская С. C., Цвек Е. В., Клочко В. И., Ляшко С. Н. Ремесло эпохи энеолита- бронзы на Украине. Киев, 1994.

Братченко С. Н. Донецька катакомбна культура раннього етапу. Луганськ, 2001.

Ванчугов В. П. Белозерская культура в Северо-Западном Причерноморье. Киев, 1990.

Винокур I. C., Телегін Д. Я. Археологія України. Тернопіль, 2004.

Давня історія України: У 3 т. Київ, 1997.

Т. 1.

Етнічна історія давньої України. Київ, 2000. Збенович В. Г. Ранний этап трипольской культуры на территории Украины. Киев, 1989.

Иванова С. В. Социальная структура населения ямной культуры Северо- Западного Причерноморья. Одесса, 2001.

Колесников А. Г. Трипольское общество Среднего Поднепровья (опыт социальных реконструкций в археологии). Киев, 1993. Круц В. А. Позднетрипольские памятники Среднего Поднепровья. Киев, 1977. Лагодовська О. M., Шапошникова О. Г., Макаревич М. Л. Михайлівське поселення. Київ, 1962.

Макаренко М. О. Маріюпільський могильник. Київ, 1933.

Монгайт А. Л. Археология Западной Европы. Бронзовый и железный века. Москва, 1974.

Отрощенко В. В. Проблеми періодизації культур середньої та пізньої бронзи півдня Східної Європи (культурно-стратиграфічні зіставлення). Київ, 2001.

Рижов C. M., Бурдо Н. Б., Відейко М. Ю., Магомедов Б. В. Давня кераміка України. Київ, 2001. Ч. 1.

Рындина H. В., Дегтярева А. Д. Энеолит и бронзовый век. Москва, 2002.

Свешников I. К. Історія населення Передкарпатгя, Поділля і Волині в кінці IlI — на початку II тисячоліття до нашої ери. Київ, 1974.

Свешников И. К. Культура шаровидных амфор. Свод археологических источников. Москва, 1983. Вып. Bl-3.

Субботин Л. В. Памятники культуры Гумельница юго-запада Украины. Киев, 1983.

Телегін Д. Я. Середиьостогівська культура епохи міді. Київ, 1973.

Телегин Д. Я., Нечитайло А. Л., Потехина И. Д., Панченко Ю. В. Среднестоговская и новоданиловская культуры энеолита Азово-Черноморского региона. Луганск, 2001.

Черняков И. Т. Северо-Западное Причерноморье во второй половине II тыс. до н. э. Киев, 1985.

Шапошникова О. Г., Фоменко В. H., Довженко Н. Д. Ямная культурно­историческая область (Южнобугский вариант). Свод археологических источников. Киев, 1986. Вып. Bl-3. Щепинский А. А. Кеми-Обинская культура. Запорожье, 2002.

Энеолит СССР. Археология СССР. Москва, 1982.