Глава 2 ЕТНІЧНІ ПРОЦЕСИ ВIX-XI СТ.

Наступним етапом у розвитку східнослов’янсько­го суспільства була епоха Київської Русі — утвердження першої держави в історії цього слов’янського угруповання. Її історія поді­ляється на два періоди: час існування єдиної ранньофеодальної мо­нархії та епохи удільних князівств, коли в Південноруському регіоні сформувались Київська, Галицько-Волинська, Чернігово-Сіверська та Переяславська землі.

Але ще в минулому столітті в історіографії з’явилась концепція, що намагалась обмежити етнічну основу Русі тільки предками ро­сійського народу. Йдеться, передусім, про роботи М. П. Погодіна та О. С. Соболевського, в яких пропагувалась думка, що населення Ки­ївської Русі становили великороси. Колонізація північносхідної околиці Русі (Ростово-Суздальська земля) нібито призвела до певно­го переселення населення у вказаному напрямі (перенесення столи­ці до Володимира-на-Клязьмі). Татаро-монгольська навала призве­ла до повної ліквідації стародавнього населення Середнього Подніпров’я, яке частково було знищене фізично в часи самої нава­ли, частково ж під тиском завойовників відійшло на північ та пів­нічний схід. Утворений цим переселенням демографічний вакуум у наступні часи, мовляв, був заповнений українцями, котрі прийшли з Карпат. А навколо Києва ще в XIV—XV ст. розмовляли росій­ською мовою. Таким чином, український народ згаданими автора­ми вважався таким, що аж ніяк не причетний до історії Київської Русі, а остання була тільки етапом в історії винятково російського народу.

Цю гіпотезу було піддано конструктивній критиці В. Б. Антоно­вичем, А. Ю. Кримським та іншими дослідниками. Особливо об­грунтовано виступав М. С. Грушевський, розробляючи автохтонісь- ку теорію. Слід відзначити, що з його боку йшло більш коректне висвітлення питання, нюанси якого не може зрозуміти дехто і те­пер. Мова йде про терміни «Слов’яни», «Русь», «Україна», які до­слідник використовував певною мірою як синоніми при обгрунту­ванні думки про постійне проживання на півдні Східної Європи місцевого населення, котре в середньовічні часи нікуди не мігрува­ло в своїй масі і тому може вважатись (і було) предками сучасних українців. На підтвердження такого розуміння позиції М. С. Гру- шевського можна навести слова самого вченого, який в одній зі сво­їх робіт, згадуючи про Чорне море як «руське», уточнює: «...україн­ське, говорячи теперішньою термінологією»^[726].

У перші десятиліття XX ст. при подальших дослідженнях етніч­них процесів у Східній Європі середньовічних часів термін «народ­ність» почав використовуватись все ширше (В. О. Пархоменко та інші), хоча в нього не вкладали сучасного змісту. Паралельно з ним існували й поняття «руське плем’я» (О. О. Шахматов), «руський на­род» (Б. Д. Греков). Уже в післявоєнний час «народність» була роз­глянута в теоретичному плані (В. В. Мавродін, Б. О. Рибаков, В. Й. Довженок, Д. С. Лихачов, П. П. Толочко та ін.). Нині склався усталений погляд на саму давньоруську народність як на історичну реальність впродовж усього часу існування східнослов’янської дер­жавності в IX—XIII ст.

На користь такого твердження свідчить ряд фактів. Це, насам­перед, існування єдиної давньоруської мови (хоч вона мала й діа­лектичні особливості в окремих регіонах). Літописи наводять безліч прикладів, коли на вічових зборах Новгорода Великого і його пе­редмість виступали київські князі і посли, а до киян звертались з промовами представники того ж Новгорода, як і Смоленська, Гали­ча, Суздаля. Та й грамоти новгородських послів і ремісників, як аналогічні грамоти купців інших міст, могли бути прочитані й зро­зумілі в різних землях Русі.

Однак ще не всі питання генезису давньоруської народності ос­таточно з’ясовані і вимагають глибокого дослідження. Річ у тім, що через відсутність фактичного матеріалу в писемних джерелах та пев­ну декларативність праць, котрі вийшли в 50—70-ті роки цього сто­ліття, ряд положень концепції про характер середньовічної східно­слов’янської спільноти не знаходить підтримки з боку окремих віт­чизняних дослідників, а інколи викликає заперечення опонентів із зарубіжних інституцій. Втім будь-яка наукова проблема постійно потребує уточнення її окремих складових. У даному випадку це та­кі важливі аспекти, як існування в часи феодальної роздробленості самої спільності, відмінності у складі населення південноруських та північно-східних земель, роль скандинавів на Русі і т. ін.

Однією з суттєвих причин того, що замість глибокого і всебічно­го аналізу актуальних питань вивчення самої народності, у бага­тьох роботах лише повторювалась формула «давньоруська народ­ність — колиска трьох братніх народів», стали «Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654—1954 рр.)».

Для сучасного стану вивчення давньоруської народності харак­терне використання різноманітних матеріалів з історії, археології, мовознавства, етнографії та антропології. Але мова може поки що йти лише про початок комплексного вирішення проблеми. При цьо­му, звичайно, не завжди вдається уникнути деяких помилок в ін­терпретації, що зумовлюється специфікою кожної категорії матері­алів та незнанням доробок колег з суміжних дисциплін. Зокрема, етнографи використовують застарілі археологічні дані при характе­ристиці елементів поховального обряду, житлобудування в деяких регіонах, території розселення носіїв окремих археологічних куль­тур. У той же час в історичних, а іноді й лінгвістичних досліджен­нях штучно об’єднуються різні (хоча й однокорінні) ономастичні сполучення — етноніми і топоніми.

Серед праць 80-х років слід виокремити розробки Ю. В. Бром­лея. Ним розкрита сутність такого поняття, як етнікос, тобто етнос, у вузькому розумінні даного терміна. Це історично сформована на конкретній території стійка сукупність людей з притаманними їм відносно стабільними особливостями культури (включаючи мову) та психіки, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від усіх інших утворень (самосвідомістю), що знайшло відображення в самоназві (етнонім-термін, про який вже йшлося вище). Крім того, дослідник зазначав, що серед компактних етнічних утворень особ- ливе місце займають ті, що пов’язані з так званими соціальними, організмами.

Для нас важливим є те, що сучасні розробки дають можливість розглядати етнічні спільноти епохи феодалізму як динамічні яви­ща, складові частини яких у просторі і часі створювали нові ком­бінації народностей. Звичайно, ці видозміни відбувались на певних територіях унаслідок соціально-економічних процесів/ Це треба пам’ятати і при вивченні етнічної ситуації у Східній Європі (і зокре­ма на території сучасної України) наприкінці І — на початку II тис. н. е.

В археологічному плані процес консолідації східнослов’янських племен на території Середнього Подніпров’я відбився формуванням у IX—X ст., тобто в перші століття існування Давньоруської держа­ви, так званої дружинної культури, у багатьох елементах якої про- слідковуються генетичні зв’язки з матеріальною культурою місце­вого неселення більш ранніх часів (житлобудування, знаряддя праці, обряд поховання). Однією з найбільш характерних рис цієї дружинної культури була так звана манжетоподібна кераміка, ви­конана вже на гончарному крузі. Але дослідники змогли зафіксува­ти формування окремих рис цієї кераміки ще в деяких типах ліпно­го посуду VIII—IX ст. Ще одним елементом нової культури стали так звані речі-гібриди. У цих металевих прикрасах дружинного вбрання, кінської збруї органічно переплелись традиції і сюжети не тільки місцевого походження, але й Скандинавії, Середньої Азії, Угорщини. Часто ці сюжети настільки схожі, що лише металогра­фічний аналіз дозволяє встановити місце виготовлення окремих ре­чей. Справа в тому, що майстри різних ремісничих шкіл користува­лися своїми оригінальними рецептами металевих домішок для ви­готовлення згаданих речей, які тримали в секреті. Слід зазначити, що багато подніпровських елементів дружинної культури зафіксо­вано в основному не вище широти літописного Смоленська^[730], який і в пізніші часи мав тісні контакти з південноруською територією й оперативно реагував на історичні події в цьому регіоні. Усе вище­сказане вказує на викристалізацію в згаданий час єдиного загально- руського стилю культури^[731].

Для нас цікавим є спостереження, що різнотипові скроневі кіль­ця, які для більшості археологів слугують етновизначальними інди­каторами, в основному з’являються після середини X CT., коли всі мікрорегіони південноруських земель стають об’єктом тотальної феодалізації. Але, можливо, появу цих племінних прикрас треба пояснювати не тільки зростанням престижу автохтонної аристокра­тії, яка ввійшла до складу державного апарату і завдяки цьому одержала можливість розвивати своє ювелірне ремесло. Розповсю­дження і популярність згаданих прикрас в найширших прошарках населення дозволяє припускати і спробу консолідації (але запіз- нілої) більшості представників конкретної автохтонної групи (сіве­рян, радимичів та ін.) в їх протистоянні — у тому числі й в елемен­тах одягу — племінно-космополітичному великокнязівському ото­ченню. Уніфікація культури, яка прослідковується передусім^ мате­ріалах міських центрів, вказує на необоротність процесу посилення суспільних зв’язків різного рівня.

Відомо, що розвиток конкретних етнічних спільнот не ізольова­ний від соціально-економічних і політичних факторів, а перепліта­ється з ними, взаємопересікається і залежить від них. Крім того, питання формування народностей тісно пов’язане з питанням етно­генезу, але це не ідентичні поняття. Якщо в дослідженнях процесу формування народностей на першому місці знаходяться історичні, економічні та соціологічні елементи, то у вирішенні питань етноге­незу більше значення мають антропологічні, мовні, культурно-істо­ричні фактори^[732]. Істотні зміни в соціально-економічному розвитку східних слов’ян у другій половині І тис. н. е. створили умови для по­чатку формування нової східнослов’янської спільноти.

Говорячи про політичний аспект питання, слід вказати, що «Русь» як поняття ідентичне східнослов’янській державі, з’явля­ється в давньоруських літописах під 912 р., в яких було зафіксовано договір 911 р. з Візантійською імперією. У цьому дипломатичному документі розуміння «рода русскаго» конкретизоване: посли, що прибули до Конс­тантинополя представляють всю Руську землю, її верхов­ну владу — великого князя Олега, а також усіх підлег­лих йому князів. Наведена в тексті договору формула то­чно конкретизується з про­цесом об’єднання східносло­в’янських племен під владою Києва. Надалі це по­няття згадується в русько-ві­зантійському договорі 944 р.: «...а ще убьеть хрестеянин русина, или русинъ хрестея- нина...». Таким чином, з по­чатку X ст. назва «Русь» є загальноприйнятою і вико­ристовується навіть інозем­ними дипломатами при під­готовці міжнародних догово­рів зі східнослов’янською державою. Але, як відомо з Бертинських анналів, уже 839 р. держава «Рос» актив-

Рис. ЗО. Скандинавські фібули.

но виходила на міжнародну арену і її найменування було відоме в Західній Європі¹⁴.

Крім того, не можна ігнорувати й інформацію, що міститься в Лаврентіївському та Іпатіївському літописах, де під 852 р. повідом­ляється: «...нача ся прозивати Руска земля».

Сьогодні існують протилежні погляди на те, яка ж Русь — Пів­нічна чи Південна — заявила про себе в Західній Європі. До речі, в середньовічні часи «Русь» згадується і в Карпатському регіоні, і на схід від нього. Не торкаючись третього варіанту, розгляд якого по­требує самостійного дослідження, наведемо безкомпромісне твер­дження Г. О. Хабургаєва: «...факти зводяться до того, що літопис­ному твердженню про появу Русі на півночі і про її зв’язок з норманськими поселеннями Приладожжя відповідають численні свідчення ономастики: всі прибалтійсько-фінські народи, що не бу­ли піддані ослов’яненню, знають (і досі зберігають) етнонім Ruotsi (Русь) для означення шведів (а не слов’ян)». На противагу цьому твердженню можна навести інше, яке виголосив С. О. Гедеонов більш як IOO років тому: «На перший погляд, випадковакова подіб­ність між фінським Ruotsi, шведським Рослагеном і слов’янським Русь, може спокусити дослідника вже упередженого на користь скандинавізму Нестерових варягів — Русі, але цією випадковістю й окреслюється тотожність Тунманно-шлецерівської гіпотези; вона не пояснює нам ні перенесення на слов’яно-шведську державу фін­ського найменування шведів, ні невідання літописця про тотож­ність Свеї та Русі, ні того, чого Слов’яни, що знали Шведів під ім’ям Русь, котрі прозвали самих себе цим ім’ям, перестають нази­вати Шведів Руссю, після призвання; ще чому Свеони Бертинських літописів і Нормани Ахмед-ель-Катіба фіксують себе в Константи­нополі і Сельвії, тою назвою, під якою відомі й Чюді»^[733].

Можна було б наводити безліч цитат з різних робіт, в яких відо­бражаються протилежні судження з цього приводу. Слід відзначи­ти, що історіографія проблеми «Русь у вузькому та широкому зна­ченні цього терміна» досить обширна і збагачується з року в рік. Серед фахівців нема згоди не тільки з приводу того, в якому розу­мінні — широкому чи вузькому — Руська земля згадувалась спо­чатку (тобто, стосувалась ця назва Середнього Подніпров’я чи всієї Східної Європи). Більш конкретно всі ці суперечності розглянуто в одному з попередніх розділів. Тут тільки ще раз констатуємо, що незалежно від походження, в період східнослов’янської політичної і етнокультурної консолідації назва «Русь» була тотожною назві «сло­в’яни»^[734]. Це підтверджується й генетичними зв’язками археологіч­них культур другої половини І тис. н. е. з дружинною культурою, яка незаперечно була залишена Руссю. Щодо різночасових пам’я­ток північних районів Східної Європи, то такі генетично пов’язані переходи між культурами виявляти значно важче з огляду на різно- етнічне населення цього регіону, де слов’яни не були автохтонами. Суперечності у належності тих чи інших археологічних пам’яток окремим північним племенам приводять навіть до пародоксальних висновків типу: «...слов’яни як такі на перших етапах в формуван­ні Давньоруської держави взагалі не брали участі»^[735].

Нам здається, полеміка з цього приводу ще далека від завершен­ня. Недостатність конкретної інформації не дозволяє остаточно схи­литись до якоїсь однієї думки. Звернемось тільки до середньовічних літописів і на основі їх свідчень зробимо відповідний аналіз. З нього слідує, що Новгородський перший літопис старшого і молодшого із- водів жодного разу не називає населення ні Приладожжя, ні всієї Новгородщини «Руссю». Для цієї географічної зони існує стабіль­ний термін «вься Новгородская область». Але така ж стабільність прослідковується щодо Русі в її подніпровському варіанті: туди з Новгорода ходять єпископи, князі і посадники для вирішення різ­них питань. Прикладом може бути виступ Мстислава 1215 р., ко­ли перед переїздом до Києва на князювання він говорив новгород­цям на Ярославовому дворищі: «...суть ми орудия въ Руси, а вы вольни въ княз^хъ». У деяких випадках у Києві затримують новго­родців, як це було 1142 р. З цього приводу північний літописець відмічає: «Епископъ и купце и слы Новгородскыя не пущаху из Руси...».

Південні і північні території завжди термінологічно були чітко окреслені. Тільки після смерті князя Олександра Невського 1263 р., після повернення з Орди,'у вищезгаданому літописі термін «Русь» використовується в широкому значенні як державна територія. Від­даючи цій непересічній людині належне, літописець повідомляє, що князь «...и же потрудися за Новгородъ и за всю Русьскую зем­лю». Отже, на наш погляд, південне походження терміна «Русь» і його постійне використання тут протягом кількох століть більш обгрунтоване, оскільки неодноразово зафіксоване у вітчизняних се­редньовічних джерелах.

Але ці протиріччя не є принциповими для всебічного розгляду поставленого в цьому розділі питання, так як у вітчизняній істори­чній науці стало загальноприйнятим твердження про те, що «...під Давньоруською державою ми розуміємо ту велику ранньофеодальну державу, яка виникла в результаті об’єднання Новгородської Русі з Київською Руссю»^[736]. Сталося це наприкінці IX ст. (882 р.), а тому можна вважати цю дату символічним кінцевим рубежем першого етапу формування нової спільноти східних слов’ян часів серед­ньовіччя. Суть його полягала в розвитку дедалі інтенсивніших взаємозв’язків між окремими мікрорегіонами східнослов’янської ойкумени й усвідомленні своєї єдності в рамках певних географіч­них рубежів.

З кінця IX ст. починається новий етап еволюції етнічних проце­сів у східнослов’янському суспільстві, який можна назвати ранньо­феодальним. Слід зазначити, що проблема етнічного розвитку дав­ньоруського суспільства на цьому етапі (до XII ст.) у сучасній віт­чизняній науці не викликає значних суперечок. Більшість дослід­ників вважає, що вже в IX—X ст. на базі багатьох східнослов’ян­ських племен в умовах єдиної ранньофеодальної монархії згадана етнічна спільність сформувалась. Потрібно тільки відзначити, що консолідація населення під впливом різноманітних факторів зумов­лює появу в часи існування докапіталістичних формацій нової ет­нічної самосвідомості, яка не залишається незмінною. Так, з часом уявлення про спільність походження, яке виступало в ролі одного з головних компонентів самосвідомості різних етнічних угрупо­вань на різних етапах розвитку народності, відступає на другий план після такого його компоненту, як уявлення про спільність культури^[737].

Ця думка важлива якраз у контексті досліджуваного питання. Адже в розробках останніх десятиліть все частіше йдеться про необ­хідність вивчення двох культур в соціально стратифікованих сус­пільствах. Початок цієї диференціації відносять до періоду розкла­ду первісного ладу, передусім до етапу існування вождизму, про який мова вже йшла на початку цього розділу. З виділенням з єди­ного егалітарного суспільства, з другого боку, багатих, «великих», «кращих» людей чи мужів, а з іншого — бідних общинників, які іноді не мали навіть змоги прогодувати себе і рідних самостійно й тому потрапляли в залежність від нових багатіїв, почалось станов­лення двох полярних субкультур в єдиній культурі етносу. Далі, у класовому суспільстві, ці процеси еволюціонували. У давньорусько­му суспільстві, зокрема в перші століття існування держави, ці дві субкультури сформувались у чітко виражені явища, що в сучасній науці отримали назву дружинної та народної культур. Протягом ви­східної (тобто прогресивної) стадії розвитку феодалізму перша із згаданих — культура соціальної верхівки, була передовою, більш інтегруючою^[738].

На наш погляд, в сучасних дослідженнях питання про діалекти­чний взаємозв’язок і місце давньоруської народності у становленні широких мас та феодальної верхівки ще до кінця не розкрито. У той же час, матеріали поховань кінця І тис. н. е. із східноєвропей­ської території свідчать, з одного боку, про завершення процесу формування ідеології соціальної верхівки і спробу її повного відді­лення (навіть у поховальному обряді) від широких мас, а з іншо­го — про основні узагальнюючі тенденції у розвитку поховального обряду в різних місцях східнослов’янської ойкумени. Це є проявом загальних рис світосприймання та світорозуміння слов’янами Схід­ної Європи вже в ті часи. Іншими словами, ідеологія різних літо­писних племен спочатку розвивалася паралельно, а далі відбувала­ся інтеграція основних блоків уявлень. І все ж, ще раз підкреслимо, що інтеграційні процеси в народному середовищі були набагато слабшими, ніж у прошарках феодальної верхівки, що визначалося кількістю контактів і зацікавленістю в них.

Рис. 31.

Шиферні формочки з Києва для від­ливки прикрас, на яких зберігся арабський напис.

Звертаючись до подій кінця І тис. н. е., зокрема до добре зафік­сованих в літописах часів князювання Володимира Святославича, не можна не відзначити інтенсивність проходження міграційних процесів, особливо в панівних прошарках суспільства, що було по­в’язано з встановленням верховної власності держави на племінні території та проникненням туди представників великокнязівського апарату. Крім того, «Повість минулих літ» під 980 р. свідчить і про переселення за наказом великого князя київського на південь Русі для захисту від кочівників причорноморських степів «...мyж⅛ луч- ΠIH⅛ от словень, и от кривичь, и от чюди, и от вятичь...». Таке пере­селення племінної аристократії разом з оточенням з північних райо­нів можна розглядати як процес, що більш ефективно сприяв розвитку міжплемінних контактів. Та й «відкритість дверей» у ве­ликокнязівських дружинах для представників різних етносів при­зводила до ліквідації відособленості. Звичайно, як уже відзнача­лось, такі контакти серед груп розселеного на значних територіях простого люду, були нечисленними. Тож навряд можна говорити, що мешканець поліського села на Волині і в часи ранньофеодальної монархії, як і в часи феодальної роздробленості, ясно і повного мі­рою усвідомлював свою єдність з нащадком сіверян лівобережних районів Дніпра (не говорячи вже про смерда десь із-під Пскова). Для цього в феодальну епоху не було достатніх об’єктивних факто­рів. Втім представники феодальної (на той час — прогресивної) вер­хівки таких причин для консолідації мали достатньо. Тому якраз їх слід розглядати в першу чергу як фундаторів народності. У цьому є принципова відмінність від специфіки етнічних утворень пізніших часів, особливо при формуванні націй, коли між окремими терито­ріями і групами населення встановлюються набагато тісніші взає­мозв’язки, що сприяло закріпленню нової самосвідомості у відне­сенні себе до певної історичної спільності. На жаль, поки що на роз­робку цього питання зверталось явно недостатньо уваги.

Не можна не згадати і про те, що у феодальному суспільстві сві­тосприймання було релігійним. Тому на верхньому рівні етнічної ієрархії в цей час в основу етнічного самоусвідомлення було покла­дено більш чітко виражений конфесіональний критерій. Людство розділилось на християн, мусульман, іудаїстів. Цей критерій ви­явився досить стійким, він легко набував етноконфесійного харак­теру. В конкретній ситуації Східної Європи запровадження панів­ною верхівкою християнства за православним обрядом близько 988 р. і його наступний симбіоз зі старими віруваннями, що призве­ло до значного поширення двовір’я, також можна сприймати як ще одну ідеологічну ланку в етнічному розвитку східнослов’янського масиву. Побудова ж у першій половині — середині XI ст. (тобто майже одночасно) Софійських соборів у Києві (1037 р.), Новгороді (1050 р.) та Полоцьку (50-і роки згаданого століття) є красномов­ним свідченням того, що поширення нової віри в різних регіонах Русі князівською верхівкою здійснювалось послідовно. Звичайно, на початковому етапі запровадження християнства, що часто су­проводжувалось насильством з боку церковно-світського альянсу, не всі неофіти ставали щирими прихильниками нової віри.